Олена Герасименко

Затисла осінь серце в кулачок 

Ще осінь вітра наслуха, 
дерева гомонять, немов отерплі… 
Сезон дощів – то холодно, то тепло, 
то з неба мокра сиплеться труха. 
Кущі по самі груди в молоці 
туману сивого – і тим вони схоронні. 
Знялися з криком ворони й ворони, 
згасивши день, мов промінь на щоці. 
Листопад п’є з остуджених річок, 
згорнувши тінь небес на тихі плеса. 
Пливе печаль і відправляє месу… 
Затисла осінь серце в кулачок. 

** 

Я слово виціловую 

Я слово виціловую на смак, 
я кожну мить виважую на дотик, 
несу свічу непізнаних екзотик 
крізь біль чеснот, подрібнених на мак. 

Лелію час, та світу все одно – 
він, мов пісок, крізь пальці утікає 
у самоту, що має запах кави. 
Холодні зорі падають на дно... 

І бродить ніч у темній паранджі, 
збирає зір доспілі полуниці, 
щоб сутінки знекровлені і ниці 
не проросли в загубленій душі. 

*** 
серце болить мудрістю життя 
мозок неспроможний осягнути всього – 
нездара? 

** 

Що є в білому світі основа основ? 

Запитай у дерев, що безлистям німі 
що занурили крила в глибини 
запитай у вітрів, що розбились на дні, 
і збирають себе по краплині, 
запитай у небес, що летять до зорі, 
зачерпнувши прозорого щастя - 
тих, що їм на орбітах належить згоріть - 
долетіти навряд чи удасться. 
Запитай у крихкої від сонця води, 
коли та розбивається в бризки, 
чи стежиною пам’яті час проведи, 
коли обрій до заходу близько, 
запитай у доріг, що короткі, мов сон, 
безкінечні, мов контури кола, 
запитай у сердець, що звучать в унісон, 
та яким не зустрітись ніколи. 
Запитай, до землі припади знов і знов, 
чолобитно розвінчання прагни – 
що є в білому світі основа основ? 
Віднайди власну твердь, дізнавшись 

** 

Вишивалася доля наживо 

Вишивалася доля наживо – 
небо заздрило щастю нашому. 
Вишивалася – не помітила, 
те, що голочка в серце мітила. 

Небо заздрило щастю нашому, 
та вмішалася злая вражина – 
перекреслилось, поламалося... 
мало трапитись те, що сталося. 

Вишивалася – не помітила, 
що згоріло раз – не горітиме. 
Засівалося поле кривдами, 
між ножів іти – буть не прийденим. 

Те, що голочка в серце мітила... 
не створи в собі горе - ідола, 
не бажай біди дому ближнього - 
все в руках одних – у Всевишнього. 

Та вмішалася злая вражина- 
злом душа її в корінь вражена. 
Не шукай глибин над поверхнею, 
не молись вночі дню померклому. 

Перекреслилось, поламалося... 
Заздра жадібність – мало, мало все. 
То ще не біда, що іде одна – 
а ото біда, що несе рідня. 

Мало статися те, що сталося ... 
бо чужа рідня – катма жалості. 
Як тобі болить – то не скривиться, 
скільки хоч годи – вовком дивиться 

Вишивалася, не помітила – 
чорнотою днів, а не квітами. 
Вишивалася – не помітила, 
що та голочка в серце мітила... 

** 

Виліпити часу клоненя 

Із обіймів сумніву та мли 
він тужавіє до обрисів знайомих, 
ніби голочка у вушко ловить промінь – 
прорости гілками омели. 

В тілі скрипки вітром виграє, 
в тиху пам’ять заплива, як видра... 
Хтось колись чужі хламиди витре 
в слово незакінчене твоє. 

Поспішить навісити ярлик. 
Вірш – його подати треба вміти, 
щоб не розточили, як терміти, 
щоб лишився твій на ньому лик. 

Загнуздати час, немов коня, 
підкувать дзвінкі йому підкови, 
із його клітини й краплі крові 
виліпити 
часу клоненя. 

** 

Губної помади сон 

Губної помади сон 
про дивну жагучу 
пристрасть 
про скельця ночей 
розбитих 
про тіл таїну 
правічну 
чуттів і бажань 
палання 
про зойки цілунків 
спраглих 
що тонуть в любовній 
магмі 
про те що звичайне 
слово 
мовити не посміє 
лиш тіл таїна 
правічна 
а більше - 
нічого більше 
губної 
помади 
сон 

** 

День шаленітиме любов’ю 

Даль шаленітиме любов’ю голубою 
до берегів весняно-вороних 
і кожну мить спішитиме до них 
вологим сплеском вічного прибою. 
Піднявся день в новому камуфляжі, 
засукує лискучі рукави 
(з ним навіть небо ввічливо на „ви”) - 
з верхів’я визира нудистські пляжі. 
Ще голо все – ні цвіту, ні трави. 
Сурмлять вітри, здіймають сукню тиші, 
відьомський шабаш чинять на узвишші, 
і падають, знесилені, в рови 

** 

Гашетка 

Гашетка стрибає в пальцях 
шукає нової жертви 
клуби парчевого диму 
струшують жар в туман 
здичавілий пес лякає 
кого б іще можна зжерти 
а правда у тім що правди 
в цім світі нема обман 
вибрики постмодерну 
свині збирають перли 
зграя вовків голодних 
лиже кривавий сніг 
містика роль афера 
здати життя екстерном 
аби ти хоча б сьогодні 
каву допити міг 

** 

Доки батьки не бачать 

Діти розваг шукають – 
в під’їздах, ліфтах, на вулицях, 
дітям подіти ніде 
хвору суспільну суть, 
діти з німим підтекстом 
просто собі „тусуються”, 
наколені чи обкурені - 
безум в очах несуть. 
Вони не дарують квітів, 
вони не гуляють пірсом, 
узявшись за руки ніжно, 
не опускають очей. 
В носах і у вухах – пірсінг, 
в ротах і у пупцях – пірсінг, 
огидне брудне матюччя 
із уст розпусних тече. 
Діти малюють „графіті” 
в одежах срамних і злоті, 
стіни фарбують з балончиків 
в безглуздий суцільний жах, 
кохати дітям не хочеться – 
„кохатися” дітям хочеться - 
личинки в похітливій плоті, 
майбутнього „мат” і „шах” 
Майбутнє крізь ніч циклопом, 
а ми чекаєм Месію, 
бо ми за дітей цих душу 
не раз уже продали, 
діти – ножами, кастетами – 
знайомого, чи прихожого, 
а ми збагнути не можемо – 
як сталося все, коли? 
Ми їм ланцюжки, каблучки, 
„бабло”, ноутбуки різні, 
ми їхні всі забаганки 
миттєво – ноу проблем! 
„Няньки” – ілюзорні герої 
з їх віртуальним змістом, 
А вакуумну оболочку 
хто межи нас проб’є? 
Діти – плоди любові 
ніколи не пухли з голоду, 
над ними не рвались бомби, 
не знали жахіть війни. 
Чому ж у них вени сколоті, 
і погляди, як у зомбі – 
без думки, ідеї, змісту. 
На кому печать вини?