Олена Герасименко - член Національної Спілки письменників України
Не ікона – криниця бездонна,
з якої у спрагу
пити.
Вона – щоб любити….
Мадонна…
Торкає узвишшя
очима в півнеба.
Уста – соковиті
вишні –
зривати устами
треба.
Жінка.
Погляд-смішинка.
Рухи летючі, кроки.
Пелюстка. Вітрець.
Порошинка.
Натхнення на мить і
роки.
Жінка. Кохана.
Мати.
Дзвенюча струна.
Мушля.
Пульс крові у серці
пружнім.
Капкан, щоб когось
піймати
***
Весна. Весна. В
очах жіночих – щастя
і щоки зашарілися
як мак.
Уста звабливі мають
ніжний смак,
немов нектар
цнотливого причастя.
Погожий березень. В
очікуванні світ…
І кожна жінка,
дівчинка, чи юнка
чекає щирості,
любові, подарунка,
як променя –
набухла соком віть.
Жінки… Жінки…
То усмішка, то
сльози…
Веселі, щирі,
ніжні, чарівні…
Грайливі і
підступні – хміль в вині,
Тендітні, ніби
гілочка мімози…
Найвищий злет
поезії і прози…
Ви Муза. Музика.
Найтонший звук в
струні.
***
Залишайся
Залишайся для серця
спогадом,
в бездиханні
зухвалим продихом,
щоб зіп’ята на
пальці тиша
молитовно сягла
узвишшя.
Залишайся звабливим
подивом,
щоб між поглядів
сонце сходило,
щоб промінчик,
торкнувши скроні,
сни струсив поміж
вій в долоні.
У моїм безогляднім
щасті
залишайся...
Залишайся коротким
спалахом –
я в той спалах
зорею падала б
і в солодкому леті
тому
я б забула печаль і
втому.
Я на ймення тебе не
зватиму,
я про тебе одна лиш
знатиму.
У суєтній життєвій
тисняві
залишайся для серця
піснею –
залишайся...
***
Сягни моїх духовних
веж
Втопися безумом
ночей
в очах мойого
пізньощастя,
зійди до мрій мого
причастя
від слів банальних
і речей,
сяйни моїх духовних
веж -
відчуй, що я живу
не тілом…
Іскра, що в
сутінках мигтіла –
віщунка не моїх
пожеж.
Не клич моєї
марноти,
моє заблукання у
часі.
Ще вітер крил моїх
не гасить -
пір’їнко мрій моїх,
лети...
***
Місяцем небо
зорано,
вільно землі під
зорями,
гінко вітрам
розкутим,
легко душі в
покуті,
крилам у небі
дзвінко –
жінка йде світом –
жінка ...
**
Підсніжники
Як давно, ніби в
вимірі іншім було те:
закосичена даль в
березневі кісниці,
сонцесхід крізь
імлисту вуаль позолоти,
небокрап у
самісіньке серце криниці.
У відлуннях думок
заросилися вії -
ніби знову тримаю
пучок білих квітів.
Те освідчення перше
юнацьке несміле
крізь літа сивим
спогадом серця зігріте.
Хто поклав уночі їх
у скриньку почтову,
мов листівку живу,
в якій кожна пелюстка
промовляла: кохаю –
без імені, хто він,
адресат, що до
серця послав перепустку?
Чи не знала
напевне, чи то лиш вдавала,
набухала весна в
юнім серці, мов брунька.
Інші квіти були, що
в житті дарували
на додачу до слів
та коштовних дарунків.
Я дізналась,
відкрила оту таємницю,
під чиїм ті
підсніжники серцем розквітли.
Був юнак, що ніколи
мені не приснився –
на землі впав
афганській у розпалі літа.
Пригадую
білий пучечок
підсніжників –
не схожий на інші,
любов’ю освячений.
Душа моя в споминах
сповнена ніжності,
і просить прощення
Ось яку оповідь мені розказав Анатолій Григорович: "Десь там вперше штурмують якусь... Джомолунгму американці із втратами, і з тиждень видряпуються на вершину, а там напис: "Тут був Вася" чи Петя".
Воістину, людські долі і стежки не передбачувані, пане Анатолій (стосовно Коробейника)! Ось який випадок стався зі мною (про що десь згадаю у книжці).
Пощастило побувати на знаменитому водоспаді Вікторія, що на річці Замбезі у Замбії (його ще називають восьмим чудом світу). Неподалік нього росте величезний баобаб. Кажуть, що йому біля тисячі років. Могутній його стовбур піднімається високо вгору і лише десь там, вгорі, розщеплюється на численні розгалуження. На його корі, вкритій рівчаками, ледь-ледь можна було прочитати англійською «Джон 1878», трохи далі — «Сміт 1912». Та раптом високо вгорі, на одному з його розгалужень, ми побачили свіжий напис: «ПЕТЯ». Як не намагалися збагнути, яким чином туди можна було дістатися, щоб витворити такого «шедевра» — так і не знайшли відповіді.
… Уже значно пізніше, після Африки, довелося подорожувати по Дніпру. Стоячи в черзі у гастрономі в Херсоні, почув, як позаду мене двоє чоловіків розмовляли щось про Африку. Як з’ясувалося, один з них саме тоді був військовим радником у Замбії (Радянський Союз продавав зброю по всьому ж світу). Їм було організовано екскурсійну поїздку із Лусаки до водоспаду Вікторія. Їздили вони на двохповерховому англійському автобусі. І то саме він вибрався на дах автобуса, а його товариш — Петро — забрався йому на плечі і ножем вирізав: «ПЕТЯ»!
Дякую Петро Никифорович за Павла Коробейника! Цього хлопчика пам`ятаю ще зовсім малим, зустрічав його в дружній сім`ї його дядька Івана Павловича Коробейника, чудової людини і батька, талановитого хірурга, якого поважали всі тепличани. Жаль, йому не довелось багато прожити, всього 50 років!
Ось що таке поезія: звичайний підсніжник одним розчерком пов’язати із юнаком, що «на землі впав афганській у розпалі літа»… Одним із п’ятнадцяти тисяч (хоча я не вірю офіційній статистиці: як завжди, хто рахував їх - жертовних і відданих) був мій учень Коробейник Павло Петрович, що з Мишарівки (його прізвище є на стелі у Києві, біля Печерської Лаври). Один у батьків, прекрасний юнак, навколо якого сьогодні бігали б і щебетали його дітки… Хто загляне у серце його матері (а хтось же повинен перед тим, як кидатись життям у війну!) ... Його прізвище увіковічнено у назві вулиці, де він виріс. А скільки їх із нашої Тепличчини забрала та БЕЗГЛУЗДА війна? Дякую, пані Олено.
