Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2020 » Октябрь » 5 » Велв Черновіцький. Теплик – моє містечко. Розділ 13
    00:10
    Велв Черновіцький. Теплик – моє містечко. Розділ 13

    Песах – найулюбленіше свято євреїв

    Яке свято було найулюбленішим у теплицьких євреїв та їх дітей? Це все одно, що відповісти на запитання, яке нам задавали в дитинстві: «Кого ти більше любиш – тата чи маму?».

    Теплицькі євреї любили всі свята. Вони їх відзначали, дотримуючись всіх дрібниць. Але слід зізнатися, що Песах вони все таки цінували понад усі свята і готувалися до нього ґрунтовніше. В Песах було більше веселощів, ніж у інших свят. Відзначали, як того вимагав Бог. Було чимало причин, аби любити і відзначати це свято краще і красивіше, ніж інші. Одна з головних причин та, що Песах випадає на весну. Народ стомився від холоду, снігу, а також від непролазного болота. І ще, Песах був символом нашої свободи, звільнення від рабства і пробудження. З цим співпадало звільнення від зимової холоднечі, від танучого снігу і весняних струмків, передчуття нового, свіжого. Життя сповнене сонця, тепла і надії, що скоро ми побіжимо до річки купатися. Ми, діти, бачили у цьому святі початок свободи. В дорослих ці мотиви відігравали меншу роль, хоча Песах означав, що тимчасово скінчилися турботи про дрова, не за горами збирання фруктів, якими можна буде наповнити голодні шлунки. Для дорослих Песах був святішим за інші свята і готувалися зустріти його, як заповідано нам в Агаді, в Єрусалимі – святому місті.

    Коли розпочинали готуватися до Песаха? Не пізніше місяця хешван, тобто за 4-5 місяців до настання самого свята. Першим ділом припасали мішок для картоплі і берегли його в льоху окремо від інших. Цей порожній мішок був пасхальним і його приховували з року в рік. Так після Суккот батько брав мішок, їхав в село до Махтея і своїми руками (Махтей не повинен був доторкатися) наповняв його картоплею до Песаха. Заготувавши картоплю, міркували про гуску. Вона давала тільки жир, гусяче м'ясо на Песах не споживали. Батько купував гусей на одному з ярмарків. Помістити їх на відгодівлю до клітки – це було маминою турботою. При цьому вона шептала молитву, звертаючись до Бога, щоб гусей не зурочили. Відгодовували їх до самої Хануки. Запрошували шойхета і, проплативши його послуги, в суботу увечері різали цю птицю. Пронизливі гусячі крики чутно було навіть на вулиці. Батьки й сестри квапилися гусей общипати, доки туші були ще теплими. Застиглу птицю, як казала мама, прийшлося б общипувати зубами. До самої півночі знімали жир з гусей. Рано-вранці приходила Сара-Лея, що торгувала тушками гусей. Її прихід обговорювався заздалегідь, і вона забирала усі тушки, а мамі залишала одну гуску для сім’ї, і цього вистачало на… суботу.

    Коли розтоплювали жир, ми отримували подвійне задоволення. По-перше, шкварки! По-друге, ми намащували смалець на хліб і уплітали його за обидві щоки. І хоча жир призначався на Песаху, дозволялося трохи його використати і для картоплі, і для супу з квасолею, що зварили сьогодні. Не зайве нагадати, щоб натопити жиру, спочатку обпалювали піч, роблячи її кошерною. З цією ж метою кип’ятили кастрюлю, в якій топили жир, і банки, куди потім заливали смалець. Все це було приготовлено строго для Песаху.

    Після заготівлі смальцю наставала черга буряків для бачка з борщем. А з наближенням свята Пурім купували пару курок і поміщали їх у клітку.

    За пару тижнів до Пуріма кошерували млина. Обидва рабини, даяни, шойхети та інші знавці Тори заходили всередину млина Рафаеля Гармахса, кошеруючи його за законами та звичаями. І доки не закінчували молоти пшеницю для пасхального борошна, контролер, котрий слідкував за порядком, не відлучався й на мить. Після Пуріма починали пекти мацу. Її пік Габріель Папіросник. Він на місяць припиняв випічку хліба, займаючись тільки мацою. Чи збиралася група з 5-10 чоловік, вони гуртом місили тісто, пекли мацу і самі вираховували вклад кожного в її приготування. В ці групи в основному об’єднувалися пекарі маци. Бувало, батьки йшли із дому на день-два і разом з іще кількома сім’ями пекли мацу на Песаху, що мала райський смак.

    За пару тижнів до Песаха Янкл Глухий, водовоз і доправник товару, приносив у дім велику корзину з мацою. Батько обережно перекладав її в чистий, з білого ситцю мішок і підвішував на гачок. День, коли приносили в дім мацу, був переповнений радістю. Обличчя батькове сяяло, коли він, стоячи на ганку, бачив Янкла Глухого, який ніс нам мацу. Не завжди у батька вистачало терпіння дочекатися приходу Янкла. Він сам відправлявся до пекарні і повертався звідтіля разом з ним. Переклавши мацу, батько давав Янклу алтин, а іноді, в залежності від своєї можливості, платив цілого гривеника. Янкл забирав «чайові», бажав нам кошерного Песаха. Це було головним – дожити до наступного року в здравії і при хорошому заробітку («міт гезунт ун парносе»). Батько проводжав його до самих дверей, а повернувшись, радісно потирав руки. Слава Всевишньому!

    Половина Песаха уже забезпечена! Дуже часто при цьому батько кректав і доволі гучно: ознака того, що Песах приходить без нічого. Це означало, що на вулиці безпросвітнє болото цілих чотири тижні не дозволить вибратися на ярмарок. Селянин через те болото упродовж чотирьох тижнів нічого не вивозив, нічого не продавав, але й нічого не втрачав, бо у нього було чим пережити важкі часи. Але євреї і, зокрема, батько мусіли відсвяткувати Песах, тому він і постогнував.

    Для дітей привезення маци був днем і радості, й смутку. Радісно було, що маца уже вдома. А це ознака близького свята. Ясна річ, що першими претендентами скуштувати мацу були малюки. Ми товпились довкола корзини, чекали, що раптом з неї випаде шматочок маци. Але наші надії були даремними. По-перше, не можна куштувати мацу раніше першого седера, до того, доки не вимовлено належні благословення. По-друге, батько стежив, щоб нічого не пропало. Нас ганяли, давали штурханів, іноді й запотиличників за те, що нам хочеться шматочка маци, і ми ображені відходили від корзини. Пробували ми зайти до Габріеля Папіросника, намагалися піднести йому склянку води, виконати якесь прохання й за це отримати шматочок маци. Не раз бувало, що ми так наїдалися мацою, заробивши її важкою працею, що пізніше мучилися від болю в животі.

    Особливий етап – заготівля на Песах «мацемейл» – борошна з маци. Було два шляхи для цього. Чи йти за ним до дядька Моті-крупника, який спеціально відкошерив камінь, яким до цього мололи крупи весь попередній рік (він приймав замовлення на мливо для маци). Чи дерев’яним молотком самим кришити мацу, щоб з крупніших шматочків робити «фарфл», а дріб’язок використати як мацемейл. У дядька Моті ми мололи мацове борошно безкоштовно – він отримував від нашого батька «великі послуги»: часто позичав троячку чи п’ятірку, а крім того, був нам близьким родичем. Тому потрібно було лише доправити мацу до дядька Моті, і справі кінець! Але заковика була в іншому. Мама вважала, що мелена маца має присмак болота (не приведи, Боже, бути покараною за ці слова – приказувала при цьому вона). Тому мацеве борошно готували вдома. Пригадували, що діти так чи інакше нічим не зайняті, бігають, пустуючи, ось нехай і дрібнять мацу. Фарфл потім перемішували з яйцями, і вони мали пречудовий смак. Кришачи мацу, ми мали можливість їсти її, скільки завгодно. Мама нам дякувала і бажала жити вічно. Коли вона бачила фарфл, то втішала себе тим, що цього повинно вистачити і після Песаха.

    Запасшись мацою, батько відправлявся заготовляти яйця. Один з найнеобхідніших продуктів, що готували на Песах, були яйця, не менше двох корзинок. Після маци вони займали чільне місце в пасхальних приготуваннях. Смак Песаха був і в латкес, в хремзлех, в кнейдлех з мацової муки – в усіх пасхальних стравах. А до усіх цих наїдків яйця просто необхідні. Після придбання маци всі думи були про яйця і тільки про яйця! Напередодні Песах Нусн Вайнман, один з головних торговців яйцями, пророкував, що в цьому році його товар буде нарівні з золотом. Так воно й виходило. Після Пуріма зауважували, що селяни, котрі привозили на базар яйця, з дня на день доставляли товару усе менше. Це пояснювали тим, що кури несуться усе гірше. Правда ж полягала в тому, що селяни починали нагнітати ціни, знаючи, що наближається єврейське свято Песах, коли без яєць обійтися неможливо і жодних латкес не приготувати.

    В цей час Нусн Вайнман ставав героєм містечка. У своєму великому сараї він ставив десятки ящиків з яйцями і продавав їх по два рублі за п’ять дюжин. Другий сорт коштував трохи дешевше. Це були «сліпі» яйця: їх купували наосліп, без перевірки. Якщо такі яйця виявлялися несвіжими, продавець за це не відповідав. Хороші яйця, які він продавав по два рублі, перевіряли над залізною лампою з отвором по величині яйця. Яйце клали на отвір, закривали долонею і одним оком розглядали, чи не видно в яйці жвавого курчати. Браковані яйця Вайнман не викидав, а продавав їх Габріелю пекарю. Той використовував яйця при випічці франзел (булочок), як тут їх використовують для випічки маци та інших випічок. Батько купував два ящики якісних яєць, привозив їх додому і ставив поряд з мацою. За три дні до Песах яйця витягували з ящиків, і мама кляла влаштований при цьому безлад. Щоб у період Песах несподівано закінчилася маца чи яйця, такого ніколи не траплялося навіть в найбіднішого єврея. Все таки в «хол а-моед», якщо виходило дешево купити в селян пару дюжин яєць, їх купували.

    Закінчивши турботи з мацою і яйцями на Песах, починали думати про «чотири келихи». Упродовж усього року теплицькі євреї не куштували й краплини хорошого вина. Теплик знаходився далеко від винних районів, наприклад, Бессарабії. Туди потрібно було добиратися на биках два-три дні. Іноді в Теплик приїздив торговець вином і продавав його, що звеселяло душу місцевих євреїв. Щосуботи використовували вино, приготовлене з ізюму. А на Песах купували справжнє вино у Ідла Вайншенкера, щоб вистачило на обидва седери. З вином також могла бути проблема, все залежало від сезону. Якщо перед Песах не дощило і євреї мали заробіток, можна було дозволити собі за троячку купити пляшку хорошого вина. А в негоду євреї надсилу приносили додому на Песах пляшку вина вартістю 60 копійок і ним насолоджувалися. Були в Теплику євреї, які купували на Песах вино «Кармель» з Палестини. Це багатії і купці, які торгували з «закордоном». Про нього вони дізнавалися з газет і виписували собі пару пляшок. Скільки ж було таких щасливчиків, які могли собі його дозволити? Для того, щоб не впасти в своїх очах, євреї в синагозі говорили, втішаючи себе, що всі розповіді про вино «Кармель» – суцільний блеф. І заспокоювали себе тим, що пляшки наповнюють простим вином, наклеюючи етикетку «Вино кошер до Песах», а нижче додають: «Гора Кармель. Палестина». І вимагають за це пристойні гроші. Через багато років, коли стали їздити на навчання до гімназії в Яффо, Наум Зісельс писав звідтіля, що він був на горі Кармель, але не знайшов там жодної винарні чи льоху, де давили вино. Тоді євреї Теплика перестали купувати «кармельське» вино.

    Два дні напередодні Песах були найнервовішими і найнапруженішими. По-перше,очікували приходу швеця Шишмона з новим взуттям для мене (батько називав їх «штівілєтн»). Всю ніч я не спав, дочікуючись нового дня. Але ніч тяглася наче цілий рік, перш ніж побачиш шевця, який несе нове блискуче взуття. Доки Шишмон взуває мене, батько стоїть збоку і крутить носом. На його думку, взуття тіснувате, ніжка росте, і через шість місяців взуття вже буде не придатне. Так каже батько, хоча добре знає, що черевики шість місяців не протримаються. Шишмон же показує, що черевики завеликі і в кожен можна засунути ще одну ногу. Цей комплімент мені не до вподоби, але приходиться погоджуватись, що в майбутньому році, якщо Бог продовжить життя, Шишмон зшиє мені другу пару взуття (частіше, ніж раз на рік, на Песах, взуття мені не купували). І він не забуде, що треба робити черевики трохи більшого розміру. Пообіцявши, Шишмон іде. Мені ж для початку велять зняти взуття, бо я можу його порвати ще до Песаха. І що гріха таїти, вже траплялося, що в хол а-моед Песаха я вже повідривав підметки. Але так було з черевиками, які батько привіз для мене з Умані. Купив він їх на товчку неймовірно дешево. І тоді для мене Песах був зіпсований. А Шишмон дожив до задоволення порадити моєму батькові не шукати «щастя» на базарах.

    Не тільки взуття поновляли до Песаха хлопчикам хедера, але й новий «костюмчик», який замовляли кравцеві. Щоправда, не завжди він був з нового матеріалу. Часто, дуже часто це перешивалося з маминої сукні чи татових штанів, перелицьований матеріал виглядав, як новий. Так зазвичай підкреслював батько. Але для дітей це було все одно, головне, гарнітур! Хто міг порівнятися з нами і хто міг зрозуміти нашу радість, коли ми, діти, приходили в синагогу, зодягнуті в царські одежі: від кашкета з блискучим козирком до нових черевиків зі скрипом і блиском.

    За десять днів до Песаха вдома розпочинали побілку. Ці декілька днів нас звільняли від навчання у хедері. Дружина меламеда також білила у своєму домі, і навчатися було ніде. В ці дні діти страждали більше за інших. Нам не давали й хвилини спокою: «Не стій тут!», «Не ходи туди!». Раптом мені захотілося їсти. Я біжу взяти шматочок хліба. По-перше, його я не знаходжу, бо кухня і їдальня вже прибрані до Песаха. Знайти хліб можна в мішку, в холодній залі. Відламую шматочок і біжу на вулицю. Несподівано чую крик, наче когось ошпарили кип’ятком. Це кричала ображена мама, бо в їдальні я насмітив крихтами хліба. Ще трохи, і вона заплаче. Як це так! Вона гарує, ледь приготувала їдальню до свята. А тут приходжу я, розкидаю хліб (кришки перетворюються в цілий хліб). Я обіцяю надалі остерігатися і не перетворювати всю домівку кришкою хліба в «хомец» (будь-яка їжа, що містить заквашене зерно). Весь дім був уже пасхальним за два-три дні, і ми їли на ящику в передпокої. Стіл було вичищено, вимито і підготовлено до Песаха. За день до седера ми лізли на горище за пасхальною посудою, а повсякденну ховали десь в куток.

    Увечері батько, повернувшись з синагоги, навмисне залишає шматочки хліба на підвіконниках. Потім він бере дерев’яну ложку, куплену сьогодні за три копійки, гусяче крило, і я з ним ходжу від вікна до вікна, збираючи ці шматочки хліба на ложку. Зав’язуємо їх в білу хустинку і кидаємо ложку у вогонь. Все! Хомец спалено! При цьому батько розповідає, що коїлося у рабина: хомец треба продати, а Кирило Безнос, шабес-гой, не розумів, що від нього хочуть, що йому продають і за що дають три рублі.

    Напередодні Песаха дім прокидається рано. Батько йде до першого міньяна, а звідти за рибою на базар. Песах без риби в єврейському домі був великою рідкістю, і хтозна, чи траплялося таке взагалі. Батько купував для всіх нас щуку, а для себе – плотву. Він казав, що від плотви, як і його батько, отримує задоволення. Обід напередодні Песаха з’їдали ще вранці. Увечері на пару годин раніше мама готувала кастрюлю картопляного пюре, щоб було чим перекусити. Вдень йшли в лазню. Пасхальна лазня мала особливий присмак. Вона добре напалена, пари більш ніж достатньо, а людям є про що поговорити. Один розповідав, що коїлось в рибному ряду, другий про те, що творилося у шойхета, коли він приніс зарізати птицю. Але головною була тема допомоги біднякам в проведенні першого седера. В цьому році багато бідняків, було багато снігу, а потім ще більше грязюки. Євреї, особливо вдови і жінки, чиї чоловіки знаходяться десь в Америці, прожили важку зиму. І ось настав Песах, а в них нема можливості провести його, як належить. «Хоч бери та й падай!» Побігли просити допомоги і, як навмисне, в цьому році в касу надійшло мало грошей.

    Зібралися в Шолом-Бера Горовіца, який був довіреною особою по розподілу допомоги. Ледь не розтрощили його дім, могла статися трагедія. Але все владналося. І, слава Богу, жоден єврей не зостався без маци і «чотирьох келихів». При згадці про «чотири келихи» розмова повертає в інший бік. Один скаржиться, що Йодл Митник замість вина дає воду, другий каже, що він привіз вино з Кишинева, а третій хвалиться пляшкою вина «Кармель», надісланого палестинською фірмою, яка знаходиться в Одесі. Зрештою виясняється, що вино «Кармель« прийшлося використати як оцет, а на Песах купувати інше.

    Повернувшися з лазні, перевдягаються в нові одежі. Тато злагодив собі до сюртука штани. Мама перешила чорну сукню, перелицьована сторона красивіша за лицьову, клялася мама. Цим вона намагалася пояснити і сусідкам, і собі самій, чому в неї свято без обнови.

    Головні дійові особи свята – ми, діти. Тому справили новий костюм, інший отримав черевики зі скрипом, третій – кашкета з блискучим козирком. Для себе дорослі іноді нічого не справляли, але дитині непремінно на свято що-небудь шили. Батько йде в синагогу, і ми, діти, йдемо за ним слідом з особливим почуттям. Хіба ж це дрібниці? Сьогодні я – син царя! Я задам «чотири запитання». Всі погляді будуть звернені на мене, і всі слухатимуть мій голос. Ці запитання я знаю напам’ять. Цілий місяць у ребе крім розпорядку тижня і цих запитань нас нічого не вчили. А для певності я повторяв їх ще не один раз. В синагозі світло, всі лампи горять, шибки у вікнах чисті, павутина і пил з лампи стерті. Мойшеле-хазан з хором завершує молитву, роблять кідуш, і народ веселий, вдоволений каже один до одного: «Зі святом!» І всі розходяться до домівках.

    В дім ми заходимо з голосним вигуком: «Зі святом!». Мама в фартусі зустрічає нас. Вона щойно натерла хрону, і очі її сльозяться. Мамі здається, що цього року хрін дуже міцний і потрібен цілий пуд цукру, щоб його можна було взяти на язик. З нагоди свята ми їмо в холодній залі. Там уже все готово, спеціально прибрано підлогу, вікна і двері помиті, на дивані з подушок викладено «царський» трон. Тато одягає білий кітл (одяг типу халата – Ред.), кашкет заміняє ярмулкою і розпочинає седер. Мама як на голках чекає, щоб зробили кідуш і задали «чотири запитання». Вона має бігти на кухню, оскільки вкинула мацу в рибний бульйон і боїться, що та перетвориться в кашу. Адже вона зуміла дожити до можливості почути відповіді на «чотири запитання» сина. І витираючи заплакані від щастя очі, вона на хвилинку вибігає в кухню. Коли вона повертається, ми перераховуємо 10 єгипетських кар, а мама, допомагаючи нам, бризкає крапельками з пальця, вмоченого у вино.

    Я дивлюся на свій білий сідур. Він слугує мені багато місяців і навіть років, які набігли в моє десятиліття. Я читаю «Агаду» (Пасхальне казання) на повен голос на розспів. Ця батьківська мелодія збереглася в моїй пам’яті до сьогоднішнього дня і свято повторяється усі роки мого життя….З Божою поміччю ми закінчили першу частину «Агади». Я відсьорбую зі своєї (!), завбільшки з наперсток, скляночки крапельку вина, здійснюючи благословення, і ми приступаємо до пасхальної трапези.

    Пасхальні страви! Якими бідними не були б теплицькі євреї, на їхніх столах були чудові страви. Хіба можна порівняти страви на столах теплицькиї євреїв в Песах з тими, що їх ми бачимо на столах американських євреїв? Щоправда, мені жодного разу не довелося бачити пасхальний стіл у бідних євреїв, але я впевнений, що будь-яким чином вони діставали грошей, щоб провести Песах. На столі була і перчена риба, і маца в рибному бульйоні, і латкес до бульйону зі шматочком м’яса, що мало райський смак. Їли неквапливо, розповідаючи чудеса про вихід з Єгипту. Коли батько повідомляв, що євреї засукали поли (євреї носили довгополі сюртуки) й пострибали в море, він це так деталізував, наче сам при цьому був присутнім і також стрибав у море. Потім він оповідав про те, як єгиптяни на залізних колісницях доганяли євреїв, як вони зупинилися біля краю моря, боячись рухатись далі, як сам фараон гукнув: «Вперед!». І єгиптяни увійшли в море. Обличчя татове пашіло радістю і задоволенням, коли він розповідав, як перші єгиптяни зайшли в море і рухались вперед й не затонули, як євреї злякалися, що фараон на колісниці наздожене їх.

    Батько роз’яснює, а жінки сидять, розкривши рота, і слухають «новину», яку чули вони і торік, і два роки тому, і десять років тому, не розуміючи, що задумав Бог. А Бог хотів заманити усіх єгиптян разом з фараоном у море. І як тільки вони зайшли далеко в море, а євреї були вже на другому боці, Бог змахнув рукою, наринула вода, і всі єгиптяни потонули. Цю історію ми вчили в хедері, і ребе, розповідаючи її нам, ще й прикрашував. Але ми, хедер-хлопчики, не зводили з батька очей, якнайуважніше вислуховуючи цю розповідь іще раз. Єгиптян ми не жаліли. Так їм і треба! Щоб вони більше не переводили в рабство єврейський народ. За чим ми шкодували, так це за кіньми і колісницею, які пригодилися б нам, дітям, і навіть нашим батькам.

    Після трапези настає черга другої частини «Агади», найкращої, де можна заспівати: «Отже, це було опівночі…». Понад усе ми чекали «Одного хто знає, одного я знаю…» і найулюбленішу «Хад гадья» («Одне козеня»). «Хад гадья» була для нас, дітей, загадкою. Не один раз ми клялися, що коли виростемо, то дізнаємося, як могло статися, що Бог зарізав чорта, а він досі живий.

    Тато моргнув мені – це знак того, що потрібно відчинити двері й запросити пророка Еліягу (Ілля-пророк). Відчиняти для цього двері було для мене великою радістю й покаранням водночас. Я прагну сам відчинити двері в сподіванні побачити, як заходить Еліягу. З іншого боку, я не хотів спускати очей «зі склянки», бо хотів упевнитися, що пророк Еліягу відсьорбне з неї. Я, бувало, дивився на склянку, зробивши подумки позначку, скільки в ній вина. І міг би дати клятву, що Еліягу, таки так, відсьорбнув. Ось надійшла черга до псалмів – славослів’я Всевишньому. Тато розспівався й кидає закоханий погляд на маму, котра прибирає зайве зі столу. Ось він почав читати «Нішмас кол хай…» («Душа всього живого восхвалить Господа…»). Як ця проста субботня молитва стосується виходу з Єгипту? І тихцем, в серці своєму, я вирішую, що коли подорослішаю, одружуся і проводитиму в себе седер, то все це зайве «говоріння» пропущу. І я дотримуюсь цього слова.

    Нарешті тато промовляє: «Отже, це було опівночі…» (одна з останніх традиційних пісень на Седері – Ред.). І тут для мене розпочинається найцікавіше: тато пояснює, скільки чудес траплялося в пасхальну ніч. Так ми дізнаємося, що опівночі Бог судив царя із Грару (Авімелеха) під час нічного сну, Ізраїль (Яків, батько наш) боровся з ангелом і подолав його, Валтасар пиячив зі святим посудом з Єрусалимського Храму й загинув. А Ахашверош? Він теж, посеред ночі, змучений безсонням, читав книгу спогадів й покарав Амана. І Даніель, котрого врятували з лігвиська лева – і все це опівночі! Ясна річ, що ці оповіді наганяли на нас стільки страху, що ми з особливою повагою ставимося до пасхальної ночі, в яку сталося так багато чудес. Ми з радістю співаємо решту традиційних піснеспівів. Мама, сестри йдуть на кухню помити посуд, а ми, чоловіки, хочемо продемонструвати один одному, як ми уміємо співати. І не зважаючи на те, що очі вже злипаються від накопиченої за цілий день втоми і від чашечки вина, малеча витримує до останньої пісні «Хад гадья». Зате ми дозволяємо татові самому промовити «Пісню пісень».

    Я довше, мабуть, навіть занадто довго затримався на першій пасхальній ночі. Та чи зосталось у нас що-небудь краще, приємніше зі спогадів про наш Теплик, про наші дитячі роки? Чи можемо ми бодай на мить забути ті щасливі пасхальні ночі, які ніколи не повернуться? Хіба не ця пасхальна ніч – міцнющий вузол, що пов’язує нас з традиціями єврейського життя? Не важливо, краще чи гірше проводять Седер Песах в Америці. Але факт, що не тільки ті, хто пов'язаний з єврейською релігією й традиціями, але й навіть вільнодумці згадують свої дитячі роки з особливою втіхою і… смутком

    Існували певні види заробітку, що процвітали в Песах, але були й такі справи, що їх хазяям в Песах зоставалося тільки відпочивати, бо торгівля в Песах не провадилася, або ж на їхній товар в Песах накладалося табу. Єдине, що в Песах могло принести заробіток – це ремонт дерев’яних діжок. І цим займався бондар Пейсі Фесер. Цілий рік він, лагодячи діжки, жив то тут, то там. Бо коли у теплицького єврея діжка стала протікати, він сам обмазував її глиною. А ось коли наставав переддень Песаха, діжку потрібно було кошерувати кип’ятком чи заміняти на пасхальну, яка зберігалася на горищі. Дуже часто ці діжки виявлялися розсохлими, протікали й потребували ремонту. Про діжку для пасхального борщу починали турбуватися завчасно. І тут потреба в Пейсі-бондарю була загальною, і він тоді заробляв на проведення седера. І коли на Песах хазяйки підходили до великої борщової чи нової пасхальної діжки з водою, роботою Пейсі захоплювалися, і кожна жінка бажала йому довголіття.

    Траплялося й таке. Діжка стала протікати першого ж дня на Песах. В будень брали замазку, шматок хлібного м’якуша чи воскову свічку й щілину законопачували. Але в дні Песаха цих речей в єврейському домі не знайти. Замазка – хомец! В магазин, що торгує замазкою, не підеш, адже в руки її брати не можна. Який набожний єврей доторкнеться до хомец? Доводилося чекати до «хол а-моед», щоб запросити Пейсі для лагодження борщової діжки. Борщ же доводилося брати у сусідок, які в таких випадках надавали послугу.

    Заробіток, який на Песах «лежав у землі», був у мого дядька Моті Крупника. Цілий рік його сліпа коняка ходила по кругу, крутячи камінь, який перетворював гречку в крупу і в гречане борошно. Після Пуріму він чистив камінь, кошерував його й «тер мацу» для фарфл і борошно для маци. Напередодні Песаха, майже перед тим, як влягалися на перинах, він завершував роботу і всі вісім днів Песаха буз безробітним. А його дружина тітка Шифра сиділа на базарі, торгуючи крупою й гречаним борошном. Влітку тітка потерпала від спеки, взимку замерзала й гріла ноги біля «вогняного горщика», а на руки надягала рукавиці без пальців. Вісім днів Песаха вона була на «канікулах» й займалася домівкою. На хол а-моед білила усі кімнати в домі й, добре напрацювавшись, безсиліла.

    Решту днів Песаха згадувати не обов’язково. Для чого розповідати, що упродовж восьми днів Песаха кришки хомец неможливо було віднайти в єврейському домі? Навіщо згадувати, що всі вісім днів свято відчувалося в кожному домі? Для чого розповідати про біль й серцебиття, коли потрібно було назад запаковувати пасхальний посуд, і – кінець святу! Щоправда, в останні пару днів вже нудьгували за шматком хліба. І як тільки Песах доходив до кінця, вечоріло, я вже був у пекаря Урі, купував там за копійку франзелку й проковтував її.

    Першого дня після Песаха їли хліб, куплений в пекарні. Вдень мама ставила закваску для хліба, і в кожному кутку ставало буденно. І ми, хлопчаки, вже думали про заняття в хедері з новим меламедом.

    Було багато євреїв – пекар маци, продавці яєць, бондарі і, звісно ж, швець, кравець, які, дякуючи Песаху, заробляли й могли цим прожити усе літо. Були й інші євреї, котрі заради Песаха позичали, влізали в борги і кілька місяців поспіль мусіли сплачувати все те, що позичили. В основному були винні за одежу, яку справили на Песах. Щоб розрахуватися з кравцем, шевцем, з мануфактурним магазином, після Песаха доводилося їм сушити собі мізки. Було багато євреїв, яким незручно було брати подаяння. Вони перед святом позичали гроші для купівлі маци, яєць, м’яса, і для них після Песаха наставала найважча пора року.

    Були такі ґешефти, котрі страждали і перед Песахом, і після нього. Зазнавали збитків магазини, які були порожніми. Гастрономічний магазин Раціс цілий рік «торгував золотом», але в Песах був безлюдним. Хто піде купувати сарделі чи краківську ковбасу? Хто купує на Песах оселедці чи копчену рибу? Шкода було цих торговців, які на Песах мали тільки збитки. Інші магазини, особливо мануфактурні, декілька днів після Песаха не наторговували ні копійки. Той, хто хотів справити собі щось на Песах, встигав до свята. І якщо хтось збирався взяти відріз на сукню для дружини чи доньки, був настільки спустошений, що на нову покупку не мав ні копійки.  

    Для нас, дітей, після Песаха дні були радісними, але і з великим головним болем. Ми любили весну, літо й раділи теплому вітерцю після Песаха. Але наставав час рахувати дні «омера». Взагалі, цей підрахунок днів для нас, дітей, був карою. Заради нього ми були мусіли ходити щодня на вечірню молитву. Через цей підрахунок і батько, і ребе дуже нас пильнували, і якщо вдавалося упіймати нас на тому, що ми не молилися, нагородою для нас були стусани. Але зате підрахунок нас повідомляв, де ми сьогодні «знаходимося» і скільки зосталося до Лаг баомер. І це було нам винагородою.

    І ще одну утіху мали ми від підрахунку днів. В цей час не можна стригтися. А який теплицький хлопчак любив сідати до Хаїма-перукаря й дозволяти себе стригти? Адже це ж було істинним покаранням!

    Просмотров: 55 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Октябрь 2020  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
       1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии