Петро Кондратюк

Спогади

Якось, на початку 1960-х, в село привезли фільм «Русское чудо». Із клубу винесли лави, на яких теплим літнім вечором повмощувався натруджений наш селянський люд… На арку, що була між сільським клубом і нашою школою, вчепили велике простирадло. Саме на ньому незабаром і розгортатиметься небачена ще світом (не лише від потопу!) боротьба за комунізм і її досягнення!..

Роботи в полі було призупинено раніше. Невдовзі святково одягнені люди поволі почали збиратися біля клубу. Спереду, на середині лавки, сидів представник райкому партії у сталінському білому кашкеті і білому піджаку, застібнутому аж під саме горло. Обабіч нього — розмістився актив села. Із великих гучномовців на всю округу гриміла пісня:

                        Удивительный вопрос:

                        Почему я водовоз?

                        Потому, что без води —

                        И — ни сюды, и — ни туды.

Незабаром станеться подія, свідками якої були всі присутні, що, якби таке сталося у 1930-х, то, зокрема, місцевому секретареві парторганізації було б не з медом: моглося б розцінитися це як — диверсію. Вірте чи не вірте, а саме в цей час над сільським подвір’ям пролітав — горобець і очевидно йому сподобався не так представник райкому партії із Теплика, як його білий піджак, на лацкан якого він і — крапнув. Тут здійнялася метушня: котрі ближчі дівчата познімали свої платочки із голів і почали ними приводити костюм представника райкому у порядок (це сталося ще до початку демонстрування фільму, так що його не довелося зупиняти).

 Посеред села, на простирадлі, надривно гуркотіли трактори, мало не торкаючись високими вихлопними трубами, з яких валив чорний дим, самої арки, за кермом яких сиділи Паші Ангеліни... Вмить-другу, там починали строчити відбійні молотки у шахтарських руках чергових стахановців, схожих на справжніх негрів із Африки. У багатьох селян при цьому, очевидно, груди піднімалися все вище й вище… Бо соціалізм широко й рішуче крокував не лише по одній шостій нашої планети, а й збирався уже розповзтися далі світом…

Та лейтмотивом фільму було: нам не слід ще розслаблятися. Наголошувалося на тому, що війна ще не скінчилася!.. Битва за комунізм — продовжується! Через що — слід бути пильними! Адже — «ворог не дрімає!»(У радянських установах тих часів часто можна було побачити гасло ще В. Маяковського: «Болтун по телефону — находка для шпіона!») Ці кляті капіталісти лишень й думають, як розпалити уже третю — ще кривавішу! — світову війну…

(Ми тоді й гадки не мали, що на тому кінці світу — в США — у відповідь на мілітарно-агресивні зазіхання «самої миролюбивої країни в світі СРСР», масово розпочали будівництво бомбосховищ під своїми будинками. І світ таки дійсно стоятиме над прірвою війни).

Те, що цей перегляд було організовано безкоштовно (хоча Антін Кіндратович зо два тижні наперед уже продавав квитки на нього, насправді ж було за нього проплачено із колгоспної каси), зараз наводить на думку: то була чергова (як і численні лекції по міжнародному «положенію»!) пропагандистська локшина, яка втовкмачувалася під селянські чéрепи. (Через що народні дотепники, зокрема, сітьове радіо й називали — «брехунцем»).

 Саме в ті часи біля нашого клубу було встановлено велику, зелену військову палатку. Туди запускався їдкий газ, яким і обкурювали безвинних наших подільських юнаків, перед цим натягнувши на їхні — до кінця й не втямлячі! —голови протигази. (Ми, хлопчики, нюхали його лише ззовні — через прошпарину внизу, так заздрячи дорослим!) Саме це і підтвердив нещодавно Петро Войт (1949). Бо це його батько, Павло Мусійович, офіцер запасу, і навчав допризивників нашого села крокувати навколо клубу, і тренував їх витривалості у протигазах в тій, згаданій уже, палатці.

Окрім цього на сцені сільського клубу у ящику, ключ від якого був у завклуба, лежав справжній карабін, якого ми і навчалися розбирати, збирати, виробляли навики заганяння патрона в патронник затвором. То ж, війна дійсно не вщухала і «ворог» не дрімав!..

Через потужну ідеологічно-пропагандистську машину, занадто довірливим нашим односельцям було й важко намалювати тодішню цілісну картину протистояння двох систем. Лише значно уже пізніше час порозставляє акценти на сутності соціалізму і всієї тієї тріскотні!.. Як з’ясується, не капіталісти, а насамперед Радянський Союз, слідуючи «невмирущим планам Ілліча — розпалити світову революцію!», увесь перетвориться у військово-промисловий комплекс. (От чому та військова палатка, наповнена їдким газом, і стояла посеред Подільського села, свідками чого ми тоді й були!)

Микита Хрущов, наприкінці 1961 року, на XXII з’їзді КПРС, проголосить —  комунізм буде збудовано до 1980 року! У що, зізнаюся з соромом уже, як очевидно й ще дехто із дітей-романтиків, — повірив... На девіз: «Піонери! До боротьби за справу Комуністичної партії — будьте готові!» всі ми у відповідь кричали що було духу: «Завжди готові!» Юрій Спіженко якось нещодавно сказав, що якби нам у сьомому класі наказали лягти на амбразуру дзоту, як це зробив Олександр Матросов, прикривши своїм тілом товаришів, безсумнівно, — лягли б і ми (сьогоднішнє покоління, мабуть, й не знає про такий вчинок Матросова). Лише з віддалі глибше осягаєш Сергія Єсеніна із його «Листа до жінки»: «Лицом к лицу — лица не увидать. / Большое — видится на расстояньи…»

… Вертаючись у ту епоху, в якій проходило наше дитинство, не можна обійти таке диво, як кіно! Не даремно ж Владімір Лєнін про нього скаже: «З усіх мистецтв для нас найважливішим є — кіно» (нинішній президент РФ (2013) добавить: і телебачення). Правда, уже значно пізніше прийде усвідомлення того, що кіно розглядалося ним як пропагандистський засіб, як машина із високим коефіцієнтом корисної дії, за допомогою якої можна було впресовувати у голови мільйонів — «гуманні ідеї комунізму»…

Коли привозили кіно в наше найвіддаленіше від райцентру село, то це було великим святом — мало не як, згадуване уже, завезення гасу! А для нас, малечі, навіть більшим!.. Привозилась сама плівка, точніше, з десяток круглих металевих касет, куди ця плівка поміщалася. Кіноустановка у нас була вже своя. Хоча раніше її перевозили від села до села на підводі, а потім «полуторкою». До появи електрики в селі (початок 1960-х), джерелом електричного струму був невеликий бензиновий генератор. Він торохкотів і димів, часом, як трактор (не те, що сьогоднішні — компактні й зручні генеруючі установки). Кіно демонструвалося для дітей біля двох разів у тиждень, а для дорослих частіше.

Головним кіномеханіком був Галій Дмитро. Раніше наше село й не мало свого кіномеханіка. Ним був Василь Квас із Антонівки. Жив він на квартирі у Багач Матрони. Це була надзвичайно поважна в селі людина. Його, так би мовити, соціальний статус був на рівні сільського батюшки.

Перед демонструванням кінофільму незмінний замісник кіномеханіка Швидкий Антін Кіндратович вмикав великого гучномовця.. Він гримів так гучно, що його було чути в най віддалених закутках села — навіть у Павиному хвості (це так називався найдальший закуток), правда, якщо туди дув вітер! Антін мав як на той час досить пристойну колекцію платівок, чим значно уже наближав жителів нашого села до культури Європи, Латинської Америки чи й Африки, ритми якої звучали часто… Особливо усім подобалася, пам’ятаю, пісня «Мама ю керу…». Вона ще й досі бринить в мені, у такт якої і сам Антін, часом, пританцьовував. (Про цю бразильську пісню, написану ще в 1936 році, в Інтернеті стверджується, що — «увесь СРСР стояв на вухах від неї»).  

Бувало, що кіно демонстрували у двох селах в один вечір: спочатку в сусідній  Петрашівці, а потім у нас. Домовляються, що там почнуть трохи раніше. А тим часом наш мотоцикліст, чи два велосипедисти, а болотом бувало — навіть вéршник: уже чекають, щоб по закінченні галопом нести й нам світову культуру!..

Антін не лише дбав про наш культурний рівень. Він, піклуючись про твердість наших моральних устоїв, одночасно був і нашим, так би мовити, — духівником. В дитячому фільмі, як лише головний герой збирався наблизитися до героїні, Антін Кіндратович завбачливо — закривав долонею об’єктив проектора! Тут клуб як по команді зривався багатоголосим криком!!. Селом блукав навіть крилатий вислів Антона Кіндратовича (йшлося про кінець плівки фільму, якого часто не було, і глядачам доводилося «домальовувати» його самим на свій розсуд). Та Антін, оправдовуючись, говорив: «Конєц — оторван. Так і в паспортє запісано!»

 Тоді щоб, мовою сьогодення, випустити пар і одночасно таки тримати ситуацію під контролем (як це часто роблять сьогоднішні політики у нас!), Антін опускав руку з на кілька пальців донизу... Наставала інтригуюча тиша... Герої, точніше, лише шматки їхніх голів на екрані, поволі продовжували наближатися один до одного … Усі в очікуванні— що ж буде далі і … Антін уже вкотре піднімає назад свою руку. Тут знову, ще гучніший дев’ятий вал струшував округу!.. Бо окрім несамовитого крику і свисту усі ще й починали тупотіти ногами по дощато-чорній підлозі!..

До грошової реформи 1961 року вартість дитячого кіносеансу була 50 копійок, а дорослого 2 карбованці. (Після ж реформи — 5 і 20 копійок відповідно). В ті часи для селянських дітей — то були великі гроші. Адже тоді цим злиденним селянам ніхто не платив ніякої платні за їхню часто виснажливу працю. Оплачували лише натур продуктом, по-сьогоднішньому — бартером. Одиниця оплати спочатку була — трудодень. Це умовна якась норма: обсяг певних виконаних у колгоспі робіт. Якщо ж вона перевиконувалася вдвічі, то — два трудодні і т.д. Пізніше ця система була  змінена і цілий день роботи став називатися — вихододнем (щоб поменше оплачувати за перевиконання тих норм зразку 1936 року, коли й приймалася, так звана, Сталінська Конституція).

За рік мінімальна кількість вихододнів повинна бути не меншою 280. Якщо ж менше, то ви, як у фільмі Гайдая «Операція И» — «бездєльнік, алкоголік і тунєядець». А в кінці року зерно із ново зібраного врожаю віддавалося насамперед у, так звані, «закрома Родіни». (Все хотілося знати тоді, що ж то таке ті — «закрома»! Хтось казав, що це, як в астрономії, якась — «чорна дірка»). Потім усе, що залишалося, ділилося на кількість вихододнів усіх колгоспників. І в залежності від урожаю могло бути від 300 грамів пшениці за вихододень й до 4 кілограмів трактористу (прицепщику 2,5 кг).

І вже тоді, коли тато привезе конячкою ті клумачки і поскладає в коморі, подумається: тепер уже не повиздихуємо, мо’…(в нас часто так говорилося, адже наш народ чого-чого, а цього гіркого досвіду мав чимало).

То ж вартість квитка у кіно, думається, не випадково була саме такою, як і вартість одного курячого яйця. Як же ми тоді просто — любили своїх курей! Так хотілося, щоб вони неслися швидше і частіше! Бо не лише хотілося в кіно, але і, бувало, дуже захочеться цукерок «подушечок»! Думалось тоді: чи здогадається мама, що якась курка тай чомусь «не донеслася» сьогодні?.. Признаюся про це, як на сповіді (ми ще повернемося до «Сповіді» Жан Жака Руссо при нагоді). Та де там!..  Мабуть, ні... Адже всі тоді мало не навіжено, від світання до смеркання, на безкрайніх колгоспних ланах наближали наше світле майбутнє — комунізм…

Лише щоб, бува, не подумалося, що це так просто: ніби із яйцем в кишені ідеш прямісінько у кіно. Ні-і!.. Спочатку потрібно було це яйце здати в магазин. Точніше, продати його продавцеві (державі!) за 50 копійок! І лише тоді ви біжите в кіно, підстрибуючи і посвистуючи… А  у вашій кишені весело витанцьовують і дзеленчать на всю округу ці блаженні мідяки: ніби як скарб з якогось Золота Трої, що у 1873 році відкопав Генріх Шліман, чи гробниці Тутанхамона, віднайденої у 1922 році Говардом Картером. І саме в ту мить ви почуваєте себе справжнім «міліганєром»! (Це саме так згадуваний уже дід Мартиненко, бувало, прочитавши газету «Правду», скаже: «І коли ті «міліганєри» понапихають свої кендюхи?!.»)

А якщо ж дуже захочеться «подушечок», тоді витягнете із кишені це дорогоцінне яйце — як справжнє яйце фірми Фаберже— покладете його на прилавок і до продавця, недбало так, ніби вам зовсім й не жалісно з ним розставатися, кинете:

— Подушечок!.. На — всі!!!

Як лише продавець устромить вам у жменю ті «подушечки», — то ви відразу кілька з них кидаєте до роту! Це щоб не було уже ніякого вороття: позривати всі містки і відрубати швартові — відступу не буде! Тепер уже точно відомо: сьогодні кіно дивитимуться без тебе… Взагалі, ця операція так і називалася: «узяти подушечки за яйця». Із  сьогодення це — здійснити бартерну операцію по обміну «подушечок» на яйця. (Повернемося до цього при нагоді, коли говоритимемо про святкування Дня Європи у Києві  наприкінці травня 2005 року).

Та найцікавіше було, коли вдавалося потрапити на доросле кіно. Мабуть, і в тому числі, через те, що заборонене — завжди солодше. Та основне, що ви почуваєте себе уже майже дорослою людиною! (А як хотілося тоді швидше подорослішати!) Адже коли головні герої будуть навіть — цілуватися на увесь екран, Антін же навіть пальцем не закриватиме проектора…

Хоча і тут не усе так просто, як може здатися на перший погляд. Навіть якщо і пощастить прослизнути у вузьку розбиту (чомусь?) шибку, уникнути завклубового гумового шланга, який зазвичай періщить по тому місці, де на цигана сонце не світить, або якщо і пощастить так склеїти клеєм із живої вишні знайдений на смітнику старий огризок квитка й другу його частину — «контроль» і контролер тітка Віра, щупаючи його в темноті, таки тебе пропустить, то все одно це ще не означатиме, що ти кіно додивишся до кінця.

Бувало, кіно раптом зупиняли і вмикалося світло. Щойно згадуваний уже завідуючий клубом Вася робив контрольний огляд (для нас тоді, як — контрольний постріл сьогодні!), виловлюючи нас з-під стільців; як Фелікс Дзержинський, що в революційному запалі ганявся за безпритульними. Якщо він таки помітить вас під стільцями на підлозі, яка пофарбована чорним переробом, то обов’язково витягне і за вухо таки … виведе з клубу! У вас ще довго не проходитиме пекучий сором перед односельцями і злість на завклуба Василя!.. Бувало, ви ще раз заберетеся в середину, а Вася, хай йому грець, тут-як-тут…

І скільки б не склили ту нижню шибку у вікні біля клена, через яку ми часто забиралися в середину, вона чомусь сама, чи то на протягу, вилітала… Чи можливо її ненавмисне зачіплював Петро Лянний своїм чоботом, коли, танцюючи «Яблучко» під гармошку, яку навіжено розтягав Микола попів, і в момент найвищого митецько-творчого екстазу — ставав на підлогу обома руками й починав високо вгорі, по черзі дриґати то однією, то іншою ногою, а далі й обома ногами разом: брик! брик! брик!.. Яка там шибка витримає усі ці кренделіща?!! І скільки б не забивали у раму голок від патефону — щоб ми порвали штани — це також мало що стримувало нас.

Хоча, потрапляючи у кіно через ту розбиту шибку, ти звичайно ризикуєш отримати Василевого шланга, та в цьому була якась утаємничена романтика. І всі ті хитрощі під одіялом, щоб  мама думала, що ти спиш у другій кімнаті (у нас кажуть — у другій хаті), і боязнь залазити назад через вікно: адже тато може чекати тебе із фронтовим ще ременем — варті того!

Згадуваний Петро, як ми щойно бачили, був просто нашим сільським Енгібаровим якимсь, видаючи, бувало, так би мовити, танцювальні «майстри-класи»! Та окрім цього він ще майстерно шкварив на гармошці, під яку співав і одночасно танцював з високо піднятою й відведеною назад головою (про що нижче).

Зповзши на правий бік його голови, десь ззаду, стирчав козирок від картуза, з-під якого крученим прядивом випинався жмут волосся (як у головного героя із фільму «Іван Бровків на цілині», після чого й стала модною така зачіска). При цьому його обличчя від натуги червоніло і ставало схожим на випечену цеглу; права частина скривленого рота ледь утримувала папіросу, що звисала мало не до гармошки, а із його лівої частини виривалася любима пісня Петра:

—    Ког-да б іме-ел зла-га-тиє го-о-ри і рє-е-кі по-го-лниє віна…

Він знав аж кілька куплетів цієї пісні. Після кожного з них гармоніст повторював саме ці два рядочки, які йому були найбільш чомусь до вподоби: про «золоті гори» і особливо — «рекі полниє віна»! Все це він дарував своїй судженій разом із конем з вуздечкою, та в решті-решт, після численних перипетій Вона йому відповідає (правда, Петя до кінця пісні не завжди доходив чомусь…):

Не надо мне твоей уздечки,

 Не надо мне твово коня:

 Ты пропил горы золотые

 И реки полные вина!

Зазвичай,  якщо Петро на своїх життєвих стежках-дорогах й десь зустрічав чарчину, то він її міг і не завжди переступити. Зате тоді, увечері, в сільському клубі, або перед ним, Петровій гармошці було не солодко!

Він грав натхненно, з душею, при цьому, випинаючи уперед груди, відкидав голову назад. А пальцями, пальцями що витворяв! Дивишся на них — і не віриш, що так можна ними витинати.  Здається, що то не пальці, а невеличкі чортенята несамовито вибрикують по блискучих ґудзиках гармошки. Під його гру, хто зроду не танцював, навіть і каліка — не втримався б.

Спочатку, так би мовити, для «сугріву», звучали  плавні мелодії: «Ой, рябіна кудрявая», вальси «Дунайські хвилі», «На сопках Маньчжурії». Протяжні, ніжні мелодії ніби сплюскували Петра — він плавно викручувався під мелодію і згинав свою голову й клав чуприну на гармошку.

Потім звучатиме карапет, під мелодію якого танцюючі пари утворювали велике коло. І, тримаючись за одну руку, всі в одному напрямку ладно робитимуть у такт по три кроки вперед, три — назад двічі, а потім впродовж усього другого «коліна» крутитимуться, відвівши голови якомога далі назад. І це дійство творитиметься під натхненний, завзято-піднесений спів Петра:

Танцівала карапет, пабіла батінкі,

І асталісь на ногах — чулкі да резінкі!

Та головна частина репертуару ще попереду: коронний номер Петра — «Яблучко» з виходом, потім полька і, вкінець, краков’як!.. Саме тут для гармошки наступав — останній день Помпея і вона й сама ніби ставала Везувієм! Через клавіші її правої частини акордами чи й поодинці, часто форшлагами з переливами, з нутрощів гармошки виривалася вулканічна лава.

Гармошка, розтягнута до кінця, розриваючись від натуги, в навіженому темпі видушувала весело-ритмічні мелодії. І особливо коли гармоніст разом з нею також пускався у танок: що є сили в такт мелодії вдаряючи каблуками об землю, — її ліва частина, баси, стрибала вгору-вниз, вгору-вниз, виробляючи в повітрі спочатку великі кола, а потім й вісімки!..

 Петро у творчому пориві, часом із заплющеними очима, з високо піднятою головою, імпровізував, викрешуючи із гармошки свою неповторну, веселу мелодію чи її варіацію! На подвір’ї перед клубом від підошов танцюючих здіймалася курява. Округа сповнювалася запальною мелодією, голоси якої з віддалю затухали і лише її баси долітали ген аж до церкви, відбивалися від її зчорнілих, ладно обтесаних дубових колод і неслися далі, де і згасали і різнотрав’ї у долині біля річки, якої вже давно й немає…

Петро був не лише творчою особистістю (бо кожного разу аранжував мелодію, майже не повторюючись). Він любив ще й свободу (особливо це відчувалося, коли з гармошкою заповнював мало не увесь простір перед клубом чи в його середині)! Він би, переконаний, ніколи не став би навіть учитися грати, приміром, на фортепіано. По-перше, через те, що, завдячуючи своїй широкій, як Подільські поля і луги, натурі, він завжди грав на гармошці ФОРТЕ, тобто, голосно, а для ПІАНО — тихо — в нього уже й не вистачало місця. По-друге, простá клавіатура гармошки, як і сам гармоніст, де було лише 2-3 семи нотних октав, йому більше імпонувала, а ніж багато октавне фортепіано із своїми тонáми й напівтонами — дієзами і бемолями.

Та головне було в іншому: із розтягнутою гармошкою і звисаючою папіросою у зубах він міг як із верби у воду, чи орлом із скелі шубовснути-шуганути  у танόк!.. При цьому висвистуючи, вибиваючи ритм каблуками об підлогу клубу, який вщент наповнювався ніби багатьма африканськими барабанами чи сповнювався цілим циганським табором!.. То ж безсумнівно, Петрові той піаніст, що, як пеньок, сидить біля свого піаніно, нагадував би римського раба, прикутого до весла галери. А цього його свободолюбива натура уже — ніяк не змогла б витримати!

Коли ж він грав краков’як, любимими його підспівками із підсвистом були:

— Ішов ведмідь, здибав Гапку, тай кудись-там запхав лапку! — неслося округою  і зразу ж змовницьки  уточнювалося Петром, — Гапка несла глечичок меду на базар у Соболівку продавати!..

Гармошка стогнала, літаючи в повітрі, а Петро в запалі продовжував:

— Хто не знає краков'яка, той не піде за поляка!.. — трусило повітрям. — А я знаю краков'яка, то я піду за поляка!.. То не щука, то не рак, то — веселий краков'як!..

Запальна мелодія поволі стишувалася і переходила в частівки, які тоді були популярні, однією з них Петро незабаром і продовжуватиме.

(Тут слід пояснитипро що зараз співатиме Петро. Це якраз тоді, у березні 1960-го, чотирьох радянських моряків — Асхата Зіганшина, Анатолія Крючковського, Івана Федотова і Пилипа Поплавського — віднесло у відкрите море з Курильських островів. Вони 49 днів на некерованій баржі Т-36 продрейфували біля однієї тисячі миль, борючись за своє виживання. Адже швидко закінчилися незначні запаси продуктів і прісної води.

 Після їх спасіння американцями країна зустрічала їх — як героїв. Їм довелося зварити і з’їсти спочатку ремінь від радіостанції, потім свої паски і устілки чобіт. Казали, що вкінці те ж саме сталося не лише з їхніми чобітьми, але й з …  гармошкою. Про них писали всі газети, складали патріотичні поеми. Та невдовзі у народі поширювалися і частівки про них, одну з яких і співатиме Петро.

 А Володимир Висоцький (1938-80), радянський бард і актор, включив у свою пісню «49 днів» навіть такий драматичний куплет:

 Последнюю съели картошку,

 Взглянули друг другу в глаза,

 Когда ел Поплавский гармошку,

 Крутая скатилась слеза...

(Пізніше дізнаємося більше про повноту трагізму тієї ситуації. Ользі Горшковій із журналу «Зміна» через 44 роки Іван Федотов обмовиться, що найбільше боявся — бути  з’їденим, через що і спав з сокирою під подушкою).

Петро продовжує:

  Зіганшін — рок, Зіганшін — бугі,

  Зіганшін сорок дней на юге.

  Зіганшін — бугі, Зіганшін — рок

  Зіганшін —слопал свой сапог.

 Для Петра гармошка була його внутрішнім єством, власною рабинею, послушною і піддатливою, яка в його руках то сміялася, то й зітхала, мало не плачучи… Він же був — її повелителем, владним і незворушним! І це десь далеко-далеко всередині не лише теплило його, а й вселяло навіть віру у себе. Петро відчував, що він, разом з гармошкою, таки потрібний ось цим людям — простим й душевним, щирим і вдячним, які у важку і його хвилину не стоятимуть осторонь. На відміну від далекої держави, яка згадала про нього лише тоді, коли йому треба буде іти в армію… І це також сповнювало його гордістю за свою значимість на цім світі, таку потрібну у життєвих буревіях.

Окрім важкогоповоєнного життя середини XX століття, коли війна ще нагадувала про себе не лише стуком милиць, розрухою, побутовими негараздами — злиднями, але ще й вибухами її залишків, які продовжували калічити чи й забирати життя (про знайдену автором цих рядків міну і биття молотком по її бойку, осторонь якої стояв мій товариш Юрій Спіженко, йдеться у «Молоток»), молодість, буяння й весняний розквіт таки брали своє. (Не буду стверджувати категорично, та можна з великою вірогідністю допустити, що й у концентраційних таборах хтось таки, можливо, і також кохав  когось!)

Через що сільська молодь і збиралася вечорами в клубах, які були чи не єдиними острівцями культури на всій скаліченій тодішній Україні, де, окрім демонстрування фільмів, вистав самодіяльних театрів, були ще й такі гармоністи — неповторні, колоритні й самобутньо «крейзі», як Петро Лянний, які також, як могли, полегшували не легку життєву ношу тих часів моїх односельчан (crazy - англ. — сильно захоплений чимось,  збожеволілий на чомусь; у Києві якось бачив високий туристичний автобус із написом на ньому: «Сrazy holiday» — божевільні канікули!).

… Часто подумки вертаюся туди — у віддалене від цивілізаційних збурень, типове село, мешканці якого були не байдужими до музики, гармонії, співу. Цьому і сприяла барвисто-пишна природа нашого Поділля. Через що і співучість нашого народу є національною його особливістю. Про це вперше дізнався наприкінці 1960-х під час  лекцій з філософії (діалектичний матеріалізм). Наш молодий і талановитий викладач філософії носив тоді  вишиванку. Він захоплююче розповідав про Україну й про те, що за музичним колоритом, барвистістю і різноманіттю пісенних жанрів вона займала друге місце у світі після Італії.

… Невдовзі його вишиванки не стало видно в інституті... Цікаво, як склалася його, очевидно, не легка доля — людини, яка так любила і захоплювалася Україною?!. Безмежно вдячний йому, що він і у мені, 17-18-річному, збудив — Україну!..

Саме про співучу вдачу нашого народу описує і Павло Халепський, секретар патріарха Антіохійського Макарія III, про що йдеться у книзі «Україна — земля козаків», яку упорядкував Микола Рябий (ми ще повертатимемося до неї). Патріарх подорожував весною 1654 року нашими краями. В Сумівці переправились через Божу річку (Буг) і повз нашу Побірку прямували на Соболівку.  Спостережливі очі Павла Халепського були в захваті від нашого народу — його традицій, звичаїв в тому числі і його надзвичайної співучості…

Весною (2012) на «Першому Національному», ТРК «Ера» та в Інтернеті відбулася пряма трансляція українського музичного мегапроекту «Пісня об’єднує нас», організованого Михайлом Поплавським, ректором Київського національного університету культури і мистецтв. Він тривав 110 годин без перерви на рекламу — майже п’ять діб поспіль! І, в результаті, увійшов до Книги рекордів Гіннеса як найтриваліший пісенний марафон! Попередній рекорд у цій категорії належав Італії і становив 103 години 9 хвилин 26 секунд. Марафон закінчився 2 квітня.

Дивилися марафон у 155 країнах світу. Та, на жаль, у нас інформаційне забезпечення його було повністю відсутнє (чому?.. — інформація до роздумів!..) Через що мало хто слідкував за ним і вболівав не лише за участю понад 350 неповторно-самобутніх, фольклорно-інструментальних, до щему сповнених Україною, гуртів, за понад 1800 сольних співаків і музикантів, але й за нашу Україну…

Хоча і повинні гордитися перемогою української пісні, та чомусь сумно… Знову пригадалася мудра Ліна Костенко:

 Душа здригнеться і в астралі.

Де ж те, як писанка, село?

В майбутнє підуть магістралі,

А України наче й не було?!.

… Вертаємося знову на початок другої половини XX століття в наше село Побірку, де був уже свій власний духовий оркестр, добре організована художня самодіяльність. Регулярно ставилися вистави, які збирали людей стільки, що клуб наповнювався вщент і навіть нам, малечі, важко було забратися в якусь шпаринку. А скільки сходилося людей теплими літніми вечорами до великого каменя, що при вході на шкільне подвір’я, на якому сидів Володя Москаленко чи Володимир Пікуль  із своїми гітарами!

(Коли Москаленко Володимир наприкінці 1950-х приїхав із цілини, то він тримав у руці навдивовижу великий чемодан. Односельці подумали, що розжився Володя добра всякого. Та коли він його розкрив, усі побачили в його череві — гитару, яку він зразу ж дістав і почав на ній грати).

Їхні задушевні пісні окутували, поглинали всіх нас… Ми ніби ставали учасниками драм, життєвих колізій, про які оповідали разом з гітарами наші сільські барди. Ставало жалісно не так «оборванца», який був «ловок й сільон», як «обессілєнного, слабого матроса», в якого «с груді хлинула алая кров»...

Наш шкільний хор часто виступав в сільському клубі і на кущових шкільних олімпіадах художньої самодіяльності. На одному з таких конкурсів, присвяченому річниці Тараса Шевченка, що проводився в Соболівці у заводському будинку культури, ми стоїмо уже на сцені. Конферансьє, учениця нашого класу Надя Танасієнко, дзвінким і запальним голосом справжньої актриси оголошує принишклій публіці:

—    Шевченко, — Надя робить паузу, набирає повні груди повітря і на увесь зал випалює, — РЕВЕ ТА СТОГНЕ — ХОР!..

… Якось демонструвався фільм про Громадянську війну і, як часто бувало, з головним героєм — Чапаєвим. Та раптом у клубі пострілом рознеслося: «Москаленко горить!!!» Вмить усі вже наввипередки мчимося дорогою до ставка, а там праворуч — до Маліцького Яру. Усі були такі збуджені і одночасно зосередженні! Мені здалося, що ми, як щойно Чапаєв на екрані, кинулися на свої коні і в — атаку!.. Пам’ятаю, високо піднявши вгору руку, міцно стискаючи і розмахуючи шаблюкою, скільки було духу закричав: «Ура-а-а!!! Впєрьо-од!.. Бєй бєлогвардє-є-є-йці-і- в!..»

… Великі язики полум’я, що уже охопили увесь солом’яний дах хати, як гόлови змія Горинича, скручувались один із одним!.. Вони відштовхувалися десь далеко вгорі і, затухаючи, зникали у снопах іскор і диму, нагадуючи навіжений танок чортів біля величезного вогнища в пеклі!.. Загрозливий тріск, постріли, суцільне шипіння, шкварчання і клекотіння сповнили округу!.. Уже багато людей бігли із відрами, носили воду із криниць і річки, що була неподалік. Та верх хати таки згорів дотла…

Та бувало, під час жнив, на вечірньому сеансі фільм також зупиняли (правда, не по тій причині, про яку уже згадувалося). Включали світло і на середину клубу виходив наш незмінний і шанований людьми голова колгоспу — Неволя Володимир Семенович. Він звертався бувало до хлопців: допомогти винести зерно у мішках у колгоспну комору на горище. Після того, як завдання було виконано, хлопці верталися назад до клубу і кіно продовжувалося. Для нас, малечі, це було блаженство: адже ніхто тоді не питатиме квитків. Та бувало голова звертався до дівчат з проханням розійтися і через півгодини-годину зібратися на колгоспному току: потрібно допомогти колгоспу очистити новий врожай пшениці для країни.

Тоді і автор цих спогадів разом із своєю старшою сестрою Вірою біжимо на тік! З півсотні молодих рук лопатами підгортають зерно до віялок... Після чийогось дотепу часто вибухає сміх, а там і хтось затягне: «Ніч яка місячна, зоряна ясная…» А ти бігаєш навколо, сповнений відчуттям причетності до чогось дорослого, важливого і великого!.. Хоча й не розумієш — чого саме: прислухáєшся і сповнюєшся пахощами зерна, веселими жартами, піснею, що, як легенький туман, окутує округу і сповзає далі на село…

Допоки, десь аж під ранок, знесилений уже, не ляжеш спиною на високий бýрт пшениці… А перед тобою розгорнеться безкрая просторінь неба — цього неосяжного поля, засіяного стількома мерехтливими зірками, як ось цієї пшениці на току!!! До тебе почне підповзати солодкий сон… Ти засинатимеш, майже повністю загорнувшись — як у ті зорі! — у цю пшеницю: таку теплу, ніжну і лагідну, як мамині руки...