Василь ПІДДУБНЯК,

власкор газети «Сільські вісті»,

письменник.

м. Херсон.

Теплик, Смілгород, Червоний Кут…

Здавалося б, прозорішого імені не придумати: Теплик.

Більш як півтисячі літ минуло відтоді, коли перші поселенці заявили про свою осілість прогірклою подимщиною від нечисленних багать, а над назвою і досі – незнищений ореол таїни: Теплик… 

Кілька років поспіль намагаюся докопатися до топонімічних назв району (де б не був – все ж рідний дим – найсолодший!). Дещо вдалося з’ясувати. Здається, мої припущення мають право на існування.

Ну, скажімо, взяти Карабелівку. За деякими відомостями,   село, засноване у XVI (?) ст. на землях, що перебували під владою Речі Посполитої. Та найперше постає: звідки назва? У «Словарі української мови Б. Грінченка натрапляю, здається, на відповідь: «Карабелями» називали вигнуті шаблі. З твору: «Біля боку моталась карабеля, обсажена самоцвітами».

Можливо, саме у цьому поселенні жили колись вправні подільські ковалі, які славилися тим, що кували зброю? (Порівняйте: Ковалівка – Карабелівка).  

А тепер ближче до місцини, де пуповина закопана – у хутірець мій Червоний Кут, який, на жаль, все більше поринає в імлу тисячоліть.

Цитую знову із власного топонімічного словничка:

«Червоний Кут – хутір заснований у XIX (?) ст. переселенцями із сусіднього села Росоша. Найімовірніше назва походить від словосполучення «червоний кут» - так у давнину називали частину хати (частіше по діагоналі від печі) у південній або південно-східній («божеській») стороні. Тут розташовувався божник, де перед домашніми іконами молилися Богу, тому місце вважалося найпочеснішим у будинку. Саме з Росоші подалися мої пращури на південний схід – у «божеську сторону».

Не менш загадкова і назва Удич, селища, куди я ходив у школу (вчився там навіть у приміщенні панської гуральні). Так от.

«Удич – селище, засноване 1889 р. селянами навколишніх сіл – будівничими цукрового заводу. Цю назву приписують графу Потоцькому, власникові тамтешніх угідь, котрий, оглядаючи місцину, начебто вигукнув (по-російськи): «У, дичь какая!». Ця версія ймовірно має право на існування.

Однак є інша версія. На цих землях спрадавна жив східно-слов’янський союз племен – уличів. Можливо, від уличів назва? Принагідно слід зауважити, що селище може завдячувати своїм іменням річці Удич, в свою чергу назва річки може походити від індоєвропейського ud – «вода»)».

Та повернемось до Теплика, де в районній друкарні метранпажі набирали зі свинцевих літер (здається, ще вручну) мою першу робкорівську замітку.

Скупа, стисла до афористичності  словникова інформація більше стосується історії селища. Ось дві виписки, стосовні Теплика:

«Вперше згадується в писемних джерелах 15 ст. як прикордонний пункт Великого князівства Литовського. Після Люблінської унії 1569 Т. опинився під владою Речі Посполитої. Населення Т. брало участь у гайдамацькому русі, Коліївщині (1678). Після другого поділу Польщі (1793) Т. у складі Правобережної України возз’єднався з Російською імперією. У 20-30 рр. 19 ст. поблизу Т. діяли повстанські загони У.Кармалюка».

У Енциклопедичному словнику Ф.Брокгауза і І.Єфрона (С.-Петербург, 1890-1907 рр.) натрапляємо  на таку цікаву інформацію: «Теплик – мст. Подольской губ., Гайсинского у., в 8 вер. от ст. Кублич юго-зап. жел дор., при рчк. Тепличке, Свинарке и Самце. Жит. 5072; правосл. и катол. црк., синагога, народное училище, лавки, 2 водян. мельницы, пивоваренный зав., центр управления обширными владениями гр. Потоцкого (св. 27000 дес.). Имение это принадлежит к числу наиболее благоустроенных; для переработки собственных продуктов здесь существуют зав. свеклосахарный, винокурен., кирпичный и целый ряд мукомольных мельниц».

Ведучи пошуки і в мережі Інтернет, у «Вікіпедії» («Вільній енциклопедії») читаю наступне: «Історики, дослідники, численні джерела так пояснюють походження назви міста Теплик. Найбільш поширена і найдавніша думка, що Теплик дістав свою назву від природних умов краю. Про це стверджують ряд письмових джерел польського, російського, релігійно-церковного походження. В них поширена версія про те, що назва Теплик зумовлена назвою невеличкої річки або струмочка Теплик, Тепличка. Були часи , коли Теплик носив другу назву – Смілгород. Вважають, що цим самим оцінювалася мужність і стійкість жителів, які власними силами боронили своє поселення від ворогів і різних нападників».

Так то воно так, як той казав. Ба й справді: поселення часто переймали назви у річок, місцин, урочищ.  Тільки щодо Теплика, то ця версія маловірогідна. Скажу – чому.

У Тлумачному словнику В.Даля, зокрема, знаходимо таке: «Теплик – твердий рід пшеничного хліба, коровай; теплий погріб, вихід, підвал; теплий вітерець, південний, східний».

Зважаючи на те, що під прикордонним пунктом Великого князівства Литовського, яким був Т., знаходилася ціла мережа підземних ходів, найбільш достовірним є все ж друге визначення. У цих ходах наші пращури ховали хліб, городину, а в люту годину ховалися й самі.

Втім, розшуки тривають. І може повік-віків й не довершаться.