Валентин Сокольвяк

В  центрі  селища,  перед  двоповерховою  будівлею  мерії,  піднялися  високо  вгору  стрімкі  ялини.    Спочатку  їх  плекали  в  місцевому   плодорозсаднику,  а  потім  посадили  біля  новозбудованого  адміністративного  будинка.  Великі  конусоподібні  дерева  сягнули  своіми  гострими  шпилями  на  кілька  метрів  вище  самої  будівлі  й  стали  окрасою  центральної  вулиці.  З  роками  якась  невідома  напасть  дісталася  їх  коріння:  на  шкарубкій  корі  виступила  прозора  живиця-сльоза  й  застигла  бурою  смолою.  Двох  ялин  не стало...  Але  дбайлива  рука  на  їх  місці  посадила   молоденькі  деревця,  які  тепер  тягнуться  вгору,  наздоганяючи  старших  сестер.    Європейські   ялини,  а  саме  так  називається  цей  вид  з  родини  хвойних,    живуть   півтораста  й  більше  років,  тому  вічнозелені  дерева   будуть   радувати  око  ще  не  одне  покоління  тепличчан.  Незабаром  смарагдові  красуні  сягнуть  півстолітнього  віку.

 Ялини, трохи  пізніше  посаджені  стрункі,  з  дівочим  станом,  білокорі  берези  та  інші   дерева,  окрім  естетичної  насолоди  для  людей,   приносять  також  користь   нашим  молодшим  братам:  представникам  фауни,  які   проворно  почали  обживати  зелений  острівець.   За  галасливими  всюдисущими  горобцями – забіяками  та  верткими  синичками,  появилися  горлиці.  В  природі  їх  є декілька  видів,  але  в  нашій  місцевості  поширилась    популяція  горлиці  садової,  або  як  її  ще  називають  кільчастою,  за  чорне  напівкільце  на  шиї.   Ці  горлиці    відрізняються  від  інших    по  характерному  воркуванні  в  період  токування:  ту-гуу-гугуу,  яке  в  народі трактуеться,  як   ді-дуу-сююу.  Допитливі  натуралісти  помітили,  що  горлиці  продовжують  мігрувати  далі  на  схід,  а  в  нашій  місцевості  їх  кількість  поменшала.                                             

Пістрявий,  з  довгим  міцним  дзьобом,  дятел-задавака   теж   в  зимову  пору  завітав  до   дерев.   Обстежив  під  моїм  вікном  черешню  й  горіх  і,  не  виявивши  сухих  гілок,  під  корою  яких  ховається  його  пожива,  перелетів  на  ялину.  Через  деякий  час  він  пурхнув  із  зірваною  шишкою  на  липу  й  почав  добувати  поживне  насіння  у  своїй,   влаштованій   між  гілками,  "кузні".   Про  те,  що  лісовий  санітар  сюди  навідується  постійно,  видавала  чимала  купа  розчухраних  ялинових  шишок  під  стовбуром.   Зернятка  в  шишці  зріють  майже  цілий   рік:  аж  у  квітні  наступного  року   пелюстки  розкриваються  й  випадають  повністю  дозрілі  насінини,  які  розносяться  вітром  навкруги.   Тому,  за  соковитість  і  свіжість  зерняток,  ними  люблять   поласувати  і  пташата,  і  звірята  хоча,  звісно,  не  всім  це  під  cилу. 

 Злітаються  до  беріз  на  денний  відпочинок  вухасті  сови.   Після  нічного  полювання  вони  спокійно,   безбоязно  позують  перед  об’єктивами  мобілок  перехожих.   Хлопчення,  якого  мама  водить  в  дитячий  садочок,  настільки  полюбило пухнастих  сумирних  сов,  що  на  ходу  зіскакує  з  санчат  і    біжить,  задерши  голову  догори,   подивитися  на  загадкових,  чудернацьких,  з  смішними   вушками,  птахів.  Скритний  нічний  спосіб  життя,  "розумний"  погляд,  лякаючий  голос  вражає  людську  уяву.   Сов  поважають:  вони  стали  символом  мудрості.   Чому  совам  прийшлося  до  вподоби  місце  на  деревах  в  центрі  селища,  де  цілий  день  досить  людно  й  гамірно — зможуть  пояснити  орнітологи,  а  нам залишається   тільки  порадіти,  що  створилися  для  них  сприятливі  умови  й  вони  перестали  боятися  людей.  

Якось,  в  темряві  літньоі  ночі,  побачив  силует  сови,  який  безшумно  промайнув  перед  вікном  готелю,  в  якому  горіло  світло,  й  приліпився  у  верхньому  кутку   біля  ластівочого  гнізда.  Подумки  уявив,  що  нічний  хижак  зараз  почне  вгамовувати  голод  пташенятами.  Але  трагедіі,  на  щастя,  не  сталося.   На  ранок  гніздо  залишилося  незруйнованим,  а  дорослі  ластівки  носили в  дзьобиках  своїм  невситимим  діткам  різних  комах.  Мабуть  сова,  пролітаючи  поруч  з  гніздом,  почула  своїм  гострим  слухом  шарудіння  в  ньому  й  подумала,  що  там   миші:  любимі  совині  ласощі. В  середині  березня  колонія  сов,  яка  налічувала  кілька  десятків  особин,  розлетілася  на  пошуки  місць  для  гніздування,  де  будуть  висиджувати  яйця й  ставити  на  ноги  своє  підростаюче потомство.  Є  прикмета:  якщо  багато  сов — урожай  буде  добрий.                                                                                   

   В  цей  же  час  кудись  зникла  ще  одна  мешканка  верховіть — спритна  руда  білка.  Вперше  її  довгий  пухнастий  хвіст  замелькав  серед  гілок  кілька  років  тому,  і  з  тих  пір  вона  пильно  стереже  свою  територію  від  непроханих  гостей,  оберігаючи  шишки  й  горіхи,  що  є  основним  кормом  протягом  довгої  холодної  зими.   Цікаво  було  восени  спостерігати  за  білкою,  яка  вранці,  вибравши  момент, коли  кішки  повернулись  з  нічних  мандрів  в  теплі  квартири  своіх  господарів,  в  кілька  стрибків  долала широку  дорогу,  й схопивши  гострими  зубами  горіх,  мерщій  несла  його  до  своєї  комори.                                   

  Один  господар  довго  бідкався,  що  до  його  горіхів  занадилися  білки,  які  значну  кількість  плодів  цупили  з  дерев,  роблячи  собі  запаси.  Порадили  вийти  з  ситуаціі старим,  дідівським  способом  без  жорсткої  протидії:  стовбури  дерев  знизу  треба  обмотати  пучками  собачоі  й  кошачоі  шерсті,  яка  своім  запахом  відлякує  небажаних  збитошниць.   Результатами  експерименту  були  задоволені  обидві  сторони  горіхового  конфлікту:  господар  зберіг   урожай,  а  звірки,   занюхавши  запах  потенційого  ворога,  перекочували   в  інше  безпечне  місце.                                                                 

Білка  на  своїй  території облаштовує  для  себе  декілька  гнізд,  в  яких  по  черзі  мешкає  недовго,  щоб  не  завелися  кліщі  та  інші  паразити,  переносячи  в  зубах   своїх  малят.  Часто  змінюючи  свое  житло,  грайлива,  непосидюча  спритниця  інколи  забуває, про  запорпаний  в  землі,  горіх.  Тоді  весною  він  викидає на  поверхні  землі  зелені  паростки  й  починається  новий  кругообіг  життя.   Так  білка  примножує  багатство  флори,  а могутне  дерево  буде  плодоносити  не  одне  століття,  даруючи  щороку  смачні,  поживні  й  корисні  плоди.  Самому  ж    гарному  й  забавному  звіряті  на  день  потрібно  дещицю:  кілька  десятків  грамів  корму.   Днями попросив  знайомого  хлопчика,  який  в  літні  канікули  постійно  вовтузиться  з  різними  павучками  й  богомолами,  підкинути  під  ялини  біля  мерії  й  під  плакучу  вербу   під   готелем,  горіхів  для  білки,  бо  припасені  на  зиму  запаси  не  безкінчені.   Можливо  вона  вже  привела  крихітних  білченят — то  горішки  стануть  для  неї  вчасною  підмогою.                             

При  настанні  весни,   під  променями  лагідного,  теплого  сонечка,  яке  дає  енергію  всьому,  оживе  навколишня  природа.   Ялини,  під  час  цвітіння,  прикрасяться  яскравими   малиновими  й  червоно-зеленими,  ніби  новорічними  прикрасами,   шишечками.  Між  густими,  лапатими  гілками  хвої  й  тремтливим,  колисковим  листям  дерев  пташки  почнуть  вити  нові  гніздечка,   й  зазвучить  в  центрі  селища  їхне  різноголосся,  а  вечорами   лунатиме  задушевний  спів  солов’я.