Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2020 » Сентябрь » 16 » Велвл Черновецький. Теплик - моє містечко. Розділ 2.
    17:23
    Велвл Черновецький. Теплик - моє містечко. Розділ 2.

    Розділ 2

    Що годувало євреїв Теплика. 

    Упродовж останніх десятиріч, коли я часом згадую містечко, де я народився, то задумуюсь: «Божечку мій! З чого ж ми жили, теплицькі євреї?». Перед очима постає теплицька торгівля, теплицькі базарні дні і теплицькі ярмарки. Згадую, і перед очима постають теплицькі ґешефти. Великий мануфактурний «ґешефт» Любарского чи Юдла Шпілбанда,бакалійні крамниці Іхіеля Фішера, Шлойма Бика. За моїми підрахунками із тисячі сімей, що мешкали в Теплику, можливо, лише 10 відсотків були впевнені в своєму заробітку та щоденному доході! Решта 90 відсотків жили … «з повітря» (тобто мали далеку від реальності купу ідей, як розбагатіти – Ред.) чи надією, сподіваннями на милість Всевишнього, і все ж таки платили за навчання, одружували дітей, справляли суботу. Не перетруджувались над силу, дочікувались онуків – правнуків. Але я не вірю, що в Теплику знайшлася б бодай сотня сімей, які орендували квартиру! А ті, які наймали «спальню» або нижній поверх дому, не задумувались про необхідність платити квартирні, як тут в Аргентині турбуються з першого по п’яте число щомісяця, від чого у них сохнуть мізки і скорочуються роки життя.

    В Теплику було дуже багато бідняків, але я не пам’ятаю, щоби когось виселяли через несплату за квартиру, і не пам’ятаю єврея, який не мав би халу до суботи, шматочок риби і чолнту… Все ж 90 відсотків євреїв не мали сталого заробітку. Джерелом його був тільки базарний день і ярмарок, які проходили через тиждень по понеділках. Недільний базар був головним джерелом для заробітку. Заробляв «купу грошей» бакалійник, і біля нього годувалось багато людей. Увесь заробіток залежав від начальства. В неділю не можна було відкривати крамниці до 12 годин, поки не виходили люди з церкви. Але євреї все ж квапилися розпочати торгівлю, оскільки селяни поспішали додому в ближні села. Все залежало від пристава.Якщо він був «хорошим», тобто «брав», все йшло, як по маслу. Платили йому потижнево, а «маленьким черв’ячкам» (уряднику, стражнику і соцькому), давали «болячку» (хабаря) в руку, і ті «не бачили», що покупці проходять через напіввідкриті двері.

    А якщо пристав не «бере», «маленькі черв’ячки» змушені не брати, стережуть хвіртку так, щоби й у щілину ніхто не проник. Тоді вже базарний день пропав.

    Теплицький ярмарок не був популярний в районі. Багато разів я відчував образу, що на наш ярмарок не приїздить жоден єврей із інших містечок, та й селян також дуже мало. Велике задоволення я отримував в понеділок, коли не було занять в хедері, тому що наш ребе власною персоною ходив на ярмарок купити щось подешевше. Тоді я, заклавши руки в кишені, йшов прогулятись на ярмарок. Я дуже любив стояти і дивитись, як «б’ють по руках», торгуючись при купівлі коня чи корови.

    Коли мені було вже років десять, я любив дивитись, як м’ясники домовлялись між собою. Один із них підходив до cелянина і запитував, скільки він хоче за скотину. Той казав: «Сто карбованців!», а м’ясник у відповідь пропонував шістдесят. Зрозуміло, що селянин і слухати не хотів про таку ціну. М’ясник відразу йшов. Підходив другий м’ясник і пропонував вже тільки п’ятдесят п’ять, третій – тільки п’ятдесят рублів. Продавець розгублений… І ось він бачить нового покупця, «обманює» його, продаючи корову за шістдесят рублів…

    Такі сцени я бачив десятки разів. Так торгували, а інакше і бути не могло. Впертий селянин не бажав зрозуміти, що тварину, за яку він попросив сто рублів, м’ясник ще має везти на бойню і витратити багато часу перш, ніж він розпродасть м'ясо. Але і тодіразом з продажем шкури не виручить ста рублів.

     З упертістю торгівця, з його нерозумінням я зустрічався на базарі і при продажі зерна. Приніс селянин три мішки пшениці для продажу. А оскільки два тижні тому він брав за пуд по 62 копійки, то й сьогодні хоче ту ж ціну. Власник млина, який купує пшеницю, сьогодні платить тільки 58 копійок за пуд. Що ж робити єврею? Не купувати пшеницю? Селянин повезе пшеницю додому, а єврей не буде нічого мати на суботу. Купити? Тоді прийдеться зазнати збитків. Що ж робити? Приходить на допомогу нога. Коли селянин кладе мішок з зерном на англійську вагу (зрозуміло, що в купівлі брали участь 3–4 спільники), один із покупців стоїть перед вагою і зважує, а спільник – біля мішка з пшеницею і штовхає його ногою, щоби мішок припіднявся і вага знизилась фунтів на 20. Селяни стали розумнішими і не дозволяли спільнику стояти поряд з вагою. Тоді знайшовся іншийспосіб,і перекупник непомітно опускав язичок ваги.

    Я описую цей випадок через 40 років після того, як був його свідком. Упродовж 40 років я не раз роздумував про подібні торги і прийшов до такого висновку. Обдурений селянин приїздив додому з грішми, загорнутими в хустину, чи тратив їх в магазині на спідницю для Явдохи і на кожух для себе. Повернеться додому і бачить, що корова в хліві, свині пасуться, кури несуться, яєць і молока – скільки душа забажає. Їсть він від пуза і без клопоту залізає спати на піч.

    Єврей же, його надуривши, якщо і вигадав якісь гроші, то на них повинен утримувати сім’ю, платити за навчання синів,готувати придане для двох доньок. На ці ж гроші потрібно утримувати рабина, різника, спільноту. Треба також купити для сина Танах (Біблію), платити Юдлу Шрайберу, який навчає його дітей грамоті. Цих грошей повинно вистачити і на фельдшера, і, не дай Боже, на поїздку до лікаря, в аптеку. А як на суботу може приїхати хазан (кантор), то і для нього слід щось приготувати.

    Про це я думав упродовж 40 років, згадуючи сценки, коли 4–5 євреїв об’єднувались для обману селянина, щоб не платити йому по 62 копійки, коли самі змушені продати за 58.

    Давайте повернемось трохи назад і прогуляємося серед хутровиків, тобто євреїв, які торгують хутряними кожухами. Кожух був найулюбленішим одягом селян. Я не знаю, у кого було більше клопотів. У мого батька, царство йому небесне, якому потрібно одружувати доньку, а у нього ні приданого, ні грошей на весільні витрати, чи у Матвія Биндюжникова і Андрія Ворилова, здорових чоловіків, які торгували з батьком. Вони привозили до батька дрова і солому на зиму. Не зважаючи на те, що кожен мав по 5 десятин землі, трохи худоби і курей, вони часто скаржились, що не можуть наскладати грошей для купівлі білого кожуха. Тому, що коли настає Різдво чи Новий рік і всі сусіди йдуть до церкви, одягаючи білі кожухи, вони мусять йти в шерстяних свитках. А їм соромно показуватись перед Богом в такому одязі.

    Я мав задоволення спостерігати, як хутровики продають кожухи. Бере він в свої руки долоню покупця, лясне по ній і каже: «30 карбованців!». Покупець Іван чи Федот пропонує тільки 10. Хутровик почуває себе ображеним, присягається смертельними клятвами, що зостанетьсяу великому збитку, якщо продасть за 25. Але оскільки покупець давній і в минулому році вже купив для дружини кожуха, то готовий знизити ціну до 29 рублів. І нехай носить собі кожух на здоров’я. А сам ляскає дядька по долоні так, що у того течуть сльози з очей. Покупець стає податливішим і накидає рубля… Проходить серія: «збав» – «добав», доки угода, нарешті не укладеться. Зупиняються на 17 рублях! Кожушник плаче і присягається, що якби не хвора жінка, яка не встає з ліжка, і не потреба в грошах на ліки, він би нізащо не продав за таку ціну, із з задоволенням забирає хрусткі трояки. Дядько також задоволений, що, на його щастя, у єврея хвора дружина, і кожух куплений дешево. Врешті-решт, селянин йде з красивим теплим кожухом, а єврей – з заробленими на суботу грішми. І так тривало цілийдень. Пішов один покупець, з’явився новий, і знову «по руках», клятви, запевнення, що не може продати менше, як за 28. Торги продовжувались. Нарешті купівля – продаж відбулася, за товар беруть 16 – 17 рублів, і суботу можна зустрічати.

    Не раз бувало, що покупець дає дуже низьку ціну, і це збитково. Упустити покупця не хочеться. Якщо піде, то більше його не побачиш. А продати товарнеобхідно. У такому випадку пропонують інший кожух, але гірший, задурюючи покупцеві голову так, що він все ж таки купує, а хутровик ледь-ледь покрив ціну кожуха, заробивши, можливо, лишедекілька копійок. Бували випадки, коли продавали зі збитком. Це робили, лише б не упустити покупця, не відпустити його до конкурента. Конкуренція, заздрість були такими великими, що і не зрозуміти цього, і не описати.

    Сьогодні, на старості літ, коли я думаю про ту торгівлю, то не розумію, як ті ремісники і торговці не могли домовитись між собою, щоби не продавати товар нижче собівартості. Хоча вся торгівля знаходилась в руках євреїв, вони не розуміли, що свій заробіток вони віддають селянину, який купив кожух або шапку за півціни.

    Задоволення я отримував, стоячи серед продавців готового одягу і дивлячись, як вони торгують і продають Іванові святковий костюм. Там я не міг втриматись і голосно сміявся. І як не розсміятись, коли бачиш, що приміряють хлопцеві костюма, а той на нього і вузький, і короткий. Хлопець крутиться, хоче подивитись на себе, як виглядає, а навколо нього «працюють» так довго, що хлопець розгублений, а йому уже покупку запакували. Зрозуміло, що відбувається та ж процедура: просять у нього 18 карбованців, а він дає 5, і сходяться на шістьох. Хлопець їде додому з костюмом, який, напевно, ніколи не зодягне. Спробуй не розсміятися, коли бачиш, що молода людина приміряє костюм широкий і довгий, який нагадує мішок. Розповідають хлопцеві історію, що цей костюм шили на замовлення поміщика, котрий захворів, і тепер він продається за півціни. Хлопцеві приємно, що він носитиме костюм поміщика, і особливо йому сподобались жовті блискучі ґудзики на піджаку. Але у нього всього 7 карбованців і 4 п’ятиалтинних. Ці гроші у нього беруть, розпитуючи, із якого він села і як його звати. Продавець обіцяє днів через десять бути там і взяти тоді у покупця декілька курей, коробку яєць і, можливо, ягнятко. Хлопець обманює єврея, називаючи чуже ім’я, інше село, також видумане. І обидва задоволені. Дурненький хлопчак буде чванитись, що обманув жида, а єврей радий тому, що заробив на суботу.

    Коли мені було вже років дванадцять, у мене були друзі, батьки яких торгували готовим одягом. Я розпитував у них, чому так виходило? Адже можна було покупця задовольнити: високому продати костюм більшого розміру, а маленькому – костюм по його зросту. Тоді вони мені пояснювали, які труднощі створює сам покупець. Він підходить до прилавка, так вони мені розповідали, кинувши погляд на костюм, колір якого йому сподобався. Але виявляється, що костюм цього кольору не його розміру. Він, Іван Поперило, цього знати не бажає, а хоче лише такого костюма. Не вистачає ні сили, ні терпіння, щоби вмовити його купити другого костюма, хорошого і не менш красивого.Що ж робити? Упустити покупця зі своїх рук? Потрібно ж заробити на суботу. Те, що покупець вимагає, має сидіти на ньому доладно, навіть коли він сам високий, а костюм короткий, або навпаки. Потрібно торгуватись, продати і заробити на суботу!

    «Заробити на суботу!» – це найпопулярніший вираз у нашому маленькому містечку. Все життя була одна і та ж турбота – заробити на суботу!

    Я не знаю, як в багатих домах, а в нас, бідних, розпочинали говорити про суботу і заробляти на суботу з суботнього вечора, і той, хто розпочинає бесіду про недільний день, все таки думає і говорить про суботу.

    Рано вранці у неділю селяни приїздили в містечко, євреї і єврейки вже були і на вулиці, і на базарі, і, кинувши погляд на селянську підводу, запитували, чим господар багатий. Якщо приходила селянка і приносила курку, то сотні рук перемацували птицю,багато хто прицінювався, висловлював своє міркування. Чи достатньо курка жирна, чи буде наваристий бульйон, і чи будуть шкварки для приготування суботнього кугеля. Якщо вже єврей купував курку за 17 (!) копійок, він геть і не подумає різати її в середині тижня (хіба що хтось в сім’ї хворий і потребує курячого супу та шматочка м’яса). А взагалі-то, курей купували до… суботи.Тай для чого потрібен заробіток, якщо не для відзначення прекрасної суботи?!

    Повертаючись у вівторок з ташлицького або тернівського ярмарку, обов’язково розповідали, скільки вдалось заробити на суботу.

    В середу їздили на ярмарок до Чорної греблі і, розповідаючи про поїздку, повідомляли, чи була вона вдалою. В четвер їздили на ярмарок до Ладижинки, Івангорода або до Пуриле, як називали село Погорілу, і привозили звідтіля пару «справжніх» курей, півкоробки яєць (30 штук). Влітку батько міг привезти один –два великих кавуни чи дині. І це все призназначалося… до суботньої трапези.

    Субота була світлою іскрою в нашому тьмяному містечковому житті. Збирались всі разом, з дітьми і внуками. Субота зосталась для нашого покоління і покоління наших батьків святою. В суботу відкидались всі негаразди і надіялись дожити до глибокої старості. Чи турбувались про заробіток на весь тиждень, на увесь місяць? Впевнений, що ні! Думали лише про суботу.

    З чого ж все-таки жили теплицькі євреї? Невже ця пара тисяч єврейських сімей складалась лише із хутровиків, зерноторговців і торговців готовим одягом? Це, дійсно, так. Теплицькі євреї володіли багатьма професіями. Була ціла когорта торговців бакалією, «залізними» товарами, мануфактурою і просто «ділових людей», які на базарі «крутили палочкою» і продавали «царські багатства», влаштовуючи собі красиве життя, дітям – пишні весілля, і розмірковували про високі матерії в синагогах та в лазні.

    В Теплику була ціла мережа магазинів оптової торгівлі. Вони, оптовики, забезпечували товарами декілька десятків крамарів Теплика. Найбільший оптовий склад належав Іхіелю Фішеру. Він був записаний на ім’я його дружини Хайки. Сам бідолаха Іхіел Фішер був калікою, майже не втручався в торгівлю, а займався справами єврейської общини. Він піклувався про релігійне життя містечка, про паливо для синагоги, про те, щоб рабин своєчасно отримував тижневу плату. Рідкісний випадок, щоб у Фішера в суботу не можна було зустріти 2-3 гостей, що співали б за столом суботні пісні, які із відчинених вікон лунали на вулицю. Багатство Іхела оцінювалось в 150 тисяч карбованців. Він, володіючи частиною майна американського фабриканта, дозволяв собі витрачати на потреби громади значно більше, ніж єврейський мільйонер в Америці, який програвав гроші в рулетку або покер, але не мав бажання підтримувати місцеве єврейське життя.

    Другим оптовим торговцем був бакалійник Шлоймеле Бик, простий, вічно заяложений крамар. Він важко і багато працював і хоча займався оптовою торгівлею, в своїй крамниці торгував і дріб’язком: коробкою сірників, четвертиною фунта цукру… Був він до того ж короткозорим і лише на дотик відрізнявгріш від п’ятиалтинного. Я пригадую курйозні випадки, коли ми, група дітей, галасливо забігали в його крамницю. Один збирався купувати оселедця, другий – свічку або сухі дріжджі за 10 копійок. Зрештою, ми так заплутували продавця, що виходили з крамниці і з товаром, і з декількома заробленими копійками. Хоча він розумів, що не все гладенько з юними покупцями, все ж просив нас заходити за покупками ще. Своє прізвисько Бик він отримав не за свою мудрість. Помер він морозного дня на «Новий год», 1 січня. Його смерть і похорони я добре запам’ятав, бо ми, дітвора, були великими паскудниками, і для дурничок нам дуже бракувало Шлойме Бика…

    Було ще декілька великих оптових магазинів бакалії, як наприклад, у Зейліка Гершонова (родича місцевих Гершонових). Тільки магазин Зейліка був особливий, він мав відбірну клієнтуру і продавав тільки оптом на великі суми.

    Крім оптових бакалійників, у Теплику були і величезні «залізні» магазини. В основному, ці магазини належали багатому єврею Алтеру Горовіцу. Він був свояком Хайки Фішер і, як про таких кажуть, аристократом. Маючи цілу мережу магазинів в центрі базару, він побудував дім на краю міста і окреме житло для прислуги поряд з поштою, і як місцеві селяни, посадив у просторому дворі дерева, а навколо хати зелену траву. Я не певен, що хоча б десять євреїв Теплика переступали поріг його домівки. Алтер містечкових цурався. Що стосується справ общини, то вона зверталась до нього в магазині. Подейкували, що у нього на стінах не висіло жодного портрета цадика, відомого рабина чи десяти заповідей, як було заведено в порядних єврейських домівках, а розвішані були великі картини з квітами, лісом, голими крилатими ангелами. Якщо б це не стосувалось Алтера Горовіца, найбагатшої людини в Теплику, сипались би на нього всі прокляття; скарлатина, дифтерія приписувалась би цій «підлій людині», що розвішала на стінах голих ангелів. А так задовольнялись тільки розмовами та осудженням.

    З мануфактурною торгівлею справи були інші. Купці їздили за товарами до Одеси, Кишинева або за кордон. Більше за всіх закуповував товару за кордоном купець, «пуп землі» – Любарський. Коли він відправлявся за кордон, старі і молоді заздрили йому. Мало того, що закордон – інша країна, з іншою мовою і грішми. Ми, десятирічні, заздрили йому і проводжали його нарівні з його сім’єю до виїзду за межі міста. Але коли він повертався з-за кордону, йому вже заздрили дорослі, як тільки прибували його товари. На третій день можна було помітити на етикетці, що там поряд зі словом Любарський маленькими літерами позначено: «було вживане».

    Це були наші оптовики-торговці, багачі, мільйонери, до яких у місті ставились з великою повагою. І вони для міста робили все, що могли.

    Крім купців, у Теплику була ще величезна когорта власників дрібних магазинів і магазинчиків, що, як правило, існували тільки завдяки єврейських покупців. У одному з таких магазинчиків, шанованому євреями, торгував Шабсе. Там можна було купити за копійку шматочок оселедця з молочком, за гріш – хвіст або голову. Як тільки ви спускались на три сходинки вниз до Шабсе, то відразу в очі кидався вже нарізаний оселедець. Взагалі, Шабсе був торговцем для бідноти. В нього можна було купити за копійку цукор, за гріш – чай, і за той же гріш – свічку. За фунтом або за «головкою» цукру ніхто до нього не йшов. Про такого б сказали: « Йде купити в гусака вівса».

    Був у нас іще один дивовижний торговець Арон Йосл Гершунов, брат Зейліка. Він був «богом» в мініатюрі. Якщо ви заходили до його крамниці, то не було такої речі, котрої тут не можна було знайти. Цукор, крем до чобіт в Рош а-Шана (іудейський Новий рік), ізюм для вина і замазка для вікон.

    Слова «Немає!» для Арона Йосла не існувало. Працювало у нього приблизно десять чоловік. І сам він працював за десятьох. Як би Арон не був зайнятий, він робив в умі будь-які підрахунки і ніколи не помилявся. До всіх уважний, він одночасно міг обслуговувати 3-4 клієнтів. Магазин його завжди був переповнений покупцями. Між справами Арон витягував пляшечку горілки і бив долонею по денцю так, що пробка вилітала. Трішки розбовтавши пляшку, просто із шийки одним махом випивав її всю до дна. Губи при цьому витирав брудним рукавом і продовжував обслуговувати покупців.

    У Теплику таких людей як Арон Йосл, хто міг «загрібати гроші лопатою», більше не було. Він бувєдиним крамарем, що не залежав від базару. До нього в магазин християни не приходили, він торгував тільки з євреями і на них заробляв.

    Можна порахувати на пальцях торговців, які мали прибуток і жили заможно в своїй хаті з кількома деревцями на садибі. Не можна тут не згадати нашого багатія Нахмана Ладижинського. Хазяїн «залізного» магазину, інтелігентний господар, займав місце біля східної стіни Брацлавської синагоги. Але в Теплику він вів не дуже праведне життя. Його родичі, також тепличани, були далеко не янголами. Одного з них навіть судили за пограбування, розбій… і повісили. Та й у самого Нахмана Ладижинського «рильце було в пуху», але про це пізніше.

    Інші бакалійники, галантерейні і мануфактурні магазини, як було написано на вивісках, заробляли на прожиток дуже важкою працею. Крамарі добре настраждаються, доки, діждавши вечора п’ятниці, закриють магазин і натішаться суботою.

    Єдине щастя теплицьких торговців те, що вони не знали про прогорілі чеки. Вони ніколи не цікавились, чи відкритий банк. Вони його і в очі не бачили. Щоправда, в Теплику була Позичково-ощадна каса, де брали позику з виплатою 40 копійок в тиждень або рубль в місяць. Наскільки я пам’ятаю, ця фінансова інституція ніколи не писала скарг на єврея і ніколи «цвяхів» (неприємностей) не мала. Взагалі, тепличани не мали звичку брати «в борг» з виплатою відсотків. Єврейські крамарі між собою розраховувались готівкою. Весь магазин теплицького крамаря коштував приблизно 300 карбованців. Все це належало самому хазяїну, і він ніколи не боргував перед кимось. Тому вони не давали в кредит. Товстосуми-оптовики мали пару відсотків, брали під заставу срібні ложки, золоті годинники і «норкову шубу». Були і векселі.

    Перш ніж завершити розповідь про місцевих торговців, хочу зауважити, яке у них було «щастя». Вони не знали, коли настане перше число місяця і потрібно платити за квартиру. Магазин був власний, а якщо не свій, брали в оренду на рік. А якщо не платили вчасно, нічого страшного: за борг забирали магазин.

    Що-що, але теплицькі торговці жили спокійніше і впевненіше, ніж євреї в Америці. Спокійніше життя було і в теплицьких жінок, не зважаючи на те, що багато хто з них допомагав чоловікам в крамниці. І не тільки допомагали, а й самі ставали за прилавок. А часто були і єдиними годувальниками сім’ї, тому що їх набожні чоловіки проводили час в бейт-мідраші («дім навчання», місце, де вивчалися різноманітні єврейські тексти) біля грубки, або на базарі серед таких же ледарів в розмовах про «політику».

    Теплик мав і свій «пролетаріат». Правда, молоді шевці і швеї, столяри і м’ясники ніколи не знали і не чули такого слова. Вони себе називали «робочий люд» і були войовничо налаштовані. Вони вимагали не багато і не мало, як скинути царя! «Геть Миколая!» – таким був їх девіз.

    «Робочий люд» збирався в п’ятницю або в суботу увечері в якій-небудь хаті на околиці, в ліску поряд з костелом. І там «робили революцію», співаючи бойові пісні і лякаючи волосного сотника і навіть старосту. Молоді робітники і літні діви працювали дуже важко на швейних машинах або на єдиній «справжній» фабриці. Їх робоча зміна тривала по 12-14 годин на день. Про восьмигодинний робочий день в Теплику й гадки не мали. І хтозна, чи підтримав би пролетаріат Теплика лозунг про таке.

    По-перше, вони працювали відрядно, по-друге, чим би вони займалися у вільні години? Треба заробляти, щоб допомогти утримувати дім, принести на суботу (саме на суботу!) дрова, купити нову ситцеву сукню, пару святкових черевиків і, головне, пару калошів. Про калоші «Трикутник» мріяли хлопці із хедера, наречені і женихи. Більшість робочого люду також мріяла купити калоші, такі, як у Сари Кушнір, Естер Мучник або Хани Шпілбанд.

    Треба попрацювати додаткові години на день, рано-вранці, зберегти необхідні три рублі на покупку пари калошів. І якими щасливими були хлопці та дівчата, коли їм на удачу пішов дощ, але і якщо було сухо, одягали калоші і прогулювались в них суботнього вечора.

    Намальована мною картинка і згадки про теплицький робочий люд не були б повними, якби я не доповнив їх цікавим фактом.

    Згідно книги Карла Маркса, пролетарії повинні об’єднатись. Теплицькі ж пролетарії не знали про існування Карла Маркса. Вони жили за своїми власними законами. Тому робітники Теплика були розділені на інтелігентних робітників: прикажчики, годинникарі, слюсарі, друкарі, та другий клас: шевці, столярі, перукарі та інші професії. Представники кожної групи вели самостійне пролетарське життя. Був і третій клас – нижча група: м’ясники, їздові, ковалі, якінавіть суботу влаштовували окремо. Всі три групи трудівників не були зв’язані між собою, незважаючи на те, що народились в одному і тому ж містечку, навчались разом в хедері і зростали поряд. Коли ставали дорослими, років з 18-20, то, зустрічаючись в суботу під час прогулянок, не вітались, буцімто, не були знайомі між собою.

    Коли приходила якась біда, наприклад, очікування погромів у 1905-1907 роках, тоді м’ясники ставали найповажнішими людьми. Євреї знали, що якщо вночі на варті м’ясник, можна спати спокійно.

    В цьому розділі я хотів повідомити, що саме пітримувало життя євреїв Теплика. Я описав не тільки їхні злиденні заробітки, але й намагався підкреслити, як бідно вони жили і, незважаючи на це, жили довго, були здорові і вели спокійний спосіб життя без клопотів. Найбільшою турботою було вирішити питання, де взяти гроші на суботу? А якщо на суботу все необхідне було, зникали всі турботи, в кожному куточку хати ставало світліше. Відразу ж приводили гостя на суботу і розпочинались суботні піснеспіви. Ці голоси запам’ятались мені на десятки років.

    Євреї Теплика не мали серйозного заробітку, але в них все ж було спокійне солодке життя, і до сорока років вони не сивіли!..

    Просмотров: 65 | Добавил: paul | Рейтинг: 0.0/0
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Сентябрь 2020  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    282930

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии