Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2020 » Сентябрь » 28 » Велв Черновіцький. Теплик – моє містечко. Розділ 11. Частина 2.
    21:56
    Велв Черновіцький. Теплик – моє містечко. Розділ 11. Частина 2.

    Євреї Теплика готуються до зустрічі суботи

    Ближче до 12 години починали виходити з синагог. Молитися закінчували скрізь приблизно в один і той же час. Але траплялося, що у великій синагозі молився хазан з хором, або приїхав на суботу проповідник і виступав перед народом після читання Тори. Тоді багато людей з інших молитовень набивалося у велику синагогу і слухало безкоштовний «концерт« чи цікаву проповідь.

    У звичайну суботу, коли не було хазана й проповідника, вулиця ставала чорною від єврейських сюртуків. Звідусюди чулися тихі слова:

    – А гут шабес!

    – А гут шабес! А гут йор!

    Зазвичай сестра готувала на стіл до приходу батьків із синагоги. Нас уже чекали «пецьє», рублена печінка або редька з цибулею і смальцем, або зовсім просто тарілка рублених яєць з цибулею і смальцем. В сім’ях, де нікому було накрити на стіл, сама господиня йшла раніше із синагоги. І коли чоловік повертався із синагоги, стіл уже було накрито. Господиня перевіряє, чи вдався чолнт, чи не пригорів кугель (запіканка), чи достатньо солі, перцю. Заходячи в дім, чоловік каже: «А гут шабес!». Дружина йому з посмішкою відповідає: «А гут шабес! А гут йор!».

    Всі всідаються, господиня подає до столу близько десяти різних страв, але кожна страва на кінчику ножа. Після цих страв настає черга бульйона з локшиною (весь тиждень був бульйон з кашею). На суботу мама обов’язково розкочувала лист тіста для локшини. За бульйоном з локшиною черга курки і м’яса. Коли через сорок років я згадую ті дитячі роки і скільки давали м’яса і скільки курятини, я внутрішньо посміхаюсь.

    Курку несли до різника в четвер увечері. Ніжки й крильця йшли на печеню в п’ятницю, четверть курки мама зоставляла на недільний день, а решту три четверті розділяла між вечерею в п’ятницю і обідом в суботу. До курки купували півтора фунта м’яса, і його мама ділила так, щоб кожному дісталося по шматочку. І не тільки діти, але й наші батьки не з’їдали м’яса стільки, скільки в звичайній сім’ї зостається після обіду і викидається.

    Якщо порівнювати їжу в Теплику з тим, що ми їмо нині в Америці, якщо згадати те, що ми вважали за люксуc, то тут таке віддають кішкам. Якщо порахувати, скільки м’яса і м’ясних страв ми з’їдали і скільки з’їдаємо сьогодні, довелося б відзначити, що раніше їли мало, а жили довго. Сьогодні їдять багато, а живуть мало і при цьому страждають шлунком, лежать у лікарнях, витримують операції.

    Не завжди із синагоги батько йшов прямо додому. Бувало, що йому хотілося сходити на Кідуш до приятеля, особливо коли був «ойфруфенс» (запрошення нареченого до читання Тори). Тоді мама і вся сім’я сиділи в очікуванні батькового повернення. Нікому в голову не спадало сісти до столу без батька. Дуже високим був його авторитет, щоб навіть подумати про це. Мама сиділа біля вікна і, зазираючи до сусідки Генендл, заздрила, що Трейтла не запросили на кадиш і там уже доїдають кугель. Траплялося, що тижнем раніше-пізніше біля вікна сиділа вже Генендл й зазирала до нас, заздрячи, що наш батько вдома і ми вчасно обідаємо.

    А поки що обід простоював, та й чолнт (він був ще з вечора в печі, за обліпленою глиною заслонкою) уже поквапилися відкрити. Гаряча страва вистигала. Мама бурчала собі під ніс (в суботу вона боялася вголос промовляти сварливе), і здавалося, що коли батько прийде з гостей, він отримає заслужене «ласкаво просимо». Але ось батько прийшов. Він заходить веселий, вдоволений і каже «А гут шабес!». Мама стрічає його з усмішкою, починає підганяти, щоб швидше мив руки, бо ж діти голодні. Сідаємо за стіл, і батько між виправданнями розповідає про кідуш, про дороге вино, яким частували, про десять видів кугла, які подавали, про сливовий цимес, що розходився по всьому тілу. Заодно він каже, що наречений – овечка, дурник пустопорожній, зате йому пощастило і при такому тестеві він «кататиметься, як сир в маслі». Суботня трапеза триває так, наче нічого й не сталося. І коли багато євреїв уже хропіли в суботньому сні, ми тільки закінчували їсти.

    Завершуючи розділ про суботню трапезу, я хочу тут підкреслити ті особливості, котрі супроводжували теплицьку суботу. По-перше, різноманітність страв. Наїдаючись, ми не переїдали і вставали з-за столу з легким шлунком, що дозволяло нам відразу лягати в ліжко. По-друге, в суботу за столом сиділа вся сім’я. Упродовж тижня ми рідко їли усі разом. Якщо мали крамничку, її на обід не закривали. Доводилося комусь зоставатися там на цей час. Якщо був товар, батько в базарні дні повертався додому пізно увечері. Мама проклинала свою долю, що мусить безконечно поратися з тарілками і насипати їжу кожному окремо. Якщо діти ремісника десь працювали «прикажчиками» (розсильними), то приходили обідати в різний час. Одним словом, упродовж тижня рідко в сім’ї збиралися всі гуртом обідати. Але коли наставала улюблена свята субота, усією сім’єю сідали круг столу і за обідом розповідали про найважливіші події тижня. Я кажу про це, бо на противагу нам наші американські діти використовують «американську суботу» – неділю, щоб покинути батьківський стіл і разом з друзями поїхати на цілий день кудись на природу. Батьки, які майже не бачать дітей весь тиждень, у вихідний бачать їх іще менше.

    І ще одну відмінність мав суботній обід в Теплику: обідали за своїм столом! На обід один до одного в гості не ходили. Крім спеціально запрошених в суботу на обід, сторонніх за столом не було. Нікому в голову не спадало з’явитися в суботу на обід без запрошення. Якби якась сім’я прийшла несподівано, то прибульців не було б чим пригостити, бо їжа готувалася тільки для своєї сім’ї. Побігти і щось докупити в крамниці чи взяти у м’ясника декілька фунтів м’яса, розмови про таке не було та й можливості такої не було. І нарешті, останнє достоїнство суботнього обіду. Їли, не переїдаючи, і відпочивали не під деревом на пікніку чи біля водойми на піску, де над головою горланять, а в тарілках повно піску і попелу.

    В Теплику суботня трапеза здійснювалася під своїм власним дахом, за столом, накритим білою скатертиною. Не приходили до столу розбиті далекою поїздкою по залізниці, стомлені і заспані, бо рано встали, щоб спакувати в дорогу речі, нервували, боячись запізнитися на поїзд. Батько і мати не кричать один на одного, як тоді, коли добираються до благословенного місця за містом, роззираються і виявляється, що вдома забули сіль, ніж чи рушники. І розпочинається нервування, лайка і звинувачення один одного. А коли вже й сідають за стіл – то стомлені і знервовані.

    Євреї Теплика не знали, що значить вставати в суботу спозарання. Лежали в ліжку, малюки залазили в ліжко до батьків, гралися чи слухали казки. Про ведмедя і бабусю чи фокусника й сироту. Їх розповідав батько.

    Особливо смакував у суботу цикорій з молоком. Були домівки, де молоко з цикорієм пили, якщо мали дійну козу. В інших домівках, де кози не було, купували глечик молока у Параски, яка носила в містечко цей білосніжний продукт. Весь тиждень в нього добавляли трохи цикорію, і це називалося пити молоко з цикорієм. В суботу цикорій з молоком ставили поряд з чолнтом, молоко кип’ятили всю ніч, і воно ставало коричневим, злегка підгорілим. Зранку нам давали склянку червоно-біло-чорного цикорію, і ми, облизуючись, отримували від нього більше задоволення, ніж інші діти від свіжої кави з молоком.

    До столу з суботньою трапезою всі підходили чисті, спокійні і отримували від суботи задоволення. Задоволенням було молитися в громаді єдиновірців, стрічатися з ними в синагозі, як рівний з рівними. Задоволення отримували від сходження до Тори, яке відбувалося в суботу. І взагалі, від усього, що відбувалося в суботу й оточувало тебе. Головним, крім їжі, були піснеспіви. Хтозна, що дітям подобалося більше!.. Кугл та інші суботні страви чи співи разом з батьком. Випереджали його, щоб показати, що знаємо напам’ять «Борух Ел Ельйон ашер носан менухо…» («Благословен Бог Всевишній, який дав спокій…»). Субботні піснеспіви за столом були найурочистішим моментом шабату. Жінки, що сиділи за столом (мама, сестри), від співу звільнялися. Але вони все таки нам підспівували.

    Їли повільно і між зміною страв розмовляли, розповідаючи чудеса про хазана, про рабина, про проповідника. Якщо за столом сидів гість, то робили усе, щоб він заговорив, і довго упрошувати його не доводилось. Гість розповідав казки тисячі й однієї ночі. Більшість таких євреїв, хай мені вони вибачають, були брехунами. Вони розповідали про себе, як про посланців поважних рабинів, відомих ешів, або, що раніше були багатіями, але стали злиденними, бо люди обкрадали їх. Часто гість затуманював нам голови своєю розповіддю, і ми забували, що сидимо за обідом, слухали його, затамувавши подих.

    Зрозуміло, що серед гостей були прості євреї, які, покинувши своїх дружин і дітей, пішли по світу злидарювати. Але їх було дуже мало, і за нашим столом такі не сиділи. Траплялося, що деякі гості спричиняли неприємності. Теплицький господар прокинеться в неділю і виявить, що зник срібний столовий посуд, нема норкової шуби, прикрас дружини. Стануть шукати гостя, а його поминай як звали!

    Ще запам’ятався випадок, який збурив усе містечко. Приїхав у містечко «внук». Цей тип гостя був дуже шанованим. Начебто нащадок відомих рабинів та цадиків. Його, як гостя, запросив до себе заможний теплицький хазяїн Шмуель Шпілбанд. Шмуель, брацлавський хасид, був знавцем книг. І отримавши гостя, «внука» ребе, який родичався з «брацлавським домом», дуже цим пишався. Крім лісоторгівлі, Шпілбанд тримав заїжджий двір, на кшталт готелю, де зупинялися багатії і місцева знать. Після суботньої трапези, піснеспівів і розповідей «внуком» тисячі небилиць і чудес, що сталися з його дідом, відомим цадиком, Шмуель Шпілбанд взяв гостя під руки і провів в щонайкращі мебльовані кімнати.

    Близько години ночі в одній із кімнат почулися жіночі крики. Шмуель Шпілбанд вибіг в коридор, і йому потемніло в очах. «Внук» став приставати до прислуги, а дівчина зняла крик. Хоча історія ця сталася опівночі, а Шмуель Шпілбанд посоромився розказати про свого гостя, в усіх синагогах вже про це довідалися. Хтозна, чи не отримав би «внук» добрячої прочуханки, коли б у нього не вистачило розуму дременути з містечка, зоставивши в домі Шпілбанда свій чемодан з речами.

    Я відволікся і розповів детально про наших гостей, оскільки гість у суботу був одним з її головних радощів. І у важкі часи, коли батькові доводилося робити кідуш не над вином, а над халою, коли ми бачили його засмучений вигляд і чули стогін, і в сприятливіші часи, вдалі, з повною суботньою чашею, гостя за столом завжди не вистачало.

    Наситившись смачними суботніми наїдками, заївши кавуном, сім’я розділялася. Тато йшов подрімати. Це «трохи подрімаю» в нього тривало дві-три години. Мама на кухні перемивала посуд, старша сестра готувалася до прогулянки, малеча відправлялася погратися на вулицю. Хлопчики старші, які вивчали Хумаш чи Гемару, мусіли йти до ребе на прослуховування чи в лісок по ягоди, рвати вишні, черешні. Щоб нарвати черешень, треба було подбати про хорошу охорону, бо сільські парубки не дозволяли »жидкам»« порушувати кордон городу і отримувати задоволення від Божих плодів, дарованих всім. Ми збиралися компанією і йшли рвати ягоди. Тоді сільські хлопчики боялися підходити до нас близько. Залізши на дерева, ми струшували плоди, але частенько перечіплювалися за гілки і поверталися додому в рваній одежі. В цьому випадку субота була зіпсованою.

    До п’яти годин вечора Теплик був наче вимерлий, жодна сільська підвода не проїздила. Селяни знали, що все зачинено, ніхто нічим не торгує. О п’ятій Теплик просинався, старші євреї виходили на вулиці, люди збиралися групами й говорили про головні новини у світі. Інші йшли до балкончиків послухати новини із газет і дізнатися, що чутно на Балканах.

    Війна на Балканах цікавила теплицьких євреїв, і вони були на боці Туреччини. По-перше, турки наші двоюрідні брати, тому що коли туркові виповнюється 13 років, йому роблять обрізання. По-друге, Туреччина – володар над Ерец-Ісраель (про слово «Палестина» теплицькі євреї й не відали), і, якщо зібрати гроші, турки нам продадуть весь Ерец-Ісраель. По-третє, теплицькі євреї не любили греків через Антіоха, який поставив золотого тільця в Храмі і послав воїнів проти Хасмонеїв. Теплицькі євреї отримували суботнє задоволення, дізнаючись із газет про невдачі греків.

    Після читання газет старші євреї йшли до синагоги читати молитву «мінха» і влаштовувати суботню трапезу. Читання самої молитви багато часу не займало. Запах перченої риби і бажання випити трішки горілки підштовхувало, і «мінху» прочитували на одній нозі. Підходили до великого бачка, який стояв збоку, мили руки і сідали за стіл. До столу поспішали і жадібні, і ті, у яких взагалі не було вдома ні краплі горілки, ні шматочка фаршированої риби. До того ж, бідні чекали, поки багатії розсядуться за столом. І лише тоді вони займали місця. Не один раз я, десятирічний хлопчик, бачив, як смачно багатії облизували шматки риби. А якщо не було риби, тоді обсмоктували пальці з шматочком жирного оселедця з цибулею.

    Cуботню трапезу в синагозі готував синагогальний шамес. Він отримав гроші від габая (старости синагоги) і вже сам піклувався, щоби і йому дісталось щось лизнути. Були випадки, коли хазяї брали витрати трапези на себе, заплативши шамесу, або присилали приготовлені страви із дому. Трапеза могла затягнутись до пізнього вечора. Лише прочитавши молитву «маарів», розходились по домівках з веселими вигуками: «А гуте вох!» (»Доброго тижня!»).

    Молодь проводжала суботу зовсім інакше. Перші «збори» були біля пошти. Субота – це єдиний день, коли в поштарів і Елі Кульгавого було мало роботи. Більшість хлопців і дівчат і навіть діти самі приходили на пошту забрати листи, яких вони не дочекались. Приходили «солом’яні» вдови, чоловіки яких були в Америці. Вони чекали листів, але в суботу отримували їх рідко. Як тільки поштар з’являвся в дверях, розпочиналась тижба, кожний хотів стати якнайближче до поштаря і почути, хто ж сьогодні отримає листа! Деякі хлопчики, мої ровесники, залазили на штахети, щоби бачити листи над головою поштаря і вигукнути ім’я адресата. Церемонія роздавання листів продовжувалась цілу годину. Щасливці йшли з листом, решта були засмучені…

    Пізніше, коли мені було вже років 11, я знайшов спосіб, як і мені отримувати листи. Я розіслав листівки по всьому світу в фірми, які пропонують прейскурант (особливо, в Париж, де Найдич заочно навчався бухгалтерії), і часто отримував відповіді… Яким щасливим я був, коли Елі Кульгавий гучно викрикував: «Волька Нусинович Черновецький!» Мій крик: «Я тут!» – можна було почути за версту. І хто міг зрівнятись зі мною, коли Елі Кульгавий передавав мені великого конверта зі штемпелем «закордон» і закордонними марками, здебільшого із Парижу. Всі мені заздрили, а в колі друзів я був на голову вище всіх.

    Після роздачі пошти молодь йшла гуляти. Прогулятись Тепликом в суботній день було дуже приємно. Діти і молодь використовували суботу, щоби отримати радість і набратись сили на весь наступний тиждень. Під молоддю я маю на увазі не тільки хлопців і дівчат, але й нас, підлітків. Якщо хтось і отримував задоволення в суботу, то це, звичайно, дітлахи. Ми відпочивали за весь той тиждень, що були зачинені в хедері. Відпочинок залежав від пори року. Влітку обирали декілька напрямків для прогулянок. Ми йшли купатись до озера, або йшли за чотири версти від міста зустрічати потяг, а за шість кілометрів від міста, у Важному, катались на човні. Взимку була лише одна розвага: різати мерзлий лід озера ковзанами. Зрозуміло, це все робили ми під секретом. Не приведи Боже, батько дізнається…і покарає. Адже тато вважав, що ми відправились казати молитви. А ми так «опрацьовували» ребе, щоби він про нас не виказав. Принаймні, скільки часу могла зайняти молитва «Бархі нафші» («Благослови душа моя, Господа»)?

    Купатися в суботу – заняття небезпечне. Ми були одягнені в суботні костюмчики, і оскільки озеро знаходилось в неєврейському районі, існувала небезпека, що на нас хлопчаки нацькують пса, і він пошматує штани. Купатись в єврейському озері також доводилося з оглядкою, тому що єврей, який мешкав по той бік мосту, міг розказати батькові. Тому ми збирались своїм гуртом і йшли за 6 кілометрів від міста до Важного, де нам не загрожували різні несподіванки і, головне, за 10 копійок діставали човна і пливли по великому озері.

    Однієї суботи ледве не сталось нещастя. Хлопці та я серед них набились в човен, як оселедці в діжці. Повіяв сильний вітер. Човен хитався з боку на бік і міг перекинутись. Ми б потонули, але, на щастя, нас помітив селянин. Він скочив в іншого човна і витяг нас на берег. Коли минув переляк, ми присяглись не розповідати про це нікому. Всі витримали присягу, крім Гецела Дубовне (зараз він живе в Аргентині), який сказав матері, щоби вона молилась, бо у неї є новонароджений син. Таємниця стала відома усім, а разом з цим посипалися покарання.

    Зустрічати потяг для нас було особливим задоволенням. В Теплику залізничної станції не було, доводилося добиратися за сім верст до Кублича. Але за чотири кілометри від Теплика на колії потяг можна було зустріти. Оскільки ми прагнули побачити потяга, то по суботах йшли прогулятись по рейках, очікуючи зустрічі з ним. Великим задоволенням було за 2-3 версти бачити дим паровоза і наближення потяга. Влітку, коли день був довгим, ми пропускали два потяги, а взимку – тільки один. Так ми отримували ще одне суботнє задоволення.

    Влітку гуляли за містечком поряд з польським костелом. Там були дерева і трава. Взимку для прогулянок надавали перевагу двом центральним вулицям містечка. Хлопчики років 15-16 та їх ровесниці тримались окремими групками. Старших дівчаток супроводжували кавалери. Один юнак супроводжував п’ять-вісім дівчат. Зрідка можна було зустріти хлопця та дівчину удвох. Якщо ж таке й траплялося, то Бені – міський сват, вже брав цю пару на замітку і не вгамовувався до тих пір, поки не добивався офіційного сватання.

    Для прогулянок одягались в найкращий одяг, зрозуміло, що кожний за своїми можливостями. Дівчата із сімей бідняків та робітників наряджались в красиві ситцеві сукні, а багатші одягали шовкові або шерстяні сукні, в залежності від пори року. Дуже багаті наречені по суботах не виходили на вулицю, вони й так гуляли цілий тиждень.

    Те ж саме було і з кавалерами. Суботній костюм, чистий і випрасуваний (в п’ятницю прасували самі), начищене взуття. Взимку та восени ходили в напівгалошах. Гуляти по снігу без галошів, проводжаючи дівчину, соромились, остерігаючись гостроязиких жінок. А ті, сидячи на сходинках домівок, «оглядали» кожного перехожого. Жінки обговорять його і тут таки передбачають, за якою з дівчат упадає юнак, і вирішують: від Бога ця пара чи ні.

    Хлопці, які супроводжують дівчат, знають про це. Коли вони проходять повз групки жінок, які сидять на сходинках, відчувають погляди цих «суддів» і намагаються сподобатись не лише дівчатам, але і жінкам, котрі не зводять з них очей. Ці муки тривали, доки не стемніє. Тоді жінки заходили в домівки, проголошували: «Бог Авраама, Ісаака і Якова!» – і готували самовар для чоловіка, який повертався додому відразу після молитви «Маарив». Тоді молодим легше дихалося. Деякі хлопці дозволяли собі взяти дівчину під руку, веселіше посміхатись і навіть притулитись одне до одного.

    Молодь не квапилась покидати вулицю і приходила додому збудженою, з палаючими щоками. Лягали спати, але не спалось: очі не заплющувались. Згадували прогулянку, її слова, її натяки. Молоду кров лихоманило, і було образливо, що субота пробігала так швидко. З нетерпінням рахували хвилини до прогулянок наступної суботи.

    Суботні гуляння в Теплику давали можливість розпізнати, до якого прошарку населення належить той чи інший хлопець: хазяїн чи робітник, розумний чи невіглас. Гуляли за принципом: хлопець-кравець з дівчиною-закрійницею. Той, який виготовляв камаші, так би мовити, пристойна професія, міг «підчепити» доньку хазяїна шевської майстерні або щось в цьому роді. Юнак-швець упадав за прислужницею або донькою музиканта. Прикажчики також розділялись за категоріями. Наприклад, групи бакалійників, прикажчиків з залізних складів і мануфактурних крамниць тримались осібно. Частування дівчатам диктувалось соціальним станом кавалера. Ходили, лузали насіння і смітили лушпинням. Багатші купували гарбузове насіння чи смажені фісташки й пригощали ними своїх подруг. Прикажчики і представники подібних «інтелігентних» професій запрошували своїх дівчат до Нуте Вайнмана і пригощались зельтерською з сиропом, цукеркою, тістечком, інколи, шоколадом.

    Багато хлопців в суботу витрачали весь свій «капітал» і на цілий тиждень залишались без цигарок чи тютюну, зате дівчата бачили, який щедрий хлопець за ними упадає, і не цурались його. Не завжди і не всі хлопці супроводжували дівчат. Десятки дівчат не мали своїх залицяльників. Гурти хлопців і дівчат ходили окремо. Велике задоволення отримував той хлопець, якому вдалося зробити комплімент дівчині під час прогулянки. Компліменти були різні, в залежності від рангу хлопця та дівчини. Хлопці із нижчих класів, наприклад, шевці, зустрічаючись з дівчатами із служниць, обдаровували їх грубими словами, двозначностями і, нібито випадково, могли штовхнути гурт дівчат. Слово до слова – і зав’язувалось знайомство.

    В іншому гурті використовували знайомство хлопця з однією із дівчат. Тоді зупинялись, знайомились з іншими дівчатами і йшли вже всі разом, але в той же час окремо: дівчата в одному ряду, хлопці – в другому. Але щоби йти поряд, такого в Теплику ніколи не було. Ні дівчина, ні хлопець цього собі не дозволяли.

    Про що розмовляли пари на прогулянці? Одному Богу те відомо. Вони просто… йшли. Не клеїлась розмова, говорили про вчорашній день, про небилиці, перекидались російськими висловами, демонструючи свою «інтелігентність». Деякі, особливо, прикажчики мануфактурних крамниць, взагалі розмовляли російською.

    Я хочу відзначити ще один гурт молоді, який також отримував задоволення від суботніх прогулянок. Але не заради суботи, бо ж вони гуляли і щоденно, і цілий рік. Це була наша «золота молодь»: гімназисти і гімназистки, курсанти і студенти – синки і доньки багатіїв, які приїздили до Теплика на канікули. Щоправда, вони намагались не змішуватись з іншими гуртами, прагнули якнайдалі віддалитись від містечка. Вони гуляли тільки за містом, аж доки не стемніє, і повертались додому за північ.

    Трапилося б таке з простими містечковими хлопцями, місто ходило б ходором. «Це ж треба? Хлопці і дівчата самі! Хлопець з дівчиною вночі за містом!» Але студентів і, взагалі, дітей багатіїв, нікому й на думку не спадало засуджувати за це. Потрібно віддати належне й «золотій» молоді. Ніколи під час їхніх прогулянок не траплялося скандалів чи чогось, що виходило б за рамки пристойності і що могло б зіпсувати тепличанам суботу.

    Варто описати одяг, який носили тепличани в суботу. Я його називаю суботнім, але одягали його і на свята, і на весілля, і в урочисті дні. Різноманітністю гардероб теплицьких євреїв не виділявся, а жінки нічого не чули про моду. У них було тільки найнеобхідніше. В суботу мій батько одягав чорний сюртук і чорні штани. Цього костюма він пошив до весілля старшого сина і користувався ним до весілля другого сина. А це якнайменше п’ять років. Весь тиждень ходили в чоботях, а в суботу одягали штиблети з резинкою. Деякі євреї, крім чобіт, іншого взуття не мали. В суботу вони натягали штани поверх чобіт, і неможливо було розпізнати, у що вони взуті. Заходити влітку до синагоги в чоботях ніхто не мав права. На голову одягали суботнього шовкового кашкета, зім’ятого і зношеного роками. Оскільки мій батько був із старшого покоління, то про краватку він і чути не хотів. Мені прийшлось прикласти чималих зусиль, аби мій тато на моє весілля в великому місті пов’язав краватку. Він називав її «хомут на шиї».

    Це той одяг, який носили влітку. Взимку натягали на себе чорне пальто, справлене ще на своє весілля. Інші носили норкову шубу. На голову одягали каракулевого кашкета, за формою схожого на горщик. Бідняк носив просту хутряну шапку, а багатій – кашкета, який коштував дуже дорого, можливо, й 20 рублів. На ногах – черевики чи чоботи з галошами або валянки, якщо сніг був сухим. В синагогу шевців ходили молитися в щоденному взутті.

    Мама одягала тонку сукню, а на неї чорну сукню в складках, потім ротонду або вицвілу шубку, яку їй пошили на весілля. На голові у неї був чорний шарф, а під ним біла хустка, яка прикривала волосся. Мамині ноги ніколи не знали високих підборів. Єдину пару закритих туфель з шнурками вона берегла, як зіницю ока. Євреї Теплика носили цупкі капелюхи, але таких було небагато, і вони молились або в бейт-мідраші, або в клойзі. Дітям цупких капелюхів не купували. Ми носили кашкети з блискучим козирком, і вони нам були дуже дорогі. Суботній костюм ми берегли, тому що він був єдиним. Двох святкових костюмів одночасно теплицькі діти не мали.

     

    Просмотров: 64 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Сентябрь 2020  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    282930

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии