Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2020 » Сентябрь » 27 » Велв Черновіцький. Теплик – моє містечко. Розділ 10
    23:43
    Велв Черновіцький. Теплик – моє містечко. Розділ 10

    «Цивилізація» завойовує Теплик і приносить біди

    Як проникала цивілізація в Теплик? Це таки дивоглядь! Містечко лежало обіч від шляхів «цивілізації», котра вже завоювала великий світ. Не знав Теплик тротуарів (про них мешканці тільки мріяли). Не мав він уяви про «чудернацькі« будинки великого міста, такі як «Тріатер» і «Ілюзіон« (кінематограф). Не знав і такого «фокуса», коли, підійшовши до стіни, залишається лишень крутанути – і стає світло. Дякували Богу, коли знаходилось 20 копійок на півпуда гасу, і була велика лампа, яка висіла посеред «їдальні« і освітлювала кожний куток. Зрозуміло, у лампи був свій недолік. По-перше, потрібно було оберігати скло, щоби воно не тріснуло, особливо при протиранні. Дихнувши в нього, засували всередину чисту білу ганчірку з одного боку, а витягували її з другого, і скло ставало чистим, як бурштин. Але якщо скло було не дуже ретельно протерте, а гніт зразу спалахував великим полум'ям, воно тріскалось, і дім занурювався в темряву.

    Батько кричав, мама проклинала, доки... Ну, доки за 3 копійки не купували у Арона-Йосла Гершунова друге скло. Ось в ті часи одного чудового вечора Теплик був в шоці. Габрієль Бекер, на прізвисько Папіросник, заможний єврей, що колись торгував цигарками, приїхав із Умані і привіз щось таке з трубою, яке, якщо туди покласти якусь річ, розпочинало виконувати мелодії. Приголомшені чудом, євреї пліткували, що там напевно хтось заховався ззаду і співає. Якийсь фокусник, із тих, що уміють витягувати стрічки із рота і ковтати шпаги. Та коли в суботу увечері Габріель завів свого грамофона і в присутності євреїв, що набилися до кімнати, зазвучали канторські наспіви молитов «Цур Ісроель» («Твердиня Ізраїлю»), «Ве-лірушолоїм ірхо» («І в Єрусалим місто твоє…») і пісенька «В п'ятницю увечері кожний єврей – король», люди стали з повагою ставитися до грамофона і до «цивілізації», яка придумує такі чудасії. А Габріель Папіросник став іще більш поважним чоловіком в містечку і для малого, і для старого.

    Серед двох десятків єврейських платівок, що привіз Габріель Папіросник, одна називалася «Тунда». Це була мелодія, котру награвали пастухи Румунії і Молдавії. «Тунда» дуже подобалася його дружині, косоокій і трохи заїкуватій Двойрі. І щойно закінчували програвати якусь платівку, Двойра одразу просила: «Габріель, постав мені «Тунду». Ось цю фразу і увіковічнили тепличани, і не було в містечку єврея, який би її не знав.

    Ще більшої пошани, ніж Габріель Папіросник, удостоївся м’ясник, до того ж іще великий розумник, Зейдл Нехамкі, що також купив грамофона. Він привіз усі, які тільки були, платівки з канторськими і народними піснями, гостинно розчиняв двері перед своїми «клієнтами», які приходили послухати грамофон. Грамофона він заводив щоденно, і його дім щовечора був наповненим, а він від того не зоставався у збитку. Жінки бігали до нього купувати м'ясо, налагоджували приятельські стосунки, щоб послухати у нього грамофон. Закінчувалося програвання чергової платівки – і тут виникали суперечки між присутніми. Чоловіки бажали послухати канторський спів, а жінки – пісні «Лист мамі», «В п’ятницю увечері». Крім того чоловіки сперечалися й між собою. Одні вважали, що найкращий кантор – це Квартін, другі стверджували, що він у підметки не годиться кантору Сироті. А хтось, махнувши рукою і на тих, і на цих, казав, що обох віддасть за Йоселе Розенблата. А оскільки господар дому Зейдл Нехамкіс дотримувався правила, що покупець завжди правий, він кожному піддакував, кожному кивав головою і щовечора програвав платівки, які нікому не надокучали.

    Третього грамофона, котрий запав у серце тепличанам, мав Шапіро з аптечного складу. Він був людиною вільнодумною (все таки аптекар!) і заводив грамофона тільки в п’ятницю увечері, відразу після того, як євреї закінчували трапезу, співання молитов і виходили на вулицю за порцією свіжого повітря. Накупивши зернят, люди влаштовувалися на сходах і балконі Шапіро й слухали грамофон. Але тут надавали перевагу іншій музиці: слухали тільки італійську оперу чи просто класичну музику, якою дуже захоплювалася молодь. Між «Травіатою» і «Кармен» Шапіро вплітав пісні «Ой, ой Йоське фурт авек» («Йоська від’їжджає») чи «Базецн ді кале» («Усаджування нареченої») і, таким чином, вдовольняв усіх слухачів.

    Хтозна, скільки часу цей грамофон приваблював би теплицьких євреїв, якби не одна приголомшлива подія, яка сталася якось в спекотну серпневу суботу після обіду. Одні лежали в ліжках, інші просто відпочивали на підлозі й не могли заснути, коли це «великий віз» без коней і навіть без маленького лошати, наче грозовий вітер, пронісся через містечко. Він випускав із себе чорний дим, а на возі сидів молодий граф Потоцький і тримався за колесо, крутячи його... Все містечко висипало на вулицю, і розмови були тільки про цього “воза”. Серед присутніх виявився хтось один, хто знав, що цей віз називається “томобіл” і що у Києві, де йому довелося бути на торгах, він уже бачив декілька таких. Розмови ще не вщухли, як “томобіл” повернув назад. Але далеко він від’їхати не зумів, а зупинився несподівано посеред натовпу. Кожен вважав «історичним» обов’язком доторкнутися рукою до дивного «томобіля», щоб потім хвалитися цим. «Томобіль» повільно рушив, і євреї провели його за місто.

    Попрощавшись з автомобілем, спохватилися, як кожен виглядає. Один із наших шанованих євреїв був в кальсонах і босяка. Як спав у постелі, так і вибіг поглянути на «томобіль», так і супроводжував його. Тема «томобіля» посіла перше місце в суботу після вечірньої молитви. Кожен висловлював свою авторитетну думку, яким чином «віз» може пересуватися без коней і звідкіля він бере сили, аби так мчати. Всі зійшлися на думці, що настають часи Месії.

    Однією з головних прикмет цивілізації, яка дійшла до Теплика, були декілька газет на їдиш, на івриті і пара російських, що надходили теплицьким передплатникам. Газет на івриті до Теплика надсилали цілих… п’ять. Першість посідала «Га-Цфіра» («Світанок»). Вона мала в Теплику чотирьох почесних читачів і пару сотень прихильників, які між собою групувалися так, що одну газету читали 50 читачів. Газету «Га-Зман» («Час»), через переслідування цензури їй часто доводилося міняти назву, отримував тільки Алтер, син ребе Якова Меїра, яку він позичав ще 30-40 євреям. Варшава знаходилась далеко від Теплика, і газети надходили звідтіля пачками. Траплялося так, що багатьом читачам доводилося знайомитися зі змістом газет, порушуючи черговість їх номерів. «Жаргонних» (тобто мовою їдиш – Ред.), як називали їх наші тепличани, газет надходило цілих десять: п’ять примірників «Гайнт» («Сьогодні») і стільки ж – «Момент». Зрозуміло, що кожна із них мала своїх «субабонентів» (тобто передплачували в складчину) і прихильників. Теплик читав їх і знав усе, що коїться у великому світі. Так, наприклад, уже на третій день – а це було в суботу – Теплик дізнався, що вбили Столипіна. Скільки житиму, стільки пам’ятатиму ту суботу! Які там молитви? Яке читання?! Від коридора до східної стіни синагоги тільки й звучали два слова: Столипін! Багров! Відразу після «трапези» містечко зібралося на сходах і балконах будинків, в яких мешкали передплатники газет, і власник газети став героєм дня. Він читав і коментував перед народом телеграми з описом убивства. Ясна річ, що зібрання закінчилося стогоном і молитвою до Всевишнього: «Ой! Ой! Не приведи, Боже, щоб це торкнулося єврейських голів!».

    Не завжди газети приносили в Теплик мир і спокій. Іноді, дякуючи газетам, містечко розділялося на два табори. Обидві сторони сперечалися по-серйозному, і справа доходила до ляпасів, а то й до доносів. Приблизно в 1911 році «Гайнт» і «Момент» затіяли конкурентну боротьбу, підкреслюючи свою популярність серед читачів, що вилилось в «полеміку» між цими газетами. Полетіли «листи в редакцію» з міст і містечок з перебільшеннями і байками з «Тисячі й однієї ночі». Ця полеміка дійшла до Теплика і поділила його жителів на дві групи. Одна, на чолі з Янкелем Талейсником, написала в «Гайнт», що весь Теплик читає «Гайнт» і тільки «Гайнт». Друга група, з лідером Хаїмом Басіним, доказувала, що тут читають тільки «Момент», і як доказ, в Теплик надходить кілька сот примірників цієї газети. В містечку піднявся галас, і в редакцію надіслали листа, що Хаїм Басін справжній шахрай, як можна публічно так брехати? В Теплик, мовляв, передплачують тільки два «Моменти» (суперники навмисно зменшили кількість передплатників на три абоненти). Коли в Теплик надійшла «Гайнт» з таким «листом в редакцію», в містечку розпочалася справжня веремія. І хтозна, чим би закінчився цей диспут, якби обидві газети не припинили полеміку і не було чорним по білому доведено, що вони обидві мають однакову кількість передплатників – по 120 тисяч кожна.

    Суперечки припинилися ще й тому, що розпочався процес Бейліса і обидві газети стали заповняти усі сторінки матеріалами і промовами процесу. Процес Бейліса справив на жителів Теплика незабутнє враження. В неділю після базару, у вівторок, коли поверталися з ярмарку, і в п’ятницю, до і після лазні, бесіди були тільки про Бейліса і Ющинського, і про союз усіх ворогів, що напосілися на народ Ізраїля. Як тільки випадала вільна годинка, особливо після вечірньої молитви, люди сиділи й дискутували, повторяючи кожне слово, мовлене захисниками чи звинувачувачами. Передплатники газет і на ідиш, і на івриті стали героями дня. Вони переповідали і що пишуть газети, і що можна прочитати поміж рядків. В день, коли виступали Грузенберг чи Маклаков, в Теплику наставало свято. Розбирали кожне їхнє слово і насолоджувалися «ударами», що їх вони наносили звинувачувачам. Але наставав другий день, а разом із ним газети приносили вимоги Пранайтіса чи «промову» Пуришкевича, і тоді в Теплику наставав день скорботи. Насувався страх. Здавалося, ось-ось вирішать, що Бейліс таки убив хлопчика Ющинського і пора уже братися за усіх євреїв… Але є Бог на небесах! Минає три дні, і приходять нові газети. Вони приносять промову рабина Мазе, в якій розбиваються докази священика Пранайтіса в пух і прах. Він довів, що Пранайтіс великий невіглас. В містечку знову панує радість, і євреї ходять з веселими обличчями.

    Зовсім інакше було з російськими газетами, що надходили в Теплик. Неприємні вісті черпали головним чином з юдофобської газети «Земщина». Її отримував волосний писар Теплика. Він читав її усій селянській громаді, а потім передавав решті російської «інтелігенції», таким, як пристав. «Земщина» підігрівала в містечку погромні настрої до тих пір, доки євреї, додумавшись, за декілька рублів не змогли переконати волосного писаря поміняти своє «мнєніє».

    Читання «Земщини» припинилося. Решта російських газет дотримувалися ліберального напрямку, і їх отримувала єврейсько-російська інтелігенція: фотограф Кушнір, Нахман Горевіц та інші. В таких газетах, як от, «Киевская мысль», процес Бейліса описувався зі всіма деталями. Але обидва передплатники цієї російської газети були занадто гордими, щоби ділитися враженнями й новинами із земляками. Зайве описувати той день, коли газети принесли новину, що Бейліса оправдано. Все містечко танцювало на вулицях. Лише деякі євреї, їх було дуже мало, признавали, що це лише половина діла. Вирок тільки стверджує, що Бейліс не вбивав Ющинського. Але він, на жаль, не заперечує, що євреї не використовують кров християн. Недовго довелося теплицьким євреям радіти перемозі Бейліса. Газети, в основному «на жаргоні» («Гайнт» і «Момент»), ще продовжували розповідати про чудеса, які їхні спецкори спостерігали на процесі, коли раптом у Теплику дізналися про нове нещастя. У Фастові, неподалік од Києва, де сталося вбивство Ющинського, знайшли мертву дитину. Труп був продірявлений наскрізь. Агітатори «Союза русcкого народа» знову розпалюють погромні настрої. «Євреї його убили, щоб використати кров…». Погроми наближалися.

    Але у величі єврейський Бог! Проводять розтин і дізнаються, що це… єврейська дитина. Мабуть, найнятий вбивця помилково захопив єврейську дитину і позбавив її життя за «правилами» ритуального убивства. Залишившись укупі з урядом з носом, антисеміти, щоб помститися за свій провал, арештували батька дитини, як… убивцю. Можна собі уявити, яке враження цей випадок справив у Теплику!.. Шматували газети передплатників, щоб ті не могли переповідати іншим «що чутно».

    З вістей, що їх завдяки газетам приносила в Теплик «цивілізація», якогось дня містечко потрясла свіжа новина. З Гайсина прибули робітники і через все містечко поставили стовпи з натягнутими проводами до волосної управи. А там поставили якийсь апарат з трубочкою і якщо його покрутити і закричати в трубку, чути було розмову. Старики й молодь відправилися в суботу до управи і з допомогою усіляких хитрощів намагалися наблизитися до цього апарату, оглянути його і навіть доторкнутися рукою. Деякі відразу вирішили, що всередині сидить «нечиста сила», інші заявляли, що це все тимчасово, бо селяни розтягнуть стовпи по дворах, а їхні діти розтягнуть дріт. Треті ж висловлювали припущення, що цим апаратом хочуть поміняти світовий устрій і наблизити «кінець світу» і тому до апарата не слід доторкатися.

    Минуло декілька місяців. Гершл Поляк і Алтер Горевіц встановили вдома у себе ці «чудовиська». Народ заспокоївся і став користуватися телефоном, щоб поговорити з рідними, які живуть в Тернівці, Хощеватому, Кубличі, Терлиці, Бершаді, Саврані, в тих містечках, де вже встановили телефони. Попервах траплялися комічні сцени з викликом євреїв до телефону. Апарат, як уже було сказано, стояв у приміщенні волості. І якщо, наприклад, дзвонили теплицькому жителю з Тернівки, староста відправляв за ним соцького (там завжди під рукою було 2-3 соцьких з безграмотних селян, котрі виконували обов’язки «хлопчика на побігеньках»).

    Але староста не завжди казав соцькому, навіщо викликає Янкеля чи Мойше. І такий виклик часто наганяв на євреїв страх. І доки не вияснялося, навіщо ти знадобився старості, душа трепетала.

    Траплялося й таке. Соцький приводив єврея, запрошеного у волость для телефонної розмови, а писар, який займався телефоном, кудись відлучався, забувши попередити, для чого у волості знадобився Янкель. Та ще й старости на місці не було. Ось тоді посильний перетворювався в «начальство», начіплював мідну бляху на брудний, заяложений кожух і відводив єврея, якого викликали до телефону, просто… в карцер. А далі все вже залежало від єврейського везіння. Якщо писар чи староста невдовзі поверталися, щасливчика відразу ж звільняли. А інакше він міг у карцері й переночувати. А той, тернівський співрозмовник, нетерпляче очікував у своїй управі, коли ж розпочнеться замовлена ним телефонна розмова.

    Але з того дня, як Герш Поляк поставив у себе телефон, він домовився із старостою, що дозволятиме євреям користуватися своїм номером. І тепличани перестали хапати дрижаки від виклику до телефону в управу.

    Коли «цивілізація» стала потроху завойовувати Теплик, там також розпочався рух за … «театер». Театральні вистави розпочалися з Пурімшпілей, що ставилися в багатих домах. Одягали хлопчину в платтячко, і він перетворювався в «Царицю Естер», іншого наряджали Аманом, а Велвла, сина Гедаліє-меламеда – Ахашверошем. От вам і театр! Зрідка до нас заїжджала «трупа» блукаючих зірок. Вона повністю чи частково складалася з «професіоналів» і представляла таки «справжній» театр.

    Через певний час в Теплику сформувалася своя «любительська трупа». Її очолили молоді люди Ксіл Ханцес Шарагі та його дружина. Вони були здібними, навіть талановитими людьми. За тодішніми мірками, справжні «зірки». І ще одна хороша артистка – сестричка Мойшеле-хазана (вона згодом перебралася до Аргентини). Доповнювали цю «трупу» Авраам Ойвербух, Берл Герман і Авремл, син годинникаря Берла. Теплицькі євреї завдяки акторам-любителям побачили (так сповіщали афіші) «кращі театральні речі»: «Чаклунка», «Хінке-Пінке», «Шуламіс», «Хася-сирітка». «Театром» був заїжджий двір Арона Чернова. Спектаклі там грали, звільнивши двір від коней та навівши лад. А підлогу застилали ряднами.

    Траплялося часом, що коли вистава уже була оголошена, заїжджий двір був переповнений приїжджими та кіньми. Тоді збивали великий сарай з дощок, дах накривали соломою і там грали спектаклі. Цей сарай-театр мав велику перевагу. Його могли збудувати таким завбільшки, як побажаєш. Але сарай мав маленький недолік: крізь щілини в дошках можна було дивитися весь спектакль… задарма, і не раз траплялося, що надворі довкола сараю глядачів було більше, ніж всередині. Дорослі й діти, юнаки й дівчата, не соромлячись, стояли на вулиці і, затаївши подих, дві-три години стежили в щілини за виставою, економлячи п’ять копійок. І це не зважаючи на те, що виручка від благодійницьких спектаклів йшла на допомогу «бідним вдовам з маленькими дітьми».

    Але коли приїздила трупа з професійними артистами і вони грали в сараї, збудованому посеред базару, вже не було можливості простояти всю ніч і дивитися спектакль крізь щілини. Через кожні десять-п'ятнадцять хвилин виходив сторож з відром води і обливав цікавих зівак. Не завжди «справжні» актори відповідали рівню професіоналів. Якось посеред спектаклю «Чаклунка» з «чаклунки» злетів парик, і всі побачили, що це чоловік, який раніше в касі продавав білети. Публіка залилася сміхом. Але сміх раптом припинився. Високий актор, який з виду був старим і очолював усю «компанію», вийшов на сцену і дав «чаклунці» парочку кріпких ляпасів. «Чаклунка» відповіла йому тим же, і на сцені зав’язалася бійка. Деякі артисти стали на бік «чаклунки», інші захищали «режисера». І це була справжня комедія. На світанку артистів тільки й бачили.

    Зате нам більше пощастило з власними «драматичними силами». Особливо усім сподобався виконавець ролі Цінгентанга (герой п’єси А.Гольдфадена «Шуламіс»). Він став улюбленцем містечка. Пізніше він одружився на «Хасі-сирітці» (тобто актрисі, героїні п’єси Я.Гордіна «Хася-сирітка»). З цими іменами вони зосталися обоє до… до тієї пори, поки не виїхали перед Світовою війною в Аргентину, де «театральна зірка» став успішним фабрикантом по виробництву мила… Після кожного спектаклю євреї Теплика наспівували пісеньки з цієї п’єси.

    Потім настала черга мелодій іншого спектаклю. Співав, головним чином, «робітний люд» всі пісні із «Шуламіс», «Чаклунки» та інших п’єс. Не раз мій татусь потихенько наспівував після вечірньої молитви в суботу: «Сліпий Гоцмах, де ж це його діти?». А ми, учні хедера, одягали на себе мамину спідницю, кисло кривилися й співали: «Це не тварюка розірвала, а людський рот покусав». Чи одягали татів сюртук, брали палицю і низьким голосом заводили: «Мене звати Нусн Коген, мене звати Нусн Коген». Понад усе ми все ж таки любили Цінгетанга, і коли я, той, хто пише ці рядки, в тринадцять років удостоївся взяти участь в спектаклі, як Цінгетанг, то почувався найщасливішим у світі.

    Єврейський «театр» продовжував би існувати у Теплику й далі (хоча його бойкотували наші батьки і в них актори не мали іншого прізвиська, крім «комедіантики»), якби на насунувся на Теплик інший вид «цивілізації» – ілюзіон.

    Перше «кіно» відкрив Алтер Штурман, син Янкеля Камінакера, чоловік, що збудував собі чисто цегляний дім. В цьому будинку була велика зала, яка слугувала для зібрань і була танцкласом, а увечері, раз на тиждень, там демонстрували «ілюзіон». Першою кінокартиною у Теплику була «Рибалка й золота рибка». Народ сидів в залі, затамувавши подих. Люди переглядалися й жаліли рибалку, в якого дружина така злюка й залишається невдоволеною, скільки б він не заробляв. Стежачи за фільмом, жоден єврей не упізнавав у злюці свою дружину, яка його вже замучила скаргами на своє перешите пальто (воно їй служило іще «після весілля») і вимагає від нього ротонду. Але ось кінець фільму. Дружина рибалки, злодюга така, хоче ще й підкорити собі рибку й владарювати над нею. Коли ж рибалка повертається додому, він знаходить її біля розбитого корита. Глядачі кричать «Браво! Помста злодійці!». «Ілюзіон» стає вельми важливою частиною життя тепличан, і вони бігають туди щотижня. Коли ж приїздить трупа чи свої любителі намагаються поставити спектакль, до них приходить мало народу. Вже якщо й потратити десять-двадцять копійок на квиток, то краще піти в «ілюзіон», а не до дурних комедіантів. Так казали і чинили теплицькі євреї, а єврейський театр припинив існування.

     

    Просмотров: 38 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Сентябрь 2020  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    282930

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии