Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Апрель » 18 » З дистанції часу. Частина 13.
    16:51
    З дистанції часу. Частина 13.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

    Про світогляд

     

    Я перед собою не погрішив, тож мені нема чого соромитись. Тепер комуністичну ідеологію не сприймаю, але й огульно не буду на неї нападати і відповім жартом, вичитаним у Шолома-Алейхема. Там є такий діалог:

    — У вас була ідея?

    — Ні, в мене був ревматизм.

    Дивний чоловік — помер від запору.

    Не вважайте наведене за іронію, яка передбачає глузування. Це гумор — комічне й водночас доброзичливе ставлення до людей, які ще фанатично вірять у будь-яку ідеологію. Я ніколи не насміхався, як деякі, з радянського минулого. Що сталося, те сталося. А політичні анекдоти допомагали більшості населення СРСР зберігати розум у морі навколишнього комуністичного абсурду.

    У моїх нинішніх поглядах немає нічого таємного! Не слід їх розцінювати як погляд ідеолога якогось певного напрямку. Я нікого ні в чому на звинувачую, ні на кого не показую пальцем, намагаюсь нікого не образити. Марно провокувати мене це зробити! У чому крамола? У тому, що в мене є своя голова на плечах і своя точка зору? У тому, що ця тема зачіпає ваші інтереси, бо ви ще й досі — на тих самих позиціях? А хіба ми все ще повинні думати «на догоду», грати «в одну дудку»? Хіба я й досі повинен потішати себе думкую, як по-героїчному захищати ідею? Ні! Я маю свою позицію оцінювача, можливо, й плутаного, неоднозначного у своєму осмисленні історії, яка творилася на моїх очах.

    Кожен з нас народився і живе під своїми власними зорями, приречений на власний, йому одному уготований жереб, на неповторну, ні на що не схожу долю, і не потрібно їх рівняти, навіть найвищими, як ви вважаєте, комуністичними ідеалами.

    Владиславе Петровичу, це я теж кажу вам для того, щоб у наших стосунках було повне порозуміння. Ви мені повчально сказали, що у вас є свій світогляд. Світогляд — це від слова «світ». Безумовно, ви маєте право самі оцінювати його широту. А я скромно погоджусь на те, що у мене є свій погляд. І не треба намагатись нав’язати один одному свою точку зору. Просто я цікавий до всього, розмірковую про все це й тепер. Відійшовши від активного життя до споглядального, я більше хотів би бути серед тих, про кого Платон, ще до ери християнства, сказав: «Перебуває десь посередині між мудрістю і невіглаством, і ось чому. Богів не приваблює філософія, в них немає прагнення стати розумними — вони такими є. Подібно й серед людей — якщо хтось розумний, філософія йому не потрібна».

    Звичайно, не порівнюю себе ні з богами, ні з філософами, проте мені імпонує подальша думка Платона: «А втім, нерозумних теж не приваблює філософія, бо в них відсутнє саме бажання набратися розуму. В тому, власне, і найбільша вада невігластва, що чоловік, який не може похвалитися ні вродою чи доброзвичайністю, ані розумом, видається собі бездоганним, хоч насправді таким не є. Якщо ж хтось не відчуває нужди, то в нього немає й прагнення здобути те, чого, на його думку, він не потребує».

    — Цікаві у вас посилання на давніх греків.

    — І мені цікаві. Бо філософія та ідеологія — це, як кажуть в Одесі, дві різні речі. Читаючи давніх, я, щоб збити пиху з тих, хто вважає себе аж надто мудрим, роблю висновок, що, незважаючи на досягнення в науці і техніці, людство у порівнянні з ними аж ніяк не порозумнішало. Досить лише прочитати Сенеку, його «Моральні листи до Луцилія». А він, йдучи за Сократом, учився розрізняти, де зло, а де благо, і, отже, знав, чого повинен прагнути, а чого уникати.

    Ще процитую: «Несхитна віра у можливості і потребу морального вдосконалення людини, прагнення самопізнання, що дозволяє людині «віднайти саму себе», бачення добра і доброчесності як особливого виду знання, без якого не обійтись на нелегкому шляху до вищого блага і справжнього щастя, — ось основні сократівські ідеї; їх знайдемо й у «Листах» Сенеки, який нерідко звертається до цього геніального мислителя, а також до найвидатнішого з-поміж його учнів — Платона (427–347 до н. е.)».

    Отож, якщо судити неупереджено, нічого, по суті, не змінилося, людство не набагато порозумнішало, людина лишається тією самою: сила для неї — єдиний закон, успіх — єдина мудрість.

    Комуністи, особливо ті, хто опікувався ідеологією, вважали, та й і досі проголошують, що знають шлях людства до світлого майбутнього, що лише їм під силу охопити думкою весь світ, а інші до цього не здатні і, блукаючи серед різноманітних речей, фактично кружляють на місці. Тому на озброєнні й була тотальна ідеологічна спрямованість, якою пробували робити людей кращими, ніж вони є. Не зупинялись і перед репресіями.

    До чого це привело? Так деформували свідомість, що дехто й досі, коли вже немає державницької ідеології, а у відносинах в суспільстві головним мірилом давно вже стали гроші, не можуть у цьому зізнатись не тільки іншим, а й самому собі. Не думаю, що їх мозок гризе невідступна примарна ідея комуністичного майбутнього. Та й теперішні комуністи, вочевидь, щоб не дратувати людей, будівництво комунізму нині вже не планують. Всім потрібно жити сьогодні і хоч трішки бути впевненими у завтрашньому дні. А люди зі старим світоглядом, безумовно, бачать, на собі відчувають, що нове сталося, але це нове в їхні голови ще не вклалося, вони не зрозуміли цієї істини, зачерствіли й озлилися. Не хочу казати про них щось ущипливе. Здається, такі люди більше намагаються зберегти минуле, аніж дивляться в майбутнє. Нехай, їм все одно доведеться пережити цю переоцінку цінностей, якщо не зараз, то трохи згодом. Хоча багато хто й зостанеться на тих самих позиціях, що й ви, оцінюючи матеріальні та моральні переваги соціалістичного ладу над капіталістичним, вважаючи той лад найкращим. Найбільш дієвий період комуністичної ідеології в дотеперішній історії нашої країни вже минув. Звісно, ця ідеологія нікуди не зникла і, можливо, ще нагадає про себе в майбутньому. Але, коли комуністичне майбутнє, припустімо, і настане, воно буде зовсім іншим, ніж його уявляють нинішні послідовники КПРС. Це сучасний погляд, і я дотримуюсь цього погляду.

    Я людина сучасна. Далеке майбутнє мене мало хвилює. До того ж, не знаючи достеменно про минулі події, ми, безперечно, просто не маємо необхідних даних, щоб, базуючись на них, точно передбачати подій, які мають відбутися в далекій перспективі. Куди більше хвилює доля дітей та онуків, тих, кому жити активним життям відразу за нами. Що ближче майбутнє, то дужче воно нас непокоїть.

    А комуністичне минуле вже не зможе стати дійсністю, і близьким майбутнім воно теж навряд чи стане. Але що вдієш! Змінюються часи, змінюються й обставини, і ми повинні прийняти наш час таким, яким він є. Людина теж повинна виростати із свого часу, як хлопчина з дитячих штанців. Значну частину життя кожному з нас доводиться викорчовувати із свідомості те, що пустило там паростки в дитинстві та в юності. Ця часто болюча операція називається набуттям життєвого досвіду.

    Нині в суспільстві панує неписаний закон: «Кожен за себе!» Ми живемо в часи матеріальних інтересів і розрахунків. Але хіба світ став гіршим? Просто ми стали розумніші, ми багато про що дізналися, хочемо дізнаватися ще більше й гніваємося, коли це зразу не виходить. І, якщо держава не регулюватиме суспільні відносини, то в цьому нещадному змаганні перемогу неминуче здобуде найзатятіший і найспритніший егоїзм.

    Безумовно, світ капіталізму — це світ зиску, купівлі й продажу, жахливий у своєму цинізмі та аморальності, але в поєднанні з демократією це і є розвиток суспільства. І хай там як не теоретизували б комуністи, практикою є те, що комунізм поки що не перемагає. А що таке «завтра»? Це утаємничене запитання. Відповідей на нього може бути безліч. Новий день невмолимо, за природними законами, неодмінно приходить. Але це не завтра — це знову сьогодні.

    Так, я розумію, що світ недосконалий, проте вірю, що його і життя людей можна зробити кращим, але не комуністи будуть в авангарді. Хоч моя впевненість і може видатися вам зухвальством, але в очах більшості світу комуністам нічого більше сказати, крім того, що вони вже сказали.

    Безумовно, політика — це теж наука. Але чомусь наші колишні й теперішні політики добиваються в цій науці лише того, як взяти владу, а як її достойно застосувати на користь не лише собі, а й народу — якось не складається. Цього ж досягли політики в Європі та США, а ми й досі шукаємо правителів, у яких був би здоровий глузд і розсудливість, почуття справедливості, милосердя, вміння вести державні справи та ще кілька якостей, настільки очевидних для кожного, що про них не варто й згадувати. Бо рідко в одній якійсь людині вони закладені природою. Не в кожного з політиків є вміння помітити, як воно є насправді: що дуже гарних і дуже поганих людей на світі обмаль, а посередніх — без ліку. Крайнощі дуже рідкісні й нечисленні, зате середина представлена якнайчисельніше.

    Та все ж я не маю бажання говорити про речі філософського ґатунку з цього приводу. Просто вірю в справедливість давнього спостереження, згідно з яким на світі немає нічого настільки незвичайного або безглуздого, щоб його багато хто з філософів не обстоював як істину.

    Проте, з часом мало що, не доведи Господи, може трапитись, хіба вгадаєш? Скажу словами вже згаданого мною класика: «Я їм казав, що К. Маркс — це теорія, а теорії змінюються: сьогодні така теорія, завтра інша». І взагалі, якщо говорити про теорію, то практика її завжди розбивала.

    Не чекаю на відповідь, але скажу риторично: що ж то за світогляд, коли він не узгоджується з тим, що відображає погляд? Йдучи дорогою, треба дивитися вперед так само уважно, як і під ноги. Забуваючи про це, легко спіткнутися.

    А для тих, хто стверджує, що я не маю своєї позиції, чіткої точки зору, скажу: відсутність точки зору можна пояснити широтою поглядів. Тому, хто пише, це особливо притаманне.

    Я не випадково послався на Шолома-Алейхема.

     

    Соболівська історія

     

    Соболівка, що знаходиться в рідному мені Теплицькому районі на Вінниччині, належала до населеного пункту з історичною єврейською громадою. Класик згадує її в оповіданні «Чудо в Соболівці». Там ідеться про те, як місцевий піп та єврей Берко, з цікавості забравшись у залишений без догляду під парами паротяг, випадково дали йому хід, і той, некерований, з переляканими «машиністами» «проскочив» кілька залізничних станцій і зупинився аж біля Гайсина.

    Цікавий то був час первісного капіталізму. 1869 року в селі збудували цукровий завод, який незабаром почав давати продукцію. Та потім життя закрутилося-завертілося. Усе за щось боролися, щось там будували, а жити було ніколи. Революція принесла колективізацію. У Соболівці тоді жило 1200 євреїв, і вони організувалися в колгосп «Червона зірка». Між собою його назвали Наумен. Гарні були наміри. Але… Ось послухайте, що іноді трапляється.

    На початку шістдесятих років, коли в еСеРеСеРі проголосили, що до 1980 року побудують комунізм, жив і працював на Соболівському цукрозаводі головним бухгалтером такий собі Валевський. Нічим не примітний чоловік. Та прискіпливий спостерігач міг би бачити, що на вихідні дні на станції Дукля, за півкілометра від Соболівки, той сідав на поїзд і їхав у напрямку Одеси. На станцію добирався без речей, а в поїзд сідав з валізкою.

    В черговий раз він з’явився на станції десь в обід, задовго до вечірнього поїзду. Зайшов до хати доброї своєї знайомої, робітниці цукрозаводу, і попрохав пригледіти за його валізкою, а ввечері він зайде і забере. Мовляв, їде в службових справах.

    І треба ж було такому статися! Чоловік тієї жіночки теж працював на заводі простим робітником. Виготовляли там і так званий кусковий цукор. Була така звичка — пити чай з цукром у прикуску. А до свят умільці виготовляли з нього різні вироби у вигляді тварин, птахів, квітів. Підходив Великдень, тож робили й калачі. Як же це, працюючи на заводі, та й не взяти собі додому того калача? Адже всі крали. Керівні верстви крали законно чи, точніше, узаконювали свій крадіж. Незаможні крали незаконно. Все доводилось охороняти. Прихопив пару калачів. А на прохідній — міліція. Затримали. Одразу ж підозра, що, мабуть, і вдома вже того цукру та тих калачів… Вчинили обшук. Нічого не знайшли, але увагу привернула валізка.

    «Що в ній?» — запитують господарку дому. Та відповідає, що знати не знає, бо це не її. «Як це у вашому домі та не ваше?» — «Не моє». — «Відкривайте». — «Не відкрию, то не моє». Довелося міліціонерам відкрити самим. Відкрили і ахнули! Валізка — вся! — повна грошей.

    Незадовго до відправлення поїзда прийшов і Валевський. Спочатку відмагався, мовляв, то не його річ, але господарка переконливо свідчила, що таки ж його. Недовго думаючи, їдуть до помешкання бухгалтера. У будинку нічого суттєвого не знайшли, та зате на горищі, в полові, знову сюрприз — золоті червінці. І чимало!

    Довго про цю справу розказували різні дива (нібито вагонами крав цукор і відправляв його в Одесу своїм компаньйонам), що, коли там є хоч половина правди, то й цього цілком досить. Одним словом, він був бухгалтером на цукровому заводі, та й не тільки бухгалтером, а справжнім хазяїном, який підпільно розпоряджався більше, ніж директора.

    Бухгалтер ні в чому не зізнався, спільників не назвав, слідство лише з’ясувало, що офіційно завод виконував план з виробництва та відвантаження державі цукру. А куди вже йшли вагони з цукром, минувши станцію Дукля, знали тільки розробники хитромудрої схеми, прикривати яку допомагали фальшиві документи.

    Суддя, який розглядав справу, щоб вплинути на глядачів у залі, а тоді на суд народ ще ходив, емоційно наголошує: «Ви ж були в пошані, добру зарплату і навіть премії отримували, як ви могли стати на шлях крадіжки, де ж ваша совість?» Мабуть, це взяло за живе підсудного, бо він відповів: «Я не люблю, як багато хто, залазити іншому в душу, рознюхувати, випитувати, хто, що й коли. Та все ж про гроші. Що я там заробляв? Заробляв, як то кажуть, на воду до каші. Іншому я б цього, повірте мені, не сказав, але вас знаю як чесного суддю. Ви ще молодий і не так женетеся за тим карбованцем, як інші. Та , бігме, про що це я?»

    Побачивши, як суддя, прокурор та решта в залі зацікавлено втупили в нього погляди і нашорошили вуха, сподіваючись, що він, врешті, «розколеться» й почне розповідати, бухгалтер іронічно повів далі: «Ви й зараз не розумієте мене. У моїх словах ви не бачите того змісту, якого я їм надаю. І як я щось розповідаю, то роблю це тільки тоді, коли мені, а не вам хочеться. Чи придасться воно мені, чи ні — не знаю, в усякому разі, хотів би, щоб не нашкодило. Хочу, щоб ви зрозуміли: ви не повинні реагувати аж так, не треба брати так близько до серця. Ви запитуєте, де ж була моя совість? Не тисніть мені на той мозоль, де совість… мені прикро, я цього не люблю. Воно так говориться — не люблю. Скажіть самі, я ж не більш, як людина, а кожна людина має жовч і не завжди може стерпіти. Ось ви кинули на мене холодний погляд, і не можна сказати, щоб це було мені дуже приємно. Але це вже занадто, особливо, коли знаю, що я такого не цілком заслужив. А якщо й заслужив, то питання совісті — це питання й до інших. Та хто зобов’язаний ручатися за іншого?

    Про чесність тих, хто мав відношення до грошей, які, справді, знайшли у мене на горищі (хоча я міг би стверджувати, що то мені їх підкинули), нічого й говорити. Вони, міліціонери, роблячи той обшук, робили це не привселюдно, не так, щоб усі бачили, і навіть я не бачив.

    Бо що таке порядність? Порядним можна назвати кожного, а коли хочете, то порядності взагалі ніде немає. Це залежить від того, якої порядності шукають у людині. Ось ті міліціонери ніби вчинили порядно, виконали свій обов’язок і затримали мене. Вчинили ніби чесно, але не порядно. Це мене турбувало б, повірте, як позаторішній сніг. Але лихо в тому, що у мене, як і в кожної людини, є голова, у якій ще є пам’ять. Я зовсім не зобов’язаний розповідати вам про все, але ж я знаю, скільки там, на горищі, було золотих червінців і скільки їх записано до протоколу, і не дуже помилюсь, коли скажу, скільки потрапило в кишені міліціонерів і вже ніколи не дістанеться державі. Вони це все зробили, розумієте, тишком-нишком, хитромудро, майстерно і спритно — не підкопаєшся. Біль і досаду, що пройняли мене, коли я зіставив цифри, не можу вам навіть описати словами. Це треба зрозуміти, ні, відчути, треба бути на моєму місці. Все це, коли ви зберете докупи, дасть те, що ви називаєте психологією. І не слухайте лише міліціонерів. Послухаєш їх, то всі такі чесні. Коли послухаєш їхні доводи, то виходить якась чудернацька мішанина, тринди-ринди, з маком борщ. Знайшли монети, та й усе. І, можливо, то й не їхня вина, бо гроші мають якусь звабливу силу, сказати б, то магніт якийсь, що притягує до себе всіх. Гроші, розумієте, мають у собі особливу силу — це гроші!.. І коли на них випадково натрапиш, хіба вгадаєш, що тоді навіть розумна людина, яка стоїть на варті закону, може встругнути? А втім, я їм не суддя — на чужу кишеню кожен щедрий. Скільки там вони собі поклали, я, звичайно, не скажу, бо цим лише завдам собі зайвого клопоту, а для держави карбованцем менше, карбованцем більше — чи варто засмучуватися такою дрібницею? Можете собі уявити їхній ґешефт — дай Боже вам усім, присутнім отут на суді, стільки заробляти щомісяця!

    А про порядність та чесність ще скажу, я з вами не сперечатимусь. Авжеж, про мене можуть сказати, що я не відповідаю моральним принципам будівника комунізму, не з тих, які купчаться коло громадської кормушки і кричать, галасують, роздзвонюють на цілий світ, ніби їхнє єдине прагнення — користь громади. Теж мені клопіт! Аби не бандит! Нічого всміхатись: я цим не натякаю, боронь Боже, на... Смієтесь? Вам це видається дурницею? Але я на цьому не спиняюся.

    Оскільки ніхто нічого не знає напевне, то краще про це не базікати. Не турбуйтеся, я знаю, на чому зупинився. Якщо сам ускочив, та ще за такі діла, то бувайте здорові й пишіть листи! Будьте певні, що я ніколи не пересолю, та каша заварилась густа, а її могло й не бути, ні до чого вона.

    А що тепер? Голий як бубон! Був злидарем, а став жебраком. Таке горе, такий жаль! А сльози?! Бідолашна жінка плаче, діти — і собі, на неї дивлячись. По голівці мене не погладять, меду не питиму і парфумів не нюхатиму. Не буде де голови прихилити, коли вийду з в’язниці. І в цьому моє горе, що про нього я вам розповів, а за одним разом хочу і попросити, щоб це між нами залишилось. Краще, коли люди знають менше. І не просіть назвати прізвища, кого я конкретно підозрюю. Я цим, крий Боже, ні на кого не натякаю. (У всьому винен і скрізь був я, тільки я. А то хто ж?) Якщо тут, навіть не мною, і називалось якесь прізвище, то вважайте, що ви ось його почули і ось уже й забули — вилетіло з голови. Ви самі вже, певно, здогадуєтесь, що «доброзичні» можуть вигадати, патякати і таки написати туди, куди слід. Про що? Про що завгодно.

    Підписуватися своїм прізвищем їм не обов’язково, можуть назватися «Поборник справедливості» або «Друг закону». А можуть взагалі і без всякого підпису, аби було вказано, на кого потрібно звернути увагу і що шукати. Є такі люди на світі, в яких на язику все розростається до потворних розмірів. Небагато, але є! Якщо ви розумієтесь на делікатних справах, то здогадаєтесь, на що я цими словами натякав. Ви розжували? Чи вам треба покласти пальця в рот, щоб ви його відкусили? Одним словом, запитань мені не ставте.

    Життя, розумієте, це — школа, яку треба пройти. Жити треба вміючи! А красти мені щастило дуже легко.

    Звичайно, я не буду вас запевнити, що це було так легко, як от закурити цигарку. Але я починав розмірковуючи. І скажу: у цьому ділі мати лише гостре око — недостатньо. Потрібен ще, знаєте, нюх. За версту треба вміти пронюхати, де що лежить. Треба відчувати, де накльовується вигідна операція, а де можна в’язи собі скрутити. Один тільки хибний крок зробите — і кінець. Все лихо в тому, що не завжди це щасливо кінчається. Нема талану!..»

     

    Як бачите, майже всі історії мають один початок і один кінець. А наскільки ця історія правдива, судіть самі, бо я, як кажуть, за що купив, за те й продаю. Можете мені повірити, а коли не хочете мені вірити — я не помру з досади. Мені не треба перед вами вихвалятися.

    І не примушуйте мене розповідати вам кінець того судового процесу. Кінець — бодай найкращий — це сумний акорд. Проте, «дали» йому рівно стільки, скільки заслужив — дванадцять років. Він не скаржився на суворість, не привертав уваги вищестоящих інстанцій до справи, яка скоїлась у глибинці, десь там, на периферії. Бо ж буває так: поскаржишся, то ще більше отримаєш.

    Кажуть, що вийшов він раніше призначеного строку. Віднайшов своє старе пальто, випоров з нього зашиті гроші, знайшов молодшу жінку і виїхав.

    Мені не хотілося, щоб ця історія була про все і ні про що, була, як то кажуть, без моралі. Не хочеться заплющити очі і втекти від нинішніх нерозв’язаних проблем. Немає вже того бухгалтера і заводу, який діяв 132 роки. Жило в Соболівці вісім, а нині лише три з половиною тисячі жителів, половина з яких пенсіонери. Для початку запитаймо самих себе: а як же це сталося, що був завод і не стало? А де ж гроші за нього? Мабуть, уже не на горищі в полові, а в надійному банку. Є послідовники — є! Гроші поклали собі в кишеню, а людям дали дулю. Це вже так, за звичкою, мовляв, ми ж не останню сорочку забираємо, завод своє відпрацював. Розумієте? Є чутки, що їм тепер, як кажуть американською мовою, «ол райт». І робили вони це все відкрито — бачили всі, нічогісінько не розуміючи. (І як ви гадаєте, що люди відповіли на це?) Тоді мовчали і тепер мовчать. Я теж мовчу. Знаєте чому? Бо говоріть скільки завгодно, хоч лусніть, однаково ніхто не дасть вам відповіді, коли маєш справу з шахраями, бандитами, які обдурять кого завгодно. Вони одно заповзялися: забрати із загальної власності все до крихти.

    Спитаєте, а як же державні мужі, правоохоронні органи таке допустили? Не вам розповідати, як усе в нас переплелося, Я б хотів бачити, як ви викрутилися б від цих бандитів! А може, ви це зробили б краще. Дуже можливо. Я з вами не сперечатимусь. Це — факти, животрепетні, взяті просто з нашого з вами життя! Звісно, важко впізнати, хто порядна людина, а хто — шулер. Навпаки, такі люди здебільшого вдають із себе добропорядних і навіть невинних ягняток, таких собі борців за справедливість та ваші інтереси, аж доки помалу й непомітно візьмуть вас на гачок, залізуть у вашу ж кишеню. Згадаймо: «Отак залазить хробак у яблуко, умощується досить просторо, стеле собі м’яке ліжко, почуває себе як дома, стає великим цабе... А головне — багатії, обранці Господні, які переконали себе, ніби все на світі створене тільки для них. Більшість людей мусить тяжко працювати, поневірятися, а вони відкупляються за гроші від усіх напастей і всіх лихих законів».

    Звичайно, грошовитим це твердження, можливо, не подобається, але крутити носом нічого. Я вже закінчую, лише скажу, що походження теж має певну вартість. Якщо ви простого роду, то можете бути освіченим, як сам Бог, а все-таки залишитесь грубіяном. Про інші душевні якості я не говорю… Тільки-но вони вирвуться у світ білий і зробляться «колишніми» — нехай Господь боронить! Вони в тисячу разів стають гірші за звичайних людей. Бо коли звичайна людина нам голову одкрутить, то хоч критиметься, а «колишній» вас обкрутить, та ще доведе філософськи, що ви дурисвіт, а не він. Нині час крамарів та лихварів. Вони ніби й чесні, — бубликів на базарі не крадуть. Вони поневолюють, але не одверто, а нишком, підступами, хитрощами, підлещуванням і брехнею. Грошей, родовитості, вченості, вихованості у новоявлених нуворишів і не було. Та «...оскільки всього заразом /…/ не буває ні в кого, виходить, що всі порядні». Проте для народу «...дійові особи названі: Злодієвич, Правденко, Чесносердий, Неберущий, Непитущий, Несущий, Берущий, Хаповитий, Хамовитий... і з цього зразу видно, з ким маєш справу. Тобто, по щирості кажучи, краще було б, якби вони мали те, чого їм бракує до порядності. Авжеж, чого людина заслуговує, таку й славу здобуває».

     

     

    Просмотров: 233 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Апрель 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    252627282930

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии