Петро Кондратюк                                                 

                                                           Можна знайти в природі півтони,

                                                           Можна життя спинити на півслові…

                                                                                  Андрій Демиденко

Часто дивуєшся засиллю нашої мови іншомовними словами, приміром, «пролонгація», «перфекціоніст», «форс мажор», «маргінальний» чи досить популярне, особливо під час наших нескінченних уже виборів, — «піар» чи VIP (персона — в умі). Здавалося б, у щойно згаданих словах немає ніяких філософських глибин, яких не можна було б описати зрозумілими, рідними словами. Адже вони не викликають у нас якихось зворушливих станів душі як, хоча б, музика, поезія чи кохання. Або незбагненність того ж простору і часу: коли стоїте над проваллям на Чорній горі чи Говерлі!.. Це звичайні слова: «продовження», «особливий», «надзвичайні». 
Слова ж «маргінальний» не знайдете і в «Словнику іншомовних слів». Бо це англійське слово «margin»: край, береги, поле (книжної сторінки, зошита). А звідси, — це ті люди, котрі знаходяться на краю. Лише не сторінки зошита, а осторонь суспільства... Це уже й метафора. То ж «маргінальний» — це бідний, злиденний. 
Та й «піар» не знайдете у словниках. Адже це початкові літери: P і R — двох англійських слів — «Pablic Relation», що означає зв'язок з «публікою», тобто, з громадськістю. Як і «VIP-персона?», що само по собі є тавтологією (повторенням). Адже VIP — Very Important Person — Дуже Важлива Персона (то ж ще раз «персона» — уже зайве).
 Навмисне зупинився на цьому, щоб показати, як появляються у нашій багатій, красивій і справді солов’їній мові (звичайно, для тих, хто має солов’їний (мамин!) слух) оці, так звані, «круті, заточені» неологізми. То ж наші мудреці-політики часто сиплять ними, очевидно, гадаючи, що всі ми у захваті слухаємо їх, обклавшись різноманітними словниками. 
Якось російський імператор зауважив про філософський факультет Московського університету, який часто закривався через вільнодумство: «Користь сумнівна, а шкода — очевидна». Очевидно, це стосується і наших сьогоднішніх, доморощених мовних «реформаторів».
 Слово ж «тандем» (англійське: tandem) означає двомісний велосипед, що приводиться в рух двома велосипедистами, які сидять один за одним. У нас же вживають його в розумінні — спареної, злагодженої дії двох суб’єктів. У нашій Побірці, можливо, й не всі тоді чули це слово. Та його сутність, думається, усім була відома достеменно. 
 Уже згадувалося (в «Електрика») про магазин, що на крутому горбку неподалік стовпа із електричною лампочкою, і ставок, до якого обіцяли ще повернутися. Справа ось у чому. В центрі нашого села мешкали фронтовики-інваліди: Верзун Олексій, який ходив на двох милицях: бо шматком — на одній лише нозі — повернувся з війни; Добровольський Нестір і Галій Карпо, що біля церкви, були через цю кляту, і, як виявиться значно пізніше, нікому не потрібну війну, однорукі (точніше, майже нікому не потрібні, окрім, хіба-що, насамперед Сталіну, якого, як і Леніна, не залишала примарно-нав’язлива маячня всесвітньої революції, через що він і хотів першим напасти на Німеччину, та Гітлер випередив його). То ж, як у телевізійній грі: «Що? Де? Коли?», ставиться запитання: «Чому на тому ставку, що неподалік кооперації (пам’ятаєте — на крутому горбку!), як правило ловили рибу разом одноногий Верзун Олексій і однорукий Галій Карпо? Або також однорукий Добровольський Нестір і, знову ж таки, — одноногий Верзун Олексій? І за звичай не ловили разом — однорукі: Галій Карпо і Добровольський Нестір?» 
Допоки, з пришкуленим одним оком, розв’язуватиметься ця проста шарада, іншим же можна злегка пробігтися по ще одній характерній особливості нашого уже Олексія Верзуна (навіть типовій для дотепних жителів нашого села). Тоді, як одноруким фронтовикам без нього було важко обійтись на рибалці (незабаром з’ясується чому!), його ж — одноногого і одинокого — частенько можна було бачити на березі ставка.
 Зазвичай дядько Галіксєй (саме так його звали у селі), злегка нагнувшись вперед, сидів на підстеленій фуфайці неподалік греблі. Осторонь одна на одній лежали дві його милиці, а під праву руку — вудка, кінець якої ховався у воді. Його білу голову накривав сплюснутий картуз, який колись, очевидно, був чорним, та зараз мало й що відрізнявся від кольору його чуба. Кашкет чіплявся за верхівку дядькової голови і звисав — аж на самі очі. Із лівої частини його рота стирчала самокрутка… 

Підвищений берег щойно загаченого ставка був вкритий ще жовтим кульбабовим килимом, чебрецем і лопухами. Пізніше він обросте верболозом. А згодом і — густі верби обступлять його… Над ставком прогинались тоді (як і зараз!) три проводи від високовольтної лінії, що з Глибочанської електростанції прямує до Соболівки і далі можливо й на Теплик... (Один із її стовпів вмостився якраз посеред нашого горόда). Із проводів, які витинали в просторі красиві дуги, звисали обірвані шматки волосіні, на кінцях яких злегка погойдувалися прив’язані гайки: результат невдалих спроб рибалок-аматорів закинути закидушку (про що згодом — у «Ловися, рибко»). 
Якось, проходячи повз дядька Галіксєя, привітавшись, запитав: чи бере риба. На що той, тримаючись очима поплавця, що сонно погойдувався на легеньких хвилях, глибоко затягнувся і, випустивши димову цівку, кволо обізвався:
  — Бере - е… Ка-хи – и… Бодай би її за печінки взяло…— Ліниво потягнув цигарку і, сплюнувши в траву, продовжив, — гондо — з пів десятка: як полстаканчики…
Він показав губами із цигаркою на торбинку у воді, прив’язану шнурочком до кілочка, що стирчав саме там, де повинна була бути — а до війни була ж! — його ліва нога... Риба ж всяка була в нашому ставку. Та, здебільшого, ловилися невеличкі карасики. Хто-як порівнював їхні розміри, хоч би: як цигарки, або — як гарбузове насіння, чи навіть — як пшоно. У дядька ж Галіксєй була своя одиниця вимірювання довжини!
— От учора, да – а…, — повеселішав аж дядько й лівою рукою (права ж — на чатах!) зачухав потилицю, — вчора готуто, де й зараз: три піймав — як четвертушка! — Дядько закрутив головою і усміхнувся. — Одного коропця — як півлітра!! А тоді таке шось взяло, я його з води й не бачив, і втікло — як карафінка!!! А скільки такихо полстаканчиків! — я уже й не лічив. Ото брало!!! А це — хіба бере?! — Галіксєй в непорозумінні, просто в сум’ятті якомусь, струшуючи лівою рукою, показував на поплавець.
Вертаємося ж до поставленого питання. Хоча й накручено трохи, та уважний читач уже й міг здогадатися. Для одноруких Нестора і Карпа, Верзун Олексій, у якого не було ноги аж по пах, та зате були обидві руки, — був просто знахідкою!.. Адже як би вони натягали черв’яка — та ще й котрий крутиться! — на свої гачки однією рукою?!. 
Але ж щойно говорилося, що «тандем» — це «злагоджені дії двох суб’єктів», з чого уже й випливає їх взаємна зацікавленість! Ключ розгадки — у «крутому горбку!», на якому стояла кооперація. То ж інтерес одноногого Верзуна Олексія був у тому, що невдовзі не він, на двох милицях, а хтось із його друзів-фронтовиків на обох ногах! підніметься на крутий горбок до тієї кооперації і…принесе звідти пляшечку винця «Яблучне», вартістю 1 крб. 02 копійки (називали його: «Біоміцин»), баночку консерви «Кілька» за 45 копійок і три прянички. 
Уже веселіше позакидаються саморобні вудки-сточки (називатимуть їх гілляками). Сидячи в пахучій траві, над якою неквапливо юрмилися джмелі і поспішали невгамовні бджоли, встромляючи свої хоботки у квітуче море, в котрому, якщо придивитися, вирувало невсипуче життя, вони довго — вкотре уже! — гомонітимуть… Розказуватиметься бо’зна про що ... Пригадуватиметься кожному своя, неповторна — незбагненна, не лише їм, — страшна, клята війна... Що вона, окрім пекельного всенародного горя, повідтинала й у них руки і ногу!.. До чого вони, часом здавалося, терпляче уже — в безвиході! — й позвикали… Їм би уже й могло здатися, що вони саме такими й народилися... Якби зрідка не приходили ще рожеві сни з дитинства, де вони весело, високо й легко підстрибували і, зависаючи в повітрі, розмахували своїми обома руками (саме так й розповідав мій безногий батько про свої відчуття по тому)!.. 
Можливо, й саме тут, як пізніше розказуватимуть, Карпо, у десь навіть дитячому пориві свого земного блаженства, з приплюснутими очима, дивлячись у блакить неба, скаже: «Якби сьогодні пішла така злива, щоб вода текла — вище церкви: і щоб всіх людей позносило! Та щоб зостався лише я і … Параска, що біля цвинтаря, — яка добру жене горілку …» 
 З часом, могло й бути, що Карпо чи Нестір піднімуться знову на той, ладний він був!, крутий горбок. Лагідне сонце підбивалося вище і вже дужче жбурляло тепле проміння навкруги... Війна, заховавшись десь далеко у закутках пам’яті, поволі відпускала їх від себе… А там дивись — й тихенько затягнеться …сумна якась, звичайно, як зимовий вітер, пісня, якими так багата вистражденна і, до якоїсь міри, знедолена наша Україна. Мо’… 
…Наш земляк Михайло Камінський(1930) з Удича, що на Тепличчині, нещодавно зворушливо й пекуче писав на нашому сайті, у тому числі, й про щойно згаданих, — добрих, від землі мудрих й вистражданих — Карпа, Нестора і Олексія: 

             «…Війні кінець. За крок до перемоги
             дійшов боєць з боями до Карпат.
             …Ворожа міна відірвала ноги,
            які пройшли і Брест, і Сталінград…»