Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Июль » 5 » Ще раз про потомків Станіслава Щенсни Потоцького.
    23:55
    Ще раз про потомків Станіслава Щенсни Потоцького.

     

    Фото сайту "Вікіпедія": Станіслав Щенсни Потоцький з синами Ярославом та Станіславом.

    Мабуть буде справедливим звернення  в наших подальших  публікаціях не тільки до прямих власників Теплика, але й других представників фамілії, маючих пряме відношення  до  Станіслава Щенсни Потоцького. Зрозуміло, що прослідкувати історію життя всіх дітей графа досить складно, тому сьогодні ми опублікуємо матеріал, який стосується лише декількох його нащадків.

    Спадкоємці від шлюбу з Жозефіною Амалією Мнішек.

    Жозефіна Амалія Мнішек

    Відомо, що Щенсни Потоцький від двох дружин мав дванадцять  дітей від першої дружини - Жозефіни Амалії Мнішек (нар. 29 серпня 1752 пом. жовтня 1798 ), і четверо від другої дружини Софії  Глявоне (Челіче, Віт, Потоцької) [Мавродато] народилася 12 січня 1760 року, померла 24 листопада 1822 року.

    Станіслав Потоцький (1782–1831 рр.) [477, с. 232] – син Станіслава Щенсного і Жозефіни Амалії з Мішків [1048]; генерал, учасник війн з Нополеоном Бонапартом I, а на схилі життя – тайний радник, сенатор і великий майстер обрядів російського двору [1112, с. 59].

    Уже 1 квітня 1793 р. граф Потоцький «малолітнім корнетом» був приставлений на службу до кінного полку, але в 1796 р. був виключений із нього через малолітство.

    Як підріс, для ознайомлення з бухгалтерією був увірений обліковцеві центральної економічної канцелярії в Тульчині. «Не була для нього, – пише Хжонщевський, – ця наука марною, тому що, хоча після придбання спадку, почав було його розтринькувати, однак вчасно схаменувся, впорався з цифрами і своїй доньці залишив більший спадок, ніж той, який одержав у спадок після смерті свого батька [851, с. 133]».

    У 1803 р. Станіслав вступив уже на діючу службу – поручиком Лейб-Кірасірського Її Величності полку, а через рік знову перейшов до кінного полку.

    З 1805 р. Потоцький перебував у закордонному поході під безпосереднім командуванням цесаревича Костянтина Павловича. Під Аустерліцем (1805 р.) отримав орден св. Анни 3-го ступеня, під Фрідландом (1807 р.) заслужив орден св. Володимира 4-го ступеня і золоту шпагу з надписом «За відвагу». Того ж 1807 р. Станіслав був підвищений до чину штаб-ротмістра, а на початку 1809 р. вже в чині ротмістра пішов у відставку. У квітні 1809 р. був пожалуваний камергером, але незабаром знову був прийнятий підполковником армійської кавалерії та взяв участь у поході до Молдавії. Призначений у грудні 1810 р. флігель-ад’ютантом до Його Імператорської Величності, був переведений до Преображенського полку, отримавши чин полковника. У Вітчизняну війну 1812 р. був під Бородіно, де за хоробрість отримав орден св. Анни 2-го ступеня з алмазами. 1813 р. Потоцький знову провів у походах, за хоробрість отримав орден св. Володимира 3-го ступеня. Під Кульмом (у серпні 1813 р.) Станіслав перебував при особі імператора, у вересні отримав звання генерал-майора, а під час битви під Лейпцигом у жовтні 1813 р. перебував на службі в австрійському корпусі графа Кленау, де отримав орден св. Георгія 4-го ступеня, орден прусського Червоного Орла 2-го ступеня та від австрійського імператора орден Леопольда [476, с. 707].

    Перебуваючи в 1814 р. при імператору Олександрові, граф Станіслав брав участь у битві при Брієнні, за хоробрість отримав баварський військовий орден Максиміліана та Йосипа, а в битві біля Аренсе – орден св. Анни 1-го ступеня. У військовій компанії 1815 р. служив у баварській армії [476, с. 708].

    У 1817 р. Станіслав Потоцький був призначений генерал-ад’ютантом і залишався в цьому званні до вересня 1822 р., коли за домашніми обставинами був змушений вийти у відставку. У цей час він числився черговим генералом Головного штабу військ польської армії та жив у Варшаві. Через чотири роки, в травні 1826 р., граф був пожалуваний у чин тайного радника і призначений обер-церемонімейстером Височайшого Двору. У цьому званні він помер у Санкт-Петербурзі в липні 1831 р. Дізнавшись про його смерть, імператор Микола писав князеві Паскевичу: «Утратив я також бідного генерала Потоцького, якого любив і поважав, як друга» [540, с. 708].

    У польських джерелах Станіслав згадується у двох випадках: як син Щенсного, якого він на схилі літ не визнавав рідним, і у зв’язку зі скандальними судовими процесами відносно поділу спадку по смерті офіційного батька Станіслава Щенсного Потоцького [397, с. 193]. Під час поділу майна щодо кількості душ Станіслав одержав меншу частину спадку від інших, тому йому було відшкодовано додатково звенигородське староство, що налічувало 7 тис. душ чоловічої статі, яке, згідно з емфітеутичним правом, він повинен був утримувати більш ніж сорок років. Відомо, що граф прагнув шикувати розкішшю в столичних колах, також славилися його столові приладдя зі срібла. Його кухар-француз із кожної запрошеної на обід особи брав п’ять дукатів, крім фруктів та напоїв, вартість яких зараховував на окремий рахунок графа. З такого реєстру капітал кухаря зріс до 80 тис. дукатів [851, с. 86]. Після продажу кількох тисяч успадкованих душ у нього лишилося ще понад 10 тис. Відтоді він почав жити ощадливо.

    Був одружений із дочкою гетьмана Браніцького – графинею Катажиною Корчак Браніцькою. За придане дружини придбав у калузькій губернії 6 тис. душ і, вмираючи від холери в сільському будиночку під Петербургом, лишив єдиній доньці 16 тис. душ у спадок і звенигородське староство на декілька років. Її мати померла незадовго до смерті батька, тому ця дочка, залишившись сиротою, в дитинстві виховувалася в домі своєї тітки Артури Потоцької [851, с. 134]. Її маєтком опікувався дядько, Владислав Браніцький; за період її неповноліття з доходів теплицького маєтку і звенигородського староства було зібрано до десяти мільйонів капіталу. 

    Фото з Віланівського палацу: Олександра Потоцька


    Дочка графа Станіслава – Олександра, графиня Потоцька (1818–1892 рр.) [797], спадкоємиця теплицького майна, вийшла заміж за внука Станіслава Костки – графа Августа Потоцького, офіцера польського війська, пізніше – конюшого російського царського двору, дійсного надвірного радника, спадкоємця Вілянова, з котрим, однак, не мала нащадків. Проживала у Вілянові чи у Варшаві, у флігелі палацу Ординатів Красинських у Краківському передмісті [1112, с. 59].

    Граф Ярослав (син Щенсни Потоцького) Жерослав – так називали його члени сім’ї – Т.Ч.) Потоцький (1784–1838 рр.) [909] – гофмаршал російського двору, засновник мальтанської командорії, був одружений з Марією графинею Жевуською [477, с. 232], дочкою Северина, польного коронного гетьмана, і Констанції, княжни Любомирської [1112, с. 60].

    Віленьські маскаради в перших роках панування Олександра були знайомі цілій Європі. Вони набули розголосу завдяки відомому в той час аматору маскарадів та марнотрату Ярославу Потоцькому, який на такого роду блюзнірстві змарнував 15 тис. дукатів. На приватних і публічних маскарадах, переодягнений завжди на крамаря, він носив перед собою скриню, що висіла в нього на шиї та в якій були дорогі каблучки, діамантові сережки, шпильки, фермуари (застібки), намисто, перли, коралі, камеї, паризькі парфуми й інші коштовні дрібнички. Він або просто дарував їх маскам, або ж натомість улаштовував між окремими групами лотереї, найщасливішим роздавав призи. У Вільні було багато таких маскарадних вечорів, які коштували йому по кілька тисяч дукатів [856, с. 89].

    Ярослав залишив двох синів, з них граф Вацлав помер 1869 р., не маючи нащадків, та граф Костянтин (1816–1857 рр.), офіцер гвардії російського війська, одружений з графинею Жозефою з родини Тизенхаузів, дочкою графа Рудольфа, полковника артилерії наполеонівського війська, і Женев’єри з родини Пусловських (1821–1847 рр.), мав із нею четверо дітей, з яких граф Стефан, що народився 1843 р., помер у 1867 р., а графиня Марія, яка народилася 1844 р., померла в 1862 р. [1112, с. 60].


    Костянтин Потоцький
    З тих, що залишились, був граф Костянтин (1846–1909 рр.) [928], перший теплицький власник майорату, який заснувала на його ім’я двоюрідна бабка по лінії батька, графиня Олександра – дружина Августа Потоцька з Вілянова, перебував у резиденції в Печорі брацлавського повіту. Мав за дружину графиню Яніну Потоцьку з лінії Хжонстовських, дочки Томаша і Ванди з родини Оссолінських. З нею, крім померлого на шостому році життя 18 квітня 1888 р. сина Вацлава, мав ще шестеро дітей [112, с. 60].


    Фото yandex.ru:  графиня Пелагія Потоцька (1848-1901 рр.)


    Онука Ярослава Потоцькогографиня Пелагія, (1848–1901 рр.) [994], одружилася з Каролем Белінем Бжозовським, спадкоємцем Соколівки на Поділлі та Піліци в Королівстві польському.(?)

     

     

    Володимир Потоцький (1788-1812)  полковник кінної артиллерії, син Станіслава Щенсни Потоцького.

    Володимир (Влодзімєж) Потоцький (1788–1812 рр.) [851, с. 50] – полковник кінної артилерії [919, с. 62], син Станіслава Щенсного Потоцького і Жозефіни Амалії з родини Мнішків [995]. Народився 5 травня в Тульчині.

    З батьківського спадку отримав так звану дашівську частку [790, с. 429]. До неї ввійшли в Липовецькому повіті з Дашівського ключа – Дашів, Польове, Купчинці, Кантелина, Жадани, Сорока, Кальник, Шабельня, Талалаївка, Пархомівка, Яструбинці, Кошлани, Хрінівка, Паріївка; у Балтському повіті з Голованіського ключа – Голованівськ, Межирічка (Оздобна), Олександрівка, Краснопіль, Наливайка, Орлова, Семидуби, Вербова, Шепилово, Лащівка, а також від Ємилівки та від Троянки по 40 волок землі; в Уманському повіті з того ж ключа – Покотилово, Лебединка, Табанова, Давидівка, Полонисте, з Уманського ключа – Оксанина, з Торговицького ключа – Вишнепіль, Дубова, Вільшанка, Росоховатець, Купенковата, Перегонівка, Рогова, Островець, Небелівка, Нерубайка, Левківка, Підвисоцьке; у Балтському повіті з того ж ключа – Когутівка, Крутеньке [824, с. 229].

    Потоцький отримав добру домашню освіту, потім навчався в Німеччині. Близько 1806 р. виставив у Дашеві полк регулярних козаків на російсько-турецьку війну, за що отримав від Олександра І звання полковника. Того ж року став начальником міліції Уманського повіту. 26 липня 1808 р. вступив добровольцем до армії Варшавського князівства й отримав звання капітана в генеральному штабі. 24 жовтня став капітаном батареї надкомплектної артилерії. Силою королівського декрету Фрідріха Августа від 1 січня 1808 р. організував власним коштом роту кінної артилерії з повноваженнями вибору до неї жовнірів із цілого війська Варшавського князівства. 4 грудня отримав призначення командувачем тієї роти, яка спочатку налічувала 4 шестифунтові гармати і 50 людей обслуги. Після утворення капітаном Солтиком на початку 1809 р. другої роти кінної артилерії, Потоцький 21 березня 1809 р. був призначений шефом ескадрону і командиром обох рот, до яких входили 4 шестифунтові гармати та 2 десятидюймові гаубиці. Під час австрійсько-польської війни 1809 р. відзначився під Рашином 19 квітня, а потім під Сандомиром (18–20 травня), де був поранений. За участь у кампанії 1809 р. 14 червня цього ж року був відзначений кавалерським хрестом Почесного легіону. Тоді ж отримав кавалерський хрест Варшавського князівства Virtuti Militari. 15 липня 1809 р. на чолі польського авангарду брав участь у здобутті Кракова. 20 березня 1810 р. отримав звання полковника, а після реорганізації кінної артилерії, згідно з королівським декретом від 30 березня, очолив два ескадрони артилерії, названих полком. 24 жовтня того ж року за власним проханням пішов у відставку, однак з обов’язком повернення на службу в разі потреби. Він виїхав до своїх українських маєтків, яким загрожувала конфіскація російською владою. Зі своїх прибутків призначив великі суми на військові цілі, крім того, зробив значну пожертву на Волинську гімназію (Кременець). У 1811 p. продав деякі села, зокрема Лебединку і Лащівку M. Віташевській [330, с. 532].

    Володимир Потоцький помер від тифу 8 квітня 1812 р. [1101] у Кракові. За спогадами сучасників, подавав великі надії, відрізнявся відвагою і винятковою вродою. Вдова Потоцького поставила йому пам’ятник різця Б. Торвальдсена в кафедральному соборі в Кракові (на Вавелю) [1044, с. 429]. С. Виспянський у першому акті п’єси «Акрополь» використав образ цієї статуї, яка ожила (під іменем Влодзімєжа).

    Потоцький був одружений з донькою князя Героніма Януша Сангушка Теклею (1786–1869 рр.) [1062], яка принесла йому в посагу Бабин, Яблуновицю, Скибин, Стрижаків, Синарну, Домбровинці, Даньківку, Паріївку і Василівку Липовецького повіту. Після смерті Потоцького вона стала довічною власницею його маєтків. Потоцькі мали синів: Станіслава (1808–1874 рр.), неодруженого, і Володимира (1810–1880 рр), який узяв участь у Листопадовому повстанні, після його розгрому перебував в еміграції у Франції, а 1847 р. повернувся до України і за вироком військового суду відбув дворічне ув’язнення в Києві, був одружений із французькою акторкою Генрикою Депре. У 1859–1860 pp. сини Потоцького поділили батьківський спадок (мати відмовилася від довічного права на нього) [824, с. 230].

    Удова Потоцького вийшла повторно заміж за свого камердинера Миколая (Ніколя) Тома (1827 р. у Версалі відбулося вінчання, а 1839 р. в другому окрузі Парижа – цивільний шлюб). У цьому шлюбі, що тримався в таємниці, народилися донька Марія (1828 р.), яка вийшла заміж за Юліана Ґлембоцького, і син Казимеж (1834 р.), у майбутньому барон де Вальденау [330, с. 533].

    Оцінюючи постаті Щенсного Єжи, Станіслава, Ярослава і Володимира Потоцьких, необхідно врахувати акцентуацію їх характеру й індивідуальні особливості темпераменту. Зважаючи на наведені характеристики, можна виокремити таке. Сини Станіслава Щенсного визначаються як емотивні особистості [383, с. 133–138]; підвищена емотивність дозволяла більш сильним особистостям (учителям, оточенню, родичам) впливати на формування їх життєвих позицій. Варто звернути увагу на те, що в дитинстві, з огляду на родинне виховання, в кожного були вироблені різні домінуючі риси характеру; так, у Щенсного Єжи – розбещеність, пристрасть до азартних ігор, у Станіслава – зібраність (можливо, завдяки вивченню в дитинстві основ бухгалтерської справи), у Ярослава – талант до блюзнірства, у Володимира – педантичність, дисциплінованість і внутрішня структурованість (можливо, завдяки тому, що продовжив освіту в Німеччині). Концентрація уваги батьків на своїх життєвих сценаріях призвела до того, що вони не були для дітей основними агентами соціалізації, діти і батьки існували в різних життєвих паралелях; перекладання відповідальності за виховання на інших людей (у дитинстві – насамперед на вчителів) та необмежені матеріальні блага зумовлювали девіантну поведінку [57, 382, 542, 498, с. 80–82] в більш зрілому віці (наприклад, любов до азартних ігор, розгульного способу життя, блуду). Згідно з дослідженнями сучасних психологів, середні діти в багатодітних родинах найчастіше бувають неуспішними через незібраність або невпевненість, оскільки ними не захоплювалися як первістками і не віддавали їм усю любов як найменшим. Із часом у цих дітей формуються невпевненість у собі та занижена самооцінка. На життєві сценарії наклало відбиток твердження Станіслава Щенсного, що з чотирьох синів від шлюбу із Жозефіною Амалією Мнішек, лише одного – Щенсного Єжи – він визнає рідним. У Володимира (певно, через ранню смерть) ці амбіції яскраво не проявлялися, а Станіслав і Ярослав своїми діями постійно намагалися довести батьківство Щенсного Потоцького і свої права на його спадок, особливо це виявлялося в постійних судових процесах із Софією Потоцької та її дітьми.

    Відомості про рід Потоцьких непропорційно висвітлюють окремих представників фамілії. З одного боку, достатньо широким є коло джерел про Станіслава Щенсного Потоцького, його батьків, дружин. З іншого – уривчасті відомості, непрямі джерела про синів від шлюбу із Жозефіною Амалією Мнішек (Станіслава, Ярослава, Володимира), крім Щенсного Єжи, оскільки його ім’я було задіяне в сімейному скандалі, який набув значного розголосу на теренах Російської імперії. Відповідно до даних і викладених матеріалів, як результат, намітилася певна диспропорція. Однак, якщо виключити з кола визначених осіб тих Потоцьких, відомостей про яких недостатньо, дослідження збідніє і виглядатиме неповним.

    Спадкоємці від шлюбу із Софією Главані-Вітт: історико-психологічні виміри

    У третьому офіційному шлюбі із Софією Ґлавані-Вітт Станіслав Щенсний перебував майже сім років (1798–1805 рр.)

    Софія Главані-Вітт.
    Вінчання Щенсного із Софією відбулося 17 квітня 1798 р. в Тульчині за участю православного священика і католицького ксьондза в православній церкві, яка в 1793 р., після приєднання Правобережної України до Росії, прийшла на зміну уніатському костьолу [613, арк. 2].

    Софія народила своєму другому чоловікові восьмеро дітей. Троє перших – Костянтин, Микола і Хелена – померли під час епідемії в Умані. Їх поховали в парку в Умані, під колоною скорботи – пам’ятником у формі недогорілої свічки, навпроти символічної могили Гертруди.



    Рис. 3.4. Діти Станіслава Щенсного Потоцького від шлюбу з Софією Ґлавані-Вітт
    Зупинимося на дослідженні життя та діяльності синів Станіслава Щенсного Потоцького від третього шлюбу із Софією Ґлавані-Вітт.

    Фото сайту "http://04744.info"Олександр Потоцький (1798-1868)


    Олександр (Алєксандер) Потоцький (1798–1868 рр.) [796] – політичний діяч, філантроп. Народився 9 травня в Тульчині Брацлавського повіту. Був сином Станіслава Щенсного і Софії Вітт [1112, с. 61].

    З батьківського спадку отримав так звану уманську частку: Умань із парком «Софіївка», 40 сіл в Уманському повіті, 4 села з Голованівського ключа (Красногірка, Роздол, Молдавка і Лозувата) в Балтському повіті та ще окремі ділянки ґрунтів та лісів. 1826 р. в Умані заснував костьол Успіння Пресвятої Богородиці, якому зробив значні пожертви. Мати заповіла йому 8 тис. чоловічих душ кріпаків з обов’язком сплати її боргів у розмірі 4 млн злотих, а також 50 тис. дукатів братові по матері Яну Вітту. Загалом Потоцькому належало близько 30 тис. чоловічих душ. Крім того, мати записала йому навпіл із братом Болеславом права на рухомість із тульчинського двору і на суму в 1118858 злотих, яку їй ще був винен їхній брат Мечислав (за вироком Брацлавського земського суду) за сплачені нею свого часу борги, що тяжіли на Тульчинському маєтку [330, с. 521].

    Про освіту Олександра Потоцького турбувався Микола Новосильцев, який на той час зблизився з його матір’ю. Він рекомендував Олександрові наставників та вчителів [926, с. 759].

    Олександр почав військову кар’єру з 14 класу (указ Олександра І від 15 листопада 1818 р.), а вже через 10 років він став полковником російської армії. Брав участь у російсько-турецькій війні (1828–1829 рр.) Відмовившись від кар’єри, яка чекала на нього в Петербурзі, 1829 р. пішов у відставку, після чого молодий граф Потоцький оселився в Умані, своєму родовому маєтку, залишаючись найбільшим землевласником Уманського повіту [680]. Розпочав розпродаж своїх маєтків, розміщуючи капітали у Відні.

    Любив музикувати (грав на віолончелі), цікавився літературою і малярством (сам малював портрети). Дружив з А. Міцкевичем, з яким познайомився ще 1825 р. під час перебування в Одесі. Подорожував із ним по Італії, куди прибув у лютому 1830 p.; допомагав поетові матеріально. У Польській бібліотеці в Парижі зберігається частина листа Олександра Потоцького до Адама Міцкевича (шість рядків за підписом Олександра Потоцького, на яких не вказано ні дати, ні місця написання; складається враження, що то лише закінчення одного з листів до А. Міцкевича). Цінним є те, що згаданий лист є оригіналом, на якому можна побачити автограф О. Потоцького [846, с. 1]. В Італії обертався в колі художників, підтримуючи їх матеріально.

    На думку І. Кривошиї, «не останню роль у польському повстанні відіграв і Олександр Станіславів Потоцький» [364, с. 17]. Сповнений шляхетських імпульсів, свідомий патріот, молодий полковник схиляв голову перед образами польських патріотів. У Софіївському парку він наказав установити статуї Т. Костюшка і наполеонівського генерала, племінника останнього польського короля Ю. Понятовського [364, с. 18].

    На початку Листопадового повстання перебував у Галичині, звідки виїхав до Відня. Довго вагався, чи взяти участь у боротьбі. У квітні 1831 р. прибув до Берліна, звідти вирушив до сестри Констанції Рачинської до Познані. Перебуваючи під впливом сестри Софії Кисельової, Олександр під час повстання дає згоду на формування за власний кошт польського полку кінноти і передає на цю потребу 2 тис. червонців. Потоцький приїздить до Варшави, щоб спостерігати за процесом створення полку. Сформований за його кошт полк так і не зробив жодного пострілу [724, арк. 36].

    У листі з Берліна до свого петербурзького пленіпотента Л. Єніча від 14 травня 1831 р. писав, що ніколи не повернеться до Петербурга (хіба що тільки його «привезе жандарм на мешкання з того боку Неви», тобто в Петропавловську фортецю), що має «польське ім’я, хоч і диявольськи заплямоване», а залишаючись у Берліні, повинен «змінити ім’я на Potockszwajn [«Потоцький-свиня»]», передбачав «велику зміну» у своєму житті [851, с. 128–131.] У Варшаві став під командування генерала Я. Скжинецького і 28 липня 1831 р. отримав звання полковника 5-го полку кінних стрільців. Пожертвував Комітетові руських земель 20 тис. злотих.

    Улітку 1831 р. в результаті обшуку уманського будинку Олександра Потоцького було вилучено 132 одиниці різноманітної зброї, яку після опису відправили до Київського арсеналу [732, арк. 247–248]. Конфіскація маєтків та іншої власності учасників повстання проводилася на основі указів імператора Миколи І від 22 березня і 10 травня 1831 р. Перший зазначав, що необхідно «брать недвижимые имения мятежников в Западных губерниях в казну, на приращение инвалидного капитала», а другий визначав порядок їх прийняття до казни. Управління конфіскованими маєтками покладалося на губернські Казенні Палати [721, арк. 8].

    26 червня розпорядженням міністра фінансів на маєтки повстанців було накладено секвестр. 10 серпня Київське Губернське Правління оголосило про секвестр маєтностей Олександра Потоцького [722, арк. 183]. На початку вересня до Умані направлено уповноваженого Київської Казенної Палати Йосипа Квітку із завданням перевірити, як відбувається опис маєтку графа Потоцького, розпочатий 18 серпня. Особливу увагу при перевірці Квітка приділяє «Софіївці». «Софиевский сад графа Потоцкого найден в первобытном состоянии. Постоянно при саде работает 30 человек, кроме сего, всякую весну отпускаются рабочие люди для чистки сада и прочего до 3 тыс. человек обоего пола […] Ежегодное содержание сада и всего в нем находящегося стоило в прошлом году 3500 рублей серебром». Далі у своєму звіті чиновник звертає увагу на можливість скоротити ці витрати до 2500 крб сріблом [739, арк. 248–248 зв.].

    13 вересня 1831 р. Олександр пішов у відставку, однак 3 жовтня був нагороджений золотим хрестом Virtuti Militari [814, с. 759–760, с. 759]. Діставшись через Пруссію Дрездена, отримав там річний прибуток зі своїх маєтків на території Російської імперії. Невдовзі всі вони були конфісковані; в Уманському ключі було утворено військове поселення, а «Софіївку» перейменовано на «Царицин сад». «Прийняття до казни маєтку О. Потоцького […] тривало два роки з фінансово-економічних причин, типових для поміщицьких господарств, що підлягали конфіскації: великі розміри земельних володінь, борги, невирішеність питання про спадщину матері, функціонування посесій тощо [360, с. 13]». Шваґер Кисельов і брат Ян Вітт умовляли Потоцького повернутися, скориставшись із царської амністії для повстанців, й обіцяли повернення його маєтків, але Потоцький відмовився, надававши перевагу тому, щоб залишитися, за його висловлюванням, «бідним, але незалежним» та ніколи більше не повернутися до країни [926, с. 759–760, с. 759].

    До березня 1832 р. управління уманським маєтком під наглядом поліції здійснював колишній управитель Олександра Потоцького – Вікентій Расевич. 13 березня все управління конфіскованим маєтком було остаточно передано Київській Казенній Палаті, яка призначила уповноваженим по уманських маєтностях гвардії капітана Маркевича [723, арк. 128–129].

    Для управління будь-якого господарства, а тим паче такого великого магнатського маєтку, потрібен був його негайний облік, тому в 1833 р. розпочалася люстрація уманських володінь графа Потоцького. 9 серпня було утворено Уманську Ліквідаційну Комісію. Нагляд за діяльністю Ліквідаційної Комісії доручався комісарові Уманської повітової контори поручику Носач-Носкову [708, арк. 75]. Ліквідаційна Комісія мала прийняти маєток Потоцького в казну, зробити опис та ліквідувати борги з наявних коштів. Процес люстрації тривав досить довго. І. Кривошея називає кілька причин тому [364, с. 119–20].

    По-перше, на заваді швидкого закінчення люстрації стали надзвичайно великі розміри землеволодінь графа Потоцького. До казни були конфісковані такі населені пункти (в дужках зазначено число ревізійних душ кріпаків та дворових): Умань (752), Малі Дмитрушки (230), Доброводи (351), Свинарка (384), Пиківець (273), Танське (388), Степківка (333), Старі Бабани (539), Городецьке (450), Бабанка (623), Паланочка (159), Войтівка (340), Ксьондзівка (180), Бабаночка (158), Аполянка (264), Паланка (571), Полянецьке (389), Оушківка (426), Собківка (257), Старі Дмитрушки (281), Новомолодецьке (306), Кочубіївка (377), Звірки (74), Псярівка (616), Громи (429), Кочержинці (174), Гродзева (373), Олександрівка (61), Старомолодецьке (472), Соколівка (750), Кищинці (722), Томашівка (197), Кінашовка (271), Маньківка (979), Дзендзеліївка (525), Помийники (427), Краснополка (332), Подобна (431), Берестовець (258), Цеберманівка (369), Яроватка (85), Нестерівка (518). Загалом було конфісковано 42 населених пункти, в яких налічувалося 16699 ревізійних душ [708, арк. 42].

    По-друге, за маєтком були значні борги: кредитним установам, приватним особам, державі, а також офіціалістам, що служили в Потоцького. Борги лише приватним особам становили 297277 крб в асигнаціях, 6486 червонців та 479160 крб сріблом, Санкт-Петербурзькій Опікунській Раді граф заборгував 60872 крб в асигнаціях [708, арк. 47]. До того ж було встановлено річний строк для висунення закордонних боргів до 4 березня 1834 р. [707, арк. 39].

    По-третє, графське господарство мало отримати значні кошти від власних боржників. Більша частина цих боргів утворилася внаслідок продажу Потоцьким своїх сіл іншим землевласникам, які повністю ще не розрахувалися. Так, пані Колишкова, купивши за 83295 крб сріблом село Тальянки, заборгувала 34312 крб сріблом; пан Пршигодський за с. Русалівку – 56400 крб сріблом, а Флоріан Рожицький, сплативши за сс. Добра і Красноставка 57 тис., був винен ще 43800 крб сріблом. Крім того, було багато боржників, винних досить великі суми: поміщик Де Котт – 2426 крб 29 коп., поміщик Рафалович – 6835 крб сріблом та ін. [364, с. 20]

    Слід зауважити, що значна частина боргів потребувала підтвердження своєї легітимності. Проблема полягала також у тому, що на продані села не було укладено законних купчих документів. Попередні угоди на продаж, якими і керувалися, вступаючи в право власності нові господарі, укладалися уповноваженими гр. Потоцького – Расевичем і Залютинським, але не були відповідно юридично оформлені. Тільки після детального розгляду поданих документів було вирішено дати згоду на законне оформлення купчих, яке відбулося в 1835 р.

    По-четверте, існували борги в межах клану Потоцьких, що утворилися в першій чверті XIX ст., на заваді остаточного вирішення цього питання стояла плутанина з кінцевим розподілом спадщини графині Софії. Так, наприклад, Тульчинський ключ повинен був повернути Соколовському ключу 1072 злотих 3 гр., а Брацлавський Уманському – 2406 злотих 18 гр. тощо [659, арк. 58].

    Нарешті, декілька сіл, що належали Олександрові, були в оренді або посесії: Свинарка, Старі Бабани, Городецькі та ін. Зрозуміло, що Ліквідаційна Комісія спочатку мала перевірити укладені контракти, а вже потім вимагати повернення до казни недоїмок або взагалі розірвати угоди [659, арк. 47; 364, с. 119–20].

    25 серпня 1833 р. управляючий Маркевич отримав розпорядження Київської Казенної Палати, згідно з яким на нього покладався збір різних орендаторських платежів. За 1833 р. до казни посесори повинні були сплатити такі суми: за посесію населених пунктів: Мерживський 664 крб 25 коп., Трзцинський 1894 крб 43 коп., Баярдова 1436 крб 74 коп., Єнич 1925 крб 43 коп., Козаковський 2323 крб 35 коп., Пршигодський і Качковська сплатили 3 тис. крб і були винні ще 481 крб 71 коп.; за оренду окремих прибуткових статей: Свидзинський за пропінацію 2145 крб та млини 294 крб 57 коп., Яворський за пропінацію 1876 крб 70 коп. сріблом. У січні 1834 р. посесори мали внести суми за оренду відповідно до укладених контрактів. 13 березня строк дії орендних угод за деякими селами закінчувався. Зокрема, посесорами по селах були: с. Кочубіївка – Пршигодський і Качковська, сс. Старі Бабани, Краснополка – Залютинський, с. Дзендзеліївка – Свидзинський, с. Свинарка – Давидсон, с. Городецьке – Єленковська. З них лише Залютинський і Єленковська вчасно сплатили щорічні внески за контрактами, перший, відповідно, 2699 крб 10 коп. і 2300 крб 15 коп., а друга – 3043 крб 59 коп. Решта, в тому числі й ті, строк угод яких закінчувався наступного року, повинні були внести до казни 12460 крб 69 коп. Ця сума розподілялася таким чином: Пршигодський і Качковська – 2125 крб 69 коп., Свидзинський – 2782 крб 70 коп., Давидсон – 2100 крб 13 коп., Чарковський за с. Кочержинці (угода до 13.03.1836) – 3110 крб 90 коп., Расевич за с. Старомолодецьке (угода до 13.03.1835) – 2341 крб 27 коп. Разом від згаданих осіб казна мала одержати 20503 крб 54 коп. сріблом [364 с. 21].

    4 квітня 1836 р. всі конфісковані маєтки в Київській та Подільській губерніях були передані військовому міністерству, а розпорядженням міністра від 13 квітня колишня власність Олександра Потоцького на Уманщині була передана у відання інспектора всіх поселень генерала від кавалерії гр. Івана Йосиповича Вітта (сина Софії Потоцької від першого шлюбу). У травні 1836 р. командуючий 2-го резервного кавалерійського корпусу генерал-майор Фохт вступив в управління Уманським маєтком [721, арк. 8–9; 709, арк. 38, 56–61].

    У 1837 р. імператор Микола І своїм указом від 27 квітня наказав «имения Военного ведомства Киевской и Подольской губерний впредь именовать военными поселениями Киевской и Подольской губерний», остаточний порядок перейменування було сформульовано в указі від 6 грудня 1837 р. Процес трансформації колишньої земельної власності Потоцького у військові поселення завершився в 1838 р., коли до відання цього відомства було передано м. Умань. Військові поселення на Уманщині проіснували ще двадцять років, до 1858 р. [720, арк. 230–231; 703, арк. 4]

    4 жовтня 1834 р. імператор Микола І підписав указ, за яким особи, визнані учасниками польського повстання, які втекли і переховуються за кордоном, оголошуються вигнанцями. Указом Сенату від 31 грудня 1838 р. вигнанцями було проголошено низку дворян Уманського повіту, серед них і власника Уманського маєтку графа Олександра Потоцького [317, с. 222; 364, с. 17–22].

    Олександр Потоцький почувався винним за батька, співтворця Торговицької конфедерації, та маніфестував свій патріотизм. Порівняно невеликі капітали, які він устиг вивезти за кордон та розмістити в цінних паперах, приносили йому непоганий прибуток – близько 80 тис. злотих річної ренти [958, с. 85]. Попри це, Потоцький вважав себе бідним і жив ощадливо аж до дивацтва. Натомість він не шкодував коштів на допомогу польським емігрантам та еміграційним інституціям, зокрема підтримував деякиї осіб, а також укладав великі суми в Спілку Наукової допомоги, Товариство Польських Дам і Податкове Товариство. Жертвував по 1 тис. франків, у той час як пересічні пожертви не перебільшували 10 франків [926, с. 759].

    О. Потоцький отримав саксонське громадянство й осів у Дрездені. Більшу частину року проводив у Римі, Неаполі та на німецьких курортах, де зустрічався з польською аристократією. Дружив із З. Красінським, який присвятив йому вірш (датований 29 січня 1840 р.) «Олександру – Зиґмунт у хвилини від’їзду». У листах Красінського є така характеристика Потоцького: «Добрий, чесний, грубіян у мові, шляхетний у вчинках […] дивна натура тієї людини, соромиться добрих сторін свого характеру […] З першого погляду викликає відразу, з другого, після ближчого знайомства, – любов і шану...» [814, с. 760]. Олександр підтримував також дружні стосунки з Ю. Словацьким, який у листах кепкував з його схильності до жінок високого росту [958, с. 85]. Бував у нього і Ц. Норвід. Олександр був відомий багатьма дивацтвами. Так, наприклад, збирав оркестри з випадкових вуличних артистів та диригував ними на вулицях і площах.

    Не створивши сім’ї [926, с. 760], Потоцький помер 24 серпня 1868 р. [1112, с. 61] у Дрездені, похований там само.

    Підбиваючи підсумки, можна виділити основні імпресинги, які вплинули на формування особистості Олександра: відсутність впливу батька на формування особистості сина у зв’язку зі смертю Станіслава Щенсного (Олександрові було лише сім років) та – як наслідок – значний вплив з боку матері, звідси неприйняття батьківських ідей, постулатів, політичних поглядів і т. ін. У досить молодому віці він вступив на військову службу до російської імператорської гвардії, але це не завадило до кінця своїх днів залишатися патріотом і прихильником польської незалежності. Почуття провини за батька наклало відбиток на все його подальше життя, що виражалося в самотності, дивацтві, філантропічній діяльності тощо. Артистична натура і прогресивні погляди Олександра сприяли підтримці прогресивних художників, митців, поетів.

    Просмотров: 563 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Июль 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    25262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии