Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Декабрь » 29 » Розлучення...
    02:57
    Розлучення...

     

     Надія Шелест

    Софійку після   операції  перевезли  до палати  інтенсивної терапії,та  Оксані, поки що, не дозволили туди зайти. Сиділа у коридорі, тримаючи  на колінах сумку із дитячими  речами, і, жадібно вдивлялась в обличчя медсестер, котрі  бігали туди-сюди,не сміючи  у них запитати,- як її  донечка?... Хірурги попередили,- операція буде довгою  і складною. Не сказали чому, просили триматись і бути сильною,  а вона  дуріла, вмирала від  страшних думок.

    ... Десь там, на сходах, між  другим  і третім  поверхами, сидів Степан,  її чоловік. 

    Заріс щетиною, нараз постарів, осунувся. Сидів  на холодному цементі  уже стільки годин, що й люди втратили їм лік. Хтось співчутливий, поклав поряд  із ним  ряднину,-й не глянув. Понуривши голову, тримав  шапку в руках, закриваючись нею час від часу. Здавалось, зійшов із розуму...  Люди  обходили  його мовчки.

    Не смів  підійти до Оксани.  Про справжню причину операції   знав трохи більше за неї. Лікар покликав  його до себе ще  вранці, щоб сказати...

     

    ... Того вечора,  Софійка  знову  не дочекалася  татка з роботи.  Кліпаючи сонливими  оченятами,  просила   у  мами дозволу ще трохи  побавитись   «лего», яке  отримала   від тата на свій день народження,- два тижні назад  їй  виповнилось  чотири роки. «Лего» було особливе,-  правила дорожнього руху,зі всіма знаками, машинками, людьми, будинками, деревами, навіть  поліцейський там  був,  із жезлом! Татко обіцяв  навчити  її  усім  отим  правилам, складаючи  дрібні детальки. Працював  же водієм! А тому, мамі, вчительці у школі, вона  не довіряла такі важливі уроки. До того ж, донька  успадкувала характер Степана. Машини, дороги, цікавили і  тішили  її  більше, аніж  бавлення ляльками. Худенька, маленька, та  ціпка і вперта «татова донечка», -так  батько  називав  Софійку  у  нечасті години, коли  весело  вовтузився  з нею, граючись  на втіху не тільки їм обом, а й Оксані. Останні два тижні, щовечора, задовго до  батькового  повернення, дівчинка  поспішала  до великої  коробки,  розкладала  «учбовий матеріал»  на купки. Чекала...

    Поміж тими купками, і зморив її  «підступний»  сон-дрімота. Мама потім перенесла доню  до ліжечка.

    ... Востаннє  притиснувши до себе  розімлілу  від тепла та почуттів Марину, Степан, нарешті, попрощався з нею, і пірнув у темряву  зимової ночі.   Міцний  мороз  обпік лице, сніг заскрипів під ногами, і,  чоловік, зіщулившись  від холоду, майже побіг  у провулочок, який, разом із  людськими   горОдами,   впирався  у  замурований льодом, потік.

     Вікна  у хатах  світились, і за  фіранками  вгадувався звичний для села  вечірній, домашній  затишок. То була пора, коли селяни ще «товклись» у хаті, вечеряючи, та дивлячись телебачення. Із коменів  до неба тихо  тягнулись-струменіли  цівки диму.  У когось  ще рипіли двері  у  дровітні,-було чутно, як господар набирав дров до хати. Мороз  дужчав.

     Ніби вовк, Степан, прагнув якнайшвидше пірнути у  безлюдне місце. І вже далі, без поспіху, понад потічком, пішов у напрямку свого дому.

    Чим ближче  до нього наближався,тим сильнішим було  бажання повернутись назад, в обійми Марини... Знав,що дружина не спить. Буде мовчки  і з докором дивитись на нього, а потім  почне тихо плакати, і цим дратуватиме  його ще більше.  Було пару разів,що й руку на неї, істеричку, піднімав,- нехай знає своє місце,- він гроші заробляє, має право з друзями випити,затриматись.

    ...  Насправді, Марина, ніби чарівна примара, не відпускала його душу, ні вдень, ні вночі. Вже більше  року   жив  думками  тільки  про неї, кохану  жінку. Треба було приймати рішення, зважитись на розлучення із Оксаною, та  Софійка, донька,- як вона без тата?... А що, Софійка?,- запитував себе через хвилину по тім, переступаючи  через  купи бадилля під снігом, які господарі постягували з городів  аж на  берег потічка. Софійка  як була, так і буде його донькою! Допомагатиме  дитині, чого там, не падлюка ж остання, любить її. В одному селі житимуть, то бачитиме  дівчинку, коли захоче.

    Тихо відчинив двері, зняв чоботи ще в холодній веранді,щоб  підлога не рипіла під ними, та й шмигнув до вітальні. Там диван. До спальні, де Оксана, навряд чи  спала,-  не пішов. Він давно там не був... Чим ближчою ставала йому Маринка,тим віддалявся  від дружини  і душею, і тілом, і планами на майбутнє,- все йому опостило у рідній хаті, за звичкою повертався  до неї, відкладаючи розмову про розлучення. Водночас, боявся втратити Марину,-молода,щоб  інший не перейшов йому дорогу!

    Вже лежав під  ковдрою, як до кімнати тихо зайшла дружина. Запитала чи голодний, сказала,що малА  його чекала,  аж поки не заснула. Степан мовчав, відвернувшись до стіни.  Сам того не бажаючи, відчував, як у  душі, чомусь, знову  закипала  злість  до неї.  Вона стала йому тягарем...

     Її тихий, незлобливий  голос, терплячість, з якою зносила його образи,навіть рукоприкладство  по п»янці, її догідливість у всьому,- протилежність тій, котра заволоділа його серцем назавжди,- розлюбив Оксану,невже того не бачить?... Чого лізе до нього із питаннями?... Ні,треба йти від неї, якнайшвидше. Бо,скільки того життя,щоб жити без палкої  любові! Йому так добре в обіймах Марини... І поговорити є про що,- молода, сучасна, ділова. А ця... І за що він її покохав?... Та й чи кохав...

    Оксана не йшла. Стояла біля дверей, ніби чекаючи,що він встане, та піде до спальні.

    -Чого стоїш ?,- буркнув,- йди геть,  спати хочу!

    -Степанку, чи ти трунку якогось напився,- що з тобою? Скільки можна наді мною знущатись,- не витримую вже того.

     І, раптом, вирвалось їй із душі: «Чи ти думаєш,-не знаю з ким путаєшся?  Село вже давно гуде про вас з Мариною!»  Степана ніби батогом врепіжили,- зірвався на ноги, і до Оксани!

    - Село гуде, кажеш?! А ти село слухаєш, чи чоловіка?! Ну,то я піду, а ти далі село слухай!

     Кричав на неї, не відаючи, що  творить, бо й  сам не міг пояснити  чому  таке роздратування у його душі. Душа  металась...  Ненавидів дружину, ніби  палач свою жертву.

    - Так, путаюсь! Подивись на себе! Хто ти така? Ти ніхто! Ніщо! Я заробляю, а ти щО зробила за ці роки?! Сидиш над зошитами дні і ночі,-ото заробітки! Ото газдиня!  Завтра  й подам на розлучення! Давно пора. Істеричка!

    ... Вона вискочила з хати, і побігла до  бабці- сусідки. Інколи, у тої перечікувала  Степанову лють, а куди було діватись  жінці?... Старенька мати жила із сім»єю брата, в іншій області. Ніколи Оксана не розповідала про своє життя, навіть матері...  А сьогодні  слова Степана вдарили  безжалісно, в  саме серце! Потемніло в очах,-дихання не вистачало в грудях...

    Софійка  спала, та крізь сон чула ті крики,і  пробудилась  від того,що,  дитячим розумом осягнула,-татко збирався від них  кудись  йти! Сонна   дівчинка зсунулась  з ліжечка  в ту мить, як  вдруге  гримнули двері у веранді. Сяк-так одягнувши  халатик  та штанці, тапочки на босу ногу,  побігла  до вітальні. Там нікого уже не було!  Злякалась, що не встигла  зупинити татка, дістала якось  своє пальтечко і шапочку, і так, у тапочках вибігла  у двір,- татко інколи там  курив. Його не було й у дворі! Сердечко колотилось, відчуваючи,- щось непоправиме сталось  між батьками, і  їй  негайно  треба татка повернути! Дитина вибігла на вулицю,-ніде й нікого не видно!

    Почала  плакати, кликати батька,-тиша у відповідь.

    Бігла  вулицею, уявляючи, що наздожене, але тата не було. Нікого не було. Село вже  спало.

    Байдужі до дитячого горя, мерехтіли холодні зорі. Один тільки місяць слідував за  дитиною, проливаючи на неї світло, але також,-холодне...  Десь у  дворах,  бігали  на прив»язі пси,обгавкуючи  все,що ворушилось поблизу  їхніх  і чужих парканів, а  вона  не боялась! Не думала про них, про бабу Ягу, про розбишак. Знала,що  має повернути татка додому! Бігла  вулицею, далі звернула  на іншу, бігла знову-заблудилася... Вона пам»ятала, як одного разу, ще влітку, вони  удвох  із татком підвозили додому якусь молоду тьотю. Тьотя була такою доброю, а татко був таким чемним, і,зовсім не кричав на неї так, як на маму. Тьотя не сподобалась Софійці,бо, голосно сміялась у машині, і сиділа на «маминому місці». Інтуїтивно, дитина шукала хату, яку зовсім не пам»ятала, але там жила  ота тьотя... Може вона знає де  її  татко?...

    ... Софійку  побачила   закохана пара, котра,  давно за північ, поверталась  з  вечірки.  Під чиїмось двором чорніла на снігу скрючена  фігура,-чи то собака така велика, чи  п»яний упав  під паркан, чи... дитина?!... Міцний  мороз  пробирав до кісток, і, хлопець, не роздумуючи , побіг перевірити,- а може їм здалося?...

    ... Дитину вдалось врятувати, а її  ніжки...

    Консиліум лікарів  прийняв єдине рішення,- переправити  Софійку  до  обласної  лікарні, починалась гангрена.

     Оксані про те не сказали.

    ... Підійшла медсестра, запросила її до сестринської. Щось уколола, мовляв, так  треба, не пояснюючи. Оксана й не питала. Продовжувала  сидіти, чекала, коли дозволять зайти до  реанімації.

    Донька  приходила до тями  після  наркозу.

    Їх покликали удвох. Степан глухо  привітався, підійшовши до дружини, боявся й глянути на неї.  Чого тільки  не передумав  за ті дні, коли  Софійка  була   між смертю і життям... Образ Марини  розчинився, щез, наче  й не було її зовсім! Ніби  пелена спала  з його душі та очей, і,  втрачений  розум вернувся до нього... Господи, немає мені прощення на цім світі,- думками  рвав-шматував  свою  душу день і ніч, повернувшись до рідної хати зразу ж, як почув про те,що сталось із його дитиною у ту злополучну ніч.

    ...  От тільки Оксана більше не бачила його... Заглибившись у  собі   від горя, вона  днювала й ночувала у лікарні. На Степана, коли той провідував  доньку, зводила  скляні, байдужі очі, які не казали йому вже  нічого,-ні докору у них, ні ненависті, ні любові, ні болі,- порожні очі...

     Ввійшли до реанімаціїї разом  із  лікарями   (так  хірург сказав...).

    Софійка  лежала вся  у трубках, під  крапельницями.  Бліде  і вимучене    янголятко, котре, ще й не знало,що, за гріхи і  фатальні помилки  найрідніших  людей, заплатило  таку страшну ціну...

    Побачила  їх обох, і маму, і татка!,-  слабо усміхнулась  одними очима, і, тихо прошепотіла  сухими, запеченими губенятами,- татку, а  ми «лего» складемо?...

     Молода  лікар, котра стояла поряд із хірургом, не витримала,- вийшла   з палати. Ніхто не повинен бачити  її сльози...

    10 листопада, 2010

    Просмотров: 160 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/2
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Декабрь 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
       1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии