Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Март » 20 » З дистанції часу. Частина 10.
    20:16
    З дистанції часу. Частина 10.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

     

    Про закулісні оборудки, Андропова, Єльцина,

    Рижкова, Шеварнадзе

     

    — А розкрив ці закулісні оборудки щодо розвалу СРСР В. Полторанін у своїй книзі «Власть в тротиловом эквиваленте», — вів далі Владислав Петрович.

    Він розумний, цей Полторанін, був кореспондентом газети «Правда», редактором різних газет, а в період, про який ми розмовляємо, помічником у цього маздона, п’янчуги Єльцина, і той з ним рахувався.

    — Прочитав і я цю книгу. І знаєте, що мене вразило?

    — Цікаво.

    — Її автор вказує, що єврей Ю. В. Андропов протегував і Б. М. Єльцину. А того теж Бог не обділив хитрістю і підступністю, і, маючи бажання, він міг за їх допомогою нейтралізувати інтриги бюрократії, розділяючи і владарюючи. Це потім Борис Миколайович з успіхом робив на президентській посаді. У цій же книзі автор розшифровує абревіатуру КГБ як «Комитет Государственного Беспредела» і, не вказуючи на це прямо, підводить до висновку, що саме хлопці з «контори» готували розвал СРСР. А зробити все це їм було надто просто: досить дезорганізувати управління економікою та обрушити фінансову систему і зробити це не десантом із-за кордону, а руками керівників самої держави.

    — Я з цієї точки зору книгу Полтораніна не оцінював. І, можливо, про те, що Андропов протегував і Єльцину, пропустив. Не пам’ятаю.

    — А я звернув увагу і записав це.

    — Єльцина протягував на столицю Лігачов.

    — Можливо, на Москву його тягнув і Лігачов, бо Андропова тоді вже не було на світі, але на Свердловськ витягнув той-таки Андропов. Так що і роль Ю. В. Андропова теж під питанням. У багатьох публікаціях його називають одним із найзагадковіших керівників Луб’янки і, як виявилося, з найбільш відшліфованою, «лакованою» біографією. Вже з призначенням його головою КДБ 1967 року ходили чутки, що голова могутньої спецслужби приховує деякі факти свого походження. І досі, коли вже сто років з дня його народження, не припиняються суперечки про те, що мав намір зробити Андропов, якби прожив довше, і в якому напрямку він би повів країну. Багато таких, котрі впевнені, що він провів би всі необхідні економічні реформи, не зруйнувавши СРСР. Я чомусь не дуже впевнений у цьому. Ні економістом, ні практиком господарювання він не був. А взявши владу, мрію про яку так довго виношував, він не зупинився б ні перед чим.

    В Інтернеті вичитав: «Про угорське повстання і роль Андропова в його придушенні написано досить багато. Головний урок, засвоєний ним в Угорщині, був простий. Він побачив, як легко комуністична партія може втратити владу над країною, якщо лиш дозволить ослабити ідеологічний контроль, цензуру, якщо зникне страх. Головне — не давати свободи.

    ...Ставши генсеком, відправив на пенсію секретаря ЦК Андрія Кириленка — «за станом здоров’я і на власне прохання». /.../ Витягнув Миколу Рижкова, майбутнього голову уряду СРСР, з Держплану і, минаючи проміжні рівні партійної драбини, призначив відразу галузевим секретарем ЦК КПРС з питань економіки. Створив тандем Рижков—Горбачов. /.../ Не дуже ясно, чому багато людей покладало такі великі надії на Андропова. /.../ країну очолила людина, яку, якби не була членом Політбюро, давно б перевели на інвалідність.

    /.../ Як говорила Раїса Максимівна Горбачова, страшно згадувати, але на похоронах Андропова я бачила й відверто щасливі обличчя. Хтось потай радів, не перестаючи плакати, але хто ж відрізнить сльози радості від сліз скорботи?»

    Та дарма було чекати плідної державницької праці від людини такого похилого віку, коли всі здібності вже ослаблені.

    Що було після його відходу в небуття та про протистояння Горбачова—Єльцина нагадувати не потрібно. Проте саме Андропов кинув їх в історичний казан розвитку СРСР і заварив на їх взаємовідносинах таку круту кашу, що й дотепер її розхльобують. А до чого призвів тандем Рижков—Горбачов? Розумію, що популярних урядів взагалі не буває. Правити — отже викликати незадоволення. Треба казати правду, бо який сенс через стільки роках говорити неправду! Ви у своїй книзі, розповідаючи про поїздку на початку 1984 року на з’їзд комуністичної партії Австрії, характеризуєте М. І. Рижкова як розумну, високопорядну, скромну людину. Не піддаю цього сумніву, але погодьтесь, що в умовах «перебудови» його здібності як керівника економікою СРСР не розкрилися. Самі вказуєте, що запланований, коли він був секретарем та завідувачем економічного відділу ЦК КПРС, пленум партії з питань прискорення науково-технічного розвитку з різних внутріпартійних причин так і не провели. А посада голови уряду теж не другорядна. Як прокурору, що повинен наглядати, мені зрозуміло: щоб щось змінити, треба ухвалити закон, а якщо не можна цього зробити, то потрібно знайти шпаринку між законами і вирішити питання постановою уряду.

    Його особиста роль у розвалі СРСР ще не досить ясна і, характеризуючи той час, ми не можемо відійти від правди і промовчати. Той-таки Полторанін наводить дані про те, що «з 1989-го по 1991-й рр. із СРСР вивезено біля двох тисяч тон золота».

    Хто не пам’ятає порожні полиці магазинів тієї пори, що нібито мали ломитися від надлишків товарів за проданий дорогоцінний метал! А рижковський Кабмін пішов ще далі. Особливо таємним розпорядженням («Особлива папка») він установлював спеціальний (не для всіх) курс валюти: одним продавати долар за 6 рублів 25 копійок, а управлінню справами ЦК — за 62 копійки. Емісія давала змогу дільцям від влади брати скільки завгодно рублів у Держбанку і обмінювати їх на валюту. Мільярди доларів пішли за кордон, а замість них у підвали Державного сховища звалилися радянські «фантики». Це зовсім інше пояснення, порівняно з вашим. Але про Рижкова ви нормально відгукуєтесь, на противагу Горбачову.

    — Він конфліктував з Горбачовим в економічних та соціальних питаннях. Той його не розумів, зокрема щодо сухого закону він заперечував. Це ж 60 мільярдів втратили зразу. А потім що почалося, коли спиртного стало обмаль? Доходило, що крем для взуття намазували на хліб, спирт всотувався і так вживали. Різними сурогатами травилися. І його інфаркт прихопив на з’їзді. Виступав і йому зле стало. А я з ним як однодумець. Коли ми їздили до Австрії, коли бував у Москві, то він запрошував до себе на дачу. З дружиною знайомив. Якраз тоді, коли про мене статтю в «Літературній газеті» опублікували.

    Так, що те, що ви про Горбачова і Рижкова… Ви подивіться, що тут не відповідає історичній правді.

    — Але ж я беру і з книги Полтораніна…

    — Горбачов і Рижков. Вони ж раніше разом сиділи і готували пленум з науково-технічного прогресу. Коли Горбачова вибрали Генеральним, він забув про це.

    — І все ж таки — роль Рижкова. Я нещодавно дивився якусь телепередачу і там питання ставиться так: чому ми тільки Горбачова звинувачуємо, а яка роль Рижкова?

    — Він свою думку висловлював, а той його не слухав. Рижков дуже порядний і розумний чоловік. Я з ним був в Австрії і десять днів ув Москві…

    — Якось я мав розмову з головою Харківської обласної спілки журналістів України О. О. Голубом.

    — Олександром…

    — Він казав, що працював з вами на одному поверсі в Держпромі, коли ви були головним редактором «Сільського журналу». Кабінети ваші містилися поруч і мали спарений телефон.

    — Так.

    — Розповів, що якось задзвонив телефон. Він підняв слухавку. Просять покликати Мисниченка, тобто вас. Голуб запитує: «А хто телефонує?» У відповідь: «Рижков». Він зніяковів і майже розгублено запитує: «Той самий?» — «Той самий». Він покликав вас до телефону. З цього Голуб робить висновок, що зв’язки з Рижковим ви підтримували і після розвалу СРСР.

    — Це було вже десь 1993-го чи 1994 року. М. І. Рижков їхав з Бєлгорода на Харків, а далі на Донбас, він родом звідти і його батьки там. Тоді він і зателефонував. Я підняв О. С. Масельського, і ми поїхали. Зустрілися на шосе біля кордону і разом поїхали на завод імені Малишева. Рижков тоді був головою ради директорів «Тверьуниверсалбанка», а також експертом Військово-промислової інвестиційної компанії.

    Ще до цього, на заводі ім. Малишева побудували цех для виробництва нових реактивних двигунів для танка. То була команда ще Міністра оборони СРСР. Радянський танковий двигун був хороший, але в морози запускався повільно, треба було розігрівати. Реактивний більше споживав пального, зате запускався ефективніше, одразу за будь-якої погоди, особливо в морози. Правда потім від того двигуна відмовились, але корпус для виробництва побудували. Площа пустувала і там організували цех з виробництва килимів.

    — Я був у тому цеху, правда, вже десь 1999 року, коли працював у прокуратурі Комінтернівського району.

    — А банк М. І. Рижкова там щось фінансував. Якраз тоді туди ще німці приїхали. Це було щось спільне з ними. Ось тоді ми з О. М. Масельським його зустріли, потім провели на Донбас, аж до Барвінкове.

    Коли він повертався з Донбасу, то знову зателефонував, і ми його зустріли. В Ізюмі зібрали керівників підприємств, організували зустріч, пообідали і провели та провели до кордону з Бєлгородом. А більше не зустрічалися. Він дуже порядна людина і не треба його втягувати в ті справи.

    — Владиславе Петровичу, як колишній слідчий і працівник «тюремної прокуратури», з дистанції часу добре бачу, що колись і тепер люди на вершині великої політки і влади роблять майже стільки ж підлоти, як і звичайні кримінальні злочинці, які силоміць відбирають у когось гроші, але роблять її потай. Тому одразу ніхто не бере під сумнів їхніх вчинків. Свої злочинні дії вони прикривають політичною доцільністю та урядовими постановами, як за декораціями театру, йменованого вищим світом, світом влади.

    — Я вже не пам’ятаю, в якому це було році, здається, в 1976-му чи 1977-му, — вів далі Владислав Петрович, — ми, секретарі обкомів, проходили місячні курси при ЦК КПРС у Москві. На тих курсах був і Єльцин. Ми тоді познайомились. Хоча у близьких стосунках не були. Єльцин поряд сидів. Та він навчання на курсах не добув. Його відкликали, бо першого секретаря Свердловського обкому партії Рябова забирали секретарем ЦК з оборони, а на його місце за рекомендацією Політбюро ЦК КПРС вибрали Б. М. Єльцина. Тому я не знаю, по-моєму, тоді ще Андропова не було.

    — Державою він тоді ще не керував, але ж він очолював КДБ і був членом Політбюро ЦК КПРС, і його слово в кадровій політиці було вагоме. І саме з кадрової політики, виводячи в політику таких, як Горбачов і Єльцин, він почав свою боротьбу за владу, за найвищий пост у державі. Йому було на кого і на що опиратися. Недарма кажуть: хто володіє інформацією, той володіє всім. Штатних працівників КДБ було понад 480 тисяч осіб, скільки було позаштатних інформаторів, взагалі достовірно невідомо. Андропов створив самостійний 12-й відділ, який займався прослуховуванням телефонів і приміщень, та підпорядкував його безпосередньо главі КДБ, тобто собі. Визріває думка, яку варто висловити. Як на мене, то він за Брежнєва пішов далі, ніж Берія за Сталіна. Честолюбний Андропов таки взяв владу, зробив те, що свого часу Берії не вдалося. А взявши владу, він спробував навести порядок, застосовуючи більш жорсткі санкції проти злочинного світу, проти порушників трудової дисципліни. Було порушено цілу серію кримінальних справ проти корумпованих посадових осіб. Такі заходи дали певний ефект, але радикально переломити ситуацію він не зміг.

    — В одній із публікацій колишній секретар Свердловського обкому партії Я. Рябов писав, що він перед призначенням Б. Єльцина на роботу завідувача відділу будівництва поцікавився у своїх друзів, які того добре знали, їхніми враженнями про претендента. Ті сказали, що він властолюбний, амбіційний, що ради кар’єри готовий переступити навіть через рідну матір. «А якщо йому дати завдання?» — запитав. Ті відповіли: «Він розіб’ється, але будь-яке завдання керівництва виконає». А ще, крім усього — п’янчуга.

    — Так, цього вже не можна приховати — був чоловік питущий. Але я іще раз підводжу вас до висновку, який робить Полторанін: кадебісти своїми руками розвалили партію, а потім і державу.

    — Ну ні, разом… (Сміємося.) Я тут зі своїм кадебістом сперечався, я йому: «Ех, ви розвалили!», а він мені: «Та ні, то ви розвали». Сходимось на тому, що таки разом.

    — Ще хочу запитати вас про роль КДБ у партійній структурі при призначенні кадрів. Так склалося, що я був прокурором відділу нагляду за додержанням законів про національну безпеку прокуратури Харківської області. Це звучить доволі вагомо. Але, як і в часи СРСР, нагляду за обласним КДБ не було, так і за СБУ досі немає і, мабуть, не буде, бо це все ж таки спеціальний орган.

    Що можна було говорити про законність у діяльності КДБ, коли сама ця організація працювала не на підставі Закону, а на Положенні про Комітет державної безпеки при Раді Міністрів СРСР, затвердженому 09.01.1959 р. Постановою Кабінету міністрів СРСР.

    І хоч я в цьому відділі працював уже, коли Україна стала незалежною, ми здійснювали нагляд лише за слідством. Коли це відомство, а тепер це Служба безпеки України, порушує кримінальну справу, прокуратура здійснює свій нагляд за слідством. І хоча в їхню оперативно-розшукову діяльність ми не мали права втручатися, деякі моменти їх роботи мені знайомі. Та коли я захотів перейти працювати з прокуратури до митниці і дав на це попередню усну згоду керівникові митниці, мої друзі з КДБ вже через кілька днів сказали, що мене перевіряють. Я тоді жартував: отакої! Я — за вами нагляд, а ви — за мною.

    Звичайно, кадри за своїми критеріями підбирали і готували ви, а яка роль КДБ?

    — Якщо коротко, то щоб біографія була чистою, позитивною, щоб не попався який-небудь злодюга. Безумовно, як то кажуть, промазали багато в чому. Я маю на увазі оцих всяких дисидентів, агентів впливу. Вистачало їх і серед верхівки влади. У Юрія Дроздова є книга «Записки начальника нелегальной разведки». Він пише, що, коли вже Союз розвалився, то після однієї з дружніх зустрічей за вечерею в ресторанчику американські розвідники необережно прохопилися:

    — Ви гарні хлопці. Ми знаємо, що у вас були успіхи, якими ви по праву пишаєтесь. Але мине час і ви ахнете, коли це буде розсекречено, яку агентуру мали ЦРУ і Держдепартамент у вас нагорі.

    От у цьому КДБ дало маху. А в своїх спогадах посол США в СРСР Дж. Метлок пише, що «перебудову» було проведено за розробкою ЦРУ. Ось так.

    — Владиславе Петровичу, так то воно так, але все, про що ви кажете, аж ніяк не нове. Не нове воно і для вас. У книзі ви задуєте, що на Верховній Раді СРСР ще 17 червня 1991 року голова КДБ Крючков охарактеризував перебудовчу реформу, як змову ЦРУ, проведену через «агентів впливу». Все, що тепер пишуть на цю тему, лише підтверджує його слова. Але ж ні він, ані його колеги прізвища тих «агентів впливу» не називають. Хіба вони не розуміли, не відслідковували? А проте вдавали, що нічого не можуть. Ось така тоді була КГБВДейка!

    Я лише наведу слова Ліона Фейхтванґера: «У політиці все стає ясним, коли врахувати, що роблять її не ті, хто офіційно нею керує. /.../ Ось вона, проблема державної зради. Невдалу спробу державного перевороту вважають державною зрадою, а якщо переворот удався — він уже правовий акт, породжує право і перетворює попередніх носіїв влади і права на державних злочинців». Та в мене інше питання: чому ж ви, комуністи, так захищаєте той СРСР, коли його «здала» сама ж верхівка комуністичної влади. Горбачов узяв гору над вами, і ви, як і інші, стерпіли це, хоча у вас залишається все ж таки втіха, що боролися з усієї сили. Але, коли дивитися неупередженим оком, то, подібно до звичайних людей, підкорилися обставинам. У книгах ви це намагаєтесь пояснити, але зрозуміти це буквально просто неможливо. Що ж ви все-таки хотіли сказати?

    — Ви ніби дорікаєте, що секретарі не об’єдналися, не пішли проти нього. Це зовсім не так. Декілька разів були такі спроби. Я в своїх книгах описую стан партії. Він був порушений у той момент, коли скасували статтю 6 Конституції про роль партії в керівництві державою. Тут уже не тільки секретарі були винні. Процес запустили…

    — На слові «процес» мені згадався анекдот. Це було опубліковано в журналі «Огонек»:

    Горба в Форосе купался,

    Вдруг ГеКаЧеПисты — испугался.

    Туалета не нашел,

    А процес уже пошёл.

    (Сміємося…)

    — Владиславе Петровичу, а що можете сказати про Шеварнадзе? Ви кілька разів згадуєте його в своїх книгах, пишете, що були з ним в зарубіжних поїздках.

    — Я лише раз, наприкінці червня 1986 року, був з ним у Польщі на Х з’їзді партії.

    — А яка його роль у розвалі СРСР?

    — Погана роль. Він був поганим міністром закордонних справ. Я не хочу про нього розповідати.

    Я не став допитуватися, а читачам повідомлю, що в розділі книги, де Владислав Петрович описує свою поїздку до Польщі разом з Горбачовим, Яковлєвим та Шеварнадзе, вказує, що той виконував роль основного радника в міждержавних стосунках.

    У мене є книга Шеварнадзе «Мой выбор (В защиту демократии и свободы)», написана ще до офіційного розвалу СРСР, одразу після несподіваного складення ним своїх повноважень міністра закордонних справ 16.01.1991 року. У ній він дипломатично так по суті нічого й не сказав про причини своєї відставки.

    Цікаво, що плани «перебудови» вони з Горбачовим обговорювали, ще коли він очолював комсомол Грузії, а майбутній Генсек — комсомол Ставропольського краю.

    Ніби виправдовуючись, пише, що його зовнішня політика, досягнення успіхів у міжнародному співробітництві значно перегнали перебудову в середині СРСР, яка тупцялася на місці і якій опиралася стара гвардія комуністів. Робить висновок, що робити перебудову без міцних внутрішніх опор завжди загрожує розвалом старої будівлі.

    Складається враження, що, затіявши перебудову, ні сам Горбачов, ні його команда не могли навіть усвідомити масштабів катастрофи, яка насувалась.

    Як тут не згадати Остапа Вишню! Його герой будував хату, а та, вже майже закінчена, взяла й завалилась. «А коли побачив, що наробив, аж пальці знати, тоді:

    — Я так і знав!

    — Що ви знали?

    — Та, що отак буде!

    — Так навіщо ж ви робили?

    — Якби ж знаття…

    — Так ви ж кажете, що знали?

    — Так я думав, що якось-то воно буде».

    — Владиславе Петровичу, я, здається, знайшов розгадку! Ні партія, ні ви вже не могли працювати у звичному режимі. Отже, потрібно було щось придумати, а ви цього не змогли. Як кажуть: «Приплили». Ви, певна річ, не заперечуватимете цих істин, настільки очевидних, що вони стали вже загальними.

     

    Просмотров: 206 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Март 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии