Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2013 » Декабрь » 21 » Ш Т У К А Р
    21:53
    Ш Т У К А Р

    Валентин Сокольвяк

                                     (за побірськими  мотивами)

         В хлопчачій пам’яті Іван закарбувався пожиттєвим невдахою, який завжди чомусь був невдоволений  сільським начальством. Крім внутрішнього бунтарства проти місцевої еліти, за ним водилася  ще така соціальна хиба, як неробство, яке під різними надуманими вивертами давало йому можливість байдикувати не один рік, уникаючи суспільно-корисної праці в колгоспі. У ті часи цей  міцний парубок міг за  дармоїдство і демагогію не раз загриміти в районну буцигарню, а то й подалі. Але то було колись. А от за теперішніми  мірками  прийнятих ліберальних законів, він зійшов би за непримиренного опозиціонера в політичному тлумаченні, а щодо трудовлаштування — фізичною особою, що утримує особисте  підсобне господарство. Все-таки, як не крути, а вся присадибна городина лежала на його дужих холостяцьких плечах. В селі подейкували, що за своє життя він всього-на-всього тричі спітнів: два рази, тікаючи з клумаком краденої колгоспної кукурудзи і ще раз, коли могутній бугай Самсон зірвався з прив’язі.                                     

    Своє критичне ставлення до місцевих керівників і недоліків на виробництві  Іван наглядно, як на штабних навчаннях,  демонстрував  перед всюдисущими неповнолітніми шибайголовами. Для цього він виймав з кишені заздалегідь заструганого  патичка з твердої дички і на затоптаному піску волейбольного майданчика малював велике, як решето, коло. Потім збоку від  нього видряпував маленькі кружальця, позначаючи їх літерами. Дехто з вискочок, спостерігаючи за схемою, на ходу поправляв лектора: кружальце з літерою «З» повинно знаходитись поруч з «М», вважаючи, що це зображені Земля й Місяць. Але вуличний пропагандист-самоучка був далеким від того, щоб товкмачити присутнім хлопчакам про розташування небесних тіл у Сонячній системі. Його більше непокоїли й дратували приземлені негаразди в рідному селі.                                                                                                                                                                                                  

      — Оце, — тикаючи в центр кола патичком, — є наше село. А це, — показуючи на маленькі кружальця, — такі-то населені пункти району чи області. Ось звідси, — з’єднуючи вектором вказане кружальце з колом, — привезли нам голову колгоспу, звідси — парторга.  Далі, розшифровуючи закодовані літери, звучали прізвища голови сільради, економіста, агронома та інших іншогородців, що працювали на керівних посадах у селі.                                                                      

       — Вот такі дєла, — підсумовував Іван. — І краще не буде, поки керуватимуть нами завезені чужаки. Хіба у нас нема тутешніх людей дєльних? — робив він логічний наголос на останньому слові.

     З його агресивних висловів, правдивої, на наш дитячий розсуд, інформації,  що мовилась в довірливому тоні та запитливого погляду ми, після прослуханої бесіди,  бачили «дєльного» лише — Івана, якому чужаки годилися хіба що в підметки. Після проведеної лекції він клав патичок у кишеню до наступного сеансу зомбування малолітніх лопухів, обіцяючи повідати в наступний раз ще більше про ієрархічну драбину в селі.  Дорослі ніколи Іванів блуд не слухали. Та й він, зі своїм шалапутством, тримався подалі від серйозних і принципових роботяг,  обходячи їх десятою  дорогою.                                                                                                                                                                      

           На докори про ледарство в Івана була своя, непохитна аксіома: в житті треба займатися лише тією справою, до якої лежить душа. А його душа та невибагливий шлунок линули до липкого бджолиного щільника і всього ласого й дармового. У ті часи практикувався масовий всеобуч, який передбачав залучення членів колгоспу на тривалі та короткотермінові курси механізаторів, доярок, навіть членів ланок. З району доводився план підготовки кадрів в розрізі  різних професій. Дійшла черга по надбанню фаху до Івана. Прийшовши ввечері з контори колгоспу в сільський клуб забити в "козла", він скривдженим, злобливим голосом просопів: «Бач, я на засіданні правління кажу голові, що в селі нема  жодного дипломованого  пасічника-бджоляра. А він мені -- з притиском:  "Не сунь свого довгого носа в наші дєла. З медом ми самі впораємось. Тебе пошлемо на курси трактористів." 

    Та Іван і на цей раз викрутився з глухого кута, заручившись довідкою з лікарні про пагубний вплив тракторної гуркотні на його збуджену нервову систему. Омріяна пасіка вабила  Івана-філософа, як інколи кепкували  односельчани за його міркування про земні ілюзії та позахмарні фантазії, роботою не чіпай ледачого: лежиш собі на травичці в холодку і спостерігаєш, як одна бджола поспішає з вулика за медом, а друга вже з медом лізе в льоток.   Та і клопоту з трудолюбивими комахами, по його уяві, менше, в порівнянні зі сталевим конем, бо лише разів зо три треба зимою навідатись у темник і послухати, чи не гудуть у вуликах потривожені бджоли від нашестя польових мишей.

         Пізніше, коли прийшла на ферму механізація і не було вже потреби вручну косити зелену масу худобі, возити жом з ями в жолоби та прибирати з корівників  гній, Іван, нарешті, влаштувався їздовим. З охотою міг завезти комусь пшеницю на мливо в сусіднє село, підкинути лантухи з кукурудзою до драча або  надати за пляшку оковитої іншу нелегальну транспортну послугу. А от на прохання виорати чи заскородити город — у нього завжди знаходилась відмовка: кінь загубив підкову чи треба терміново підрихтувати воза. Та в його обійсті, врешті, не було ні плуга, ні борони.

    З роками із  Іванової голови вивітрились і опозиційність, і демагогія. Натомість появилася якась замкнутість у собі,  схильність до містики та віра в потойбічні сили. Але назавжди залишилося в ньому безневинне штукарство, яке час-від-часу випливало на світ божий з його, незабитої нічим, макітри. Одна з подібних витівок добре всім запам’яталася.

      Довго міркував Іван, як полегшити гужове життя своїм коням. Нарешті дійшов висновку, що закони фізики повинні працювати на нього, точніше — на його гнідих. Доточивши дишель воза бруском, що виступав вперед за конячі голови, Іван прилаштував на ньому вітряк.  При їзді  вітряк починав крутитися і, за версією "кулібіна", створював   додаткову тягу за принципом гвинта у літаку.  Таким чином підвищений форсаж тяглової сили давав змогу класти на воза додатково пару мішків вантажу. Скептикам Іван хвалився, що коні перестали норовитися, бо завдяки вітряку підвищилась потужність і вони тепер — «пруть, як чорти".                                                                                                                                                                                                 

     Якось  в спекотний полудень Іван приїхав до ставка напоїти коней. На водопої під тихеньке посвистування їздового коні, витягнувши шиї, тягнули губами не скаламучену копитами воду. Неподалік на березі дітвора розвела багаття, імпровізуючи свято Купала. Спалахи вогню, запах печеної картоплі, безтурботний сміх дітей нагадали Іванові злиденне і його дитинство… 

    Він згадав, що на возі у нього лежить новий вітряк і, як лише виїхав на берег, почав його прилаштовувати до дишля. З довшими і ширшими лопатями, що добавляло ще більше, на думку Івана, потужності в тязі, вітряк вийшов на славу. Щоб не псувався від дощів і не коробився на сонці, поверхню  пофарбував у червоний колір, а краї — у білий. За його задумом при швидкому обертанні вітряка  створювався суцільний червоний круг з  білим обідком, як естетичний елемент раціоналізаторства. Крутнувши припасований вітряк рукою, Іван відійшов, подивився збоку і залишився задоволений своїм оновленим витвором. В піднесеному настрої, роздягнувся і шубовснув у літепло ставка.

     Допоки Іван купався, коні спокійно скубали під вербами соковиту траву. Раптом зненацька розпечене повітря над вогнищем змішалося з прохолодним ставковим і здійнявся шалений вихор. Наповнений жаром, попелом і сміттям стовбур кручія почав стрімко наближатися до коней. Вітряк несамовито закрутився, загудів і перетворився у велике червоне мереживо. Що відчули коні, побачивши калейдоскоп перед своїми очима, відомо лише їм. З місця рисаки рвонули так, ніби тисячі ґедзів одночасно вп’ялися в їх тіло. Цей стан, зазвичай спокійної, послушної тварини, в селі називали коротким, але зрозумілим для всіх словом, — сполохались. І коли осатанілі коні понеслися по вузькій сільській вулиці — все живе із кудкудаканням, гелготом, скавулінням тікало в придорожні кущі. Не на одного очевидця напала від переляку гикавка, а то і заїкання. Раціоналізатор-витівник  кулею вискочив з води і в мокрих трусах погнався за кіньми, збираючи по дорозі своє шмаття, що злітало з воза. Після цього випадку старший конюх провів в колективі  розбір польоту авіатора, внаслідок якого  Івана лишили звання їздового й забрали коні, звинувативши в знущанні над тваринами. 

      Дотягував трудовий стаж Іван нічним сторожем на цій же конюшні. В розмовах, за могоричевою чаркою, на купі свіжоскошеної осоки з поодинокими стеблами запашного татарського зілля, фуражири іноді глузували з нього, нагадуючи про тягу вітряка. На що той кожен раз серйозно пояснював: «Це не вина коней, вітряка і вихора. Це мені звідти, -- показуючи рукою вгору, — посилали магічну силу, але я був у ставку. А потрібно було в цей час сидіти на возі і — тричі перехреститися!» При згадці про хреста, підпиті колеги  по батогу, замовкали й переводили розмову на сільських молодиць і про погоду на наступні дні.   

               Різні спогади залишилися в селі про неповторне Іванове штукарство, але загадковий горішок його внутрішнього єства так і не був ніким до кінця розкушений. Врешті, в міркуваннях і вчинках шолохівського Щукаря також  крізь простодушність часто проблискувала гостра  спостережливість і прихована внутрішня хитринка.   

     

     

     

    Просмотров: 532 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Декабрь 2013  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии