Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2020 » Сентябрь » 21 » Велв Черновецький. Теплик – моє містечко. Розділ 5
    18:38
    Велв Черновецький. Теплик – моє містечко. Розділ 5

    Теплицькі вчителі (меламеди), хедер і комітет просвіти

     

    Моє містечко Теплик було знамените на всю округу своїми меламедами, які були кращими із того, що могло бути. Теплицькі меламеди, як і, не будь разом згадано, місцеві крадії коней, прославились на сотні верств довкола. Нічого дивного не було в тому, що до нас прибували з далеких сіл і містечок, щоб зоставити на всьому готовому своїх дітей в того чи іншого меламеда. «На всьому готовому» означало те, що учень зобов’язаний бавити дитину, носити воду, нести до різника курку. Одним словом, йти, куди пошлють, а, якщо залишався час, то й навчатись. Що-що, а учня годували досхочу, тому що ребе та його дружині було б непереливки, якби, приїхавши, батько застав свою дитину голодною чи зі скаргами. Та й чому б не кормити добре? Яйця і курку батьки привозили майже щонедільного базарного дня і в понеділок у ярмарковий день. Шматочок масла і глечик кисляку інколи передавали знайомим селянином, який приїздив до містечка в справах. І зелений огірок, і ще щось передавали для дитини, і стежили, чи поправляється дитина під наглядом дружини меламеда. Платили ребе за їжу і за навчання. І у такий спосіб теплицьким вчителям жилося непогано під пильним оком Всевишнього, особливо деяким з них, які ще й приторговували або мали власну справу. Так чи інакше, але меламеди Теплика славились, як знавці Тори і блискучі законопослушники. А що таке дисципліна, ми, малі, знали і відчували на власній спині.

    Був у нас, наприклад, меламед на прізвисько «Качан»! Його покарання різкою неможливо описати і намалювати, навіть будучи художником. Для  «Качана» не існувало питання «За що?». Він шмагав і тоді, коли ти «заслужив», і коли не заслужив! «Качан» міг побити дитину за те, що вона чхнула під час читання програмного розділу. Він карав за запізнення в хедер і якщо приходили невчасно – раніше зазначеного часу. Він щипав, кусав, смикав за вухо і навіть топтав ногами, якщо хтось не знав, який розділ П’ятикнижжя діти читають. Неуважність учня при читанні тексту вважав він смертним гріхом. І не варто думати, що діти, яких навчав «Качан», були беззахисними сиротами. Не приведи, Боже! До нього йшли діти домовласників, славні діти. Батьки і матері знали, що «Качан» звір, «бодай у нього руки відсохли», але усвідомлювалити, що він був хорошим учителем. Діти отримували в нього міцні знання. І, що цікаво, навчались зі страхом, знаючи, що всеодно будуть отримувати стусани.

    Зате, коли діти закінчували навчання у «Качана» і переходили щаблем вище, до нового меламеда, то не один раз жбурляли в нього каміння або нацьковували пса не єврейського хлопця, коли той повертався з синагоги. Я присвятив «Качану» так багато уваги тому, що він був типовим містечковим меламедом.

    І ще життя лише одне доповнення... За декілька місяців до того, як сісти за написання спогадів про дорогий нашому серцю Теплик, я зустрів свого друга Янкеля Вишняка і розповів йому про свій задум. У відповідь він мені сказав: «Про одне я прошу тебе. Коли ти будеш писати про меламедів, то розкажи всьому світові, безжалісним був «Качан». Про його биття, мордачі я буду пам’ятати до самої могили». Мій друг Янкель сьогодні вже далеко немолодий, але він ще й досі пам’ятає і не може пробачити «Качану» смертельні побиття. Я ж, зі свого боку, пробачив меламеда повністю. Хоча забути не можу, мені здається, що я й зараз відчуваю  силу його удару. «Качан» не був єдиним, хто бив дітей. І інші меламеди били дітей, але лише тоді, коли учень цього заслуговував.

    Як було сказано, «Качан» був меламедом для малих дітей – у нього розпочинали вчити Хумеш (П'ятикнижжя). А до нього, щаблем нижче, був меламед, який навчав алфавіту. Був він звіром, крім того, мав «щастя» народитися шестипалим на правій руці. Звали його Йосл-Шестопал. Його шостий палець був злегка викривлений, і він роками ним доставав учнів-пташенят, їх дитячі боки. Якщо він ткне шостим пальцем в бік, то можна було побачити потойбічний світ. Після одного такого дотику в бік, а йшов мені тоді лише п'ятий рік, віднесли мене до фельдшера Мойше. А наслідки того удару я відчував навіть через десяток років після весілля. Ви гадаєте, що після цього мама побігла видерти Йослу очі, чи батько подав скаргу в поліцію або до суду? Боронь Боже! Це було так же природно, як і те, що Максим Стоженко б'є свою жінку. «Той, хто не лупцює свою жінку, – так говорив Максим, – не чоловік!». Закінчилось це тим, що мене і ще декількох дітей забрали з цього хедера, а меламед зостався без учнів і вимушений був виїхати до Америки. Пізніше ми дізналися, що у Йосла Шестопала «все олрайт». Він став шевцем, і в його майстерні працюють до 100 чоловік.

    Прекрасним учителем, тихим, лагідним, навіть інтелігентним був Нафталі-меламед. Трохи «безбожник», дітей він вчив сучасній вимові молитви за «новою методою». Він ніколи в житті не піднімав руки на дитину, а учня, який захворів, провідував двічі на день, перед ранішньою молитвою і після вечірньої молитви.

    У теплицьких дітей найулюбленішим учителем вважався Гедалій-меламед. Він врізався в мою пам'ять і серце через його сина Іцика Ройтмана (де він зараз?), з яким я дружив довгі роки. Гедалій жив на нижньому «поверсі». Його квартира складалася з однієї великої кімнати з відгородженою фанерою спальнею. Це житло він отримав безкоштовно, але забов'язаний був забезпечувати суботню трапезу двом десяткам євреїв. А оскільки його дружина була хоча і хвороблива, але гарна господиня, вона вхитрялась якось викручуватися. В Гедалія-меламеда навчалися Хумешу. Його спеціальністю було навчати дітей з часом читати Тору. Гедалій був хворобливим дідком. Коли я навчався у нього, мені ще не було 6 років, і уже тоді він кашляв і стогнав. Останній раз я його бачив юнаком. Ребе продовжував кашляти і стогнати, але навчати дітей не покидав. Він ніколи не був у лікаря, ніколи не їздив на курорт. Надсилу зводив кінці з кінцями, важко заробляв свій шматок хліба. Я впевнений, що коштів на ліки йому не вистачало, і все ж прожив він понад 70 років, а помер не своєю смертю. Перша банда отамана Волинця, яка увірвалась в Теплик, вбила ребе разом з його дружиною.

    У Гедалія було 3 доньки. Молодша –справжня красуня, середня –врод­лива. А старша (крий Боже, жодній жінці не побажаю) красою була обділена. І до неї свати не поспішали. Все ж вона вийшла заміж за вдівця з Кублича. Але той, бідолаха, виявився в числі перших жертв погромників. Молодій вдові до­велося повернутись до батька. І коли Гедалій, якого всі учні Хедера любили, починав стогнати, ми знали, що цей стогін ви­ривається не тому, що Мессія ще не прийшов. А стогне він, дивлячись на доньок своїх, які голі-босі, соромляться (все ж таки діти домовласника) мали йти працювати і, крий Боже, зостануться старими дівами.

    Після Гедалія-меламеда у дітей було два шляхи: переходити до Елі Шихмана вчити Гемару або до Заграя, модерного меламеда, який навчав граматики і Танаху в су­часному стилі.

    До Елі Шіхмана діти прагнули з радістю. По-перше, він був добрим по натурі і замість указки використовував різочку, яку приносив з собою кожний понеділок і четвер. По-друге, він був короткозорий, носив великі окуляри і коли, розгнівавшись, підходив до учня, той міг десять разів викрутитися із його рук, бо Шіхман погано бачив. Він був протилежністю «Качану». Той, якщо хотів угріти учня шкіряним паском або різкою і це помилково діставалось іншому, не засмучувався. Навпаки, він отримував задоволення від того, що ще одному хлопчику завдав болю. Елі Шіхман, знаючи, що погано бачить і, можливо, крий Боже, попаде в невинного хлопчика, вважав за потрібне краще прощати неслуха, аніж вдарити невинного. От за це діти його й любили. Були ще причини, щоб любити Елі Шіхмана. По-перше, він був єдиним меламедом, який мав бібліотеку. Там на полиці було три десятки книг на івриті: Смоленскіна, Авраама Мапу та інших, –і він давав нам, учням хедера, читати їх на прокат. Ми платили йому місячний внесок, і йому перепадало кілька зайвих копійок на місяць. Майже всі книги були постійно зайняті дорогими йому читачами – учнями. Але не тільки за те його любили, що він давав нам книги. У нього ще була добра звичка розповідати нам казки! Казки були страшні: про чортів, злого духа, але головне, він розповідав казки про Баал-Шем Това і його дивовижні діяння. Розповідав він ці казки так правдиво, що нам здавалось: ось їде Баал-Шем Тов, і ми бачимо, як він стоїть посеред поля і...

    Казки він розповідав взимку, як тільки смеркалось, навіть лампу не світили, і діти, сидячи згорбленими, тихо, тамуючи подих, слухали його. Щовечора – інша казка. Елі Шіхман учив нас у великій кімнаті, сам живучи в такій тісноті, що три людини там не могли розвернутися. Частину заробітку приносила йому грабарня. Він робив шкіряні вироби для селян. Грабарня знаходилась внизу, в льоху. Від запаху шкіри пекло в носі, в горлі, але ніхто не скаржився ребе, навпаки, ми йшли в льох і допомагали крутити грабарню. Допомагати ребе в грабарні вважалось міцвою (благородною справою), а погратись з його дитиною – щастям. За це він давав додому книгу, відзначав тебе, не карав різкою. Крім того, ти ставав для ребе «поважним», і він розповідав ту казку, яка подобалась тобі більше, хоча повторювалась безліч разів.

    Наприклад, я любив слухати, коли ребе розповідає про свого сина Давида, який поїхав до Харкова, став студентом і навчається на інженера. Ребе розповів, як одного разу красуня впала до ніг синові і прохала, щоб він вихрестився, і тоді вони зможуть одружитися. Як сам губернатор забажав його в зяті, лише б він змінив релігію. Як колись Столипін прийшов до університету і попросив у головного управляючого, щоби він рекомендував для царської канцелярії кращого студента. Головний управляючий університету (ребе не знав слів «ректор» або «декан») вказав на Давида Шіхмана. Як Столипін після співбесіди з ним остовпів і запропонував йому тут же вихреститися, а він, Столипін, призначить Давида великим міністром. Син ребе покрутив заперечно головою і сказав: «Євреєм я народився, євреєм і помру!». Так, бувало, розповідав нам Елі Шіхман про свого славного сина.

    Коли розпочинались канікули, і Давид приїздив до батька в студентському картузі з кокардою і в тужурці з блискучими гудзиками, ми, хлопчаки, тулились до нього. І відчували себе щасливими, якщо Давид гладив кого-небудь із нас по голові, або просто звертався з запитанням. Одне ми знали достеменно, що Давид заповзято навчається без всякої батьківської допомоги. Не зважаючи на те, що він був студентом університету, він кожну сторінку Гемори знав краще будь-кого із нас. Наша любов до Елі Шихмана проявилась і пізніше. Одного прекрасного дня наш Елі Шіхман об’єднався з двома модерними меламедами, і вони відкрили хедер на декілька груп . Працювали вони разом усього два місяці, і «компанію» довелось розпустити. Кожен меламед забрав своїх учнів до себе. Всі учні Елі Шіхмана пішли з ним. Одному із компаньйонів це не сподобалось, і він доповів «куди слід», що дім Елі Шіхмана в антисанітарному стані, а це шкідливо для дитячого здоров'я (це не було брехнею!). Прийшов пристав і розігнав хедер. Що ж робити? Вчити дітей треба! Адже це був основний заробіток ребе. Він перебрався в Бершадську синагогу, і на її великій лавці ми промучились до кінця навчального року.  Але ніхто із дітей не «дезертирував», і всі залишились з улюбленим ребе.

    По закінченні «курсу» Шіхмана учні мали на вибір два шляхи: йти до Заграя і у нього освоювати Танах, граматику, а також іврит, або в синагозі біля теплої грубки вчити Гемару. До Заграя прагнув кожен десятирічний хлопчик. Думаю, у нас, підлітків, було таке ж бажання вчитися у Заграя, як одягнути мундир з кокардою на кашкеті і стати гімназистом... На жаль, Заграй брав не менше 25 рублів за термін навчання. Це була майже фантастична сума для більшості учнів нашого хедера, батьки яких звично платили за навчання. Навіть у зраковому хедері брали найбільше 10 рублів за термін навчання, і то не всю суму відразу. Тому у Заграя навчалась невелика група учнів, але то були завжди найкращі із тих, що могло запропонувати місто. Вони з залюбки могли розказати напам'ять із книг пророків. Дійсно, хедер Заграя мав свої переваги. По-перше, він знаходився недалеко від мосту, і взимку там можна було покататися на санках. По-друге, Заграй ніколи не бив, а лише інколи смикав за вуха. По-третє, у нього була звичка під час уроку промовляти текст одночасно з нами, а інколи випереджаючи нас, так що ми завжди знали і що уже прочитано, і переклад цього розділу. В останні роки, дякуючи Заграю, в Теплику утворилась доволі престижна єврейська школа. Справжній зразковий хедер, що його учительський колектив насмілився називати… івритською гімназією.

    Слово «гімназія» мало притягальну силу для теплицької дітвори. В кожному домі було чути протяжний плач дітей, так вони хотіли ходити в гімназію. Гімназія приворожувала дітей, хоча там призначили велику платню за навчання (30 рублів і більше!). Це не завжди стримувало батьків, і вони посилали туди своїх дітей. Вже за перший місяць навчання гімназія була переповнена.

    Зрозуміло, що меламеди, придивляючись, зрозуміли, що івритська гімназія їх розорить до нитки. І вони почали під неї «копати». Довго «копати» не прийшлось, оскільки через декілька місяців батьки виявили, що в гімназії дітей нічому не навчають. А самі учні помаленьку стали забувати й те, що вивчили перед цим. Гімназія почала тріщати по швах. Багато хлопців повернулись до меламедів. Деякі здібні учні самі стали давати «лекції» вдома.

    Із таких лекторів мені запам'ятався юний студент ешиви (вища релігійна школа) Мойшеле Княжанський. Він виріс в бідній сім'ї. Його батько, учитель єврейського письма, помер дуже молодим. Мама Ціпора сама виховала сина і забезпечувала свою маленьку сім'ю, торгуючи на базарі дріжджами, які були потрібні господиням у вівторок і четвер, коли вони пекли хліб або халу. Мойшеле вивчав їдиш та російську мову, поїхав до Харкова і вступив до гімназії. Пізніше він повернувся в Теплик, даючи уроки російської мови та івриту... І знову поїхав навчатися, поки не став лікарем, і відомим лікарем Київського університету. Вже в Аргентині мені розповідали, що Мойшеле Княжанського аеропланом доставляли в Москву до великого радянського «начальника». Таким знаменитим лікарем він став!

    Одним із кращих меламедів, після закриття «гімназії», був мій брат Авром. Великий знавець Танаха і граматики, він запрошував на навчання малозабезпених дітей і міг займатися учнями при їх бажанні хоч 20 годин на добу. Кожен, хто закінчив у Аврома навчаня, чудово розумівся на Танаху. Після першого року роботи брат почав скаржитись на біль в серці, і лікарі йому заборонили викладати в хедері.

    Крім меламедів Теплика, ми, хлопчаки, зберегли пам’ять про групу євреїв на чолі з теплицьким просвітянином і вченою людиною Зелігом Гершуновим. Він виявляв кращих учнів великих хедерів. У п’ятницю увечері збирав їх у себе. «Екзамен» проходив біля магазинчика Зеліга Гершунова, серед діжок з оселедцями. Чоловіки розсідались по колу і приступали до слухання. Хтось із хлопчиків читав уривок із Танаха, інші – сторінку Гемари, а третій – уривок Хумеша з коментарями Раші. Один такий іспит запам’ятався мені на все життя. Це сталося на «конкурсі» «Кращий хлопчик містечка». Слово «кращий» означало виявити, хто з дітей навчався і підготувався краще за інших. На той час мені було 11 років. Із 10 дітей, зібраних того вечора, 8 швидко відсіялись. І залишилось тільки ми вдвох: Велвл Черновецький і Янкл Дехтяр.

    Янкл був хорошим учнем. Правда, він ніколи нічого не вчив, але все таки багато знав. Він мав феноменальну пам’ять. Янкл не любив Танах, краще у нього було зі знанням Талмуда. Але зрештою, кращим хлопчиком міста був визнаний я. Янкл мені не заздрив, і ми залишились близькими друзями на весь час проживання в Теплику. Ми разом планували випуск молодіжного журналу на івриті. Сказано – зроблено.

    Група дітей 10-11 років почала писати статті на івриті, вибрали зі свого середовища учнів з гарним правописом і, переписавши текст на більші аркуші паперу, випустили газету. Її ми розвісили на стінах синагог. І в дорослих з’явилась нова тема для розмов. Газету ми назвали «Юність», а вгорі великими літерами написали: «Редактор Зеєв Черновецький». Але газета мала коротке »прожила» дуже недовго. Вона закрилась з великим скандалом через зовсім невинну літеру «алеф». Сталося ось що. Ми затримувались з випуском газети і закінчили її тільки в п’ятницю ввечері, перед запалюванням свічок. Зібравшись для зустрічі суботи, грамотні євреї, читали нашу газету, виявили доленосну помилку. Янкл Дехтяр, полюбляючи додавати слова із Гемари, в одній із статей слово «будь ласка» написав арамейською мовою. Але замість літери «алеф» у закінченні слова написав букву «гей». Євреї розпочали сварити нас: «Безграмотні, такі-сякі!», «Нещастя!»... Що ж зробив Янкл Дехтяр? Він на світанку в суботу обійшов всі синагоги, де була розміщена газета, зтер літеру «гей», і написав замість неї «алеф». Проте стався ще страшніший скандал: «Як можна писати в такий святий день, як можна осквернити суботу?! Безбожники!!!». І «газета» вже нами більше не випускалася.

     

     

    Просмотров: 50 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Сентябрь 2020  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    282930

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии