Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Март » 29 » З дистанції часу. Частина 11.
    22:33
    З дистанції часу. Частина 11.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

    Ідея

    — Ми ідею захищаємо. А ви вірили в неї?

    — Тут не поясниш двома словами. Був період, коли вірив, бо те, серед чого ти виріс, часто здаєтьсь єдино можливим. Хто з нас якоюсь мірою не сприймав бажаного за можливе?

    Ви маєте право ставити мені таке запитання і не думайте, ніби я хочу вам просто заперечити, що не визнаю ніякої ідеї. До вас я не можу підходити з тією самою міркою, як до людини звичайної. Не поспішайте засуджувати, вислухайте мене і, хоча мої міркування мають суто умоглядний характер, зрозумійте, це ніби признання колишнього члена партії першому секретареві обкому партії. Послугуюсь словами Лесі Українки: «Щоб ви про мене гірше не гадали, ніж вартий я, скажу по правді вам».

    Усе це до теми моєї розповіді не стосується. А втім, може, й стосується, бо, якщо говорити про світогляд і погляд, то цього ніяк не оминеш.

    Спершу про дитячі роки. Вони припали на повоєнний час і початок мого життєвого шляху не стелився переді мною «килимною доріжкою». Дитяча пам’ять ще зберігає землянку біля старого магазину в селі, де жили люди. Зазначу, що народився я, за мірками того часу, в доволі освіченій сім’ї. Мати — Щербань Ганна Іванівна, 1921-го, та батько — Балобан Іван Юхимович, 1925 року народження, ще до війни закінчили сім та вісім класів загальноосвітньої школи. Серед моїх однолітків у селі не в кожного батьки мали таку освіту. Мати деякий час працювала бібліотекарем і прищепила мені любов до книжки. Мабуть, саме книжки і сформували й визначили мою свідомість. Вихований на піонерських та комсомольських традиціях, я мріяв бути політпрацівником і навіть намагався вступити до військово-політичного училища. Як мені тоді здавалося, свідомо хотів стати і став членом КПРС. Тому що така тоді у мене була свідомість. Її здебільшого сформували не батьки, а школа і література з сільської бібліотеки. Були в ній і книги класиків світової літератури, але небагато. Класиків я читав наперед, узявши з бібліотеки, прочитував удома те, що ми мали вивчати в школі. Каталог книжок у бібліотеці теж формував ідеологічний відділ ЦК КПРС через міністерство культури. Сільську бібліотеку вже до восьмого класу я перечитав майже всю. Навіть почав читати класиків марксизму-ленінізму. Звичайно, взятих безсистемно із тих книг знань було замало, щоб навчитися правильно і логічно мислити, але досить для того, щоб зацікавитися життям за межами мого села. І я вірив словам із пісні Лєбєдєва-Кумача, що:

    С каждым днём всё радостнее жить,

    И никто на свете не умеет

    Лучше нас смеяться и любить.

    Аж в інституті, вивчаючи на першому курсі логіку, дізнався: знання — це результат пізнання дійсності, а ідеалізація — мисленнєва побудова об’єктів, які не існують у дійсності. Тоді я пізнав те, що висловив інший поет Борис Гуревич в імпровізації на ту ж пісню:

    А пока мы лучше всех смеялись

    И любили тоже лучше всех,

    Где-то лучше ели, одевались

    И куда свободней был их смех

    А чи знав я тоді, в дитячі та юнацькі роки, з властивими цьому віку помилками, іншу, ніж офіційна, ідею побудови комуністичного майбутнього? Якби ж я міг вибирати бодай більше, ніж з двох джерел інформації. Читаючи, багато чого й не розумів, і тому мене світові ідеї, а тим більше комуністичні, повністю не заполонили.  Та й батько повчав: не бери всього на віру, залишай за собою хоч трохи для сумніву. Саме для сумніву, а не для несприйняття. Сумнівність одночасно закликає приймати і не приймати, тобто, якщо й приймати, то принаймні з обережністю. Завжди май свій погляд на ті речі, які викликають загальне схвалення, часом і захоплення. Потім не так розчаровуватимешся в тому, що тобі кажуть і хто це трактує.

    Для сумнівів підстав дуже багато, чи ви думаєте, що сумніватись безпідставно неможливо, безпідставно можна тільки вірити? Адже чого хочеться, в те й віриться, і здатність до сумніву трапляється не часто. Я маю на увазі не просту зневіру, а надзвичайну, витончену, філософську здатність до сумніву. Якщо хочете, то це щось інтуїтивне. Погодьтеся, що в багатьох життєвих випадках немає нічого певнішого за інтуїцію. Правда не зажди лежить на поверхні і не завжди доступна всім. Часто лише з часом дізнаєшся про речі, яких наші газети, радіо та телебачення навіть не згадують.

    Я тоді ще не усвідомлював, наскільки те повчання виявиться важливим і, на щастя, ніколи про це не шкодував. Не беручи сліпо на віру якесь твердження, ти вже маєш його в двоїстому світлі. Не подумайте, що я завжди в усьому сумнівався, — зовсім ні. Але в багатьох випадках це важливо.

    Не був мій батько філософом, але його поради перекликались з мудрістю, яку висловив ще Сенека: «Аби втішатися здоровим глуздом, не треба великої начитаності». Я сповідую й часто сам собі нагадую цю давню мудрість. До філософських розміркувань необхідно йти од живого життя, туди ж раз у раз повертаючись, ним виміряючи і свої, й чужі інтелектуальні набутки.

    Але коли ти маєш перед собою лише офіційну, владної партії точку зору і свій, ще не сформований розум, то мислити можеш лише, як герой з Булгаковського твору «Собаче серце», який, перечитавши «листування Каутського і Енгельса», сказав професору Преображенському, що він не згоден. А на запитання: «З ким ви незгідні, з Енгельсом чи з Каутським?» — відповів: «З обома не згоден».

    Вважаю, що тут доречно згадати про юридичний інститут. Тоді його негласно називали комуністичним, бо на стаціонарну форму навчання вступити можна було лише за направленням обласних комітетів партії. Сімдесят п’ять відсотків прийнятих на навчання вже були членами КПРС. Саме там, в інституті, засівши за конспектування класиків марксизму-ленінізму, дивлячись, як абсолютно поверхово, ніби на щось непрактичне, ставиться до комуністичної ідеї більшість студентів, зрозумів, що це — догма. Справді, свідоме, вдумливе переписування, конспект — така сама напружена й важка праця, як і виклад власних думок. Але не побачив, щоб студенти дуже мудрували «над першоосновами», вони просто механічно конспектували цитати класиків, щоб на заліку чи на екзамені показати викладачеві. Переписували те, що вже було підкреслено до них такими ж студентами, у книгах класиків марксизму-ленінізму, що їх видавали в бібліотеці інституту.

    Викладачі цих наук теж майже не мали своїх оригінальних думок. Слава Богу, вони не примушували нас повторювати слово в слово те, що говорили, але постійно торочили прописні істини, спущені з інституту марксизму-ленінізму. Повторювали, що досить збагнути вчення про додаткову вартість, про нагромадження капіталу й основи матеріалістичного розуміння історії і ви пізнаєте справжні закони, що керують людським життям. Але ж це не відкривало мені ясного погляду на світ, не пояснювало сьогодення. Вони не дуже допитувались, чи нам зрозуміла та марксистсько-ленінська наука, та й ми самі себе не запитували. Всім було байдужісінько. Вже ніби само собою було зрозуміло, що життя йде, а історія, суспільний устрій, увесь довколишній світ зовсім позбавлені сенсу, якщо намагатися пояснити їх за допомогою старих теорій. Тому наслідувати догматиків чи бути активним їх послідовником я не хотів. Не було в мене й бажання щось змінювати в колишньому СРСР, бо для того, щоб щось змінити на краще, потрібно досконало знати старий механізм і придумати новий. Для цього потрібні знання, великі знання. Згадаймо вислів В. І. Леніна про те, що справжнім комуністом можна стати лише тоді, коли збагатиш свою пам’ять знаннями всіх багатств, які напрацювало людство.

    Не збагатив я себе такими знаннями. Хто має право мені в цьому дорікати? Ну не доскочив я таких людських премудростей, щоб не тільки бачити, а й змінювати світ. І не потрібно мені дорікати відходом від комуністичної ідеї. Я з повагою ставлюся до тих, хто вірив, як і значна частина народу, вірив, радів, ішов на жертви, воював, а тепер уже давно разом з такими, як і вони, з жахом переживають протверезіння. Не думаю, що їхня і моя доля була б кращою, якби й я в те вірив, якби не зійшов з тієї стежки чужих, не перетравлених власним розумом ідей.

    До юридичного інституту я вступив уже в доволі зрілому віці, маючи за плечима технічне училище, працю в шахті, службу в армії та завод. Тож бачив життя таким, яким воно є, і це бачення дуже різнилося від того, що я знав з книжок. Студент — не професія, студент — проміжна стадія, стан, у якому молода людина перебуває кілька років, набирається знань, щоб потім стати ким завгодно — аж до Генерального прокурора. Я не жартую. Як стають владними і як діють у владі, я бачив на прикладі своїх однокурсників. Мій однокурсник Олександр Медведько був Генеральним прокурором України в 2005–2010 роках, а з 10.02.2015 року нинішній Віктор Миколайович Шокін — теж однокурсник. Добрий десяток інших стали прокурорами областей, генералами СБУ та міліції. Вони теж робили політику. Я ж, закінчивши інститут, не думав робити свою кар’єру саме в політиці. Чи то мої знання були недосконалі і мені належало розкрити ще багато життєвих таємниць самостійно, чи щось інше, але не судилося. І хоча в політику можна йти в будь-якому віці, з дистанції прожитих літ скажу, що не маю наміру змінювати свій спосіб життя і що я цілком задоволений ним, наскільки дозволяють мені моя вдача і воля.

    Та осторонь політики я не міг бути, цікавився і досі слідкую за нею. Бо хто ж, як не прокурор, повинен знати ціну всім урядам, державним устроям і урядовцям? Для чого ж тоді в інституті тобі викладали «Історію політичних та правових вчень»?

    Ось ви сказали, що я навіть юридичну і правову систему, в якій працював, довбаю. Я, дійсно, її довбаю, тому що не бачив ні в СРСР, ні тепер, у незалежній Україні, верховенства права. Хоча в Конституції Україна проголошена як незалежна, правова держава.

    Отак життєві спостереження відкрили мені жорстоку правду. У світогляді відбулися відчутні зрушення, змінилися судження, виявилося критичне ставлення до багатьох сторін раніше ідеалізованої дійсності. Спостерігаючи соціальну несправедливість, бачив правду, якої тоді багато хто не хотів ані бачити, ані чути. Ковбаса за 2,20 та алкоголь закривали очі, не треба було думати про завтрашній день. Партія веде…

    Пробачте, що на ваше запитання я так довго розводився в аргументації. На те, чи вірив я в комуністичну ідею, дозволю собі відповісти жартом, висловленим ще Остапом Вишнею: «На службі вірував, а дома — ні». Думаю, що не один я такий.

    І вийшов із тієї комуністичної свідомості, відкараскався від ідеї без жалю, бо, як прокурорський працівник, побачив партію і владу зсередини, побачив зворотний, гірший, ніж офіційний, бік речей. Професія привчила бачити не лише очевидне, але й приховане. Саме на прокурорських посадах відчув, що мене, та й не тільки мене, весь час ошукували, замилювали очі і раптом виявилося: все, у що я вірив, точніше, у що мене змушували вірити, — ілюзія.

    Я аж ніяк не можу претендувати на те, що мене не зачепив загальний ентузіазм, викликаний відстороненням партії від влади, скасуванням її конституційної ролі в державі. Я чесно поділяв його, хоч посада стримувала мене від гучного вияву своїх почуттів.

    Розумію, що вас це обурює, а я з цього лише посміхаюсь. Не з розвалу СРСР, бо він всупереч сподіванням ще не дав нам великого щастя. Задоволений можливістю мати власний погляд, незалежний від тієї ідеології. Його вже не потрібно підганяти під одну-єдину систему. Саме з цієї позиції, оглядаючись на своє минуле, не знаходжу ніякої причини для каяття.

    Безперечно, бачив і чесних владців, але й не озброєним оком бачив таких, котрі все вважали спільним, і тому цупили, що тільки під руку попаде. Гадаючи, певне, що то їхній спадок. Така вже у них натура. Вони не можуть себе мислити без привласнення всякої всячини.

    — Але, погодьтеся, що не всі ж, як ви висловились, «цупили».

    — Погоджуюсь лише з тим, що за всіх завжди дуже обережно треба розписуватися. Звісно, може, воно так, а може, й не так, але вам втішно переконувати себе, що це правда. Не всі, але й ті, хто «не цупили», якось не дуже принципово до цього ставилися.

    Саме прокурорська робота дозволяла не просто бачити, а й викривати дикий маскарад офіційного життя, державної влади, партійно спрямованої моралі.

    Якщо ти, як прокурорський працівник, бачив і вживав заходів лише щодо наслідків дії державної на той час машини, не задумуючись над причинами, то ти ставав гвинтиком тієї системи.

    А коли, задумуючись, ти дошукувався справжніх причин, то не міг не побачити, що всі вчинки і справи, не лише відкрито кримінального наслідку дій, звичайних і владних людей обумовлені системою. Це не могло не викликати, можливо, й не болючого, але глухого невдоволення, і все, що раніше було для твоїх почуттів та думок важливе й гідне уваги, починало раптом здаватися банальним і нікчемним. Тоді я ще й сам до пуття не знав, що робити, але роздумував: щось, десь, колись має змінитись.

     А стосовно вислову Владислава Петровича, що вони ідею захищають, приведу слова іспанського філософа Ортеги-і- Гасета: «… ідея витворена з єдиним наміром, - зробити її досконалою як ідею, незалежно від її відповідності реальності, є тим, що ми називаємо утопією. … Ця спроба зазнає неминучої поразки. …Нова поразка, нова реакція, і так далі, доки в соціальну свідомість не закрадається підозра, що неуспіх зумовлено не інтригою ворогів, а самою суперечливістю мети.  ... Зрештою робиться висновок, що не життя існує для ідей, а ідея, інституція, норма – для  життя, або як сказано в Євангелії, «субота для чоловіка, а не чоловік для суботи».

     

    Даруйте, що затримую увагу читача на собі, але про те, як трансформувався мій погляд, я розповім один із багатьох випадків своєї слідчої роботи. Історія ця — щира правда, і в ній нема жодного слова брехні. 

    Просмотров: 131 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Март 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии