Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Январь » 20 » З ДИСТАНЦІЇ ЧАСУ. Частина 1
    20:20
    З ДИСТАНЦІЇ ЧАСУ. Частина 1

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

    Дякуючи автору, сьогодні  ми розпочинаємо публікацію його книги "З дистанції часу". За його словами це:

    "(Погляд на прожите та дещо із розмов колишніх прокурора району з першим секретарем обкому партії)".

    На зламі століть

    Нашому поколінню довелось жити не тільки на зламі століть, а й на зломі комуністичної системи. Ми з тих, кому не пощастило прочитати про це в посібниках історії, а довелось пережити й побачити все на власні очі.

    Нелегкий то був злам. Спокійним, байдужим до тих подій не залишався ніхто, адже відбувалася зміна не тільки державного ладу, а й свідомості. Як сперечалися, коли вся та система тріщала! На мій погляд, найбільш вдало ту суспільну суперечку характеризують слова французького письменника і філософа Монтеня, сказані в інший час, але такі доречні й для нашого: «Один із суперечників поривається на захід, другий — на схід, обидва втрачають з уваги найголовніше, блукаючи в нетрях неістотних частковостей. Після години бурхливого обговорення вони вже й самі не знають, чого шукають: один поринув на дно, другий зависоко заліз, третій метнувся вбік. Той чіпляється за одне якесь слово чи порівняння: цей настільки захопився своєю власною промовою, що не чує співрозмовника і віддається лише своєму перебігу думок, не зважаючи на ваш. А третій, усвідомлюючи свою неміч, усього боїться, все відкидає, з самого початку плутає слова і мислі, або ж у розпалі суперечки раптом роздратовано вмовкає, напускаючи на себе гордовиту зневагу від досади за своє невігластво чи з дурної фальшивої скромності ухиляючись від заперечень. /.../ Одному важливо тільки завдавати ударів, байдуже, що при цьому він відкриває свої слабкі місця. Другий рахує кожне своє слово, і вони заступають йому докази. Один діє тільки силою свого голосу і легень. Другий робить висновки, що суперечать його ж власним твердженням. /.../ Цей набиває вам вуха пустослів’ям всіляких передмов і відбігів убік. /.../ Той озброєний лише лайливими словами і шукає будь-якого дріб’язкового приводу, щоб розсваритися і тим самим ухилитися від розмови з людиною, з якою йому годі змагатися розумом. І нарешті, ще один найменше стурбований розумністю доказів, зате він забиває вас у куток діалектикою своїх силогізмів і діймає формулами свого ораторського мистецтва».

    Як пише Монтень: «Слова — божественно мудрі, вони бичують найпоширенішу з людських облуд», вони все розуміють, усе знають і все можуть пояснити.

    Та система і той час уже відійшли. А люди, ті, хто родом «звідти, де Серп опирався на Молот», ще зосталися. Це природно. Усе рано чи пізно виявляється нетривким, нестійким, плинним. Проте я не можу визнати нормальним, коли люди реально бачать, що нове в житті вже утвердилося, що до старого вороття вже просто не може бути внаслідок історичних обставин, але вони вперто не хочуть «поступатися принципами», не наважуються визнати, що їхня мораль, яка в минулому невпинно змінювалась разом з розвитком суспільства, змінюватиметься й далі.

    Мимоволі постає питання, на яке відповісти не так уже й легко: чому? Проте спробую відповісти на це запитання якомога переконливіше та об’єктивніше. Виборювати принципи допустимо, коли нове тільки зароджується. Тоді сперечайтесь, щоб побачити і зрозуміти суспільну перспективу, яка настає за історичною закономірністю. От тільки чомусь тоді комуністи не надто активно відстоювали свій світ справедливості й чесності, а тепер, виштовхнуті раптом з тієї атмосфери в нове життя, все ще здіймають галас, який реально нічого не змінює.

    Пригадую, коли ще тільки скасували статтю Конституції щодо керівної ролі КПРС у суспільстві, свою суперечку з товаришем, який закінчив ВПШ (вищу партійну школу), капітаном другого рангу, замполітом на кораблі — Дмитром Нізаром. Я говорив, що зі скасуванням статті змістяться реальні масштаби історичної ролі партії і возвеличення її ролі, що акцент потрібно робити на демократію. Ніби пророкуючи, казав, що Горбачов завалить партію, а потім і СРСР. Він категорично заперечував і навіть у думках цього не припускав.

    Через двадцять років ми обидва згадали наші суперечки, і він мені сказав:

    — Погодься, що багато питань щодо необхідності реформування в країні з самого початку не викликали заперечень з боку будь-кого: обидві сторони займали однакову позицію. Ми чому тоді сперечалися з таким великим запалом та вигадливістю, підсилюючи голос та навіть переходячи на грубощі — тому що кожен з нас не був певен у своїй правоті. Так, Союз розвалився, але хіба ти такого хотів, як оце тепер? Ти такою уявляв собі демократію?

    — Авжеж, не такою!

    Як учасники дискусії-суперечки, кожен з нас тоді надавав певним словам неоднакового значення, кожен мав своє власне уявлення про «справедливість», «свободу», «мораль», «право», «силу Закону» та «владу народу». Нестримний потік нової, раніше замовчуваної інформації, громадські суперечки затягували у свій вир і мене, збуджували мою свідомість новими думками, які не так легко було затямити. Та ми мали надію, що влада перейде від партії до народу. А сталося так, що народні здобутки розділили не між усіма, а між олігархами.

    — Прийшли до влади, — провадив далі Дмитро Нізар, — то робіть свою і господарську, і законотворчу роботу. Навіщо перекладаєте все на народ? Це ж усе може спалахнути, як в Узбекистані чи в Кирґизстані. Море крові. Люди ж там гинули не лише через свою глупоту, там же підбурювачі працювали.

    Ми вже обидва не ідеалізуємо той час. Але згадаймо гасло «Мир, Труд, Май!». Все ж таки простому трудовому народу давали надію, що своєю працею чогось у житті можна добитись. А що тепер? Робітничого класу як такого, що є організованою силою — немає. Це ж усе навмисно заварювалось у казані, щоб знищити робітничий клас, у якого психологія відмінна від селянина. А тим же селянам? Ніби кинули земельку і заткнули пельку. Жити краще вони не стали, але маєш пай. Так, ніби воно твоє, і ніхто тобі не винен, і звинувачувати нікого. Може виростити щось — то продасть перекупникам за безцінок. Народ, як ото молодого бичка, ведуть на налигачі, і він ведеться. Громадської свідомості ще все одно немає і влада не хоче її формувати, бо це ж свідомо втратити важелі впливу на той-таки народ.

    Чому там, на Заході народ краще живе, впевнений у завтрашньому дні? Та тому, що він сам вирішує, кому вірити і за ким іти. А в нас бідний народ іде за тим, хто краще пообіцяє, і за тим, хто подобається. Чому? Та тому, що подобається, та й край…

    У світі живуть краще, а тебе агітують терпіти. Бачиш, що він свій, був такий же, як і ти, трудівник, але тепер у владі чи ближче до годівниці, тому й живе краще за тебе. Доп’явся і забезпечує тільки своє і свій клан. Та тут і справді, досить лише сірника…

     

    Все це згадалося, коли я задумав описати час, у якому минула моя добра половина життя.

    Легко і водночас важко писати про події минулого століття, в якому, з дня народження, прожив піввіку. Вважаю, що, починаючи зі своєї трудової діяльності 1970 року в шахті, потім в армії, на заводі, в інституті та майже 30 років на різних посадах у прокуратурі, прожив осмислено. Проте, навіть будучи учасником, бачачи дещо на власні очі, ніколи не знаєш по-справжньому, як саме і чому відбувались ті чи інші події. Нині, відійшовши від справ, маю змогу, якої досі був позбавлений, обдумувати на дозвіллі свої спостереження. І тепер те минуле видається мені цікавішим, ніж за тих часів, коли я його реально проживав, але, за браком часу, не повністю осмислював. І ось мені вже за шістдесят. Чи це багато? Ні. Проживши значний шмат життя, тепер спробуй проаналізувати і наповнити його змістом. Працювати?! Адже багато почато й нічого не закінчено з того, що можеш залишити у спадок.

    Я ще дуже далекий від проголошення істин, але шукаю шляхи до них, вдивляючись, оцінюючи і, по можливості, досліджуючи прочитане, пережите, бачене в долях конкретних людей. Адже особисте, своє з пережитого, тобою звідане — матеріал, добре придатний для роздумів. Саме в конкретних долях (далеко не всіх) завжди вбачаєш щось із універсальних істин. Це як іскри, і, коли їх бачиш, то зможеш звести докупи, щоб заіскрилися снопом, розсипались зорепадом, який хоч на мить, та освітлює буття.

    Як колишній слідчий, знаю, що ще важче віднайти істину, коли про подію розповідають двоє чи більше її сучасників, бо їхні свідчення часто суперечать одне одному, а узгодити їх доводиться тобі. А це не завжди можливо. Та все ж наважився і вже частково відобразив прожите у своїх книгах. Відгуки — від схвальних до стримано скептичних. Проте ніхто не сказав: кидай цю справу. Не для тебе вона. Це надихає. Підбадьорений доброзичливістю читачів, узявся до нової. Від автобіографічного характеру твору не відхожу.

    Про мемуаристику

    Даруйте мені за деякий відступ, але, прочитавши мої книги, дехто зацікавився: що ж то за жанр у мене виходить, як його назвати? Дізнався, що «в радянських університетах не вивчали жанру мемуаристики, бо він не вписувався в соцреалістичний канон; нині ж він (і це закономірно) дуже актуальний».

    Питання мемуаристики обговорювалось на засіданні Київської обласної організації Національної спілки письменників України. Погоджуюсь із висловом письменника Анатолія Дімарова, що як літературний твір «мемуари», і «спогади» в широкому розумінні — це твори, побудовані на пам’яті, яка заглиблена в певний час і шукає в ньому уроки для людини минулого, сучасного й майбутнього». Він дуже вдало це відобразив у своїх мемуарних книгах «Прожити й розповісти».

    Підсумовуючи обговорення, голова обласної організації спілки М. Наєнко «ще раз повернувся до специфіки мемуарних творів як літературних явищ. Енциклопедії й довідники визначають їх як жанр, близький до історичної прози, наукової біографії, документально-історичних нарисів чи й просто нотаток про події, свідком яких був автор. Усе ніби правильно й водночас — не зовсім. Слід наголосити, що письменницька мемуаристика найбільше стоїть усе-таки до художніх жанрів. Якщо точніше, то це художня публіцистика чи навіть сповідальна проза, яку здатні творити лише письменники. Це щось подібне до письменницького епістолярію: Михайлина Коцюбинська свого часу зауважила, що він сприймається і як одверта сповідь, і філософсько-естетичний трактат, і ескіз майбутнього художнього твору. Такі риси властиві й мемуаристиці».

    Як на мене, то в ній дуже важливо зуміти самому собі говорити правду про бачені та пережиті події. Бо, цитуючи Павла Мовчана: «Вік зобов’язує до певних сповідальних інтонацій, до розуміння, що ти не випадковий і життя твоє не випадкове».

    Тут потрібно ще й мати певну естетичну міру, бути досить правдивим, щоб не брехати, прикрашаючи себе, і донести це до читача. Важливо нагадати, що діялось у той відтинок уже минулого століття — так, як я розумів це тоді, і так, як оцінюю зараз, збагатившись іншими враженнями життя. Сказати про те важливе, що є в мені і про що я раніше не говорив. Звичайно, якщо пам’ять моя буде спроможна з’єднати між собою нитки численних і вельми заплутаних подій. Крім того, не всяке минуле може бути предметом читацького зацікавлення. Автору доведеться немало перебрати в пам’яті подій, щоб відшукати варті опису.

    Описувати й не дуже важко, бо відкриті архіви, видано збірки альтернативних суджень, і люди аж надто перенасичені лавиною інформації про минуле, яке для них самих минуло, але якого вони достовірно не знали. Те, що було таємним, стає явним, і в тому минулому люди шукають пояснень, виправдань невдач сьогодні, навіть звинувачень. Тому й є природне бажання людини дістати відповідь на запитання.

    Раніше, коли темп життя розвивався не так стрімко, як зараз, а інформація мала дозований характер, люди уважно читали й великі тексти, з яких можна було бодай щось почерпнути. Нині, в епоху Інтернету, майже все стає доступним. При цьому всі прагнуть дістати нові відомості якнайшвидше. Багато людей не хочуть завдавати собі зайвого клопоту добувати знання копіткою працею, відсіювати інформацію. Як висловилась Ліна Василівна Костенко, «знання замінили інформацією», тому цією «всесвітньою павутиною» потрібно вміло користуватися.

    Я теж не можу сказати, що все, що діялось у минулому столітті, мені було зрозуміле. За повсякденним не часто бачилось суттєве, глибоке, типове. І хоча я не стояв навіть близько до центру подій, як інші, що вершили великі справи чи принаймні пишаються ними, тепер — у несподіваних зустрічах, прочитаних мудрих сторінках — ніби заново відкриваю очі, глибше осмислюю ті події і хочу про них писати. Бо вважаю, що ми маємо право говорити більш-менш вірогідно лише про те, що самі пережили.

    Цікаво було б познайомитись…

    У своїй попередній книзі, описуючи справу Великобурлуцького сирзаводу, за якою під час горбачовської перебудови та боротьби з нетрудовими доходами 1985 року потрапив під нещадне колесо тогочасного правосуддя й отримав 12 років позбавлення волі перший секретар райкому партії та опинилися за ґратами виконувач обов’язків директора заводу, управитель банку, голова райспоживспілки, чотири керівники господарств, я лише мріяв зустрітися з Владиславом Петровичем Мисниченком, який у 1980–1990 роках очолював Харківську обласну партійну організацію.

    Мені стало цікаво познайомитися з цією людиною. Дізнався, що він 2004 року видав свою книгу «Смотреть правде в глаза» (Воспоминания первого секретаря обкома партии)». Тож продумував, як би вийти на нього, зустрітися.

    Дістав його книгу. Багато чого хотів з неї дізнатися, адже автор — почесний громадянин Харківської області. З червня 1980 року до січня 1990 року — перший секретар Харківського обкому компартії України. За роки праці нагороджений орденами «Жовтневої революції», «Знак пошани», двома орденами «Трудового Червоного прапора», п’ятьма медалями, Почесною Грамотою Верховної Ради Української РСР. Не ставлю ці нагороди під сумнів. Кожна епоха сама визначає своїх героїв, а вже наступні покоління їх оцінюють.

    Має науковий ступінь кандидата економічних наук, звання «Заслужений журналіст України», учасник Великої Вітчизняної війни. Був делегатом XXV–XXVII з’їздів КПРС; XXIII-XXVIII з’їздів Компартії України. Обирався членом ЦК КПРС, ЦК Компартії України, Харківського обкому партії, а також депутатом Верховної Ради УРСР Х та ХI скликань, Верховної Ради СРСР Х та ХI скликань, Харківської обласної Ради — дванадцять разів.

    Крім того, йому тричі у складі делегацій довелося брати участь у роботі кількох з’їздів зарубіжних та робітничих партій. Словом, у житті він і бачив, і був, і брав участь. Тут, як на мою думку, спогадів не на одну книжку.

    Проте, як звичайна мемуаристика вона мене не привабила. За зовні лаконічною назвою я, хоч як ретельно вчитувався, не побачив правди, на яку сподівався. Бо правда — це не лише те, що ти бачив, до чого мав відношення в житті.

    Кожна людина має право на своє бачення правди, і не кожна така правда відкриває очі іншим, рухає вперед майбутні покоління. Правда «Діалогів» Платона чи сковородинівських «Листів до Михайла Ковалинського» та інших філософських одкровень для багатьох поколінь є і ще довго буде прикладом роздумів над правдою життя, на яку можна й потрібно опиратися.

    Автор розповів свою правду про те, як героїчними зусиллями будували країну, яка розвалилася з їх вини, що причина того падіння СРСР цілком випадкова: винен тут звичайний збіг обставин. Мовляв, Горбачов виявився відступником від комуністичної ідеології. І знову потрібно переконувати народ, треба звільнити його з-під влади олігархів, від нечестивої демократії, відбудувати давню, добру державу. Ще одне зусилля...

    Та, шановні читачі мого і старшого покоління, ми все це вже проходили. Більшість уже відійшла від тієї ідеології. Визнайте хоч раз правду! Припиніть хоч на мить собі лестити, бо те минуле вам не тільки снитиметься, а ще й привидиться. А дещо перефразовуючи класиків, творців «Маніфесту Комуністичної партії», вважаю, що привид комунізму вже відбродив своє.

    Часто люди, які обіймали високі посади в державі і самі творили історію, чомусь завжди пишуть про важливе, але не зовсім цікаве, а другорядне, проте надзвичайно інтересне, замовчують.

    Я вже обдумував і шукав нагоду поговорити з Владиславом Петровичем віч-на-віч і про його книгу, і про кримінальну справу, яку саме тоді описував. І така нагода незабаром випала. Сталося так, що несподіваний випадок прийшов на допомогу моєму бажанню.

    Прокурор — фігура поважна

    На приміщені прокуратури області до дев’яносторіччя з дня народження Івана Григоровича Цесаренка, прокурора Харківської області з 1968-го по 1986 рік, відкривали меморіальну дошку. Не кожному вдається «відбути» такий строк. На врочистостях виступив і Владислав Петрович Мисниченко. Спокійно, без заздалегідь підготовленого тексту розповів, що підтримував з Іваном Григоровичем не лише ділові, а й дружні стосунки з часу, коли той працював завідувачем відділу адміністративних органів міськкому партії, головою Комінтернівського райвиконкому та заступником голови Харківського міськвиконкому. Пройшов великий бойовий і трудовий шлях. У роки війни зробив майже сотню бойових вильотів на винищувачі, одному з найризикованіших засобів авіації. Декілька разів літак підбивали, рятувався на парашуті, зоставався живим. Був справжнім, відданим комуністом, патріотом Вітчизни, мав авторитет не лише в нашій області. Під час відвідин області прокурор УРСР Ф. К. Глух та прокурор СРСР А. Р. Рекунков відгукувались дуже позитивно про Івана Григоровича. А. Р. Рекунков якось навіть сказав, що Іван Григорович входить до п’ятірки кращих прокурорів Радянського Союзу. Це й справді заслужена оцінка. Адже він велику увагу приділяв простій людині. Ви знаєте, що раніше було якесь тривожне відчуття, коли проходиш повз приміщення КДБ чи МВС, а до прокуратури люди йшли по допомогу, й Іван Григорович допомагав багатьом із них. В обкомі партії не було скарг на недоліки чи недостатню увагу з боку обласної прокуратури.

    Товаришували і дружили сім’ями. Дружина Івана Григоровича тридцять років пропрацювала суддею Жовтневого району міста Харкова. Ухвалювала рішення дуже виважено, вдумливо, ніколи не афішувала, що вона — дружина прокурора області. Сім’я була здорова, міцна. Мені, як і всім присутнім, шкода, що рано пішов з життя. Він був і буде зразком для прокурорів. Пам’ять про нього залишиться в серцях харків’ян... Так закінчив свій виступ Мисниченко.

    Юрій Андрійович Гуровий, який свого часу протягом восьми років очолював Харківський міськвиконком, теж поділився спогадами:

    — Мене призначили начальником великої будівельної організації для забудови житлом ділянки колишньої селекційної станції. Іван Григорович у той час працював головою Комінтернівського райвиконкому. Познайомив нас перший секретар обласного комітету партії Іван Захарович Соколов, який прибув на будівництво. На той час вже ввели в дію новий домобудівний комбінат і здавали сотий будинок. Ми вважали, що це — досягнення, що це — гордість. А перший секретар обкому з Іваном Григоровичем переглянулися й кажуть:

    — Юрію Андрійовичу, нам потрібно не за три роки по сто будинків вводити, а кожного року — по сто будинків. Ти подивись, яку тобі ділянку відвели — тисячу гектарів орної землі на селекційній станції. І ти збираєшся по одному чи по два будинки щороку вводити на одній ділянці? Не гайте часу, освоюйте цю ділянку!

    Мені одразу стало зрозуміло, які масштаби і які завдання у цих керівників.

    Владислав Петрович тоді був у ранзі другого секретаря міському партії і теж часто бував на цій ділянці.

    Павло Михайлович Каркач здійснював прокурорський нагляд у місті, пам’ятає, як скрупульозно ми ставилися до кожного рішення, яке ухвалювали. А все тому, що Іван Григорович навчив нас не ухвалювати жодних незважених рішень. Під кожним рішенням міськвиконкому мала бути законодавча база. І ми старалися, і уряд виділяв нам гроші і на метро, і на житло, і на дитсадки. Роль Івана Григоровича, якщо говорити відверто, — неоціненна. Він увійшов до когорти видатних людей міста Харкова і стояв нарівні з І. Г. Ващенком, А. П. Бездєтком, О. С. Масельським.

    Павло Михайлович Каркач, який свого часу був прокурором міста Харкова та області, згадав його найкращі риси:

    — Він був з когорти людей, які після війни, як її активні учасники, очолили органи прокуратури і в Одесі, і в Донецьку, і в Сумах. Іван Григорович виділявся серед них. Виділявся своєю принциповістю. Треба віддати належне колегії прокуратури області, що знайшла можливість увічнити пам’ять на будинку, де він працював майже два десятки років прокурором області. Я хочу сказати й інше. В Україні, мабуть, немає таких прецедентів. Ця подія — історична для працівників прокуратури. Настане час, коли прийде нове покоління, але зрима пам’ять про цю людину буде на приміщенні прокуратури області .

    Дмитро Степанович Бесіда сказав, що теж працював під керівництвом Івана Григоровича. В ті роки йому були довірені прокуратури Зміївського та Ленінського району міста Харкова, а в 1992–1996 роках сам очолював прокуратуру Харківської області.

    — Це був видатний представник своєї епохи. Людина, не обділена почуттям гумору, смілива, рішуча. Він здатний був ухвалити рішення, на яке багато його колег не наважилися б. З ним пов’язана ціла епоха зміцнення законності і правопорядку. За Івана Григоровича злочинність пішла на спад. Якщо скоювалося вбивство, то ми всі, як кажуть, стояли на вухах. Тому, що він умів вимагати, а отже, був дуже високий показник розкриття цих злочинів. І це не випадково. Тут була міцна база. Тут була юридична наука, з якою Іван Григорович підтримував найтісніший зв’язок. Недарма ж він одним з перших прокурорів областей став кандидатом юридичних наук, заслуженим юристом УРСР.

    Сергій Іванович, син Цесаренка, приїхав з Москви. На той час він був помічником президента Асоціації правоохоронних органів і спецслужб Російської Федерації:

    — Мій батько був нагороджений різноманітними орденами, медалями, почесними званнями, але відкриття меморіальної дошки — це знакова нагорода зовсім іншого ґатунку. Це — данина поваги з боку колег, друзів та учнів, визнання його заслуг.

    Син передав у подарунок музею історії прокуратури області два останні посвідчення свого батька: службове й партійне.

    З нагоди ювілею в музеї відкрито нову експозицію, присвячену Івану Григоровичу. До неї увійшли документи та фотографії, а також відреставрований робочий стіл видатного прокурора. Для тимчасового експонування син передав портрет І. Г. Цесаренка роботи народного художника СРСР Іллі Глазунова.

    Я так детально розповіда про цю подію тому, що й себе вважаю учнем знаменитого прокурора області. Про дещо я вже писав, але спомини — їх тільки зачепи...

    Працював, розслідував справи різної категорії, проте читачам хочу розповісти про ті, які так чи інакше потрапляли в поле зору Івана Григоровича і, на мій погляд, характеризують його як керівника.

    Ветерани прокуратури, мабуть, пам’ятають, що в ті роки поширеним було таке явище, як ящур. Недогледіли з карантинними діями, і поголів’я худоби — під ніж. Того року в чотирьох районах області порушили кримінальні справи щодо недотримання правил ветеринарної медицини. Допитуючи простих виконавців протиепідемічних заходів, я звернув увагу на те, що, крім недотримання передбачених карантинних правил, епідемія ящуру в одному з приміщень ферми сталася після того, коли там частину худоби прищепили вакциною проти ящуру, а частину — не прищепили. Почав вивчати інструкції і з’ясував, що одночасно утримувати в одному приміщені вакциновану і невакциновану худобу забороняється. Спеціалісти районного масштабу стверджували, що це й справді порушення, але незначне. У пошуках відповіді дійшов аж до науково-дослідного інституту експериментальної ветеринарії. У розмові з професором, одним з розробників цієї вакцини, я прискіпливо допитуюся, чому саме протягом 21 дня таке одночасне утримання худоби забороняється. Він зізнався, що вакцина ще не зовсім досконала. І додав:

    — Мені подобається ваша настирливість, але якщо я підпишу це в протоколі, то я сам собі винесу й вирок.

    Зійшлись на тому, що інструкції для того й пишуться, щоб їх дотримуватися.

    З посмішкою згадую й інший епізод у цій справі. Брав якось довідки в обласному управлінні сільського господарства і, звичайно ж, зайшла мова про справу. Захищаючи своїх колег, спеціалісти управління доводять мені, що, хоч які б заходи вживались, а епідемію може занести і ворона у дзьобі. Я ж їм — про вимоги закону. До кабінету зайшов якийсь чоловік і, зрозумівши суть розмови, підтримує мене не просто словами, а з посиланням на невідомі мені норми ветеринарного законодавства. Я відразу до нього: «Ви маєте рацію, дуже цікаві дані. Я хотів би допитати вас як спеціаліста. Відрекомендуйтесь, будь ласка». Відчув, що всі присутні знічено притихли. Дивляться, то на нього, то на мене. І раптом чую відповідь, яка збентежила й мене: «Заступник міністра сільського господарства України». Не допитував я його, але посилання на закон записав і виписку долучив до справи. Висунув обвинувачення головним зоотехніку та ветеринарному лікареві солідного радгоспу. Це не могло пройти повз увагу партійного керівництва. Мене запросили до районного комітету партії і поцікавились, чи не можна справу не доводити до суду. Відповів, що можливо. Але з такою ініціативою я до прокуратури області не піду. Не пішли й вони. Справу було закінчено у встановлений термін і направлено до суду. На одній із нарад Іван Григорович згадав і моє прізвище: «Ось по ящуру у нас було порушено кілька справ. Поважні слідчі і прокурори розслідували, розслідували та й закрили, спасували. А молодий слідчий з Чугуївської прокуратури довів, що такі справи мають судову перспективу».

    Без зайвої скромності скажу, мені приємно було почути, що прокурор області так відгукнувся про мою роботу. Як дорогу для себе реліквію, хоча й відійшов від комуністичного світогляду, бережу похвальну грамоту з радянськими символами, яку він підписав і вручив мені.

    Після відкриття меморіальної дошки організували святковий обід, під час якого присутні поділилися своїми спогадами.

    Вшанування закінчувалося, і коли Владислав Петрович разом з Юрієм Андрійовичем збиралися вже йти, наважився, підійшов до нього, відрекомендувався і сказав, що працюю над книгою про першого секретаря Великобурлуцького райкому партії М. Т. Терещенка, який у період боротьби з нетрудовими доходами дістав від влади 12 років ув’язнення і сім з них відсидів. І почув у відповідь:

    — Не розумію, за що чоловік сім років відсидів.

    Я здивовано подивився на нього і мимоволі запитав:

    — Чому ж ви не допомогли? Мабуть, тому, що помер Цесаренко?

    — Ні, не тільки через це, а й тому, що справа перебувала на контролі в Комітеті народного контролю при ЦК КПРС.

    — Вибачте, я бачу, що ви вже зібралися йти. Дозвольте мені зателефонувати вам і домовитися про зустріч. Дуже б хотілося дізнатись про цю справу саме від вас.

    — Не заперечую.

    Для колишнього слідчого не проблема знайти номер мобільного телефону, теж уже колишнього, першого секретаря обкому партії.

    Через кілька днів зателефонував Владиславу Петровичу і домовився про зустріч у палаці студентів юридичної академії, де відзначався день працівників прокуратури.

    Владислав Петрович і на цю зустріч прийшов разом з Юрієм Андрійовичем Гуровим. Я бачив, як багато людей підходили і щиро віталися з ними.

    Наш спеціаліст — фотограф із криміналістичного відділу прокуратури області Володимир Васюто, котрий теж не раз разом зі слідчими виїжджав на різні пригоди, на зустрічі фіксував для історії цю святкову подію. Зафіксував і мене з цими відомими в Харківській області людьми.

    На зустріч я прийшов зі своєю книгою «З Саші, від криничок (Спогади й не зовсім прокурорські роздуми». Вручивши її Владиславу Петровичу, домовився: коли він прочитає — зустрітись.

     

     

     

    Просмотров: 238 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Январь 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    25262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии