Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2020 » Сентябрь » 28 » Велв Черновіцький. Теплик – моє містечко. Розділ 11. Частина 1.
    21:51
    Велв Черновіцький. Теплик – моє містечко. Розділ 11. Частина 1.

    Євреї Теплика готуються до зустрічі суботи

     

    Заради двох речей жили на цьому світі теплицькі євреї. По-перше, заради часточки того світла, який приготований їм після 120 літ і; по-друге, заради святої суботи, якої так ревно вони дотримувалися.

    Шабат!

    Згадуючи теплицьку суботу, уявляєш, як у нас в той день все виглядало. Згадуєш суботні свічі і суботню лампу, яка гасла сама часто-густо ще до того, як випивали сливовий компот. Згадуючи батькове «Шолом Алейхем!», суботні піснеспіви, страви пеціє, чолнт, відчуваєш в роті солодощі. І тебе огортає смуток за тими далекими днями.

    Коли розпочинали готуватися до суботи? Можна це сприйняти, як курйоз, але це факт. Розпочинали турбуватися про підготовку до суботи вже вранці в неділю. Як тільки хтось з батьків відправлявся в неділю на базар, вже сподівалися знайти вдалу знахідку («а меціє!») – добру курку. А якими були щасливими, коли траплявся жирний півень! Можна буде зняти жир для «шийки» і зготувати в п’ятницю печеню. А якими були щасливими, коли траплявся жирний півень! Можна буде зняти жир для «гелзеле» («шийка» – страва єврейської кухні – Ред.) і зготувати в п’ятницю печеню. Якщо ж у неділю така курка не траплялася, могло пощастити в понеділок. У вівторок шукали її на ярмарку в Тернівці чи привозили в середу навіть з чорногребельського ярмарку. Але щоб зостатися в суботу без птиці?! Таке бувало дуже-дуже рідко.

    Справжня стурбованість з приводу суботи розпочиналася по обіді в середу. Мама рушала до Генендл і купувала близько пуда борошна. Не один раз мама поверталася з наріканнями: «Борошно знову подорожчало! За пуд заплатила цілого рубля!». В четвер увечері суботні клопоти набирали повних обертів. Замісить мама тісто для хали і окремо – для гречаних млинців. Без гречаників нічого не розпочиналося. Обидва корита взимку ставили коло печі і перед тим, як лягти спати, мама перевіряла закваску. Знімали гору ганчірок, що прикривали корито з закваскою, й на око визначали, чи вдалою вийде хала.

    Ясна річ, що велика частка успіху залежала від Ціпори, в якої на базарі купили сухі дріжджі за копійку. Торгувала ними вона багато-багато літ, з цього й жила.

    Крім того, мама посилала мене купити за грошик склянку «мокрих» дріжджів. Вони допомагали тісту краще зійти для хали. Якщо мама була вдоволена виглядом тіста, вона бажала сама собі, щоб її щастя сходило так, як вдатна хала.

    Іноді траплялося, що в четвер точно до ночі приходила сусідка з якимсь проханням. Їй потрібен був чи чавунець, чи головка часнику до рибної страви, чи дрібка дріжджів. Тоді турбувалися, щоб сусідка не зурочила халу, і якомога швидше випроваджували її за двері.

    В п’ятницю рано-вранці, коли ще було доволі темно, мама встане, замісить тісто, запалить піч і починає пекти гречані млинці. Від маминої метушні і бажання скуштувати млинець зі смальцем ми, малюки, вже не спали і, одягнувшись, плуталися під ногами. Іноді ми приносили й користь, принісши трісок для розпалювання печі чи самовару і, щоб роздути вогонь, робили це за допомогою татового чобота.

    Коли повністю світало, тато повертався із синагоги (він завжди молився з першим міньяном). Я швидко промовляв молитву після сну, і присідали до гречаних млинців. Перші млинці діставалися татові, а потім давали уже й нам, малюкам. Яке блаженство! Мама не їла з нами. У неї на це часу не було, вона їла на ходу: шматочок звідси, шматочок звідти, і тішилася вдоволена, спостерігаючи, з яким апетитом ми снідаємо.

    Тато завжди жартома зауважував, що мама живе і поправляється від витирання тарілок. Мама завжди витирала тарілку після кожного, хто поїв, шматочком хліба. А оскільки тарілок було декілька, то вона від цього поправлялася.

    Якщо у п’ятницю не було борошна для гречаників, з голоду не помирали. Тоді наставала черга «піпалкес». Ці млинці зі смальцем смажили на сковороді, а без смальцю пекли на поду в печі. Витягнувши корж з печі, мама протирала його фартухом. Коржі їли гарячими, і чим гарячіші вони були, тим смачніші. І ніхто не помирав від того, що коржі їли гарячими. Наївшись млинців чи коржів, малеча відправлялася в хедер, тато йшов на базар купити рибу, а іноді просто прикупити щось випадково.

    Для нас, тепличан, дорослих і дітей, п’ятниця була дуже дорогим днем. По-перше, в хедері ми вчилися тільки півдня. По-друге, в п’ятницю ніде не влаштовувалися ярмарки і тато обідав разом з усією сім’єю. По-третє, через гречаники чи коржі і чудову печеню, в яку вмочали шматки хали, і це було смачно, як у раю, надто коли хала була свіжою. Завдяки усьому цьому й любили п’ятницю. В хедері субота відчувалася на кожному кроці: наскоро пройшли тижневий розділ Тори, вчилися, сидячи, мов на голках, трохи повторяли і ребецн (дружина рабина) весь час ганяла нас з кутка в куток. Вона мала мастити глиною підлогу чи протирати вікна і двері з милом. А ми, учні, заважали їй. Вона кричала, що прибирання затримає її до настання суботи і при цьому обсипала нас прокляттями.

    Коли ми поверталися додому з хедера, в ніс вдаряли пахощі перченої риби, хали, печені, і ми були готові з’їсти навіть смаженого ведмедя. Але в п’ятницю давали слабенький обід – печеня і картопля. В інші дні тижня на обід були спочатку борщ, потім каша і бульйон чи суп з квасолею і перловою крупою, потім бульйон з рисом. В п’ятницю, щоб зберегти апетит для суботньої трапези, їли мало. Картопля, печеня і…досить. Але голодними з-за столу не вставали.

    За обідом тато розповідав про «чудеса», які сталися з рибою. До щук неможливо було доступитися, а короп був на вагу золота і лише плотва коштувала дешевше. Але татові все ж таки вдалося купити щуку за півціни. Іноді, якщо татові випадала вдала неділя, він розповідав про чудеса на тернівському чи ташлицькому ярмарках, дякував Богу за світлу суботу.

    Після обіду тато йшов на базар почути новини і купити кавуна. Іноді він приносив диню чи десяток груш і яблук. Виноград і апельсини нам купували напередодні Рош а-Шана.

    Увечері весь Теплик поспішав у лазню: багатий і вбогий, учні Тори і безбожники, старий і малий – всі милися. В лазні вияснялось, чи приїхав хазан з хором, проповідник. Повертаючись з лазні, чекали на порозі. В більшості теплицьких домівок в сінях не було дерев’яної підлоги і перед кожною суботою жінки мастили підлогу глиною. Вона скоро просихала.

    І ось настає субота. Я вже начистив батькові штиблети. Не завжди в запасі була вакса. Тоді плювали на взуття й наводили «глянець» недопалком воскової свічки.

    Раптом лунає голос шамеса Псахії. Він, старий єврей і, бідолага, великий п’яниця, зупинявся біля дому Шлойме-балагули чи посеред базару й скликав людей хрипким голосом: «Ідіть до синагоги!..».

    Коли Псахія помер, замість нього став скликати шамес Яков Іосі. Про нього в моїй пам’яті збереглося таке: коли Яків Іосі починав скликати до синагоги, прибігала чорна собачка і сідала біля нього. Чоловіки жартували, що собачка – тінь шамеса Псахії і допомагає йому. Інші підсміювалися, що це тінь Уріеля Даяна. Шлойме Сирота, міський безбожник, пропонував упіймати собачку і понюхати в неї під хвостом. Якщо почуєш запах тютюну – то це тінь Уріеля Даяна, а почуєш запах горілки – то від шамеса Псахії.

    До заходу сонця на базарі не залишалося жодної живої душі, хіба що якась бідна літня жінка, яка без сторонньої допомоги не могла дотягти додому свій «крам». Єдиний товар, яким продовжували ще торгувати, це соняшникове насіння. Діти запасалися ним – насіння купували смажене і сире. Сире насіння підсушували біля гарячої печі і лускали наступного дня. Смажене насіння купували склянками: за одну копійку – склянка. Сире насіння купувалося фунтами, цілий фунт коштував три грошики, тобто півтори копійки.

    В суботу продавали іще один товар, з якого дехто з євреїв мав суботній приварок. Це був «куб» – гаряча вода, яку купували на чай. Один «куб» був у Іосла Соцького і знаходився посеред базару, а інший – біля мосту. Щоб отримати чайник з «кип’ятком», треба було постояти в черзі півгодини, бо в «куб» постійно доливали сиру воду. І доливали, мабуть, більше, ніж відливали. Тому містяни пили не кип’ячену воду, але ніхто не захворював і не помирав від того.

    Але перш, ніж ми повернемося до зустрічі суботи, я хочу пом’янути іще один товар – газовану воду, торгівля якою процвітала і «прогресувала» тільки в суботу. Нею торгували в кількох будочках, де за копійку можна було купити склянку зельтерської води, а за другу копійку в склянку додавали сироп. Це була суміш цукру і фарби, одним словом, сурогат, але народ ним насолоджувався. Взагалі, склянка газировки була найдешевшим і найпопулярнішим напоєм, ним кавалер нерідко пригощав свою панянку. В основному зельтерською торгував Ноте Вейнман, нещасний батько вісьмох бліденьких і худеньких, одна за одну старших дівиць. До них тяглися молоді залицяльники. Туди посилали нас батьки з графином, щоб за три копійки купити зельтерської з сиропом. А після обіду кожній дитині наливали її трохи в склянку, і вона випивала її з видимим задоволенням.

    А тепер ми повертаємося до зустрічі цариці-суботи. На вулиці починало смеркатися, в усіх вікнах видно світло запалених свічок, що їх теплицькі жінки зі знанням справи і великим трепетом благословляли, закриваючи обличчя руками. Зараз, через 40-50 років після цих сцен, я можу поклястися, що в Теплику не було жодної єврейської домівки, як би убого там не жили, в якій господиня не мала свічок для благословення. Чого могло не вистачати, так це підсвічників. В такому разі брали картоплину, робили у ній заглиблення, вставляли туди свічку і при запалюванні промовляли благословення. Ми, діти, з задоволенням стояли й дивилися, як мама, накривши голову суботнім платком, обома руками робить кола над палаючими свічками, потім прикриває руками очі й шепоче молитву. Пошепотівши, вона каже нам: «А гут шабес!» і випроваджує нас у синагогу.

    Синагога, як і всі молитовні будинки, при зустрічі суботи не завжди була наповнена. Порожнювато в молитовні кравців, і навіть велика синагога, де молиться «робітний люд», порожня. Не всі євреї, робітники і крамарі, встигали завершити свої справи, помитися, перевдягтися і прийти в синагогу. Багато хто затримувався у дорозі і приїздив вже в сутінках. В такому випадку єврей, що запізнився до початку суботи, злізав з воза і йшов по містечку пішки. Тоді й мови не могло бути про його присутність на зустрічі суботи.

    Для нас, малечі, цей звичай був любим і дорогим. По-перше, можна було вільно вештатися між стільцями в пошуках сідура (молитовника). По-друге, і це головне, заради кідуш (обряд благословення). Робив кідуш хазан і після його закінчення давав нам лизнути капіточку зі склянки. Смак цієї крапелини вина з ізюму я пам’ятаю досі і її солодощі розтікаються у моєму тілі.

    До початку суботи вже було відомо, справні чи кепські прибудуть хазан і проповідник, яких ми, діти, чекали як суботніх гостей. «Хороший гість» для дітей – це єврей з довгою бородою і пейсами, що вміє розповідати красиві легенди про Баал Шем Това (засновника хасидизму) чи іншого ребе, чи дивовижні казки про потойбіччя, а, головне, про пекло.

    Оскільки майже щосуботи до нас прибував гість, то я наслухався страхітливих розповідей про те, як палять і смажать за те, що ти не молишся чи не омиваєш руки перед їжею. Я з трепетом підраховував, скільки разів пропустив ту чи іншу молитву. Як тільки улюблена людом субота проминала, разом з неї виїжджав гість, знавець усього, що твориться у пеклі. Вже в неділю ми забували про жахіття пекла і, якщо траплялася така можливість, пропускали половину молитов.

    Траплялося, що в п’ятницю увечері, коли євреї йшли із синагоги, а пастухи гнали додому овець, кіз, свиней, череда здіймала пилюку до небес, а та осідала на іще мокрі після лазні бороди набожних євреїв. Підпаски потішались над євреями, які полою сюртука намагалися відганяти від себе кіз. Євреї не кляли пастухів, але гукали до них «Сучий сину!», «Свиняча морда!» і подібні епітети.

    Траплялося, я запитував тата:

    – Ребе розповідав, що коли євреї повертаються із синагоги, їх супроводжують додому два янголи. Якщо це правда, то чому янголи не розганяють череду і не вбивають підпасків, які глузують з євреїв?

    Тато, викручуючись, відповідав, що селяни створені Богом, і їх убивати не можна. Але за це вони отримають присуд на тому світі: не буде їм три дні і три ночі ні їжі, ні питва. Потім покажуть їжу, але вони не зможуть до неї дотягтися, бо велика череда овець і кіз заступить їм дорогу.

    Після зустрічі суботи ми з батьком приходили додому і голосно промовляли: «Гут шабес!». Горять не лише свічки, але й велика гасова лампа і в кожному куточку світло. Тато ходить по хаті, заклавши руки за спину, і промовляє суботній гімн «Шолом алейхем, малахей а-шорес» («Мир вам, ангели служіння…»), а ми, діти, дивимось на тата в сподіванні побачити янголів, що непомітно супроводжували нас від синагоги додому. Гість наш стоїть біля вікна, дивиться в далечінь і також промовляє «Шолом алейхем…». Він позирає на халу, що красується на столі, і глибоко зітхає. Мама, промовивши «Шолом алейхем», починає бурчати, щоб поквапилися, бо свічі догорають і в лампі малувато гасу, його ледь вистачить до кінця вечері. Батько, гість і ми, діти, йдемо швиденько на кухню омити руки. На діжці з водою кришка. На ній емальована кварта з двома ручками. Одна дитина щосуботи обслуговує старших. Вона черпає воду з діжки і зливає в долоні, які тато, гість і старші брати тримають над відром. Руки помито, і вже готові білосніжні рушники. Тут же перемовляються «німою» мовою: Ну? Га?.. Батько показує гостю, де сідати. Гість шукає сіль, не може її знайти і зачинає на «святій мові»: «Н! О! Мелах!» («мелах» – івр.: сіль; за єврейськими релігійними правилами, не можна розмовляти після миття рук та перед тим, як їсти хліб – Ред.).

    Не завжди у нас бував гість за столом і не завжди тато мав вино для освячення суботи – тоді тато промовляв кідуш над халою. Кідуш звучить сумовито. Відчувається, що тато переживає: минулий тиждень виявився невдалим. Особливо таке траплялося сльотавою осінню, коли тижнями дощило і не було змоги з’їздити на ярмарок. Доводилося обмежитися благословенням над халою, але тато заспокоював себе тим, що разом з хазаном зробив кідуш над вином у синагозі.

    Суботня трапеза триває повільно, їжу споживають неквапно, хоч іноді вечеряти закінчували в темряві. Одразу після риби, що мала тисячу смаків, починали співати «змірес» – суботні піснеспіви. Тато затягував: «Кол мекадеш швіі ке-рауй лой…» («Кожен, хто освячує сьомий [день тижня, тобто Суботу] як належить…»), а ми усі за столом підхоплювали мелодію і з задоволенням підспівували: «Кол а-шоймер шабос ке-дас мехалелой…» («Кожен, хто береже суботу від порушення…»).

    Десятки років минуло відтоді, коли я слухав чи й сам співав «Кол мекадеш». Сорок літ поминуло з тих пір, коли дзвеніли в нашому домі ці солодкі голоси. Тисячі мелодій і піснеспівів чув я за ці роки – нічого не зосталося в пам’яті. Не зосталося ні любові, ні смутку за ними. Але як я сумую за оцим «Кол мекадеш швіі…»!..

    Трапезу ми завершували сливовим компотом. Свічі догорали, велика гасова лампа «позіхала», натякаючи, що пора йти спати. Але разом з тим суботнє задоволення лише розпочиналося. Як за наказом генерала, я лечу до печі й беру смажені зернята (бувало, й гарбузові), і всі прочинають лускати насіння, спльовуючи лушпиння на підлогу. Мама просить нас, щоб ми не смітили, але як вберегтися? Між однією жменею зернят і другою розмовляють і фантазують. Головна тема – чи їхати до Америки, де золото валяється на вулиці? А оскільки всі одразу їхати не можуть, то першим поїде старший брат, а потім викличе усіх нас. І доки ми «прибуваємо» до Америки, зернята закінчуються, і цариця-субота віддає новий наказ. Я хапаю скляний графин, беру приготовлені дві копійки й біжу до Ноте Вайнмана за зельтерською з сиропом. І тут все залежить від удачі. Якщо мене обслуговує одна зі старих дівиць Нути, то за дві копійки вона наливає в графин неповних три склянки. Але якщо за прилавком стояла молодша донька, моя ровесниця, графин наповнюється по вінця. А в мене виникає можливість по дорозі надпити, скільки душа забажає, і ще чимало принести додому (графин уміщав шість склянок). Тоді мене ущипнуть за щічку й скажуть «Молодець!» і наллють велику порцію. Після зельтерської з сиропом відправлялися у ліжко, віддаючись солодкому суботньому сну.

    Справжній смак суботи відчувався і вранці. Не треба вставати спозарання, щоб їхати на ярмарок чи відкривати магазин. Відпочивають усі: «і раб, і прислуга, і віслюк». Але Бог за свідка: у Теплику зовсім не було рабів і дуже мало прислуги. Що ж стосовно до віслюка, то з П’ятикнижжя ми знали, що віслюки існують, але наочно в Теплику їх ніхто ніколи не бачив. Ясна річ, усі магазини були закриті і не тільки тому, що в Теплику не було жодного єврея, який волів би в суботу мати магазин відчиненим. Якби навіть єврей відчинив магазин, то все одно не наторгував би навіть на трояк. Який єврей піде щось купувати в суботу? Все ж, були крамнички, які в цей день торгували. Йоселе Соцький торгував кип’яченою водою з «куба». Євреї пили чай, не розпалюючи свій самовар і не порушуючи суботи. Торгували також зернятами, і продавці в суботній день брали за скляночку гріш, а упродовж дня продавали, мабуть, до п’ятисот склянок зернят.

    І ще один спеціаліст експлуатував суботу, працюючи безупинно. Це був єдиний у Теплику фотограф Нюшка Кушнір. Я не знаю, чи заборонено в суботу фотографуватися, але євреї Теплика це робили. Хтозна, чи фотографувалася у своєму житті бодай десята частина тепличан? Але Нюшка Кушнір створив для себе красиве життя і жив у красивому будинку. Єдина його донька Сара навчалася у гімназії. Коли вона приїздила на канікули, то грала на єдиному в Теплику фортепіано. А містечко стояло під вікном і слухало красиві мелодії.

    Повернімося ж назад. В суботу вранці дві центральні вулиці, надто та, де розташована синагога, заповнюються євреями в сюртуках, їх дружинами в перуках, а також селянами. Більшість євреїв ведуть своїх дітей за руку. Рідко можна було побачити єврея, що іде в синагогу, і щоб його синок не ніс талес. Дуже мало дітей зоставалось цього ранку вдома й вони не супроводжували своїх батьків в синагогу. В сильні морози дітей закутували, але синагогу відвідували. Приходячи в синагогу, ми ставали поруч з батьками й заглядали у великий сідур. Іноді заходили на жіночу половину і стояли, притулившись до маминого плаття. Пізніше, коли нам було уже по сім-вісім років, ми любили дивитися, як одна із жінок читає сідур, супроводжуючи читання дивною мелодією, а всі решта витирали очі від сліз, не зважаючи на те, що не розуміли прочитаного.

    Малеча жила в суботу своїм життям. Як тільки наставав час читання Тори, ми виходили із синагоги на вулицю й гралися в різні ігри. Але награвшись, ми раптом чули, як євреї співають «Гу елогейну, Гу авіну, Гу малкейну…» («Він Бог наш, отець наш, цар наш…»). В нас застигала кров в жилах. Треба було готуватися до ляпасу від батька. Малеча при читанні «Кдуші» (івр.: «Святість» – важливий фрагмент в молитві – Ред.) на вулиці! Ми тихцем прокрадалися в синагогу і коли закінчували читати цей уривок, батько, озирнувшись, знаходив свого безневинного синочка з молитовником в руках, який закінчує читання «Кдуші».

    Та не завжди таким чином вдавалося обманути батька. І скільки ляпасів ми отримали від нього, коли він виходив з синагоги й знаходив нас на вулиці, спітнілих від грання. Я не забуду звуку тих ляпасів, як не забуду й солодкого звучання молитов. Якщо ми це пам’ятаємо зараз, через 50 років, якщо ми взагалі пам’ятаємо суботні молитви, зберігаємо їх в пам’яті, то слід дякувати батькові за ті ляпаси, суворі погляди і за його стеження, аби ми не пропускали молитов і знали їх напам’ять так, як знав він сам.

     

    Просмотров: 62 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Сентябрь 2020  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    282930

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии