Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2020 » Сентябрь » 22 » Велв Черновіцький. Моє містечко – Теплик. Розділ 6
    21:33
    Велв Черновіцький. Моє містечко – Теплик. Розділ 6

    Побут євреїв Теплика.

    Яким чином теплицькі євреї проводили все життя в одному і тому ж житлі?

    Розпочинаю писати про будинки Теплика, і перед очима бачу декілька пар глибоких калошів, що стоять в коридорі поряд з відчиненими навстіж дверима. І ще бачу залізну скобу з гострим краєм для чищення взуття від болота, закріплену перед входом до хати. Я беру за приклад не тільки дім, в якому виріс. Я уявляю собі і багатші житла: домівки Хайки Фішер, Алтера Горевіца, Зейлига Гершенова і бідні хатки, але по-хазяйськи побудовані, як у Гедалія-меламеда, Моті Крупника... І проста хата бідняка, яка складалась із 2-3 кімнат, де крутилось півдюжини-дюжина дітей і онуків.

    В Теплику було три види хат. Одні побудовані із випаленої цегли, під дахом із бляхи або червоної черепиці. Інші хати, розташовані на задвірках, були побудовані з глини з піском і накриті соломою. Найменша кількість – багатокімнатні будинки, так звані «палаци», відгороджені штахетами, з висадженими перед входом кількома деревами і невеликим садом і квітником посеред подвір’я. Штахети охороняли в основному від нашестя багаточисельних кіз! Але й не мало неприємностей господарям цих будинків приносили й діти.

    Ми, група хлопчаків, брали дощечки і проводили ними по штахетах, як по ксилофону. При цьому виникала жахлива тріскотня! То було нашою забавкою, але господарям – неприємністю. На щастя, в Теплику таких «палаців», обнесених парканами, було дуже мало.Але вони таки приносили їх власникам користь. Це тоді, коли діти років 8-10 разом з матерями вранці йшли на молитву. Тоді ми патичками тріщали по штахетах, надаючи добрі «послуги» Нахману Ладиженському або Іцику Рувену, яких пробуджували до Божої праці.

    Зараз я разом з вами зайду в один з будинків, який стояв на центральній вулиці, поблизу базару. Головна деталь дому – «підашек», тобто балкон. Він був окрасою майже всіх двоповерхових будівель цієї вулиці, а під будівлями – льох. Улітку, в вечірню пору, на балкон виносили лавочки, всідалися на них і дихали свіжим повітрям. Заодно штопали шкарпетки або просто розмовляли з сусідкою. Тема балконних розмов залежала від статі співбесідників. Господарки говорили про харчі. Одна розповідала про вдалу купівлю риби, друга – про гусей на Песах, яких вона дешево купила і вже «кинула» в клітку. З гусей розмова переходила на гусячий жир і шкварки. Згадали про пір’я і про перини з подушками для наречених. Іншим разом мова заходила про обід, про вдало випечений хліб, халу і мариновані огірочки, або про дорожнечу, яку важко витримати.

    Загалом, балкон був місцем зустрічей сусідок, але якщо тільки вони не були посварені, не були «на ножах»! Там також зустрічались і чоловіки, які сусідували, і просто знайомі. Ще на сходинках балкона, одні стоячи, інші сидячи, обговоряли політику: долю Туреччини і Греції, різанину вірменів, проходились по діях Столипіна і по виступах Пуришкевича в Державній Думі.

    На сходинках обговорювали таксу, близькі вибори старости, спів Мойшеле-хазана, який перевершив себе в суботу. Говорили про Іци – чоловіка Сари Нехи, який після 30 років спільного життя, маючи дітей і внуків, розлучився з жінкою і махнув до Америки. Америка – це, взагалі, одна із головних тем в розмовах на балконі! Жінки згадували і обговорювали десяток солом’яних вдів, чоловіки яких вирушили до Америки. Заздрісно говорили про тих, хто отримує від чоловіків гроші і навіть квитки на пароплав, і жаліли тих, хто не мав від чоловіків вісточки місяцями, а то й роками. Потім вони дізнавалися, що чоловіки їхні там поодружувались на інших жінках. Закінчувались ці розмови іноді словами: «Так їй і треба! Вона страшенна злюка і вкорочувала чоловікові життя. А ще хоче, щоб він забрав її до себе і щоб вона продовжувала морочити йому голову й там!..».

    Чоловіки говорили про велике американське щастя, де кожен може стати президентом. Як, наприклад, Вільям Тафт, який в юні роки бігав босоніж і продавав газети. Хтось повідомляв про сина, який пише, що в Америці багато євреїв-поліцейських, серед них є й пристави і навіть мирові судді. Співрозмовники таке повідомлення зустрічали сміхом. Очевидячки, деякі вже давно знали, що в Сполучених Штатах Америки є навіть і євреї – губернатори, і прокурори (теплицький єврей ставився до прокурора з  повагою, хоча ніколи в житті його не бачив). В Америці навіть є закон: якщо єврей-м’ясник продає трефне м’ясо як кошерне, то отримує рік тюрми!..

    Так поспілкувавшись на балконі декілька годин, чоловіки йшли до синагоги на вечірню молитву. Я з подробицями розповів про балкон тому, що дім без балкона – це у нас не дім. Там, де перед домом не було балкона і в брудних чоботях заходили просто в їдальню, хазяйки під час прибирання проклинали своє життя.

    Відразу з балкона двері вели до їдальні. Це була кімната, в якій обідали. Там стояв комод, в якому зберігались молитовне облачення: талес і тфілн, молитовники (махзори, сідури) і хумеш. Комод мої батьки отримали в дарунок від дядька ще на своє весілля. Я народився років через 30 після їхнього весілля, і весь цей час комод стояв, і ніхто не думав, що настав час його замінити.

    Посеред їдальні стояв стіл, який був не старший, але й не молодший за комода. Таких столів в Теплику було чимало. Він був «зачарований» і вмів вибивати передніми ногами відповіді на всі запитання, які йому задавали Зараз, через 40, можливо, і більше років після події, якій я став свідком, та картина у мене перед очима, наче це сталося вчора. А як і досі не можу зрозуміти. Сусіди і родичі зібрались на нашому подвір’ї, всілися на лавці, стільцях, подали всім пригощення, і після цього розпочався «спектакль». Розсівшись навколо столу, всі стали уважно спостерігати і побачили, що стіл, якого 15 хвилин тому неможливо було перемістити, став легким, як пір’їнка. Хтось звернувся до стола: «Столику, підіймись!», і … він почав піднімати ніжки. Після цього йому стали задавати запитання: «Скільки грошей у мене в кишені?», «Скільки мені років?», «Скільки років тому чи іншому присутньому тут?» тощо.

    Стіл запитували до тих пір, аж поки це не призвело до трагедії. Мій дядько поцікавився у столика, скільки років його дружині. Та була його другою жінкою і завжди стверджувала, що на 10 років молодша за чоловіка. І столик відбив: «43!». А тітка стала присягатись, що столик бреше! Що через три тижні після Песаха вона буде іменинницею, їй виповниться 35! Всі засміялись, а тітка почала плакати, впала в істерику, її ледве заспокоїли. Після цього ледь не дійшло до розлучення. Тітка стверджувала, що її заманили до нашої хати навмисно, щоб дізнатись її справжній вік.

    Шкода, що наші теплицькі євреї не знали тоді про лотерею, інакше б завжди мали можливість запитати у столика про виграшний квиток. Стали б тоді вони багатіями і не мусіли б так страждати, перш ніж заробити бодай щось на суботу. Стільців в домівці було мало, зате були поліровані лавки, і ними користувались щоденно. На свята виносили із холодної кімнати м’які стільці, а лавки відправлялись на їхнє місце. В їдальні стояла тверда софа, яку використовували вночі, як ліжко, і на ній спали одна чи дві дитини, а при потребі підставляли дошку чи стільці, і тоді можна було покласти спати трьох дітей. Так було вільніше, і ми спали солодким сном, як діти Алтера Горовиця, в якого була окрема спальня з м’яким плюшевим диваном.

    Ночівля в їдальні мала один недолік: доводилось дуже спозарання вставати разом з батьком. Він готувався до поїздки на ярмарок. Якщо ж він і залишався вдома, то молився голосно. Інколи приходили сусіди і разом з батьками збирались на базар. Зрозуміло, що в цьому випадку дітлахи перебирались в батьківське ліжко, але сон уже порушувався.

    Не можна, змальовуючи їдальню теплицького єврея, не згадати про вікна, через які взимку та влітку ледь пробивалось світло. А це тому, що хата сусіда стояла всього на один аршин від нашої і затуляла собою світло. Втіхою було взимку сидіти на лавці біля вікна і розглядати узори, які мороз малював на склі. Нізащо не хотілось покидати це місце. Але мама починала кричати і вимагати відійти від вікна, бо знизу дме і, не приведи Боже, ми простудимося.

    Двері з їдальні вели до інших кімнат. Одна з них – до батьківської. Там були два дерев’яних ліжка. Мамине ліжко шкутильгало на одну ніжку. Замінили її, підставивши камінь, і ліжко простояло так багато-багато років. На цьому ліжку народилось 13 дітей, а потім і декілька онуків. На двох ліжках лежали матраси, набиті соломою. Солому змінювали декілька разів на рік. На цих матрасах добре спалось, не те що на нинішніх, модернових. На наших ліжках лежали перини, і було так м’яко і тепло, що взимку не хотілось вилазити з-під ковдри. Між ліжками був маленький столик з невеликою керосиновою лампою, яку світили, коли потрібно було одягатись.А ще на столі стояв будильник. Тато його заводив, щоб не проспати. Тато вставав дуже рано і очікував своїх компаньйонів з Махтеєм-візником, щоб їхати на ярмарок.

    На стіні висіло дзеркало, куплене на базарі за 10 грошів. Дзеркало тоді слугувало не для того, щоби пудритись, а щоб дивитись, коли причісуєшся. Спальня була без дерев’яної підлоги, й двері її тісно не зачинялись. Найгірша спальня була у батьків. А модернову спальню з дерев’яною підлогою і хорошими дверима віддали заміжній доньці та її чоловікові, який мав двох дітей, жив у тестя на харчах. Була і третя спальня. В ній жив мій одружений брат зі своїми двома дітьми.

    Збоку біля входу була холодна зала. Вона слугувалп сім’ї в двох випадках. Улітку залу відчиняли, щоб двічі на тиждень вимити підлогу. Заходили до зали і тоді, коли до нареченої приходив на оглядини жених. Його приймали в залі, оскільки в цій великій кімнаті було більше світла і повітря: вікна її виходили на вулицю, а не в прохід між хатами, як в інших кімнатах. Меблі в залі були старомодні. Не тільки я, моя старша сестра, але й брат, старший за мене на 20 років, не пам’ятав, коли ці меблі придбали. Не зважаючи на те, що меблі були старі, вони були міцні, як залізо, бо ними мало користувались. І навіть коли «холодну залу» тримали відкритою, за малюками стежили, щоби ми, крий Боже, не торкались до дивана, не сідали на нього і не м’яли. А я, як назло, любив розлягтись на ньому, уявляючи себе багатим принцом.

    В залі було дві шафи – одна з них вмонтована в стіну. Там висів норковий кожушок, мамина ротонда (жіночий верхній утеплений одяг у вигляді довгої накидки без рукавів і без застібки, з прорізами для рук – Ред.) і ще декілька дорогих речей. До цієї шафи ми, діти, не підходили, але друга шафа була нашою. В ній висів мій новий костюм, пошитий до свята Песах, гардероб сестри і багато з того, що завчасно приготували на весілля. Дверцята шафи, як я пригадую, роками були несправними, вони лише прикривали шафу і, якщо їх випадково зачіпали, вони падали.

    Я був юнаком, і з нами тоді вже жила мачуха. Батько поїхав на суботу до Умані. Ми з мачухою залишились вдома самі. Наша кицька зачепила вночі дверцята шафи, почувся страшний гуркіт. А на той час в Теплику орудувала банда злодіїв, які зачищали єврейські домівки. Тьоті (так за звичаєм я зобов’язаний був називати мачуху) цієї ночі приснились злодії та бандити – і тут такий гуркіт! Вона прокинулась перелякана, відчинила вікно і стала кричати: «Караул!». Містечко прокинулось, збіглись сусіди і виявили кицьку, яка сиділа на дверцятах шафи, що відпали. Через декілька днів повернувся з Умані батько додому і шафа була відремонтована, а Йокл-столяр заробив на цьому декілька рублів. У батька у цей час справи йшли не кращим чином, і він стогнав і бубонів собі під ніс, що ось 30 років дверцята були такими і нічого, а зараз пішли витрати.

    В залі висіла велика лампа, але ніхто не пам’ятав, коли востаннє наливали в неї два фунти керосину. Користувались маленькими лампами, які переносили з кімнати в кімнату, а як тільки роздягались, готуючись спати, відразу гасили світло.

    Окрім тих кімнат, що займала наша сім’я, одну кімнату здавали в оренду сусідці. Невелику суму грошей, виручених за оренду, використовували на ремонт даху, для побілки стін. У той же час хотіли, щоб в хаті була жива душа і мама могла з нею перекинутись словом. Такими сусідками-орендарями здебільшого були ті жінки, чоловіки яких відправились в далеку подорож до Америки чи Аргентини, а вони очікували на шифс-карту (оплачений білет на пароплав через Атлантику – Ред.) або, в крайньому випадку, на гроші.

    Часто в нашій хаті панував святковий настрій. Наприклад, коли Сара Нехе отримала від чоловіка листа і декілька доларів. Радість переповнювала всю хату, а мама, обійнявшись з квартиранткою, плакала від радощів, нібито прийшло повідомлення про звільнення її сина від призову до армії. І в той же час відчувалась й печаль: Нехама місяцями не отримувала вісточки від свого чоловіка і не мала можливості заплатити квартплату за останній рік. Але ніхто й думки не думав вимагати у квартирантки плату і лякати її виселенням. Я взагалі не пам’ятаю, щоб в Теплику єврею повідомляли про виселення за квартирні борги. У мене збереглось в пам’яті, що одна із сусідок не отримувала від чоловіка ніяких повідомлень, напевно, цілий рік.

    Взимку палили грубку, і всі діти грілись біля неї.Тато та мама звертали увагу на те, чи варить квартирантка собі обід, що варить, турбуючись, щоби в неї було все необхідне. І хоча один Бог знав, як йшли справи в батька, але не виникало питання про квартплату або заборону палити грубку.

    Ви вже познайомились з домом, але найголовніше в ньому – кухня. Про неї ви поки ще нічого не знаєте. Зараз я вам розповім про єврейську кухню, яку мені вже ніколи не побачити. Один вхід з їдальні вів до кухні. Дверей там не було і не могло бути, бо через цей прохід вешталися 100 разів на день. Якщо переступити поріг кухні, то над головою висить велика полиця. На ній завжди лежало 6-7 хлібенят, які мама пекла у вівторок і їх вистачало до п’ятниці. В цей день пекли халу. Щоби зняти халу або хліб з полиці, ставали на табуретку або користувались черенком лопати, а то й коцюбою, рухаючи хліб по полиці, поки бухаець не падав, і його на льоту підхоплювали руками. Дуже рідко їли хліб із пекарні. Це траплялось в понеділок, бо суботні гості з’їдали всю халу, і в неділю доводилось як-небудь перебиватись залишками від суботи. Інколи таке бувало й в четвер, коли закінчувався домашній хліб. Тоді йшли до пекаря Габріеля. В нього хліб завжди був свіжий, але свій домашній хліб ми любили більше.

    Далі стояла діжка з кришкою, а на кришці мідна кварта з двома ручками. Вона була частиною спадку і передавалась від одного покоління до іншого невідомо скільки віків. Діжка майже завжди повна. Янкель – глухий, який приносив воду ще дідусеві, приносить воду і нам двічі на день, всього 4 відра, і отримує за свою працю 60 копійок на місяць, а в п’ятницю ще і сніданок. Інколи, а це буває влітку, ввечері батько сам приносив відро свіжої води з криниці. Хтозна, чи мають нині таке ж задоволення від прохолодних напоїв із холодильника, як тоді від криничної води, яку пили просто з відра.

    Одна криниця знаходилась поряд з лазнею, а друга – біля аптеки Буковського. Відра з водою не закривали і вулична пилюка потрапляла в них. По дорозі водоноса зупиняли десятки разів і просили попити, а той ніколи не відмовляв. Пили просто із відра, в тому числі, і хворі люди. Принесену воду наливали в діжку, і її пили всі домашні, але зараза, незважаючи на закони гігієни, нікому не передавалась. Якщо хтось і хворів туберкульозом, то лише від того, що по 16 годин працював без сонця і свіжого повітря.

    Навпроти діжки з водою стояла діжка з закваскою для борщу, яку ставила мама, і її вистачало і нам, і квартирантці, і всім рідним і сусідам на весь рік. Але коли закваска починала грати, до кухні неможливо було навернутися. Туди, звичайно, заходили, і від цього ніхто не помирав. Кухня мала два великих вікна, які виходили на задвірки і завжди були закриті, щоб не протягло і не простудитися. Біля тих вікон стояв великий тапчан. На ньому готували обід, рубали капусту, м’ясо для котлет, розкачували листок тіста для лапші. Збоку знаходилась сільничка і великий казан, в якому відмочували м’ясо. На стіні висіли два дека, мале – для пампушок і млинців, та дошка для нарізання лапші.

    Збоку стояла невелика шафа для молочного посуду, друга шафа – з посудом для м’яса – була вмурована в стіну. Центральне місце на кухні займала піч. Весь тиждень їжу готували в передній частині печі – на припічку. Дві каструлі, в одній суп з квасолею або каша, в іншій бульйон або борщ. Без каші і бульйона обід обідом не вважали. Двічі на тиждень палили піч. В літню пору – дровами або гречаною половою. Це робилося у вівторок і п’ятницю, коли пекли хліб або халу. Зате взимку, особливов великі морози, піч палили щоденно. Вона зігрівала їдальню, спальню. В четвер діти бились і кидали жеребок, кому в цю ніч спати на печі. В п’ятницю ввечері на припічок висипали гарбузове насіння, щоб висохло.

    Для повноти картини теплицької хати необхідно ще зазирнути в комору, яка знаходилась поряд з кухнею. Там зберігали пуд маци на песах, яку батько купував зарання, за 3-4 тижні, картоплю на песах, принесену в подарунок Махтеєм. Там ще було місце для декількох мішків зерна, яке зберігалось від одного ярмарку до другого.

    Отже, з теплицькою хатою ви вже знайомі. Ще одне важливе місце в ній належало дахові. Він був дуже важливий, оскільки, по-перше, там зберігався пасхальний посуд. Перед Песахом вилазили на горище і дуже обережно (не приведи Господи що-небудь розбити!) знімали каструлі, горщики, миски і, головне, склянки. Туди вела драбина без кількох перекладин. І треба було проявляти чудеса спритності, щоб, вилазячи на горище, не звалитися. Ще на горищі зберігали полову – паливо на зиму. Батько, бувало, купував її влітку дешевше, і вистачало палити на всю зиму. В полові пекли картоплю. І вона була дуже смачна при такій випічці. Батько, розламуючи картоплину навпіл, показував, яка вона сипка.

    Коли приходило улюблене нами свято Суккот, можна було бачити десятки, а то і сотні хат з відчиненими на даху «ставнями». Це означало, що в домі є сукка. А якщо таких «ставень» на даху не було, то сукку ставили біля хати. Обряди Суккот виконували всі.

    Теплицька хата, яку я вам описав, не була винятковою. Хтось мав на одну кімнату більше, хтось менше. Були бідні хати, особливо на бічних вулицях. Вони могли складатись тільки з однієї великої кімнати, і батьківську спальню відгороджувала фанерна стінка. Якими б бідними не були єврейські сім'ї, все ж намагались, щоби наніч діти були подалі від батьківського ліжка. Я можу присягнутися, що в Теплику, навіть у аристократів, не було одного широкого ліжка для батьків, і дуже мало дітей могли бачити, як готуються до сну батько і мама.

    Були багаті домівки, як у Нахмана, Горовіца, Рафаеля Гармехса, Шмуеля Шпілбанда з окремими кімнатами для прийому гостей, з фортепіано (теплицькі євреї називали його тапчаном). Різниця між будинком багатія і звичайного господаря була в тому, що у першого всі кімнати з дерев'яною підлогою, а у другого – не у всіх кімнатах підлога була «застелена». Часто-густо земляна підлога була на кухні, і її щоп'ятниці приходилось мастити глиною.

    У багатих євреїв перед будинком було декілька дерев, квіти, які насаджувала і оберігала, як зіницю ока, панянка. Літом, коли все розквітало, аромат огортав такий будинок. Запах квітів проникав і у відчинені вікна. Біля домівок господів середнього достатку, як правило, рослинності не було, а якщо де-інде і виростало дерево, його зрубували, а на цьому місці будували якийсь кіоск для здачі в оренду чоботарю чи бакалійнику.

    Великим нещастям для теплицьких євреїв було, якщо пан Бондаровський – адміністратор містечка, не дозволяв зрубувати дерево. «Граф Потоцький, – так говорилося в цьому випадку (ясна річ, що він все придумував), – не дозволяє зрубувати дерева!». Це була таки трагедія, і шкода було теплицьких євреїв, в яких повинно було бути дерево біля дверей хати, щоб дихати свіжим повітрям. Але вихід знаходили. Адміністратора «підмащували» і отримували необхідний дозвіл.

    Жив Бондаровський неподалік від міста. За його будинком починалось село. Він мав двох злих псів; чужим вони стрибали просто в обличчя. А оскільки євреї сюди приходили щоденно для сплати податку чи з будь-яким проханням, наприклад, прикупити земельки, вони звертались до псів на їдиш. І ті стали розуміти прохачів і більше не рвалися люто через паркан, але очікували, поки Бондаровський не пришле свого кучера до єврея, щоби забрати у того декілька принесених рублів.

    Під час вечірньої молитви єврей розповідав про чудасії, які він бачив у поміщика. Як поміщицькі пси його приймали, як він з ними говорив, і вони його розуміли. І люди думали: хтозна, можливо, в цих псів перевтілились колишні безбожники, і їх Бог послав на білий світ, щоби вони постраждали за свої гріхи.

     

     

    Просмотров: 39 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Сентябрь 2020  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    282930

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии