Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2020 » Октябрь » 11 » Велв Черновіцький. Теплик – моє містечко. Розділ 15
    16:37
    Велв Черновіцький. Теплик – моє містечко. Розділ 15

    Теплицькі євреї торгують зі «всім світом»

    Не варто, між іншим, думати, нібито євреї Теплика не знали, що існує великий зовнішній світ, а в ньому багато великих фабрик та інших підприємств.Теплик, яким би малим він не був, вів велику торгівлю та інші справи з містами Росії і навіть закордону. Були в Теплику євреї, що тратили за кордоном десятки тисяч рублів, облаштовуючи великі справи. В синагозі казали: «Ми не складемо за цілих 10 років стільки, скільки Теплик залишає за кордоном за один рік».

    Зв’язати Теплик з зовнішнім світом в першу чергу допомагали декілька балагул, котрі возили місцевих євреїв робити «гешефти». Так у Теплику завдяки балагулам знали, хто і куди їздить торгувати. І щоб ви краще дізналися про теплицьку торгівлю, я познайомлю вас з місцевими балагулами.

    Балагули в Теплику були поділені на дві категорії: «локальні» і «зовнішні». До першої групи входили двоє: Даніель з Тернівки і Йосл з Умані. Той, хто з ними їздив, в містечку авторитету не мав. Він їздив не як купець, а по сімейних справах. Балагула Даніель десяткам теплицьких мешканців заміняв годинника. Усі знали, що дзвіночки під дугою його коня дзвенять рівно об 11-ій. Багато років, можливо, навіть 40, Даніель щоденно, виключаючи суботу і свята, прибував строго о третій годині і відразу відправлявся в дорогу. Пасажири уже знали, що коли вони прибудуть до заїжджого будинку Арона Чернова п’ять хвилин по третій, Даніеля уже не застануть, він відправлявся в дорогу навіть без пасажирів. Своїм клієнтам Даніель казав: «Я – не поїзд, щоб запізнюватися на одну-дві години. Мої коні знають, що до семи годин вони мають уже відпочивати в стійлі».

    Подорож із Теплика до Тернівки в фаетоні на сидячому місці («першим класом») коштувала 50 копійок, на лавочці, дошки якої 4 години врізалися вам у плечі, – 3 копійки. Навпочіпки біля Даніеля, де можна було отримати сонячний удар чи змокнути під дощем та замерзнути від холоду, «квиток» коштував 20 копійок. Коли фаетон був переповнений і один пасажир сидів на голові в іншого, всі платили по тарифу «першого класу». В останні роки свого життя Даніель став слабувати. Він все рідше займав місце на козлах, та й то, як сторонній спостерігач.

    Якогось суботнього дня єврея з Тернівки покликали на суд з теплицьким стражником. В Тернівці свого судді не було, і на суд доводилося їздити в Теплик. Судову суперечку той єврей виграв. Але коли в неділю на найнятому селянському возі він повертався додому, стражник діждався його і застрелив з пістолета. Застреленого привезли до Теплика, і розпочалася веремія! З трупа в лікарні вилучили револьверну кулю. Але оскільки свідків не знайшли, стражника звільнили. Єдиним свідком того, що сталося насправді, був Даніель. Але якби він пішов свідчити, то і його кінець був би по-єврейськи трагічним… Після смерті балагули Даніеля Теплик виявився відрізаним від Тернівки навіть у дні тамтешнього ярмарку.

    Другим «локальним» візником був знаменитий балагула Йосл. Він возив пасажирів тільки в Умань однією і тією ж дорогою, одночасно закуповуючи у великому місті товари для дрібних теплицьких торгашів. Від Теплика до Умані було цілих 35 верстов. Дорога йшла через «страшний» ліс (за три версти від Умані), де іноді на пасажирів нападали грабіжники. Але все ж тепличани надавали перевагу поїздці з Йослом, який довозив їх до самісінького базару в старому місті, ніж поїздом. Вокзал був далеко від міста і, щоб добратися до центру, доводилося наймати візника. Але головним у бізнесі Йосла було перевезення на продаж награбованого. Йосл був посередником між теплицькими і уманськими кримінальниками і під соломою переправляв крадене від злодіїв до тих, хто займався перепродажем в обох містечках.

    Але про головних балагулів, довкола яких крутилася теплицька комерція і які мали значну долю в цьому «ділі», в синагозі знали всі. Знали, хто куди їздить, скільки грошей везе з собою і за яким товаром відправляється. Були також балагули, котрі возили пасажирів до поїзда.

    Головним візником був Шлойме та два його сини Ліпе й Елік. Але Елік захопився комісійними справами. І годувальником усього великого сімейства довелося стати Ліпе. Він під’їжджав чотири рази на день до станції зустрічати уманський поїзд чи кур’єрський з Одеси. Ліпе мав детальні відомості, хто, куди і для чого їде. Він, бувало, купував квитки для своїх пасажирів і мету поїздки теплицького єврея знав напевне.

    Інша родина візників – Кінскес. Їх було декілька братів, і вони не на життя, а на смерть конкурували з сім’єю балагули Шлойме, з її кіньми, з її фаетонами. І не раз в суботу в містечкові ставався переполох, коли Кінскес билися з сином Шлойме. Війна була гіркою. Часом супротивники заподіювали один одному великі неприємності: підколювали коней, різали дах фаетона. І все це задля того, аби перехопити пасажирів.

    Взагалі поїзди розділили пасажирів на категорії, у відповідності до чого теплицькі євреї віддавали їм почесті, очікуючи важливих вістей після їхнього повернення.

    Пасажирам, котрі їздили до уманського поїзда, уваги було мало. «Я знаю?..В Умань! Хто сьогодні не їздить в Умань? Тоже мені пасажир…». І коли пасажири до Умані уже сиділи в фаетоні, ждучи, коли він наповниться, щоб відправитися до поїзда, майже ніхто ними не цікавився. Знали, що сьогодні вони їдуть туди, а завтра все-одно повернуться.

    По-іншому ставилися до пасажирів, які відправлялися до поїзда на Вапнярку з пересадкою на Одесу, Кишинів і навіть за кордон. До таких пасажирів увага була підвищеною. Бувало, совали їм на прощання руку й дивилися на таких з потаємною заздрістю: чому їде він, а не я?

    Підготовка до поїздки на станцію була такою. За день до від’їзду пасажир повідомляв балагулі час свого відбуття до уманського чи одеського поїзда. В день поїздки за дві години до поїзда на станції Кублич візник об’їжджав і збирав пасажирів з багажем. Після того, як всі уже були зібрані, балагула зупинявся на вулиці, що вела до станції, біля дому Шмуля Шпільбанда і чекав. Адже міг підійти іще хтось, хто несподівано зважився на поїздку. Якщо такий пасажир приходив без багажа, з ним не церемонилися, адже завтра він все-одно повернеться.

    До одеського поїзда їздили євреї, діти яких служили й працювали в Одесі, або ті, хто їздив до Одеси поторгувати, особливо на «товкучку», й привозив свої покупки для продажу в Теплик. Головним чином це була одежа, яку тепличани купували для суботи та свят. І коли в суботу стрічали єврея в новому чорному сюртукові, який, як і штани, був пожмаканий, рукави короткуваті, а штани трохи довгуваті, вже знали, що це товар з одеської товкучки, що він виторгуваний у одного з «одеських купців», які їздили торгувати з Теплика в Одесу.

    Ці «купці з товкучки» до Одеси добиралися… «четвертим класом». «Четвертий клас» був з руки нашим теплицьким пасажирам, в ньому було тісно й спресовано, як у діжці з оселедцями. Але навіть якщо щастило і вдавалося, захопивши полицю, прилягти й подрімати (з Теплика до Одеси їхали 26 годин), все-таки прибували до пункту призначення змучені дорогою.

    Але нещастям була не тільки поїздка «четвертим класом». Перш за все, при поїздці в ньому кондуктор не давав навіть задрімати. Оскільки на кожній станції вривалися нові пасажири, кондуктор усіх будив кожних півгодини з перевіркою квитків. Тому надавали перевагу поїздці «зі станції Ме-кен», тобто без квитка, сплачуючи кондуктору хабаря, що дорівнював половині ціни квитка. Кондуктори спускалися на перон чергового вокзалу й гукали: «Станція Ме-кен!». А це означало, що контролера немає. Тоді деякі пасажири квитків не купували, а їздили в першому класі, сплачуючи половину вартості квитка третього чи четвертого класу.

    Все це стосувалося пасажирів, котрі їхали до Одеси бідняками і такими ж поверталися. Інші ж, солідні торговці, їздили другим класом, іноді – першим, і за них у теплицьких балагул дуже боліло серце.

    «Купці-обірванці» в Одесі зупинялися на «Теплицькій станції», яка в дійсності звалася «Теплицький готель». Цей готель раніше називався «гостинниця», але потім, коли в ньому замінили дивани й столи, його перейменували в «готель», і він перетворився в збірний пункт тепличан в Одесі.

    Господарем «Готелю» був зять Азріеля Шараги. Він перебрався до Одеси тому, що містечкове життя йому не підходило. Тут він вів десятки справ, що приносили заробіток. Вклавшипосаг дружиниу великий будинок, він відкрив «станцію», перетворив її в «гостинницю» і прирівняв потім до «отелю», Туди, бувало, заїжджали купці Теплика і почувались там, як вдома. Їли «зрази» з рисом або «супонію», точно таку, як готує їхня Рухл-Лея. Там лягали спати на диван в чоботях або в брудних черевиках. І їм ніхто не робив зауважень. За гостинницю дорого не брали, так що на ці гроші можна було не звертати уваги. По-перше, господар зі своїх земляків шкури не здирав. По-друге, його тесть через цих купців провадивз Одесою торгівельні справи. Так що «плата за гостинницю» знову вклаладася в загальну справу.

    Великі купці, які торгували тканинами, мануфактурою або базарними речами, зупинялися в отелях на Грецькій, на Преображенській і навіть на Дерибасівській! Часто писали додому листи, тому що на конвертах і паперах красувалася назва готелю. А Теплику слід знати, де вони зупинилися. Купецькі дружини несли ці листи сусідкам, вихваляючись тим, що їхні чоловіки живуть в першокласних готелях Одеси.

    Але до ночі, особливо взимку, в теплицький готель тяглися усітеплицькі купці. Там за склянкою чаю з парою домашніх млинців кожен з видатних купців міг розповідати чудові історії про багатих в колишні часи. Про пана в одязі з золотими гудзиками, а ти не розумієш, це лакей чи градоначальник! Інший торочить, що його готель антисемітський згори і до чистильника взуття, але він там зупиняється тому, що це вигідно в його торгових справах. Потрібно показати, що він не жебрак і що рубль для нього нісенітниця.

    А інший багатій, який зупинився в готелі «Континенталь», розповідає, що він там помирає від голоду. Ні, їжі там дають занадто багато! Приносять навіть 10 тарілок! Але там зупиняються навіть люди вищого світу. Всі їдять строго за етикетом, а він, не знаючи, в якій руці тримати ніж, а в якій виделку, встає з-за столу голодним. А тепер, прийшовши в теплицьку гостинницю, накидається на їжу, немов зголоднілий вовк. І щоб насититися, їсть виключно руками, курячу ніжку ламає пальцями, і, як каже дехто: «наче поміщик в своє задоволення». А потім засуває пальця до рота, чистить ним зуби і все закінчує, шмаркаючи просто на підлогу.

    В Теплику був різновид «великих» купців, які торгували з великим світом. Але вони не їздили до буденної Одеси з репутацією «пекла вдень і вночі», про яку розповсюджували дуже негарні історії (консервативне єврейство вважало Одесу вогнищем вільнодумства та єресі; відомий вислів хасидського цадика із Саврані: «за сім миль навколо Одеси вже палає пекло» – Ред.). Ці купці їздили до Києва. До того самого Києва, де «євреям заборонено проживати». І не лише проживати, а навіть переночувати одну ніч. Ось до такого Києва і тягло теплицьких купців на «торги». Але заздрити їм було не варто. Хоч вони розповідали цілі історії, як зуміли, обманувши городового, бути в Києві цілих два місяці, проживаючи в отелі за два кроки від поліцейського участка. Не всі знали, що купець там дуже мучився і де днював, там вже не ночував. А якщо десь ночував, то спав тривожним сном, оскільки йому весь час здавалося, що прийшли з перевіркою, його упіймали і по етапу відправляють до Теплика.

    Теплицький купець, проживши в Києві два місяці, повертався додому і цілих шість місяців міг розповідати про почуте там і побачене. Головним чином він брехав про Бродського, якого він начебто провідував, дізнавшись, що той хворий. І при цьому додавав, як його пригощали чаєм з цілою головкою цукру. Як один казав йому: «Їж, пий, насипай, скільки душі завгодно, бо в нас цукру, як болота». Після цього купець змальовував багате облаштування дому Бродського. Що в залах на підлозі лежать килими, придбані в Персії, а на стінах висять картини великих художників.

    Потім його перебивав інший купець: «Якщо це так, то ти не бував у своєму житті в Кишиневі, ти не бачив, що твориться у Еліші Альперіна в діловому будинку. Там на стінах висять таки не портрети голих дівиць, а картини Моше Рабейну, пророка Іллі, Моше Монтефіоре, рабина реб Довида з Тального і ще, і ще… Коли ти переступаєш там поріг, то відчуваєш, що потрапив таки в єврейський дім».

    Хтозна, до чого привела б ця дискусія, якби не втрутився «купець-іногородник». «Обидва – і Бродський, і Еліша Альперін – можуть йти чистити черевики у … Висоцького в Москві, де мені доводилося бувати. У Висоцького вдома їдять зі срібла і навіть із золота. І якщо тобі потрібно сплюнути, то ти йдеш в куток, де для цього стоїть срібна урночка. Що ви хочете, коли перш, ніж увійти в контору Висоцького, надворі є скоба, об яку чистять взуття. А ця скоба з чистого срібла! І щоб її не вкрали, вона вкопана глибоко в землю!».

    Теплицькі євреї в базарних рядах чи в синагозі на суботній трапезі, чуючи ці оповіді, вважали Висоцького великим мільйонером. Але втрутився мануфактурник Любарський, що торгував виключно з закордоном, і повідомив, що всі відомі російські мільйонери не мають стільки сміття, скільки тратить один Ротшільд, в якого йому довелося пробувати з делегацією російських євреїв, котрі проживають у Парижі. Ротшільд за склянкою чаю пообіцяв, що він зможе поговорити з англійським королем, двоюрідним братом російського царя. А той посприяє, щоби євреям Росії дали «рівноправ’я». Якщо ж цього не вийде, то він, Ротшільд, прокляне царя до самої смерті.

    Зараз немає вже жодних сумнівів, що значна доля теплицького прогресу просувалася візниками – балагулами, завдяки їх візкам і фаетонам, що пов’язували нас із зовнішнім світом. Якби не Ліпе, Кінські, Даніель і Йосл, теплицькі євреї мусіли б добиратися до станції чи в Тернівку пішки. А ніж ходити пішки за багато верстов, вони краще б сиділи в синагогах і оповідали історії про Баал Шем Това. Тому вони мали бути вдячні балагулам. Але не так воно виходило!.. Жодна із заможних сімей не хотіла знатися з балагулами. Більше того, теплицькі євреї «планували» протягнути залізничну гілку до містечка, аби позбавити візників їхнього заробітку. На щастя візників, ці плани висловлювалися в суботу в синагозі «проектантами», що грілися біля грубки. А балагули продовжувади займатися своїм повсякденним ремеслом.

    Але на Теплик насувалися чорні дні.

     

     

    Просмотров: 35 | Добавил: paul | Рейтинг: 0.0/0
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Октябрь 2020  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
       1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии