Роздуми біля пам’ятника 
жертвам масових розстрілів 
євреїв в м. Монастирищі 

Був день, як ніч – 
війна зі знаком смерті, 
понівечені долі і тіла, 
що цілі нації, 
народи прагла стерти, 
Горгоні на поталу віддала. 

Війни минулі – 
вибухом, кривдами, 
горем майнули, 
щастям не прийденим… 
Підлі заброди 
хижо, заплічно 
цілі народи 
в жертви намітили. 
Подивом, жахом – 
очі розчахнуті, 
збитими птахами – 
зойкнути... 
ахнути… 
Душі, мов лебеді - 
чисті молитви... 
Клекотом, леготом – 
обрієм линути… 
Скреслою пам’яттю - 
миті трагічні. 
В камінь вкарбовано, 
серцем увічнено… 
Холодно, боляче, 
гірко, скорботно, 
в полудень поночі, 
ночі спекотні, 
сльози сирітські, 
з’ятрені рани, 
батьківська туга, 
долі порвані, 
діти нероджені, 
ложа схололі – 
скільки їх, Боже мій!- 
розпачем, болем… 
Страшно, жорстоко, 
дико, нестерпно, 
вітром, розлукою, 
часом –не стерто 
Їх імена, 
що з тонкої печалі 
криком безмовним 
себе прокричали, 
пеком пекельним - 
забути можливо? 
Рідних, знайомих 
збирають могили. 
Доки є пам’яті – 
вірити хочуть 
в те, що із неба 
зорять рідні очі. 
Росяним розсипом 
сльози посіяні… 
Звечора, вдосвіта – 
спогадом синовим. 
Біля могил їхніх - 
липи на чатах. 
Зелен - скорботою 
пахнуть клетчато. 
Голови схилі 
в скорботі, покуті… 
Злочин непрощенний, 
жах не забутий