Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2020 » Октябрь » 7 » Велв Черновіцький. Теплик – моє містечко. Розділ 14. Частина 1.
    11:26
    Велв Черновіцький. Теплик – моє містечко. Розділ 14. Частина 1.

    Діти Теплика дотримуються усіх єврейських свят

     

    Теплицькі євреї дотримувалися усі традиційних і релігійних свят. І не лише великих свят чи днів святості, під час яких по цілих днях молилися в синагозі Богу чи прохали заробітку і здоров’я. Але й маленькі свята вони проводили згідно Закону Божого. Тому святкували і Лаг баомер, і, само по собі зрозуміло, Пурім, Хануку. Хаміше-осор бі-шват (напівсвято, Новий рік дерев) в Теплику не пропускали просто так. А Шавуот, Суккот, Рош а-Шана, Йом Кіпур – про це й казати зайве! І якщо вам цього ще не досить, то кожен теплицький єврей знав, коли благословляють початок місяця і коли розпочинається місяць. Яка теплицька жінка, боронь Боже, в Рош ходеш стане штопати панчохи чи латати сподні чоловіка? Адже початок місяця був також святом. А свято у Теплику – завжди свято!

    Було декілька свят, в яких дітям належала головна роль. І діти були певні, що Бог створив їх для того, аби ми знали, що таке життя на землі.

    Ось, наприклад, свято Лаг баомер. Для кого він ще створений, як не для нас, теплицьких дітей? Щоправда, старші також його відзначали і до цього дня приурочували весілля дітей і заручини доньок. Але свято було нашим! Це так само, як Бог давав дощ, щоб євреї провели молитву на грім, а ми – теплицькі діти – співали пісеньку:

     

    Боже, Боже, дай нам дощ,

    Для малесеньких дітей,

    Для яких вдень і вночі,

    Усі двері на замку.

     

    Теплицькі діти знали, що Лаг баомер – їхнє свято. Саме цього дня учні рабі Аківи перестали вмирати. Тому потрібно вийти в чисте поле з рушницею, зробленою з дощечки, і зі стрілами з паличок, з запасом їжі і пиття на цілий день.

    Лаг баомер був єдиним днем серед тижня, коли теплицькі діти могли собі дозволити піти з дому на цілий день. Ходити вільно полем, де можна зустріти пастушка з отарою овець і собакою, яка гавкає і кусається, і все-таки не боятися її. Адже ми були озброєні, а, головне, це була компанія з декількох десятків учнів хедера.

    Занадто багато їжі в поле не брали. Мама клала в мішечок пару крутих яєць, шматочок сухої фаршированої кишки домашнього приготування, пару житніх млинчиків, пару груш чи яблук, куплених на базарі у селянина по три копійки за десяток. Нас, дітей, не так цікавила їжа, як питво. В Лаг баомер вранці йшли на базар і купували за копійку чи за дві яблучний квас. З цією пляшкою наше свято було довершеним! Зрозуміло, що деякі діти приносили «царську їжу». Наприклад, курячу пульку (лапку), крильце, а іноді і те, й інше разом. Але ми не заздрили багатій їжі, бо ділилися: тобі – кус, мені –кус! Мені шматочок мамалиги з сиром, тобі шматочок млинчика з сиром, мені кус пульки, тобі кус печінки. Змішувати м’ясне з молочним нам і на думку не спадало.

    Не завжди ми отримували від цієї їжі задоволення. Не завжди ми взагалі їли наш обід. Більшу частину обіду з’їдав дорослий, що супроводжував нас в поле. Він одбирав найкраще, найсмачніше, випивав наш квас, лягав на траву і свистів до вечора. А хто стане протестувати, що супроводжуючий «пригощається»? Навпаки, ми робили «хорошу міну», зображаючи «задоволення» з того, що супроводжуючий зжер наш обід. Він робив нам послугу, «знявши пробу», повідомивши потім, чия мама краще готує і чий татусь молодчина, що дав грошей на квас. Потім, коли він засинав, ми почували себе вільними, гасали досхочу, забуваючи про голод. Оскільки ми були спітнілі і хотіли пити, то знаходили струмок, напивалися з нього і потім мучилися животами декілька днів.

    Але якщо нас супроводжував сам ребе, бувало зовсім інакше. Він проводив з нами цілий день. І це був найкращий день року.

    По-перше, ребе хоча й був на нашому утриманні, але він не з’їдав і не випивав усе, що ми мали. Він лише пробував їжу і квас та проказував молитву після їди.

    По-друге, він нас оберігав, аби ми не гасали понад наші сили і не дуже пітніли.

    По-третє, і це було найважливіше, він оповідав нам цілий день історії про рабі Аківу, простого пастуха, який не знав жодної букви, а став великим вченим і знавцем Тори. Він змальовував нам Рахель, доньку багатія, яка закохалася в простого юного пастуха.

    І нам здавалося, що ми бачимо цю красуню і також в неї закохалися! А ось він змальовує сцену, як Рахель стоїть, зігнувшись над коритом білизни, і заробляє для себе і для свого чоловіка, аби він міг учитися. Ми, хлопчики з хедера, співчуваємо цій вродливій єврейській дочці. Вона виросла в розкошах і багатстві, а зараз змушена важко працювати. Ми злі на її жорстокого батька. І готові поділитися з Рахель усім, що в нас є, і навіть своїми зекономленими копійками.

    Ось ребе розгортає перед нами картину, як Аківа, ставши після дванадцяти років навчання великим вченим, повертається з пошаною і повагою додому, до своєї Рахель. Сусіди їй повідомляють, що її чоловік великий вчений, і запитують, чи скучала вона без нього. Рахель відповідає: «Якщо він стане великим вченим, я згодна скучати іще 12 років його навчання». Рабі Аківа стоїть під вікном і чує цю відповідь Рахелі. Він повертається назад навчати Тору, а Рахель так і не дізналася, що її чоловік стояв під вікном і чув її відповідь.

    Ребе продовжує свою розповідь. І хоча ми пам’ятаємо її з минулого року, і з позаминулого, ми сидимо й уважно слухаємо, стараючись не зронити ні слова. Ось рабі Аківа повертається додому, а з ним 24 тисячі учнів. Він іде до того місця, де знаходиться бідна й у лахмітті Рахель. Штовхається між людьми, щоб наблизитися до дружини. Його учні, не знаючи, хто така ця жінка, не допускають її до чоловіка. І рабі Аківа змушений наказати їм: «Пропустіть її! Все, що є у мене (мої знання Тори), і все, що у вас є – це тільки дякуючи їй».

    Ми плещемо в долоні: «Браво!». Коли б ми зустріли Рахель, то розцілували б її. І коли наш ребе розповідає, що тесть Кальба-Савуа прийшов помиритися з рабі Аківою, і він з Рахель простили його, ми обурилися. Але наш ребе нагадує: «Все таки він батько. Батька потрібно шанувати».

    Так пройшов у нас цей день свята. Додому ми йдемо з піснями, жваві й веселі. І так щороку. Як тільки настає перший післяпасхальний день, ми починаємо рахувати тижні, дні й години до настання Лаг-баомер, щоб розпочати все знову.

    Другим святом для теплицьких дітей, коли вони отримували повне задоволення від Божого світу, була Ханука. Щоправда, від Хануки задоволення мали й дорослі, і, можливо, більше за малечу. Для дітей Ханука була цілим світом! По-перше, в Хануку ми по вечорах не навчалися, були вдома і дивилися, як батько з деякими сусідами грає в карти, лото чи доміно. По-друге, якщо грали не в нас, ми, діти, брали ковзани, санки і йшли кататися до озера чи з гірки біля уманського мосту. Але найголовніше, за що малеча любила це свято, так це за хануке-гелт (святкові гроші дітям). Від Хануки залежало, чи буде мені зшитий на Песах новий костюм. Від Хануки і хануки-гелт, що я ховав в холодній залі під софою, залежало, чи буде у мене матроска, про яку я мріяв. Від хануки-гелт залежало, чи куплю я такі ковзани, як у Янкеля Вишняка. Справжні металеві ковзани, а не такі, як були в мене – зі шматка дерева з вставленою загостреною металевою смужкою. На них можна було собі звихнути шию,зламати голову. Одним словом, ми будували тисячі планів, як використаємо хануке-гелт. І нарешті, тато позичав у нас ці гроші до Песах. Позичити – інша справа, але хануке-гелт потрібно спочатку дати!

    І всі давали хануке-гелт. Давали тато, мама, старший брат і сестра, а потім йшли до дядька Моті, до тітки Шіфри, до тітки Хані, до тітки Юдіт. Нікого не пропускали і не соромились просити якомога більше. І обурювалися, коли давали менше, ніж торік. Після цього ми, зібравши у всіх хануке-гелт і натішившись ними кілька днів, віддавали їх татові на зберігання до Песаха.

    Старики отримували на Хануку не менше задоволення, ніж діти. Не було жодного єврейського дому в Теплику, де не святкували б найкращим чином усі вісім днів.

    Розпочиналася Ханука запалюванням першої свічки. В більшості домів була спеціальна ханукальна лампа, яка з року в рік стояла в скляному шкафу, очікуючи на своє використання. Дехто мав «шамаш» (допоміжну свічку) для послідовного запалювання свічок.

    В домівках бідняків, чи там, де ханукальна лампа вже відслужила свій довго­вічний строк, а другу не змогли придба­ти, використо­вували картоп­лину з вирізаною у вигляді лунки серцевиною. Туди за­ливали масло, вставляли гніт, і це ставало ханукаль­ною лампою. На кожен черговий день свята додавалася наступна картоплина-лампада. Ясна річ, в такому домі веселощів було мало. Таких ха­нукальних сві­тильників господа­рі соромились. Багато років зго­дом, вже після Першої світової війни, коли гас став дорогим і половина Теплика місяцями сиділа в темряві, дякували Богу, що є бодай така лампа, щоб освітлювати кімнати на пару вечірніх годин.

    Коли після вечірньої молитви тато повертався із синагоги, на вікні уже стояла ханукальна лампа. Збоку від неї – пляшечка масла, яке використовували для підтримання вогню в світильнику, а поруч з пляшечкою – шматок товстої нитки для гноту. В більшій частині домівок на Хануку збиралися рідні, друзі і розважалися настольними іграми. Найулюбленішою була гра в «квитки». В квитки грали на Лаг баомер. Квитки розмальовувалися каліграфічною єврейською в’яззю. В підготовці квитків до гри великим спеціалістом був меламед Елі Шіхман. Він виготовляв до Хануки, мабуть, цілих 20 колод квитків і цим заробляв собі на мацу до Песаха.

    Ось вам картинка теплицької домівки під час Хануки. В їдальні горить 12-лінійна гасова лампа. Свічки щойно погасли і перестали чадіти. Довкола столу сидить кілька чоловіків. Вони грають в карти чи квитки. Збоку на підлозі сидять діти і граються дзигою, купленою у Арона Йосла Гершонова за 10 грошів. Згори чути голоси дорослих: «Бери собі на одну менше!». З-під столу, де ми сидимо, чути голос: «Упав на «шин»! Дзиґа мала чотири боки, на яких було написано: Нун, Гімель, Гей, Шін, абревіатура фрази «Нес гадоль гайя шам» («Велике диво було там»). Кращим ходом вважався той, коли дзиґа, довго крутячись, випадала на «Шин».

    Нагорі грали на гроші: копійка, десятка і навіть гривеник на кон. Ми під столом грали на великі і малі ґудзики, які в дні Хануки відривали, де тільки могли. Це були наші «гроші». Бували в Хануку дні, коли я ходив з кишенями, повними ґудзиків. Але бувало, що я підв’язував штанці мотузкою, а на старих батьківських штанях про ґудзики не зоставалось навіть пам’яті. Все це забирала «ханукальна рулетка» – дзиґа.

    Посеред гри заходить схвильована мама і каже, що пора закруглятися, бо вона має накривати на стіл. Почувши «накривати на стіл», ми його звільняємо. Через якусь хвилину мама вносить велику тарілку пишних булочок чи млинців з часником, обмащених гусячим жиром, який зазвичай готувався для Песаха, а в додачу кілька гусячих шкварок. Булочки були свіжі, гарячі і танули в роті. Після млинчиків подавали велику миску супу з квасолі, житній калач з жиром чи борщ з мізковою кісткою, і народ черпав ложкою з загальної миски, продовжуючи розмову.

    Наступного вечора замість млинчиків з жиром пригощали гречаними млинцями, заздалегідь посилаючи в гастрономічний магазин до Раце купити декілька коробок сардин чи декілька упаковок молоки, щоб вийшла справжня вечеря. Щоправда, ця вечеря не завжди була за рахунок господаря. Знімали зі столу «кон», і на ці гроші дозволяли собі смаколики. Господиня надавала свої послуги і цим економила на завтрашній обід. Після обіду жінки долучались до чоловіків і грали в лото. Гра нескладна, п’ятирічна дитина також знає її правила. Гра йшла по одному грошу за кон, тому ми зоставалися поза грою. Щоправда, гроші ми мали, багато грошей. Дехто з нас мав до трьох рублів, але ризикувати і програвати бодай гріш ніхто не наважувався. В Теплику були домівки, де грали в дні Хануки в справжні карти. Грали в «21» та інші ігри. Це траплялося у Хаїма Басіна, Шлойми Сироти, Ноаха Мозеса, Рафаела Гармахса і ще деяких хазяїв. Якщо якийсь єврей за ніч програвав трояка, то назавтра про це знало усе містечко. І кожен житель показував на невдаху пальцем. Хтозна, чи не відмовили б в банківському кредиті невдасі, якби голова банку Гершл Поляк і пара інших «начальників» не були серед тих, хто грав в цій компанії.

    Одного прекрасного дня Шіке Сокоранскі повернувся із закордонної подорожі, привізши гру «покер», і настав період захоплення цією грою. Грали і старий, й малий, але тільки в Хануку. Дуже мало теплицьких євреїв сідали посеред тижня грати в карти. А грати в карти в суботу нікому і на думку не спало б. Та й ніхто б не посмів. Грали в різні «пристойні» ігри, наприклад, «501», «1001», здебільшого грали в «66». Надто віруючі євреї вважали, що в Хануку грати – міцва (благодіяння), грали в доміно, в «кози й вовк» на шашковій дошці.

    Не весь час у свято грали в карти. Бували ночі, коли сиділи й розповідали про чудеса, що траплялися в Хануку, чи взагалі про Хануку. Розповіді були різними, залежно від товариства. В простих чи ортодоксальних домівках знали, що Хануку ми святкуємо тому, що греки напали на Єрусалим – святе місто, зайшли до Храму і осквернили його. Вони поставили там свинячу голову (що може бути гидкішим за свиню?) і вимагали, щоби їй поклонялися! Прийшли Хасмонеї і, з Божою поміччю, вигнали греків та очистили Храм. А оскільки в Храмі раніше завжди горіла менора, Хасмонеї хотіли відновити цю традицію. Але вони знайшли тільки одну запечатану порцію масла. Для підтримання вогню цього могло вистачити тільки на одну ніч, але всі вісім ночей, доки не підготували свіже, не осквернене масло, вогонь підтримувався! Тому в Хануку ми запалюємо вісім ханукальних свічок.

    Ця розповідь нам, хлопчакам із хедера, дуже подобалася. І не зважаючи на те, що ребе нам уже розповідав це не раз і ми знали про чудо напам’ять, все-таки слухали з такою цікавістю, наче нам це було невідомо. А чому грають в Хануку у квитки, карти, смакують гречаними млинцями? Причиною тут – традиція, а традиція з часом стає законом.

    Були домівки, наприклад, у Нюшки Кушніра, де про Хануку розповідали зовсім інакше. Тут уже згадували не просто греків, а злодійського Антіоха, Йєгуду Макабі. Там мовилося про єврейських зрадників, які хотіли продати єврейський народ заради своїх інтересів. Там говорили про єврейську асиміляцію, про тих, хто копіював грецьких вождів і хотів, щоб єврейський народ змішався з греками. Пізніше, коли я став старшим і ходив в хедер до Заграя, дізнався, що правдивішими були розповіді Нюшки Кушніра, а не ребе Якова Меїра. Саме там я дізнався, що таке «п’ята колона». Пізніше, коли мені вже сповнилося цілих одинадцять, я вже знав, що єврейський народ мав зрадників навіть в середовищі… коенів, які пішли шляхом греків.

    Щоправда, Шлойме Сирота, оповідаючи про Хануку, казав, що греки хотіли трішки олюднити євреїв. Вони хотіли, аби євреї перестали дивитися тільки на небо і піклувалися земним життям. Він навіть оправдовував коенів – нащадків первосвященика Аарона, які посилали своїх дітей і єврейську молодь займатися спортом. Він вважав, що вони це зробили з умислом, щоби створити здорове м’язисте покоління, здатне захищатися. Слухаючи Шлойме Сироту, ми сумнівалися: хто ж правий? Не вкладалося в голову, щоб коени були зрадниками. Але погоджувалися, що єврейські діти повинні займатися гімнастикою і при потребі уміти дати відсіч грубій силі. І хтозна, погодилися б ми, мабуть, з правотою Шлойме. Але він допустився помилки, повністю заперечуючи «чудо» зі знайденим горщиком масла істверджував, що вся ця розповідь – легенда, обман народу. «А чому запалюємо на Хануку свічки?» – запитував цей безбожник. І пояснював, що це тисячолітній звичай, який зберігся донині. Перемогу над греками відзначали святом з феєрверками за тодішніми правилами. От і зостався звичай запалювати вогонь – маленькі свічки, як пам'ять про перемогу.

    Для дітей заперечення «чуда», знахідки глечика з маслом, якого могло вистачити на одну ніч, а вистачило на вісім ночей, було великим ударом. Вся святість Хануки уособлювалась в цих свічках, як у великому чуді! Якщо ж «чудо» Хануки – обман, тоді і дзиґа з чотирма літерами на боках також обман. А такої думки ми не могли допустити. Тому ми не повірили міркуванням Шлойме Сироти про греків і коенів, які піклувалися про добро для євреїв. Для нас, дітей, Шлойме Сирота був втрачений на цьому світі. Не раз ми його жаліли за те, що його, безбожника, будуть смажити в пеклі.

    Коли ми якось повідомили нашому ребе Гедалію про те, що розповідав Шлойме Сирота про Хануку, він вхопився за голову і попередив нас: «Якщо ви не хочете мучитися у пеклі разом зі Шлойме, то не прислухайтеся до того, що він меле». Ребе нас запевнив, що Шлойме Сирота буде покараний. В пеклі поставлять вісім ханука-світильників по всіх кутках неба (куб – це 8 кутів). Шлойме буде бігати там і гасити їх. І доки він погасить останній світильник, перші знов запаляться, і він знову побіжить їх гасити.

    Віруючі євреї і рабини, напевне, бойкотували б такого безбожника, який заперечує віру в чудо Хануки. Але оскільки вони знали, що Шлойме Сирота кепкує над рабинами та їхнім бойкотом, то не чіпали його, а шукали певних шляхів для розвіювання його висловів.

    Третім великим святом, якого Бог створив для єврейських дітей, було свято Пурім. Але Бог не бажав, щоби між Ханукою і Пурімом єврейські діти не мали чим потішити свою душу, і Він створив на 15-ий день місяця Шват справжнє дитяче свято, Новий рік дерев. Цього дня ми чекали з нетерпінням. Це був єдиний в рокові день, коли ми могли собі дозволити скуштувати і зробити благословення, сказавши молитву над фруктами, котрі прибули просто з країни Ізраїля. Наші мрії були про священну країну, про жменьку землі, яку привозять звідтіля і кладуть в узголов’ї на могилу (а це могли собі дозволити тільки багатії), про виноградники і фінікові дерева, що їх вирощують євреї в тому краю. І про фрукти, які я тримаю в руках, а вони зірвані з дерева десь поблизу Єрусалима, поблизу «Стіни плачу». Все це підігрівало наші фантазії, і як тільки ми дочікувалися ранку 15 числа місяця Шват, то брали дві-три копійки в батька чи нами зекономлені на неспожитих сніданках і мчали до Шабсе в магазин купити трохи родзинок і сушених фруктів. З яким апетитом ми їли ці сухофрукти і як душевно думали про дерева, в яких зараз «новий рік», і там «нагорі» призначають, якому дереву продовжувати жити і плодоносити, а якому всохнути! Таємно в душі ми просили у Бога, аби Він призначив деревам для євреїв Ізраїля до життя, а не до смерті. (Про дерева теплицьких євреїв ми не згадували. Який стосунок мали ми до них? Що отримаємо ми, коли дерева тутешніх селян принесуть плоди?). Нехай Бог почує наше прохання і дозволить нам наступного року знову смакувати цими плодами.

    Тільки одне нас обурювало: розповіді про те, що в далекій Ерец-Ісраель такий дорідний урожай, що фруктами годують кіз. Такими рідкісними плодами?! Нам ставало шкода, що дорогі фрукти віддають козам. Чи ж не ліпше надсилати їх до Теплика, де єврейські діти сваряться за шматочок фініка?

    День 15-ий місяця Шват проминав дуже швидко. Зимові дні куценькі, і теплицькі діти рахували їх, квапили, аби скоріше дожити до свята Пурім.

    Чому матері та інші кажуть: «Пурім – не свято, малярія – не хвороба»? Я цього не розумію. У нас, дітей і дорослих, в Теплику Пурім був святом! Святом, яке облаштовували зі всіма атрибутами, з хоменташн – трикутними пиріжками з солодкою начинкою, з маком чи з варенням, що звалися вухами Амана, з тріскачками (грагерс), з посилкою пригощень один одному і з можливістю заробити зайвий грошик. В Пурім заведено приносити один одному згортки з солодощами і солодкою випічкою («мішлоах манот», букв.: «посилка яств»; на їдиш – «шелахмонес» Ред.) і давати нужденним гроші.

    День перед Пурімом діти не дуже полюбляли. В цей день треба дотримуватися посту, це робив тільки батько. В цей день він був лихим, нервовим, і його не можна було дратувати. А як не шуміти, коли в твоїх руках тріскачка, і ти маєш перевірити, як вона діє? Інакше може статися, що в мить, коли пом’януть ім’я «Аман», всі тріскачки затріщать, а твою раптом заклинить, і ти станеш для всіх посміховиськом.

    Тому, коли з Божою поміччю, цей день мине і всі йдуть до синагоги слухати, як читають Мегілат (сувій) Естер, тоді настає наш час. Ми були головними героями в бейт-мідраші чи у великій синагозі. Наші тріскачки, тупання ногами і удари палицями могли розбудити навіть мертвого. Євреї, котрі стояли на обгородженому підвищенні посеред синагоги – бімі, і читали мегілу, піклувалися, щоб Аману дісталось «на горіхи». І тільки-но згадували ім’я «Аман», читач починав тупати ногами, подаючи нам сигнал, що пора вмикати тріскачки. Найбільший гнів викликало ім’я Амана, коли згадували десятьох його синів. В цей час нашому галасу не було меж, і ми робили зайві удари – нехай цей мерзотник знає, як бажати смерті єврейським дітям.

    Прийшовши додому, збуджені і веселі, ми намагались потріщати трохи і тут. Але в тата після посту і шуму в синагозі боліла голова, що змушувало нас ховати тріскачки до завтрашнього ранку, коли буде повторне читання мегілат Естер. Після цілого дня клопоту біля печі мама виходить з кухні і, не зважаючи на втому, сяє від радості. І поготів! Адже вона скінчила пекти хоменташн, флуден (багатошаровий домашній пиріг з начинкою), печиво і іншу випічку, які завтра треба буде надсилати «людям» і давати свої шелахмонес у відповідь на те, що люди надішлють нам. Особливі флуден, з горіхами й медом, вона пекла, щоби надіслати ребе та іншим знатним городянам. Їй пощастило не бути ні від кого залежною і хотілося пригостити всіх можливих гостей як належить. Малеча вешталася біля кухні в сподіванні поласувати шматочком лейкех, чи пригорілим флуден – його можна отримати, бо пригоріле мама не захоче нікому надсилати.

    Мама не пускала нас на кухню і стежила, аби ми нічого не потягли. Вона обіцяла, що завтра пригостить нас, і ми поласуємо. Ми дочікувалися завтрашнього дня, щоб не поласувати, а заробити. Адже нас чекало відвідання багатьох домівок. Вранці ми біжимо з татом до синагоги помолитися. Знову читають мегілат Естер, знову галас і тріскотня, але вже не такі, як учора, немає вже того ентузіазму. Вчора було весело, а сьогодні гаматня просто так. Повертаємося із синагоги, знову гарне свято відчувається в домі. Мама розкладає флуден окремими порціями для розсилання знайомим. Вже готова біла накидка, якою накривали випічку в подарунок. Але перш, ніж ми відправляємося з посилками, надходить Злата-Доба, донька Ноаха-водовоза, з тарілкою, на якій лежить маленький флуден, і каже: «Мама прислала вам шелахмонес. Доживіть до наступного року!». Мама забирає її флуден, кладе у відповідь свій, віддає за батька сороківку (двадцять копійок), копійку – за себе, і проводжає її. В домівці гармидерно, приходять – виходять, і знову приходять. Мама керує, мов генерал. Цьому флуден, тому копійку, третьому – корзинку з гостинцями, родичам і сусідам, четвертому – ледь-ледь. Вона отримує десятки поздоровлень і відповідає кожному: «Гам атем! (І вам також), дерлебт ібер а йор – доживіть до наступного року!».

    Потім вона розпочинає готувати роботу для мене. Я ношу «шелахмонес» близьким родичам, ребе, шойхету, старості Іці Фуксу і компаньйонам батька. Дорогою я відламую шматочок, щоб поласувати, від цього, іншого, і цим ледь не викликав сварку між тіткою Шифрою і мамою. Річ у тім, що по дорозі я з’їв половину «шалахмонес», який передала тітка, і мама відчула себе ображеною за те, що зовиця відповіла таким убогим подарунком.

    Закінчуючи розносити наші шалахмонес, я розпочинаю працювати «надурочно» для сусідів і особливо для рабина. Я розношу шалахмонес, заробляю трохи грошей – ясна річ, «чайових», при цьому не повідомляючи батькам. Коли б вони дізналися, то забили б мене! Я став професійним рознощиком. Але навіщо їм розповідати про це? Увечері я сідаю в кутку і рахую свій капітал – цілих 75 копійок, та ще потертий трояк, якого мені хтось підсунув.

    Велика радість для дітей наставала увечері. Пурім-трапеза, великий плетений калач, що займав увесь стіл. Одного разу, коли до нас завітали «пурім-шпілери» і показали гру в «тіатер», ми від сміху хапалися за боки. Задоволення було грандіозне! Все містечко стояло під вікнами і дивилося цю «виставу». А царював я: керував дверима, кого слід впускати, а кого зоставити надворі.

    Пурімські вистави залишили глибокі спогади у моєму житті. Я пам’ятаю, як артисти у нас дома перебрали міру. У цариці Вашті зірвали плаття і кофточку, зоставивши її в жилеті і штанях. Від нас артисти пішли давати виставу до Нахмана Ладиженського. Але оскільки вони вже були напідпитку, то перекинули там лампу. Виникла пожежа, яку тут таки погасили.

    Наступного дня після Пуріма ще відчувалися святковість і веселість. Це усе ж Шушан Пурім, пов’язаний з Аманом (хай він здохне!), і з його десятьма синами, які хотіли вбити всіх євреїв. Під час Шушан Пурім ми в хедері не навчалися. Але приходили сюди послухати ребе, котрий розповідав про чудеса цариці Естер, про те, яка вона була набожна і сором’язлива, як нерозумний цар Ахашверош закохався в неї з першого погляду, а Мордехай-цадик приховав, що він єврей, щоб отримати »правожительство» і можливість бути наближеним до царського двору. І про те, як він підслухав, що хочуть отруїти царя Ахашвероша, а Мордехай доповів про це царю. Коли цареві подали страви, він наказав привести собаку і дав їй їжу зі свого столу, і через кілька хвилин собака здохла. Нам, дітям, шкода було собаку, все таки жива істота. А ребе продовжує розповідь, і нам здається, що ми стоїмо в домі царя і бачимо, як він стукнув палицею і наказав принести книгу спогадів, оскільки йому не спиться, і він бажає трохи почитати. Він не знав, цей дурник, що в ній він прочитає, що Мордехай врятував йому життя.

    Ось змальовує нам ребе картину, як Аман, приготувавши шибеницю для Мордехая, приходить до царя Ахашвероша веселий і готовий просити царя, щоб Мордехая повісили. А цар звелів йому взяти коня і возити Мордехая по місту, вигукуючи: «Людина – рятівник!».

    Ми слухали оповідь ребе, і душа раділа. Але з одним ми, теплицькі діти, не могли погодитися – з тим, що в столиці Персії Шушан і в усіх інших містах від Індії до Ефіопії євреї вбивали іновірців. Хай би там як було, але це не природньо для євреїв мститися і вбивати. Так думали тоді єврейські діти, ще не знаючи, що настають часи Треблінки, Майданека і Аушвіца. Сьогодні вони думають по-іншому.

    Єврейські діти Теплика свято і весело відзначали свято Шавуот.

    Для дорослих, для наших батьків Шавуот був звичайним святом, де читали книгу Рут і їли молочні страви. Трохи знали теплицькі євреї, що Шавуот – це свято перших жнив. Знали, що в Шавуот дарували Тору на горі Синай і визнали нас, євреїв, обраним народом. Мушу зізнатися, що в них, у дорослих, не так відчувалася святість Шавуота, як у дітей. Мабуть, тому, що дорослі вже пізнали смак того, як «важко бути євреєм». І дарування Тори в цей день було для них невеликим щастям. Чи це тому, що свято Шавуот прив’язали до розповіді про «Омер», про якого наші тепличани поняття не мали. А може тому, що Шавуот – це розповідь про «зелень», а євреї Теплика дуже мало бачили її перед очима. Тому свято Шавуот лише для нас, дітей, було цілковитим і великим святом

    Просмотров: 60 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Октябрь 2020  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
       1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии