Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2013 » Декабрь » 14 » РОЗСТРІЛЯНІ ГОЛОДОМ
    23:16
    РОЗСТРІЛЯНІ ГОЛОДОМ
    Василь Білоус,
    не розстріляний голодом, не убитий війною, політв’язень 1972-1973 років 
    м. Умань, Черкаська область.

    Ця стаття повинна була з`явитись на сайті ще 29 вересня! Але моя неуважність не позволила їй вчасно дійти до вас, шановний читач!  Шановний Василю, як адміністратор сайту приношу свої  щирі вибачення.
                                                                                                                                    Анатолій Сумішевьский

    Застерігаю шановного читача, що семирічний хлопчик здатний лише чітко фіксувати побачене, а висновки із побаченого робити лише у зрілому віці. Тисячу років хрещені українці вірили, що у людей є душа, а у тварин душі нема, а тому тварини здихали, а українці гинули у бою, вмирали від хвороб, від старості, топилися, вішалися і лише з голоду здихали, як тварини. Чому у нас така зневага до тих, що прийняли голодну смерть? А тому, що на цій благодатній, дарованій українцям Богом землі, з голоду міг загинути вкрай лінивий або недоумкуватий. Тому писарі сільрад УРСР і Кубані у книгах реєстрації громадських актів у 1933 році писали: «Здох, здохла, здохло». 
    У моєму рідному селі Стражгород Теплицького району Вінницької області у 1932 році ніхто з голоду не здох, а лише страждали від недоїдання. Восени 1932 року я, семирічний, босоногий, плентався за загоном сільських комнезамів, озброєних наганами і гвинтівками, які з хати у хату «викачували» у селян хліб, тобто різне зерно. Очолював загін комнезамів голова сільради Лавро Гарбуз. У загоні був голова колгоспу Денис Збаращук і компартієць Гнат Заремба. Цих трьох нелюдів я запам’ятав в обличчя на все своє життя. Решта загону (близько двадцяти осіб) були добре взуті, одягнені у награбоване у заможних селян (куркулів). Хто вони, оті сільські комнезами, руками яких Москва розстріляла голодом близько десяти мільйонів (дві Фінляндії) українців? Комнезами — це ліниві, безтолкові сільські п’янички-нероби. Працьовиті українці їх зневажали, називали їх старцями, діловодами, шарпозвонами, неглебами, гнидиками. Ленін, Троцький, Сталін дали сільським покидькам у руки зброю і владу. Покидьки жорстоко мстили працьовитим селянам за зневагу. 
    На моїх очах комнезами нишпорили по всьому нашому подвір’ю, лазили на горище, по хлівах, штрикали стальними шомполами у землю. Що знаходили, відносили на вози. Грабіжники і пограбовані лаялись. Гнат Заремба знайшов стару, скручену дротом макітру, повну сочевиці. Бабуся Текля заходилась видирати у Гната макітру, макітра розвалилась, зерно висипалось на долівку. 
    Сусід Максим Бичок з дружиною Оліянкою мали сина Югеня — 10 років і Катю — 7 років, мою однолітку. Додумались Бички вичистити дупло зрубаної старої верби, засипати у дупло пару мішків пшениці, заднити і прикидати купою полін дров. Комнезами дрова розкидали, пшеницю знайшли, зсипали у мішки, віднесли на воза.
    Вслід за комнезамами я поплентався до садиби сусіда Полікаря Шевчука. Комнезами ретельно обстежили не лише хату і хліви, а й город та вишневий садок. Забрали все, до останньої зернини. До 1932 року влада комуністів небаченим у світі терором уже привчила українців називати жидів євреями, а замість звернення «добродію» чи «добродійко», звертатись до начальства «товаришу» чи «товаришко». Марфа Шевчук, Полікарова жінка, впала на коліна і благала безжальних комнезамів: «Товаришочки, товаришочечки! Лишіть хлібця дітям! Вони ж дрібненькі!». Діти Полікаря і Марфи: Семен — 10 років, Ірина — 7 років, Катя — 4 роки, Коля — 2 роки тулились до купки і не відали, що кремлівські змовники прирекли їх на смерть від голоду. 
    У селі Стражгород століттями жило три різних родини із прізвищем Білоус. Аби не допустити весіль між близькими родичами, тобто кровозмішування, родини, крім прізвища, носили сільське прізвисько: Білоус-Любчик, Білоус-Слабенький, Білоус-Братуха. По прізвиськам члени родин женились, виходили заміж і народжували розумних дітей. 
    На 1 січня 1933 року родина Білоусів-Братухів мешкала у чотирьох біленьких хатах з вишневими садочками. П’яту хату мурували. Перша хата Білоусів-Братухів: Яким Йосипович — 52 роки, Текля Амбросівна (дівоче прізвище Руденко) — 54 роки, їхні дочки: Ольга — 22 роки, Хіврона — 16 років, Юстина — 14 років. 
    Друга хата, що будувалась, але садок вишневий уже ріс: Кузьма, мій батько, — 31 рік, мати Марія (із райцентру Теплик, дівоче прізвище Білик) — 27 років, я, Василь, — 7 років, сестричка Ніна — 2 роки. 
    Третя хата (облік за віком): Ганна (Білоус) — 29 років, чоловік Ганни Семен Шарик — 32 роки, їхній син Володя — 5 років. 
    Четверта хата: Іван — 27 років, Текля Хтомівна — 27 років, їхній син Коля — 6 років, дочка Марфа — 4 роки. 
    П’ята хата: Петро — 24 роки, його жінка Текля Гнатівна — 23 роки, їхній син Ваня — 4 роки, їхня дочка Рая — 1 рік. 
    Через сіни у батька Якима жили: Неведихта — 20 років, його жінка Катерина — 23 роки, їхній син Сашко — 3 роки. Родина Білоусів-Братухів станом на 01.01.1933 року складалась із двадцяти трьох осіб. 
    Слід підкреслити, що хоч хати Братухів були у різних кутках Стражгорода, родина спілкувалась щоденно і ділилась останньою крихтою їжі. Якщо Ганна і Текля Гнатівна віднесли у Теплик до магазину «Торгсін» свої золоті перстеники, кульчики і хрестики в обмін на печений хліб, борошно, крупи, сало, то розділили надбане на всю родину. Якщо Іван, неперевершений мисливець (загинув при штурмі Берліна, кулеметник), здобував зайця, косулю чи якусь птаху, то ділив на всіх. Кузьма привозив із Донбасу сухарі, борошно, крупи, оселедці і ділився з усіма Братухами. Але виснаженій голодом родині епізодичні надходження хоч якоїсь їжі не допомогли. 
    Першою здохла від голоду (замінимо на «розстріляна голодом») Хіврона — 16 років. Другим Москва розстріляла Якима — 52 роки. Комуністи убили мою сестричку Ніну — 2 роки. Мозок людини потребує їжі. Без їжі Семен Шарик збожеволів і молотком змішав мозок своєї жінки Ганни з її розкішною русою косою. Брати Ганни відвели Семена із Стражгорода у міліцію райцентру Теплик. По дорозі до Теплика провалили йому голову. У міліції Семенові голову перев’язали бинтом. 
    Слід сказати, що загальне твердження: «У 1932-1933 роках з України вивезли весь хліб у Росію» абсолютно невірне. Весною 1933 року хліб, їжа були у колгоспних коморах, у магазинах «Торгсін», на елеваторах. Мешканці містечок Умань, Теплик, Гайсин, Немирів, Бершадь, Брацлав та інших голоду не знали. Різне начальство, червоноармійці, міліція, тюрми голоду не відчували. Хліб був, але селянам його не давали, аби їх зумисно умертвити. 
    У райвідділі міліції Теплика затриманим давали їсти три рази на день. За три дні нормального харчування мозок Семена Шарика прийшов до норми. Він визнав себе убивцею своєї блакитноокої дружини, на четвертий день зняв із голови бинт і на ньому повісився. Розстріляний голодом син Семена і Ганни блакитноокий Володя — 5 років. 
    Бабуся Текля у квітні 1933 року знайшла на горищі засохлу волячу нечинену шкіру. Сокирою рубала її на куски і варила, додаючи до шкіри якісь корінці. Але врятувала мене від смерті не бабусина юшка, а наша рідна вишня. Старий і свіжий глей вишні їстівний, солодкий. Бруньки їстівні. Кожного року на Івана Купала і дорослі, і діти вилазили на вишні, ласували спілими ягодами, а кісточки кидали під вишню. Роками під вишнями накопичувались кісточки вишень. Залізний прут для колупання ґрунту, два камінці, і тисячі кашок із кісточок заповнювали мій голодний шлунок. 
    Українцям, які своїми голосами привели до влади антиукраїнську партію, слід запам’ятати мій спосіб рятуватись від голодної смерті на випадок, коли через Митний союз Росія для України організує четвертий голодомор. 
    Мій батько Кузьма в кінці квітня 1933 року вернувся із чергової поїздки на Донбас по хліб і не застав живими шістьох членів родини. Моя мати Марія, опухла від голоду, покинула мене, Ніну і вернулась у Теплик до свого батька Харітона Білика, але у сільській частині Теплика шастала голодна смерть. 

    З голоду помер розкуркулений Харітон Білик — 54 роки. Моя бабуся по матері Гафія — 52 роки, моя тітонька Настуся — 16 років. Померла з голоду половина сім’ї Харітона Білика. 
    Запам’ятав, як буйно зацвіли вишні, а яблуні ще не цвіли, коли мій батько Кузьма зібрав 16 Братухів, від годовалої Раї до бабусі Теклі, через залізничні станції Роскошівка і Христинівка, «товарняком» довіз нас до станції Цвітково, де можна було пересісти на потяг до Ленінграда. На залізничній станції Цвітково червоноармійці скидали українців із вагонів, а пасажири навпаки затягували у вагони голодних людей через вікна і двері. 
    Чи знали українці, що голод для українців не випадковий, а зумисно організований владою комуністів? Знали! У Ленінграді, який голоду не знав, я обжирався наїдками і обпивався квасом, бабуся Текля показала мені пам’ятник: «Дивись Васю! Ото Ленін. Правою рукою він показує нам дорогу на цвинтар, а лівою ніби каже: «Коло с... ви мені!». 
    Були для українців у Ленінграді житло, робота, гроші, одежа і хліб. В серпні 1935 року вся родина Білоусів-Братухів раптово зірвалась і полинула до своїх біленьких хат і вишневих садочків. Недобудована хата завалилась. У чотирьох цілих хатах жили сім’ї росіян, які вибрались із хат і виїхали у Росію. 
    Батько Кузьма не простив матері Марії голодну смерть дочки Ніни і розлучився. Оженився на бездітній вдовиці Фросині Мандибурі з райцентру Теплик. Мачуха Фросина мене виростила і 12 березня 1944 року провела на війну з гітлерівцями. Першим у родині Ониська Мандибури у квітні 1933 року був розстріляний голодом їхній син Вася — 16 років. Батьки, сини, дочки, зяті, діти кинулись тікати із голодної пастки на схід. Але українська Кубань вимирала з голоду. У Вірменії, в місті Закатали, знайшла родина Мандибурів роботу, гроші, хліб. 
    Мій тесть Петюх Іван Андрійович, якого я ніколи не бачив (капітан, комбат, загинув при обороні Сталінграда), родом із села Парипси Попельнянського райну Житомирської області. У квітні 1933 року Іван Петюх залишив свою дворічну дочку Ніну (мою у майбутньому дружину) на опікування бабусі, а семирічну Поліну і дружину Лєну вивіз у місто Мурманськ, де ознак голоду не було. 
    Ленінград, Закатали, Мурманськ із різних географічних країв СРСР свідчать: голодомор — геноцид 1932-1933 років був спрямований Москвою, комуно-фашистськими вождями лише проти українців, на фізичне знищення нації українців. 
    Квітень 2013 року — 80 років небаченому злочину комуністів Москви проти української нації. Знову в Україні буйно зацвіли вишні. Зірвімо пару зелених вишневих листочків, пожуймо їх, пом’янімо мільйони розстріляних голодом українців, порозумнішаймо настільки, аби не допустити до влади в Україні чужинців. 


    Просмотров: 616 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/2
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Декабрь 2013  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031

    Статистика


    Онлайн всего: 2
    Гостей: 2
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии