Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2020 » Октябрь » 10 » Велв Черновіцький. Теплик – моє містечко. Розділ 14. Частина 2.
    23:56
    Велв Черновіцький. Теплик – моє містечко. Розділ 14. Частина 2.

     

    Ми отримували втіху від розповіді ребе про те, як євреї отримали Тору на горі Синай. І як Бог носився з нею, наче Сара-перекупка з курми і старим півнем, і ніхто не хотів брати Тору в руки, оскільки там написано: «не убий, не вкради, не можна мати задоволення від чужого, як-от, від чужої прислуги чи чужого віслюка». А який єврей бажає отримати задоволення від чужого, будь то чужа жінка, прислуга чи віслюк?

    Ребе розповідав нам, як Бог, прийшовши до євреїв з Торою, дізнався, що, таки да, існують серед тих, хто щойно вийшов з Єгипту такі, які жадають чужого. Вони не бажали приймати Тору й інших підбивали на це. Тоді Бог взяв й навісив над всіма гору Синай (ребе навіть показав, як виглядала гора і де стояли євреї) і сказав їм: «Ви берете Тору чи ні?»… І євреї «з любов’ю» прийняли Тору й вигукнули: «Будемо виконувати й слухатися!». Хотілося запитати в ребе: «Хіба це можливо, щоб примусити насильно прийняти Тору? І чому Бог не нав’язав це іншим народам, яким уже Тору пропонував, а вони сказали, що не хочуть?». Запитати про це у ребе нам не довелося, а коли б ми й запитали, то отримали б ляпаса або запотиличника.

    Ми, діти, не сповна були задоволені розповідями ребе про Шавуот. Він не роз’яснив нам, чому, наприклад, ми їмо в Шавуот тільки молочне. А батьки мусять зі шкіри вилазити, аби дістати шматочок сиру і пару глечиків молока на Шавуот.

    Чимало євреїв тримали в Теплику кіз, мали склянку молока й збирали молоко, щоб його вистачило для молочної трапези в святкові дні. Кози доїлись цілий рік, але, немов на зло, за пару тижнів до Шавуот лактація припинялася, і хазяйки зоставалися без молока. Та все ж теплицькі євреї, хвалити Бога, не зоставалися без молочного. Вони йшли рано-вранці в село і приносили звідтіля глечик молока. А про сир турбувався батько в передсвятковий день на ярмарку. Теплицькі євреї влаштовували свято так, як велів їм Бог і як завжди його проводили їхні батьки й діди.

    В Шавуот вдень тато прослуховував, як ми знаємо гімн «акдамут», який ми співали мелодійно і пояснювали йому важкі слова. Потім ми роз’яснювали книгу Рут, і тато був задоволений, що ми гарно навчаємося у ребе. Це було повноцінне свято. Двері й ворота зачиняли. Святково одягнуті євреї гуляли по вулицях, і єдина різниця між Шавуот і шабатом полягала в тому, що можна було палити сигарету і замість слів «А гут шабес!» казали «А гут йонтев!» (Гарного свята!).

    В домівках деяких євреїв можна було уздріти зелені гілки дерев, що їхвони, хоча й боялися собак, все-таки приносили від знайомих селян. Так теплицькі євреї прикрашали зеленню на Шавуот свій дім, виконуючи древній звичай.

    Свято Шавуот проходило швидко (усього два дні!), і для учнів хедеру наставало довге літо навчання і викреслення з пам’яті цих прекрасних днів. Найближче наступне свято було лише восени – Рош а-Шана. Теплицькі діти не особливо любили це печальне, страшне і… монотонне свято. Крім цього, перед цим святом був дводенний піст, два довгих літніх днів посту й мук. Вони припадали на 17 день місяця Тамуз і на 9 день місяця Ав.

    Перший день посту діти Теплика не постили. Зате вони постили в дуже спекотний день 9 Ава, оплакуючи руйнування Храму в святому Єрусалимі. В 17 день Тамуза ми йшли в хедер, але не навчатися, а молитися. Решту часу ребе нам розповідав, як було зруйновано стіни Єрусалиму, але євреї продовжували битися, хоча розуміли, що війна програна.

    Детальніше ребе розповідав про друге зруйнування храму. І нам здавалося, що ребе був присутній при цьому й на свої очі бачив ту битву. Він розповідав, а ми сиділи так тихо, що було чути навіть як муха пролітає, й уважно слухали.

    Ребе розповідав нам і про єврейського зрадника Йосифа Флавія, про те, як він обманув дванадцятьох героїв, що були з ним у печері, зробивши так, що вони перебили один одного, а він зостався сам і здався римлянам, які вшанували його.

    Зайве казати, що на той час не було ще книжок з історії мовою їдиш, і ми сприймали усі розповіді ребе про події зруйнування храму як і Божий закон – Тору.

    Згодом, коли наставав вечір 9 Ава, ребе продовжував розповідь про зруйнування храму. Він розповідав про лютий голод в Єрусалимі. На наших очах навіть сльози виступали. Як ми жаліли мешканців Єрусалиму! Розповіді про голод в Єрусалимі, про те, як матері бодай що-небудь варили для своїх діток, аби вони підкріпилися, сильно діяли на нас і наше рішення постити в цей день. Хоча з мукою, але ми витримували піст. Своїм постом ми хотіли доказати нашим батькам, що ми вже дорослі і не мусимо терпіти запотиличників та віднині вимагаємо до себе більшої поваги. Хіба я ще дитина, коли витримав піст такого довгого літнього дня 9 Ава?

    До чотирьох годин ми відчували сильний голод. Але звести нанівець стільки годин голодної муки через дві години, що зоставалося терпіти, я не міг. Але поки сходила перша зірка і ми чули перші звуки вечірньої молитви, в нас вже очі на лоба вилазили.

    Траплялися моменти, що цей траурний день іноді приносив й задоволення. Особливо тоді, коли ми ще були малі і нам не доводилося чути розповідей ребе про зруйнування Єрусалима. В ті роки для нас ніч на 9 Ава була чимось новим. Тато, сидячи на землі, говорить і плаче, плаче й співуче приказує. В ці хвилини його покидала звичайна суворість. А ми, діти, сидимо поряд й зазираємо в кінес – траурні елегії.

    В більшості випадків євреї читали кінес по двоє-троє, користуючись однією книжкою. А який єврей піде спеціально її купувати? У кого ж ця книга була, то вона зазвичай була пошарпаною, іноді в ній навіть бракувало декількох сторінок. З цієї причини батько не тримав нас біля себе, коли промовляв елегії, і ми, могли гасати й гратися на вулиці, кидаючись один в одного, навіть у стариків, реп’яхами.

    Прийшовши після читання молитов додому стомленими, ми, не зронивши жодного слова, вкладалися спати. З їдальні, де спав, я чув, як стогнав батько. Читання елегії і цей плач сильно засмучували його, і він не міг заснути. Наступного дня вранці мама розповідала, що батько вертівся в ліжку, як вуж. Звідкіля мама знала, як вертиться вуж, стало для мене загадкою на все життя. В траурний день 9 Ава магазини працювали, як завжди. І євреї їздили на ярмарок заробити «на суботу». Не зважаючи на піст і його змученість ним, вони піднімали шестипудовий мішок пшениці.

    Після 9 Ава вже відчувалося наближення «грізних днів», періоду від Рош а-Шана до Йом-Кіпур. Не встигали й оком моргнути, як вже наставала пора місяця Елул і щоденно дудіти в шофар. Елул для теплицьких дітей був приємним місяцем. Ми мало навчалися, бо ребе кожного ранку ходив на кладовище, де заробляв читанням молитов. Ми, засунувши руки в кишені, йшли гуляти на кладовище. Там ми придивлялися до «цікавих» сцен, коли жінка лягала на пам’ятник і зверталася до свого покійного чоловіка. Вона просила його, щоб він прислав нареченого своїй уже в’янучій дочці. «Ти можеш поглянути, яка вона стала! – кричала вдова в могилу. – Якби ти її побачив, ти б знову помер!». Інша жінка мала претензії до чоловіка за те, що він зоставив її вдовою з «п’ятьма черв’яками», яких вона мусить вигодувати. У Шлоймеле ось-ось барміцва, а Шмуел-Нусн вже ходить в хедер до Йосифа Шестопальця. Весела й горда, вона хвалиться покійному чоловікові, що він може почути, як Шмуел-Нусн хвацько говорить на івриті. І на річницю його смерті він буде читати кадиш, як дорослий. Ось лежить жінка на могилі, плаче, б’ється головою об камінний надгробок. Але раптом припиняє плач, ретельно витирає очі і просить, аби прочитали молитву за її покійного Шлойме-Залмана, сина Даніеля. Але тут виясняється, що це чужа могила. Жінка благає, аби усі злі сили покинули її, знаходить могилу свого таки чоловіка, і все починається спочатку. Наче вона щойно прийшла на цвинтар.

    Так крутимося ми по цілих днях на кладовищі, допомагаємо неграмотним жінкам прочитати напис на пам’ятнику, підказуємо, чи тут те місце, де вони можуть вилити свою тугу. Провідували могили батьків і жінки, котрі давно вже мешкали в інших містечках. Я приходжу додому і стрічаю свою тітку Хайку, яка завжди привозила мені подарунок. А до Ізі Басес прибула ціла компанія з Бершаді, і серед них хлопчина моїх літ. Ми знайомимось, міняємося ґудзиками, а назавтра уже разом йдемо на кладовище, де сміємося над вчинками тупеньких жінок, які кричать, звертаючись до покійного чоловіка: «Бандит! Убивця! На кого ти мене покинув? Чому не забираєш мене до себе?». Хоча нам не більше десяти років і ми мало розуміємо в єврейських законах, але говоримо між собою (таке ми чули вдома від старших): «Він ледь позбувся її, а вона хоче, аби він взяв її до себе. Він що – дурень?». Важко було нам, дітям, коли на кладовищі ми зустрічали маму, коли вона йшла до могили своєї матері, нашої бабусі. Чути, як вона плаче, і не підтримати її було просто неможливо. Адже ж плаче наша мама! Цей день цей був для нас спохмуреним, і декілька днів після цього, кладовища ми не відвідували.

    Але приємні хвилини місяць Елул все ж таки нам дарував. Ми знайшли місце, де можна було не сумувати. Ми йшли в клойз до Мойше Моте й спостерігали, як він репетирує дути в шофар. З усіх, хто міг здобувати з шофара звуки, Мойше Моте був найкращим. І майже ніколи не траплялося, щоб в його шофар заліз сатана, аби завадити звукам шофара досягти небес. Деякі жінки в святкові дні спеціально молилися в клойзе Мойше Моте. Вони були впевнені, що звідсіля їх молитви досягнуть небес, дякуючи шофару Мойше Моте.

    Наближення Рош а-Шана відчувалося з кожним днем все чіткіше, щоправда, стін ще не білили і прибиранням не займалися. Не відчувалося в домівці тієї святковості, як перед Песах. Батько перевіряв китиці талеса, знімав з шафи старий великий махзор на Рош а-Шана, струшуючи пил, вирівнював пошарпані сторінки. При цьому він стогнав, приказуючи: «Треба б купити новий мазхор, цей уже розсипається, сторінок бракує. Але в цьому році обійдемося й так. З Божою поміччю в наступному році куплю новий…». Таке повторялося з року в рік. Але тато продовжував молитися по мазхору, котрий перейшов сім’ї до сина від батьків і дідів.

    В переддень Рош а-Шана вже не працювали. Навіть якщо випаде тернівський ярмарок, ніхто туди не поїде. Який єврей перед таким Днем може це собі дозволити? Готуючись до настання двох святкових днів, напередодні увечері йшли до лазні. Свято весь Теплик стрічав у синагозі. Жінки, як завжди, трохи припізнювалися, але жіноча половина все-одно була заповнена.

    Хазан дещо захриплим від тривалих репетицій голосом розпочинає перший рядок мелодії. Дорослі, і особливо малеча, підхоплюють мелодію і співають. З тих пір знаємо ми і пам’ятаємо зміст молитви Рош а-Шана. Всі, закінчивши молитву, бажають один одному: «А гут йонтев!». І тут же додають: «На добрий рік будьте записані і підписані…».

    В перший день Рош а-Шана прокидалися рано. Мама ставила самовар, і домашні пили чай. У всіх настрій серйозний. За столом – мовчанка, скільки не запитуй, не відповідають. Створюється враження, що ти в чомусь завинив, збираєшся йти до судді, котрий все відає і все бачить. Але вироку ніхто не знає.

    Першим квапиться в синагогу тато, він любить приходити рано. Мама годує дітей сніданком, аби не були голодними, бере свій жіночий махзор з перекладом і також квапиться до синагоги. Трохи пізніше біжимо в синагогу й ми, діти. Загалом, на Новий рік усі в синагогу бігли, а не так, як зазвичай, у рядову суботу чи на інше свято, коли йшли поволі, не кваплячись, обговорюючи зі знайомими буденні справи.

    В синагозі відчувалася святість і тривожність цього дня. Всі зосереджено і чесно моляться, більшість стоячи. Дехто покритий з головою в талес, декотрі в білому кітлі, що нагадує саван. Два найважливіших моменти було від час молитви: коли трубили в шофар і коли промовляли молитву «Унтане токеф» («Розповімо про силу і святість цього дня…»).

    Коли трубили в шофар, здавалося, що всі наші молитви стоять у черзі і, якщо сатана упреться й не пропустить наші голоси до небес, тоді хтозна, що очікує нас! І які ми були щасливі, коли звуки з шофара виходили чітко, без зривів, коли той, що дув у шофар, не захлинався, і звуки виходили підкреслено чистими. Тоді вірилося, що Бог почув наші молитви, і ми молилися з іще більшою пристрастю. Траплялося, що чоловік, котрий дув у шофар, «боровся із сатаною», наче лев, але сатана не відступав. Він мучиться, напружує усі свої сили, а звуку немає. Тоді пробігає синагогою страх. Євреї тремтять, вуста їхні шепочуть молитву Всевишньому, щоб сатана був подоланий. І доки продовжують трубити в шофар, в синагозі западає могильна тиша. Чути, як муха пролетить. Тому ставало іще страшніше в той момент, коли наближалися до молитви «Унтане токеф» і народ розпочинав, наче розжовуючи слова: «В Новий рік буде підписано… кому жити, кому померти, хто у вогні і хто у битві, хто переможе і хто розбагатіє…».

    Батько та інші у молитві майже всі плакали. Але справжній плач чувся з жіночого боку. Чоловіки плакали і лякалися того, що настане. Вони у своїх молитвах просили Бога при запису не забути про хороше. Жінки, які читали переклад з великого за розмірами махзора з потертими сторінками, згадували, що у одної померла дитина, у другої – чоловік чи мама. Третя згадувала батька, зарубаного шаблею в японську війну. Четверта, читаючи переклад, згадала, що декілька років тому вона була багатою і тлустою, Сара-Лея приносила їй в дім найкращу птицю і свіжі яйця, а зараз у її чоловіка справи котяться донизу і їм ледь-ледь вистачає на прожиток. І вона плаче над своєю долею і просить Бога, щоб Він змилосердився над нею і не забував при записі на добро. П’ята жінка в цей момент вкладала у плач все своє уміння і крізь сльози повідомляла, що у неї вже п’ять доньок на виданні і навіть наймолодша вже може слухати гру клезмера.

    Плач жінок перешкоджав хазану співати. І шамес, і габай, і кагальна верхівка, що сиділи біля «східної стіни», починали ляскати долонями по махзору і кричати жінкам: «Ну ж бо, затихніть уже!». Але як може бути тихо, коли хочеться плакати, коли на серці накопичилося стільки болю від бід, що їх зазнає єврейський народ! Надсилу жінки вмовкають, і хазан продовжує співати молитви, що їх до кінця дослуховують тільки чоловіки. Жінки, надто ті, у кого немає дорослих дочок, біжать додому накривати стіл.

    Ми, діти, після читання головних молитов також виходимо із синагоги довершувати гру, яку ми розпочали під час читання Тори. Запрошення до читання Тори було для нас радістю в цей сумний день. По-перше, ми спостерігали красивий спектакль, слідкуючи, як торгуються за черговість виходу до Тори. Ми полюбляли дивитися, як шамес монотонним голосом запрошує: «4 гілден – три! 5 гілден – три! 1 рубль – три! 2 рублі – три!». Ганяли й заганяли з наміром досягти трьох рублів.

    Бажаючи отримати від цього спектаклю найбільшого задоволення, ми заходили в маленьку синагогу кравців і стежили, як заганяють Шимшона-кравця до суми в 2 гілдена, а він, махнувши рукою, раптом крикне: «В гробу я бачив вас разом з вашим запрошенням! Я не купую!».

    Потім ми йшли додому перекусити чогось. Мама приготувала пульку чи крильце, ласували без хліба. А якщо мама нічого не приготувала, знаходили щось самі, кидали до рота і йшли погратися біля синагоги.

    Із синагоги поверталися додому о третій годині дня, з’їдали святковий обід, закушуючи кількома виноградинами, купленими перед святом у заїжджого бессарабця. Євреї купували виноград, щоб сказати особливе благословіння «Шегехеяну». Майже все їли з однієї тарілки. Але коли справа торкалася дорогих страв, то кожен їв зі своєї тарілки. Виноград був у нас рідкісним смаколиком. Не кожен міг платити рубля – рубля 20 копійок за фунт. Але на Рош а-Шана для того, щоб благословити «Шегехеяну», пригадати Ерец-Ісраель, де євреї їли виноград так, як ми лускали насіння (про це, траплялося, розповідав нам тато після того, як ми посмакували кілька виноградин в вечір Рош а-Шана). Задля такого свята можна дозволити собі купівлю фунта винограду для всієї сім’ї.

    За столом тато розповідав, як Мойшеле-хазан відзначився в цьому році і як хор з солістом Іцик-Гедаліє приспав народ. Після обіду відпочивати не лягали. «В Рош а-Шана спати не годиться: проспиш щасливий квиточок!» – так казав тато. Часу для сну не було. Як тільки пообідали, вже вечоріло і треба було йти на молитву. А після цього традиційно йшли до водойми на «ташліх». Чи ж доживемо ми, щоб знову побачити цю картину? Весь Теплик: татусі, матері, діти йшли до озера! Щохвилини із синагог і молитовних будинків туди прибували люди. Зупиняючись на березі, мужчини удвох-утрьох читали один махзор, проказували декілька молитов і звільняли кишені від усього, що було там, – кидали просто у воду. Це наче викидали в озеро гріхи, що зосталися.

    Ясна річ, що діти випорожнювали кишені ще до того, як ішли на «ташліх». Боронь Боже, викинути в озеро необхідну річ! Потім поверталися в синагогу, а якщо і йшли додому, то лише на короткий час. Молоді, яка в інші дні гуляла на вулицях, сьогодні не видно. Рош а-Шана! Сьогодні, коли там, угорі, розкривають «Книгу життя» і запишуть їх, якщо вони цього заслужили, до життя. А не заслужили – будуть записані до смерті. І буде записано вирок кожному. Тому сьогодні гуляти не йдуть, а збираються в друзів, у подруг вдома. І там веселяться, фліртують. Увечері синагога переповнена іще більше, ніж учора. Увечері напередодні свята ще могло трапитися, що єврей запізнився на його зустріч. Сьогодні ж усі вдома і всі йдуть до синагоги. Жіноча половина ще порожня. Вдень жінкам не можна було готувати. Тому сидять вони на кухні увечері і готують святкову їжу на вечірню і ранкову трапези. В жіночій половині сидять старенькі жінки, яких доглядають дочки чи невістки. Ці бабусі упродовж всього року просили Бога, щоб Він пожалів їх і забрав до себе. Таке життя їм надоїло. Приходять вони на Рош а-Шана до синагоги поплакати і попрохати, щоб їх записали не на життя, а на смерть.

    На другий день Рош а-Шана вже трохи легше. Святість, страх відчувалися тільки першого дня. А сьогодні уже шофар може «заїкатися», сьогодні уже не плачуть, як вчора. Молитви читаються швидше, і люди вже не чекають до кінця, а потихенько розходяться по домівках. Якби запитали мене, я б запропонував відзначати Рош а-Шана лише один день. Тато ж каже, що необхідно два дні, бо ми у вигнанні. А в Ерец-Ісраель святкують один день, не більше. Закінчення Рош а-Шана з його молитвами і слізьми для нас, дітей, стає щастям. Але нам не подобаються 10 днів каяття, які розпочинаються – 10 днів, які залишились до остаточного підпису «вироку». І в ці десять днів треба вести себе пристойно. Тато авторитетно заявляє, наче сам це бачив, і підкреслює, що траплялися випадки, коли одного вже записали в Рош а-Шана на нещастя, щоб він згорів чи був розтерзаний звірами, або, пливучи в Америку, потонув чи постраждав від шаблі. Але між Рош а-Шана і Йом Кіпур цей чоловік щиро покаявся, і коли судного дня настав строк підписувати йому долю (як сказано в молитві: «На Рош а-Шана записується, а в день поста Йом Кіпур підписується…»), угорі порвали перший вирок, і він зостався жити. Так оповідав тато, і з його слів ми розуміємо, що все ще може трапитися. Хтозна, куди нас там запишуть. І ми беремо на себе обітницю не пропускати жодного слова при читанні молитви, мити руки і благословляти перед їжею, молитися і робити все, аби довести жаль про свої гріхи і щирість каяття.

    Що стосується посту Гедалії, то не лише теплицькі діти, але й дорослі мало що про це знали, та посту дотримувалися.

    Ці декілька днів між Рош а-Шана і Йом Кіпур для дітей пролітали швидко. Дні стали коротшими, вже пахло осінню, дощами, вітрами й холодом. В хедер ми не ходили і не знали меламеда, до якого підемо в новому сезоні. Не зважаючи на те, що батько питав нашої думки, ми знали, що це не має жодного значення і ніхто цього до уваги не прийме. Батько вже домовився про це сам. Згодом, коли ми вивчали Гемару і Танах, чимало вже знали напам’ять, до нашої думки стали прислухатися.І ми могли вибирати собі меламеда.

    Напередодні Йом Кіпур знову метушня в домі. Вночі заздалегідь зв’язували ноги курам, призначеним на «капорес» (пожертву для спокутування гріхів). З ними ішли до рабина. Туди ж приходив шойхет різати курей. Обряд капорес для дітей було розвагою. Брали білого півня, вертіли ним над головою й казали при цьому: «Це заміна, це спокутування!...» і т.д.

    Напередодні свята вставали на світанку. Попереду був важкий день й, до того ж, страшна ніч. Мама зайнята приготуванням курятини – учорашніх капорес, зауважуючи, що півні тверді, мов каміння, і хтозна, скільки часу їх треба варити. А тато уже в синагозі.

    Настає вечір, всі бігцем прямують до синагоги, читають звичні недільні молитви, тільки з іншою інтонацією. Потім, до початку посту, поспішають на вечерю. Завтра вся сім’я буде дотримуватись посту. Ми постимо всю ніч, розпочинаючи з моменту промовляння «Кол нідре». Для малечі Йом Кіпур був найсерйознішим святом зі всіх свят року. В цей день всі дотримувалися посту й розмовляли, не підвищуючи голосу. Оскільки ця заборона поширювалася й на дітей, ми від цього відчували моральні страждання.

    В канун Йом Кіпур, так як діти не постилися, ми повинні були чекати, допоки дорослі поїдять і вип’ють чай і лише тоді наставала черга для молодших (не завжди в домі була склянка для кожного…). І, коли ми щось хотіли взяти зі столу, нам тут таки кидали в обличчя: «Що таке? Ви поститесь?» чи «Що ти хапаєш? Ти тримаєш піст?». Ми змушені були сприйняти це мовчки, бо дійсно, не постилися. Те ж саме було після закінчення Йом Кіпур, коли дорослі, повернувшися із синагоги, перш ніж їсти, насолоджувалися склянкою чаю. І знову дітям чай діставався в останню чергу. Траплялося, що в Йом Кіпур ми постилися нарівні з дорослими. Але як тільки батьки відправлялися вранці до синагоги, ми миттю з’їдали, звісно, без хліба, печінку, пупчик, зоставлені нам на обід. Додавали сюди й курячу ніжку, зоставлену для нас, як казала мама, «коли засмокче під ложечкою», але «засмоктати» повинно було лише після трьох годин дня. Терпіти аж до обіду, коли смакота, а ми до неї завжди були охочі, лежить перед очима?! Що ж було потім? Ми весь день були голодні. А те, що нас не допускають їсти з усіма разом, вважали несправедливістю.

    Коли мені виповнилось 11 років, я сказав батькам, що в Йом Кіпур буду дотримуватись посту. І став героєм дня. Напередодні увечері, коли сіли вечеряти перед початком посту, вперше піклувалися і про мене. Цілий день стежили, аби, крий Боже, дитина не знепритомніла – тато заздалегідь приготував краплі для нас обох. А коли увечері ми, повернувшись із синагоги, сіли після посту вечеряти, мені першому подали найсмачніше. Хіба цього мало?! Дитина постилася!

    Повернуся до ночі «Кол нідре». Синагога переповнена, голці ніде впасти. В синагогах все містечко. Вдома зосталися незаміжні дівчата, для них відвідування синагоги не обов’язкове. А якщо на моління відправлялася уся сім’я, двері замикалися, а ключ ховали в умовленому місці. Не нести ж його з собою в Йом Кіпур.

    Синагога наповнена восковими свічками. Сотні їх поставлено в ящики з піском, стоять вони на бімі, поряд з арон кодеш і на вікнах. Від свічок, від молитовного многолюддя, від закритих вікон душно. Нестерпно душно, але ніхто не протестує і не вимагає вентилятора чи бодай відкрити вікна. Хазан починає казати слова молитви і кожного проймає острах.

    На вулиці ще виднося, але в усіх синагогах вже чути спів хазана. Арон кодеш відкритий. Євреї, зодягнуті в білі одежі, що нагадують савани, і з талесом над головою стоять і тримають священні сувої Тори, і смертельний жах охоплює їх, коли хазан виконує «Кол нідре». Я не знаю, як іншим дітям, що стояли поряд з батьками цього моторошного вечора, але мені ця ніч «Кол нідре» запам’яталася на все життя. І коли я став уже парубком зі своїми грішми в кишені, я з задоволенням ходив довкола столу з коробочками і кидав в кожну з них гроші, вірячи, що цим я полегшу свій вирок. Пізніше напередодні Йом Кіпур я роздавав в коробочки по сороківці, а то й по цілому рублю.

    З чотирьох годин вже рахували, скільки часу зосталось до вечора. Напружено вираховували хвилини, і до початку молитви «Мінха» народ вже стомлювався, видихався. Але коли шамес підводився і стукав по столу, продаючи право першому піднятися для читання сувою, народ оживав. Багато бажаючих мав мафтір. Головним претендентом був Арон Іосл Гершонов, який нікого не підпускав, навіть коли ставка зростала до п’яти рублів. Після читання «Мінхи» до темноти вже залишалося чекати недовго, і люди раз-по-раз поглядали у вікно, виглядаючи першу зірку. Хазан уже читав останню молитву цього святого дня. Він уже майже завершив, але без звуків шофара Йом Кіпур ще триває. А для того, щоб сурмити в шофар, треба обов’язково побачити кілька зірок. Народ в синагозі вже нервує, надто непокояться жінки. В багатьох із них немає старших дочок та прислуги й нікому поставити самовар. Вони самі мають поспішати додому, щоб приготувати чоловікові склянку чаю. І як тільки лунають перші звуки шофара, одразу жіноча половина порожніє. З молитвою «Маарів» уже не церемоняться і промовляють її «на одній нозі».

    Попрощалися з сумними, страшними днями, і для нас, дітей, знову сонце засяяло на повну силу. По правді кажучи, сонячних днів тоді вже не було. Настали дні Суккот. Євреї, приготувавши місце для сукки, забили на вулиці палиці в землю – в ній, цій кущі (шалаші) треба буде провести цілих вісім днів. Деякі євреї мали місце для сукки поряд з домівкою, але були й такі, що не мали такого місця. А бідняки не могли знайти й пари дошок для побудови. Але без сукки жоден єврей не зоставався. Так само, як жоден єврей не зоставався без благословення цитрусового плоду – етрога. Чимало євреїв прилаштовувалися в сусідів, інші задовольнялися кідушем в шалаші при синагозі. Там, в цих «тимчасових помешканнях», відзначали й згадували ті часи, коли єврейський народ йшов по пустелі, не маючи де голову прислонити, ставив в пустелі курені, в яких їли й ночували.

    Першого дня Суккот ми вставали спозарання, бо чекали приходу Даніеля-шамеса з етрогом і лулавом для благословіння. Даніель усе робив поспішно. Адже він мусить відвідати безліч сімей. Кожен господар мав дітей, невісток, зятів, внуків. Між іншим, шамес Даніель розповідає, що коли він заходить у дім, де є вагітна жінка, то оберігає етрог, як зіницю ока. Вже траплялося, що до середини Суккот він залишався без етрога: одна вагітна жінка несподівано відкусила «верхівку» плоду, вважаючи це хорошим засобом полегшити роди.

    Загалом, від свята Суккот діти не отримували великого задоволення, оскільки маленькі євреї добре знали, що зі святом Суккот закінчуються їхні «сім хороших літ» , і відразу доведеться йти в хедер.

    Але Бог хотів підсолодити останні дні нашої свободи за пролиті сльози і страждання, пережиті нами у важкі дні, розпочинаючи з 9-го Ава. І Він подарував нам Сімхат Тора з обходом у танці з сувоєм Тори по кругу; з випивкою, із запрошенням до Тори нарівні з дорослими. І можна було бачити, як Шлойме-кучер і Кінскес – злісні вороги, цілуються на радощах, а також і з жінками. Тому свято Сімхат Тора віддячило нам за все.

    Хто міг зрівнятися зі мною, коли я бачив, як тато стоїть біля арон кодеш, капота на ньому розстібнута, кашкет на боку, і голосом, сповненим радості, запрошує: «Генерал Тори! Реб Мойше Хаїм син Залман Шнеура, віддай почесті Торі!». І Мойше Хаїм, хазяїн великого будинку на «головній» вулиці, підводиться зі свого місця і йде виконувати наказ: віддати почесті Торі.

    Але більше мені подобалося в цей день бувати в молитовній ремісників. Там розмовляли іншою «мовою». Ось Шмуел Арон буркнув у риму: «Янкель Добресеш, болячка тобі на серце і щоб рік мав ти чорний! Віддай Торі почесті!», «Елі, хай на тебе впаде стеля і щобись ти зостався самотнім, віддай почесті Торі!», «Нохумце-чоботарю, що сидить коло дверей, повзи навкарачки! Віддай почесті Торі!».

    Так він запрошував до Тори, а ми, хлоп’ята і дорослі, ледь не лопали зо сміху. Запрошені, Боже борони, не ображалися. Такий вид запрошень був там цілком природним. Але в молитовні ремісників все-таки рідко траплялося, щоби Сімхат Тора пройшла спокійно, без розбитої голови. Як багато, бувало, там випивалося! І так багато було після всього п’яних!.. Вони не контролювали себе, але до образ не доходило. Натовчуть пики один одному і тут таки, ще закривавлені, самі миряться.

    Теплицькі євреї, дорослі і діти, відзначали і проводили усі єврейські свята з великим задоволенням. Хоча вони здебільшого були бідні, але смикати їх за рукав, щоб вкинули щось у коробочку, не доводилось. Рідко траплялося, щоб євреї не мали шматочка риби і крихти м’яса на свято. А діти приносили багато радості і задоволення своїм батькам, коли задавали «чотири запитання» на Пейсах, тішили благословенням етрога, своїми побажаннями, коли їх запрошували до Тори, і вигуками: «Дядьку, доживіть до наступного року!»

    Подорослішавши, ці діти стали інтелігентами, державними людьми, заповнивши простір від Нью-Йорка до Буенос-Айреса. Але по дорозі втратили пам’ять. Пам’ять про те, як проводили свої солодкі святкові дні, яке отримували задоволення, відкриваючи двері і запрошуючи пророка Еліягу. І вони не зуміли навчити своїх дітей і внуків древній традиції. Так стираються з пам’яті і зникають красиві, духовні звичаї древнього народу.

    Шкода! Дуже шкода!

    Просмотров: 28 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Октябрь 2020  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
       1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии