Річечка

З невеличкого струмка

стала річечка стрімка.

Не легенько, не поволі –

ніби вирвалась на волю.

- Ти куди? –  її питають.

Знай, собі простує далі.

Не спиняється й на мить,

між каміння струменить.

Ось травичці ніжки вмила.

- Ти куди, водичко мила?

Мов не чує, лиш хлюпоче –

з рана раннього до ночі.

- Постривай! – гука їй пташка -

наздогнати хвилю тяжко!

Вітер, хоч який прудкий,

мчить зухвало залюбки,

в перегонах він мастак,

але й він не вміє так.

Верби гілля нахилили:

- Зупинись, водичко мила!

Увіходьмо по коліна –

все вербове покоління.

РАЗОМ

Подоляни, мої земляки!

Славен рід ваш і славне коріння.

З вами радість моя і боління,

стукіт серця і потиск руки.

Я всього лиш – краплина в росі,

запашного суцвіття пелюстка,

я в майбутнє лише перепустка,

та крізь мене – нащадки усі.

Колосок, що під небом росте,

прийде час його – ляже  в покоси,

та, одначе, в засіки під осінь

увіллє своє жниво густе.

ДВІ ПОЛОВИНИ

Така дорога з юності відома:

Черкаси-Вінниця, на Теплик приведе,

до тих людей, що краще їх  - ніде,

серед яких я завжди й всюди дома.

До тих краян, що серцем прикипів,

які окрайцем ладні поділитись,

бо щира їхня вдача й діловитість

по вінця у душі, а не на – пів.

Я з краю, де Дніпра невпинний рух       

з села, в якім Сріблянка, як Тепличка –

така ж весела річка невеличка,

що береже в собі козачий дух.

Там пам’ять праотців, куди не йди,

хрести батьків, моя там пуповина,

душі моєї рівно половина,

в селі, що стереже мої сліди.

Стежини долі, плетиво доріг,

надій безпечних марево розкішне.

В Черкащині лишилась я - колишня,

Поділля інший вибрало тариф.

У Теплику корінням поросла,

де Леонтович жив, Журба Галина –

моєї долі друга половина,

в якій людей хороших без числа.

Коли в ріку вливаються струмки –

в свої обійми щиро їх приймає.

Вітчизну не людина вибирає,

а провидіння Божої руки.

МОЛИТВА ЗА ТЕПЛИК

Тепличани, мої земляки –

незалежні, й одначе, залежні,

до єдиного роду належні –

на усі покоління й віки.

Хлібосольством наш славився рід,

не були ми ніколи пихаті,

і останній окраєць при хаті,

в щасті й горі ділить було слід.

Леонтович – живий камертон,

цілий світ його ім’я підносить,

його серце лунає ще й досі

солов’їній співучості в тон.

«Повертайтесь на землю батьків!» -

ми Галину Журбу запросили, –

де лелеки гніздо собі звили,

і квітуче роздолля довкіл.

Відтепер вона з нами. Цей рік

і для нас, і для неї знаменний.

Відсвяткуймо у колі сімейнім –

рід наш в честі і славі велик.

Дай нам, Боже, щоб слава оця

не тьмяніла, як жар без багаття.

Дай нам долю, нову і багату –

адже щастя усім до лиця.

Дай серцям не осліпнуть навік,

дай нам сили лукавство здолати,

щоб земля нам боліла, як мати,

що Вітчизною, Боже, нарік.

Дай народом (бо він тільки люд) –

стати всім поколінням наступним,

нанівець зведи плани підступні

всіх манкуртів, продажних іуд.

Щоб цвіла, наче сад навесні,

наша мова - не сохла в будяччі.

Не були щоб ми діти невдячні,

щоб лунали народні пісні.  

Повсякчас бережи нас від бід,

поможи в кожній справі хорошій –

Україні і Теплику, Боже!

Дай нам гарний залишити слід!

**

 НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Святкує Теплик. День такий:

висять бігборди і плакати,

і слово хочеться плекати

(до цього всі ми мастаки!).

Колись, в такий, як нині, день,

були щасливі ми безмежно.

Проголосили незалежність,

й здавалося, йдемо в Едем!

І вишиванки, і пісні,

і всі, неначе, патріоти.

Та правда в дзеркалі навпроти:

не те! - об’єкти очисні…

Тут нинішнє життя - спектакль,

де не свої ми граєм ролі.

Наш рух вперед – потуги кволі,

усе пішло колись не так.

Тупцюємо, марнуєм час,

не бачимо чомусь дороги.

Не раз буває лячно трохи:

а чи простять нащадки нас?

Святкуємо – і день, і ніч

у незалежній Україні.

 Чи досі ще такі ж наївні,

чи не спада полуда з віч?

Чи нам забракло всім ума,

чи то почаділи на лихо?

Не бачимо, що гинем тихо,

бо ескулапів в нас нема?!

17.08.2013

День коротшає, та все іще пече.

Дощ забув до Теплика дорогу.

В осінь серцем входимо потроху,

ношу днів зваливши на плече.

Споважніли соняхи – пора,

сотнями очей чорнявих світять.

Небо сіє сонце синім ситом

і радіє літу дітвора.

Скоро вересень, і хочемо чи ні –

журавлів мереживо плететься.

Залишилось літечка на денці,

осінь в золотім пливе човні.

Хмари чубляться, мов зграя забіяк,

дозрівають дріжджами у тісті.

Сипонули б зливою на місто –

просто, не відважаться ніяк.