Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Апрель » 6 » З дистанції часу. Частина 12.
    00:11
    З дистанції часу. Частина 12.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

    Кольору білої ночі

    Та справа залишила помітний слід як у професійному зростанні слідчого, так і в пам’яті — цілою галереєю характерних персонажів, з якими тоді зустрівся. Ніби показала, що в житті треба чітко розрізняти біле і чорне, а разом з цим відчувати радість нашого буття в барвистості світу. Вона — між цими кольорами.

    …1985 року в лісосмузі біля села Кицівка, тепер Печенізького району, було знайдено тіло молодої людини з ознаками насильницької смерті.

    Частина полів біля цього села в районі Чугуївського військового полігону виходить до річки Сіверський Дінець. Місцевий житель, проїжджаючи на велосипеді біля лісосмуги, побачив там тіло людини. Кремезної статури чоловік років тридцяти буквально весь був поштриканий: більш як двадцять ножових ударів — на шиї, спині, грудях, порізи на долонях рук. А крові не видно. Не знайшли і документів, за якими можна було б з’ясувати особу вбитого. Оскільки кілька днів тому пройшов дуже рясний дощ, припустили, що вбивство скоєне до того дощу. Оглядаючи місце події, знайшли звичайний радянський наручний годинник з металевим браслетом. На кришці корпусу різцем накреслено: «ДРИ...». (Як потім виявилось, то були початкові літери прізвища вбивці.) Дивувало інше: на руці у вбитого залишили дорогоцінну японську «Сейка».

    Одразу створили оперативно-слідчу група, до якої ввійшли співробітники карного розшуку обласного управління міліції на чолі з відомою багатьом слідчим людиною — М. В. Кудієм. Кілька днів не вдавалося з’ясувати особу вбитого, тож було вирішено показати по обласному телебаченню фотографію потерпілого. Мовляв, карним розшуком встановлюється невідома особа, просимо всіх, хто може мати дані про цю особу, повідомити до міліції. Спрацювало. Один з таксистів повідомив, що розшукуваний схожий на хлопця, який нещодавно придбав автомашину «Волга» і займався «таксуванням».

    Це одразу ж підтвердило покази ще одного із місцевих жителів села про те, що якраз перед дощем він на своєму мотоциклі з люлькою їхав накосити сіна і бачив, як біля лісосмуги стояла автомашина «Волга» — ГАЗ-24. Побачивши мотоцикл, чоловік, що стояв біля машини, швидко сів у салон і, розвернувшись, поїхав, але не в бік автодороги Чугуїв—Печеніги, а в напрямку полігону. Номера автомашини він, звісно, не міг розгледіти, вказав тільки колір. Цей колір мені запам’ятався — саме такий був у автомобіля секретаря парткому заводу «Серп і молот».

    Принагідно згадаю про те, як доля «підштовхнула» мене вступити до юридичного інституту. Колись мені довелося працювати водієм службового автомобіля секретаря парткому заводу Миколи Михайловича Гужви. 24 серпня 1975 року на Московському проспекті в місті Харкові зіткнулися шість легкових автомобілів. Трамвай-поливальник, проїхавши зупинку, різко увімкнув полив і водою забризкав вітрове скло легкового автомобіля. Не маючи змоги бачити дорогу, водій першого легковика різко натиснув на гальма... і автомобілі, що їхали за ним, як в доміно, «поцілували» один одного. Я на службовій «Волзі» виявився останнім. Хотів вивернути, та не встиг. Правим крилом зачепив переднього перед собою, а той стукнув інших. Добре, що обійшлось без жертв. Проте матеріальна шкода, сумарно завдана автомобілям, на той час склала понад п’ять тисяч карбованців. У ході перевірки дізнавач з міліції винуватим визнав мене. Тож уперше довелось зустрітися з практичним правосуддям. Усі учасники дорожньої пригоди були приватними власниками своїх автомобілів, лише я один — державного. Не довго думаючи, власники понівечених і з їх вини автомобілів, бо вони ж і до мене вже «поцілували» один-одного, заявили позов до власника автомобіля — заводу «Серп і молот», і завод задовольнив їхні вимоги. Усе нібито б і нічого, але є таке право — право регресного позову. Командир моєї військової частини, де я служив у 1971–1973 роках, Анатолій Іванович Лузан підшукав мені адвоката, і нам вдалось довести, що й до останнього удару автомобілем під моїм керуванням інші автомобілі вже «поцілувались». І пішла судова тяганина...

    1975 року в гуртожитку заводу вихователем був не хто інший, як студент вечірнього відділення юридичного інституту Леонід Михайлович Черновецький. Звичайно, що я звернувся до нього за консультацією. Він заспокоїв, що як регрес, з урахуванням відсутності в моїх діях злочину, з мене завод може утримати лише одну третину місячної заробітної плати. Та я не вірив, думав, що то якась вигадка студента. Вже навіть подав заявку для роботи в закордонному плаванні, щоб заробити гроші для відшкодування, але друзі відмовили від такого наміру. Потім і сам Л. М. Черновецький порекомендував мені вступити на стаціонарне відділення інституту. Щиро вдячний за його практичну пораду. Справа тим і закінчилась, що з мене вирахували досить мізерну на той час суму.

    А тоді, після дорожньої пригоди, мені довелося шукати фарбу для ремонту автомобіля. Знайшли її на велозаводі, і дуже мені запам’ятався колір — білої ночі.

    Та повернімось до кримінальної справи.

    Одразу ж припустили, що мотоцикліст міг не побачити тіла, що лежало біля лісосмуги, бо «посадка» мотоцикла низька, а велосипедист, який їхав тут через кілька днів, сидів вище, тому й побачив. Це мало неабияке значення. Літньої спеки, якби минуло ще кілька днів, тіло почало б розкладатись і тоді особу могли б узагалі не встановити.

    Оперативно-розшуковими заходами встановили водія, котрий спокійно їхав своїм ЗІЛом у напрямку Печеніг, аж раптом його обігнала та сама «Волга» і повернула з асфальтної дороги на ґрунтову, яка вела до лісосмуги, де й знайдено труп. Як досвідчений водій, він ще й подумав: навіщо обганяти, коли одразу ж повернув на ґрунтову дорогу? Досить було зачекати і, не обганяючи, не створюючи загрози для його автомобіля, повернути. Ця обставина теж дала можливість припустити, що у водія раптово змінилися наміри, або ж він забув про ґрунтову дорогу, тому різко й повернув, а отже, водій не з місцевих. Маючи такі дані, підключили військових і вертольотом зробили обліт території, сподіваючись з висоти відшукати сховану «Волгу, проте марно.

    На облік та на перевірку були взяті власники всіх автомобілів «Волга», колір яких був подібний до описаного свідками.

    Незабаром з’ясували, що вбитий — мешканець Харкова, без певних занять, незадовго до цього у якогось професора в Москві придбав «Волгу». За місцем проживання в Харкові, біля Центрального ринку, його не бачили уже з тиждень.

    Про таких тепер кажуть, що вони підприємливі, а тоді казали: «кручені». Фізично здоровий, свого часу чемпіон Харкова з гирьового спорту, він не переобтяжував себе якоюсь постійною роботою. Мав одну, дуже важливу рису — любив гроші. Бувало, до закриття магазину купить ящик вина, а коли магазин закриють, пропонує всім охочим купити дорожче. Брали.

    У нашому лексиконі постійно з’являються нові слова. Аж якось ніяково відчуваєш себе, коли чуєш і не розумієш. Наприклад, хто ж такі «колектори» і чим вони конкретно займаються? У першу мить приходить на згадку: щось пов’язане з каналізацією. Те, що це не так, тепер знають ті, хто взяв банківський кредит і в умовах кризи не може його повернути. Юридичною мовою — це ті, кому банк переуступив (передовірив) стягнення суми боргу, яку самі працівники банку стягнути не можуть або з якихось міркувань не хочуть самостійно вирішувати проблеми неплатежів. Гроші, як кажуть, люблять тишу. Саме колектори знаходять боржників за місцем проживання рано-вранці або пізно ввечері, коли позичальника найімовірніше можна застати вдома, та популярно роз’яснюють йому наслідки несплати кредиту. А для більшої дохідливості супроводжують слова  психологічним, а іноді й фізичним тиском.

    Про методи вибивання боргів нагадала розповідь одного підприємця. Якось до нього зайшли кілька «колекторів» спортивної статури і, як переконливий аргумент у розмові, відразу поклали на стіл цеглину. Делікатно погладжуючи через целофан цеглину, піднімаючи та опускаючи її на різні грані, переконливо рекомендували знайти можливості для повернення банківського боргу. Не знаю, що буде переконливішим: запевнення юристів, що ніхто, крім рішення суду, не має права примусового стягнення, чи ота багатогранна цеглина в «накачаних» спортом руках.

    Тепер уже й антиколекторські контори з’явились. Туди неплатоспроможний боржник банку може звернутися, коли на нього, як кажуть, «наїхали». Будь-яка забаганка, але теж за ваші гроші. Тільки держава чомусь осторонь.

    Та повернусь до справи. Наш «чемпіон», знайдений мертвим у лісосмузі, у певному колі людей значився як «вишибайло» картярських боргів. Картярський борг — це питання честі, але траплялися й безнадійні борги. Скажімо, хтось в азарті програв десять тисяч, а віддати нічим. Тут знаходили нашого гирьовика і пропонували: «Нам хоча б половину боргу повернути, а все, що зможеш взяти більше, — твоє». Неважко здогадатись, що до простого вмовляння боржника той уже не вдавався.

    Проте, нашому бідоласі життя вкоротили зовсім з іншої причини...

    Надійшли дані, що він приторговував і валютою, мав знайомих у «Берізці». Валюта на той час була під опікою КДБ, тож і оперативники з цієї організацію підключились до слідчо-оперативної групи. Вони встановили, що загиблий мав відношення до валютних операцій через співробітниць магазину «Берізка» і саме там, за валюту, незадовго до зникнення, купив на той час дефіцитний японський касетний магнітофон.

    До цього я вже мав деякий досвід розслідування вбивств, скоєних в умовах неочевидності, але тут побачив високу організованість всіх наявних оперативно-розшукових сил обласного рівня. Це вже не інститутська, а справжня практична наука. Саме на розслідуванні таких справ слідчі набираються досвіду.

    У перші дні наради проводились у заступника прокурора області та в заступника начальника обласного управління міліції ранком та ввечері. Оперативні працівники доповідали, що кому стало відомо в ході розшукових заходів і вже на здобутих даних планувалися нові. В кожних матеріалах про злочин є оперативно-розшукова справа, і її томи поповнювались. Я, як слідчий, не міг спілкуватися з тими, з ким стикалися оперативники, та основних свідків, ще до розкриття вбивства, довелося допитувати.

    Швидко встановили, що загиблий був неодружений, проте без жіночої ласки не залишався. Мав кілька коханок. Одна з них працювала завідувачем торгової точки м’ясокомбінату і, крім товариських зв’язків, за даними розшуку, часто «по-дружньому» відпускала загиблому різноманітну «вирізку» та навіть дефіцитну кролячу печінку. Мабуть, оперативники, котрі напередодні зібрали всі можливі дані про її життя та відпускання дефіцитних товарів потрібним людям, попередили її, що зі слідчим краще бути максимально відвертою. Вона охоче розповіла про все, майже так само, як чоловіки теревенять за чаркою.

    Не приховаю, що серед питань до неї були й питання про можливі сексуальні збочення загиблого. Часто це виводить слідство на правильний шлях. Заповнивши протокол, я не звернув увагу на її вік і дату народження, записав просто машинально, не задумуючись. Мабуть, відвертість зі слідчим вона зрозуміла по-своєму і напрочуд детально почала розповідати про відомі їй зв’язки загиблого та й про свої з ним стосунки. Сказала: «Незважаючи на різницю у віці, я з ним спів мешкала і коханець він був неабиякий». А далі, майже не криючись, розповіла, що зустріла якраз такого чоловіка, з яким насолоджувалась кожним днем, і, як годиться жінці, що втратила найдорожче, сплакнула.

    Не подавши знаку, я, вже записуючи її покази, повернувся до першої сторінки протоколу, де було записано її вік, і впевнився, що різниця становила не менше двадцяти років. А як збереглась жіночка! Це нині не новина, бо пластичні операції увійшли в моду, та й крім них жінки вдаються до найвитонченіших хитрощів — різних самообмежень і тренувань, аби тільки зберегти зовнішні атрибути молодості, а тоді?..

    Вона й справді була вродливою. Більшість чудово розуміє. який вплив справляє на людей краса. Не приховаю, що й сам подивився на неї як на жінку. І, як писав свого часу знаменитий О. Бальзак про жінок свого віку, я око зупиняв на тілі, «уздовж якого нишком ковзав мій погляд, сміливіший, ніж рука»...

    Ці три крапки ще не дають приводу для фривольних думок. Чоловічими очима я подивився на неї, як на красиву незнайомку, яку зустрів мимохідь. Вона й собі звела очі. Наші погляди зустрілися. Обоє відчули оте невизначене «щось», що притягує протилежні статті. Всі ми люди і нічого з загальнолюдського слідчим теж не чуже. Тож глянув на неї, не відчуваючи докорів сумління, але стримував себе й не дивився на неї більше, ніж дозволяла пристойність. Та коли я стримував погляд, то лише тому, що так був вихований; але боятися втіх, уникати насолоди — це, по-моєму, найогидніша наруга, яку лишень можна вчинити над природою.

    Сором і сміх згадувати в мої літа про такі речі... Так, сміх та й годі. Проте, нехай і читачі посміхнуться, вважаючи цей епізод розслідування пікантною подробицею моєї біографії — і тільки. Не полюбовна то була справа, але чому я про це пишу! Може, тому що професія, життєвий досвід навчили мене, не виказуючи цього зовні, проникати в найпотаємніші куточки людської вдачі, навчили розуміти значну гамму людських почуттів. І взагалі, скажу, що професія слідчого, як ніяка, показує такі речі із сексуальної сфери, до яких ніяка авторська фантазія не досягне. Про це, можливо, слід було б мовчати, але, знаючи природу чоловіків і жінок, заперечити цього не можна. У професії слідчого немає дрібниць. Якщо цього тобі не дано відчувати, то хоч яких би ти досяг успіхів, це буде лише — ремесло.

    Та я ухиляюся від головної теми своєї історії, розповідаючи про цю жінку. Її допит, як і допити інших коханок потерпілого, не додав нічого суттєвого для розкриття злочину, а лише виразніше вималював психологічну характеристику загиблого.

    Той проживав у Харкові по вул. Ярославській, біля самого Благовіщенського ринку. Мені видається, що таке сусідство зробило відбиток на формуванні його характеру. Нині звичне «купи-продай» тоді ще не панувало в суспільстві, а його особисто — затягнуло.

    Проживав у батьківському будинку разом з братом, років на 15–20 старшим, членом якоїсь релігійної секти. Навіть холодильники у них були окремі, і небіжчик свій закривав ланцюгом, протягнутим крізь ручку, на замок. Коли ще живий менший брат приводив до себе в кімнату жінок і з ними розважався, старший малював на дверях хрести і молився. Вони так і залишилися на дверях, коли проводили огляд помешкання потерпілого.

    Була ще одна особливість. Під час огляду квартири в кутку кімнати виявили добрий десяток пар ношених шкарпеток, а поряд — повний картонний ящик нових. Брат розповів, що той ніколи не прав шкарпеток, а викидав старі й одразу надівав нові. Старі, коли їх назбирувалося багато, запаковував, відносив на пошту і відправляв комусь із своїх «доброзичливців», зазначаючи вигадану адресу відправника...

    Брат, хоча й справляв враження недолугого, надав мені своє бачення й оцінку тогочасного буття. Я його дуже детально розпитував про брата, його зв’язки і, хоча було зрозуміло, що той не дуже ділився з ним своїм життям, задавав іноді й незручні запитання. Той дуже скептично ставився до моїх запитань і все перепитував, а навіщо це вам. Я відповідав, що, можливо, з незначних для вас деталей можна буде вийти на вбивцю.

    — Та хто там шукатиме, кому він потрібен? Це ж якби він був якимось великим, то вже знайшли б, і на другий день хтось би зізнався.

    — Чому ви так не вірите?

    — А як же мені вірити? Хіба начальник міліції чи й той-таки прокурор — хабарники, зацікавленні в розкриті цього злочину?

    — Можливо, я допускаю, що й начальник може бути хабарником, але є ще Закон, радянська влада. Владі ж ви довіряєте?

    — Владі! Та цій владі я не довіряю ще більше, ніж керівництву...

    І видав мені цілу низку доказів, які не так то й легко можна було б розбити, переконати його в неправоті.

    Саме тоді в районі звільнили з посади заступника начальника міліції з виховної роботи, замполіта, як його називали, за те, що «бомжі», тобто люди, які в «розвинутому соціалізмі» деградували і не змогли знайти свого місця в житті, десь у лісі вигодовували йому кілька десятків свиней.

    Вираз «бомж» російською мовою означав «без определенного места жительства» і з’явився він саме на початку 1980 років. Як колись, після громадянської війни в СРСР, для безпритульних неповнолітніх створювались колонії, дуже вдало описані Антоном Макаренком у його «Педагогічній поемі», так тоді створили «прийомники-розподільники», куди людей без документів, лише за санкцією прокурора, могли запроторити на місячний термін. За цей час «компетентні органи» мали встановити особу і по можливості видати якщо не паспорт, то хоча б довідку, яка б засвідчувала його особу. Можна тільки уявити, яку можливість для зловживань це давало владі.

    — Подивіться, яка та влада насправді, — провадив далі брат загиблого, — вона ж захищає інтереси лише панівної верхівки та найбільш наближених до неї. Для Сталіна мільйони людей були лише знаряддям досягнення свого хворобливого месіанського призначення. Він тільки й прагнув узаконити свою волю, витворити власний авторитет. З релігійної освіти він узяв лише те, чим можна держати в покорі народ. Я вже не кажу про маразматика Брежнєва, про Андропова, який спирався на штики партії, та про Черненка, який навіть бюлетень для голосування не міг опустити до урни. Хоч як би вони старалися втовкмачувати народу віру в їхнє справедливе правління, то марні потуги. Подумайте, чи ця влада варта стількох жертв простого народу, цькування геніїв, що кінчали життя божевіллям або самогубством. Хіба відповісте! І вам не дозволено цього питати!.. Ще побачите, як це все розвалиться...

    От тобі й відлюдкуватий! Хоч він і незвичайна людина, а є в ньому щось таке... Мабуть, не треба вважати, що самотні душі нічого не знають про світ: вони вміють судити про нього. Хоч би як ми вміли відгороджуватися від їхнього світу, цілком сховатись від нього не можна.

    Чи цікаво було б викладати тут думки, які нині стали майже загальноприйнятими, але тоді, та ще в устах самітника, могли видатися незвичайними.

    Я на той час все ще вірив у силу та й у деяку справедливість влади і таких, як брат загиблого, вважав фанатиками розуму, котрі ненавиділи свій час у всіх його політичних формах. А він мені намагався довести, що є пропагандистом своєї релігії, «релігії розуму», і в розмовах намагався показати нікчемність усього того, що намагалася показати, як досягнення своєї величі та могутності, тодішня влада.

    Звичайно, можна було просто іронічно поставитись до всіх його балачок, але хіба та влада у своїх словах і вчинках не була спотворенням надій простого народу, який за будь-яких історичних викликів вручає керманичам владу ним керувати? Чому народу, коли він оговтається від революційного піднесення, дістається та сама свита, та не так зшита! Ми не знаємо того, що сховано в глибині людських душ. Брат загиблого висловлював мені стільки справедливих, жорстоких істин, що можна цьому повірити.

    Можливо, тому, що, на мій погляд, я сам не був сліпим знаряддям розправи силою Закону над інакомислячими, такі розмови не забуваються, вони змушують задуматися і пильно вдивлятись в те, що діється і між параграфами Закону. Тепер уже можна признатися, що мене після таких розмов дедалі більше огортала впевненість, що існує інший світ, існує цілком реально. Та я тоді ще сприймав лише офіційно-правову доктрину. Відчував, бачив інші настрої, але не надто задумувався, ніби ухилявся від цих думок, гадаючи, що влада міцна і все владнається. Але тріщина в офіційно втовкмачуваній свідомості вже з кожним днем ширшала. Після години такої розмови забував партійні настанови, бо знаходив підтвердження тому, що я вже знав, і воно ставало ніби новонабутим знанням, яке не можна було ігнорувати.

    Всі свідки стверджували, що загиблий завжди носив масивний перстень з діамантом. А на час огляду місця події його на руці в небіжчика не знайшли.

    Звичайно, у справі призначили велику кількість експертиз та дані орієнтування по всіх обласних відділеннях міліції на розшук автомобіля «Волга» — ГАЗ-24 кольору «білої ночі». Пішов, як кажуть, період збирання та оцінювання доказів, а реального результату — кіт наплакав. Уже дізналися все про особу загиблого. Провели хронометраж останнього дня його життя. Дані зводились до того, що того дня він сказав своєму приятелеві, що домовився з одним клієнтом за вигідну плату відвезти того до Печеніг. А коли повернеться, вони, мовляв, зустрінуться.

    Минуло більше місяця. Вже думали, що справа — «висяк». Аж раптом надійшло повідомлення з міста Георгіу-Деж Воронезької області: знайдено автомобіль, який був у розшуку.

    Дехто тоді казав, що це — просто щасливий випадок, а я вважаю — професіоналізм людей, які сумлінно, з почуттям високого обов’язку виконували свою роботу. Я вже писав, що розіслали орієнтування по обласних центрах на розшук автомобіля. Прийшло воно і до воронезької міліції. Заступник начальника карного розшуку теж знав про розшук автомобіля. Та скільки таких розшуків оголошується!.. За якусь провину того заступника начальника навіть понизили в посаді. Знову простий оперуповноважений. У зовсім іншій справі він перебував у місті Георгіу-Деж. Проїжджає з працівниками міліції містом і бачить ту, кольору «білої ночі», «Волгу» без номерних знаків. Запитує:

    — А що це за автомобіль без номерів?

    — Та це тут у нас один ремонтує автомобілі, то йому на ремонт дав якийсь свояк із Харкова...

    — Стоп, хлопці! Та у вас же за моїм підписом ще як заступника вже майже місяць лежить орієнтування з Харкова...

    Далі вже, як кажуть, справа техніки...

    Невдалий авторемонтник одразу ж розповів, хто передав йому автомобіль. Затримали й того, і він зізнався у вбивстві.

    Про затримання сповістили й мене. Слідчо-оперативна група на чолі із заступником начальника обласного карного розшуку Миколою Васильовичем Кудієм службовим автобусом з Чугуєва вирушила до міста Георгіу-Деж (нині він знову, як і споконвіку, називається Лиски). Дорога через Великий Бурлук, Валуйки...

    Дорогою я вперше побував у Великому Бурлуці. У райспоживспілці набрали харчів. Хто старший, згадає той час. Сутужно було. Особливо з м’ясною продукцією. Тоді ходив анекдот: коли нового очільника партії і держави Ю. В . Андропова запитали, як виконується продовольча програма, ухвалена на пленумі ЦК КПСС за часів Л. І. Брежнєва, то він здивовано відповів, що не знає про таку програму. Здивовані журналісти запитують, як же так, адже Леонід Ілліч на травневому пленумі...

    Тут у свою чергу дивується Андропов: «Шановні, ви забули, що Леонід Ілліч мав дефект мови, він говорив: «Продовольство по грамах...»

    Отож, запаслися сиром, домашньою ковбасою, іншими продуктами, адже їхали щонайменше на кілька днів. Так я вперше побачив, правда, лише проїздом місто Воронеж. Приїхали вже по обіді. Ознайомились із зібраними матеріалами, з поясненнями затриманого, який повністю зізнавався у скоєному вбивстві. Роздивилися «Волгу» кольору «білої ночі». Та й вирішили, що ранок за вечір мудріший... Ночувати нас розмістили на якійсь базі відпочинку, у заплавах річки Дон. Звичайно ж, захотілося скупатися у водах славетної ріки, описаної Шолоховим. Я — одразу в воду і, випірнувши у заростях латаття та білих лілій, підбадьорюю тих, хто ще на березі. Пірнає й Кудій. А він статурою разів у три більший за мене, пірнув і заплутався в тих «глечиках». Кинулися його звільняти... Ото вже він мені дорікав:

    — Дивись, малий, а такого козака мало не втопив!

    Затриманий розповів про скоєний ним злочин і сказав, де заховав золоту каблучку з діамантом, магнітофон та документи на автомобіль. Усе це вилучили і долучили до справи.

    Завжди в основі будь-якого діянні, а особливо злочинного, слідчий вишукує причини і мотиви. Тут їх можна охарактеризувати одним словом — жадоба. Звичайна людська жадоба.

    Проста й біографія злочинця. Родом з Печеніг, із селянської сім’ї. Одружившись, переїхав жити до Гергіу-Деж, пішов працювати ковалем на завод. А там платять — самі знаєте скільки. Та автомобіль дуже хотілося мати. Познайомився з місцевим жителем, який ремонтував авта. Бачив, що в того і робота не «пильна», а свіжа копійка завжди є, а він «вкалує» і не завжди має на пиво з друзями. Вирішив легко заробити, склавши не такий вже й хитромудрий план. Запитав у свого товариша ремонтника, чи зможе той перебити номери на двигуні та рамі автомобіля. Мовляв, у нього є родич в Харкові, працює в торгівлі, та за якісь махінації проти нього порушили кримінальну справу, тож, щоб не конфіскували автівку, треба перебити номери та продати «кавказцям». Версія нібито й правдоподібна. Автомобілів не вистачало, тож «кавказці» йшли на скупку часто й незаконно придбаного.

    У ті часи кордонів не було і прямим поїздом «Воронеж—Харків» прибув на вокзал. На привокзальній площі не знайшов водія «Волги», який би зголосився відвезти його самого до Печеніг. На метро прибув на Центральний ринок. Там побачив, що чоловік його віку припаркував пристойного вигляду «Волгу». Підійшов, попрохав відвезти його за добру платню до Печеніг. Той сказав, що прямо зараз не може, а через годину за 50 карбованців довезе з вітерцем. Через годину повернувся, і вони поїхали на Печеніги. Задумавши злочин, замовник із сумкою сів на заднє сидіння. Як колишній місцевий житель, він знав місцевість. Окраїни військового полігону зазвичай безлюдні. З музикою, яка лунала з імпортного магнітофону, проїхали Кицівку. Обігнали автомобіль, і пасажир, побачивши поворот з асфальту на ґрунтову дорогу в бік полігону, попросив водія різко повернути. Нічого не підозрюючи, той повернув і майже зупинився:

    — Чого повернули?

    — Розумієш, у мого батька тут недалеко пасіка, може, він там, то провідаємо, тут зовсім недалеко, та й частину грошей я зможу тобі дати свіжим медом.

    Проїхали з кілометр уздовж лісосмуги і одразу ж повернули праворуч — на дорогу біля іншої лісосмуги. І тут припасеним заздалегідь ножем злочинець завдав удару в ділянку шиї. Автомобіль зупинився. Нападник працював молотобійцем на місцевому заводі, тож здоров’ячком не обділений, але тут, як кажуть, найшла коса на камінь. Фізична сила жертви, закладена від природи та витренувана спортом, дала себе знати. Поранений правою рукою навідліг так стусонув нападника, що той ледь сам не знепритомнів. Оскаженіло почав штрикати водія ножем куди попало. Той, захищаючись, хапав і за руку, і за лезо ножа, та поранення далися взнаки. У конвульсіях і сконав. Нападник якийсь час приходив до тями, а оговтавшись, перетягнув тіло до лісопосадки. Ще коли домовлявся про поїздку в Харкові, запримітив коштовну каблучку з діамантом, тож зняв її з пальця вбитого. Аж раптом почув звук мотоцикла, який від села прямував у його бік. Роздумувати було ніколи. Скочив за кермо і, розвернувшись метрів за сімдесят від мотоцикла, поїхав не на дорогу до Печеніг, а вниз, до полігону. Так розминувся з мотоциклістом. Побачив, що той не зупинився на місці скоєного злочину, та повертатися не став.

    Розповів, що пішов на цей вчинок не з розпачу, а більш-менш спокійно. Довго відкладав задумане, боячись того, що на нього чекатиме потім, але все ж наважився. До глибинних психологічних тонкощів скоєного ним я тоді не докопувався, та й тепер не хочу говорити про них. Лаврів письменника Достоєвського досягти не беруся. Він, звичайно, великий психолог людських душ і вчинків, а я, як слідчий, погоджуюсь, що весь його психологічний роман «Злочин та кара» можна звести до діалогу слідчого та злочинця:

    — Навіщо ти бабцю вбив?

    — «Бабки» потрібні були.

    Обмежусь тим, що біля річки він умився, так-сяк затер кров у салоні автомобіля і, дочекавшись сутінків, щоб ніхто із знайомих не впізнав у рідних Печенігах, поїхав не дуже людними дорогами з Печеніг на Великий Бурлук, а там уже й Росія.

    Пригнавши автомобіль, спочатку поставив його в гаражі у знайомого. Знайшов «кавказця», який торгував на ринку в місті. Той приїхав, прискіпливо оглянув салон автомобіля і, знайшовши сліди крові, запитав, звідки. Відповів, що то родич возив на продаж свіже м’ясо. Відповідь не переконала, тож покупець, пообіцявши подумати, більше не з’являвся. Разом з ремонтником автомобілів шукали покупців, але так і не знайшли. Власник гаража попросив звільнити місце, і той мусив поставити автомобіль у свого авторемонтника. У нього ремонтувалися і працівники міліції, які бачили «Волгу» кольору «білої ночі» без номерів. Та для них була версія далекого родича з Харкова. Місцеві працівники міліції не зацікавились автомобілем, і вбивця, маючи зв’язки і з працівниками ДАІ, почав роз’їжджати містом, допоки не потрапив на очі професіоналу з карного розшуку.

    Вилучили магнітофон та касети до нього. Коли прослуховував записи на плівці, подумав: можливо, ця пісня була останньою, яку за життя прослухав потерпілий! Була там популярна тоді пісня, яку рідко транслювали по всесоюзному радіо: «Господа офицеры... кто сберег свою честь…» Риторичне питання. Хто і як зберіг свою честь, як прожив життя!

    У справі завжди все перемішане: правда і брехня, справедливість і несправедливість. Як слідчий, ти можеш зробити висновок, що, властиво, не має значення, все буде чорне чи біле, і якщо воно чорне, то ніхто не знає, чи воно й не повинно таким бути насправді!

    Світ і життя — різнобарвні. Коли дивитися і сприймати лише два кольори — чорний і білий, то, в кращому разі, життя тобі здаватиметься сірим. Сіре життя й проживеш. Мені здається, що я тоді починав відрізняти чорне від білого і вже бачив той красивий колір — білої ночі! Американський психолог Карл Юнґ вважав, що в сорок років людина зустрічається зі своїм підсвідомим і нарешті починає оцінювати те, що відбувається.

    На цьому можна було б і поставити крапку в історії про вбивство, але вас, мабуть, цікавить, чим же закінчилась справа? Повірте. навіть не знаю. Оскільки вбивство було скоєне з корисливих мотивів і злочинцеві світила смертна кара, за кримінально-процесуальним законодавством такі справи були підслідні слідчим прокуратури області та підсудні обласному суду. Справу закінчував мій однокурсник, слідчий обласної прокуратури Олександр Пашинін. До речі, Олександр написав книгу «Важняки! (Как ими становятся)». А тоді я зробив свою справу і передав її за підслідністю. Знаю тільки, що смертного вироку не було. Та я особисто і не хотів би бути суддею, тут потрібне інше налаштування душі! Хоча, до речі, мені двічі пропонували стати суддею, але я сумнівався в тому, що мені було б до душі чинити правосуддя. Те, що люди пишно величають такою назвою, насправді дуже часто далеке від істини. Але оскільки за велінням людей закони все ж таки існують, ми повинні по змозі застосовувати їх справедливо.

     

    Просмотров: 286 | Добавил: paul | Рейтинг: 0.0/0
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Апрель 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    252627282930

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии