Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Май » 7 » З дистанції часу. Частина 14.
    12:20
    З дистанції часу. Частина 14.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

     

    Про відвертість

    Мені сяйнула думка, що я цілком можу скористатися навіть з тих коротких розповідей колишнього першого секретаря обкому партії, аби познайомити читачів із переплетінням подій тих років. На мій погляд, це ж одне з найвірогідніших джерел.

    Попросив Владислава Петровича розповісти, що в тій добі він вважає найголовнішим і чому насправді розпався Радянський Союз. А для початку, до його ювілею, я хотів би написати нарис.

    — А що про мене писати? Досить зайти в Інтернет і там про мене всякого знайдеш…

    — Дійсно, знайти можна всяке. Комуністична доба нині трактується як кому заманеться. Часто плітка бореться тут з правдою, і остання не завжди перемагає. Ви активно прожили своє життя, були серед ареопагу політиків, і мені хотілося б, наскільки можливо, у відвертих розмовах з вами проникнути в сутність того, вже минулого часу, того суспільного буття. А ви, я впевнений, були у вирі подій, знали людей, які мали, безперечно, іноді вирішальний вплив на суспільне життя як в області, так і в країні. Бачили зворотній бік офіційних стосунків і ще багато такого, що не передбачено жодними обов’язками штатного розкладу посади.

    Задля майбутнього про минуле потрібно розповідати правдиво, тоді воно буде корисним підґрунтям для прийдешніх поколінь. На мій погляд, ви дуже ґрунтовно виписали роль обласної партійної організації на будівництві об’єктів соціально-культурної сфери, промислового виробництва і сільського господарства. Безумовно, в ті часи роль партії була визначальною, і я навіть подумки не хотів би піддавати описане вами будь-якій критиці. Харківська область, як в Україні, так і в СРСР займала провідне місце. І за часи вашого керівництва позицій не втрачала. Було і новаторство, і досягнення, і перспективні плани. Все це так, все це заслуговує на пошану і вдячність як керівництву області, так і людям праці. Та все ж ...

    Я не економіст за освітою, та економіку бачив у дії. Ось, приміром, були плани партії на п’ятирічки, а за Хрущова і на семирічку. Рапортували, що вони виконані достроково або й перевиконані. Здавалося б, якщо розроблено чіткий план і під нього є фінансування, то все повинно виконуватись. Але, хоч як би хизувалися, далеко не все виконувалося. Про перевиконання гучно рапортували і нагороджували. Про недовиконання ніби й не замовчували, але й не дуже карали. Все списували на об’єктивні труднощі. Ось візьмімо для прикладу будівництво метро в Харкові. Яких зусиль партійних і господарських керівників, якої ініціативи потрібно було докласти, щоб заплановане виконати! Безумовно, якби не допомога Г. І. Ващенка, то першу чергу метро навряд чи здали б 1975-го року. Десь хтось недовиконав, а в Харкові перевиконали. Ви самі пишете, що агрохімкомплекси в області будували за підтримки М. С. Горбачова і фінансували їх за рахунок недовиконання в Україні планів з хімізації, тому ви були раді, що могли тут, в області, ті гроші освоїти. По-моєму, ви назвали цифру 120 мільйонів, а це великі гроші.

    Хотілося, щоб ви детальніше розповіли дещо і про себе і про роботу, якій ви віддали стільки років. А вона, я впевнений, мала стільки цікавого і незвичайного, невидимого для пересічного читача, що навряд чи вмістилася б в одну книгу. І розпочати я хочу з того, що у вас був і є свій світогляд. Щоб там не говорили, ви будували і залишили нащадкам серйозну базу. Як у подальшому нею розпорядились, то інша тема, але перед тим, що побудовано, перед вашим покоління і тим, яке було до вас, я схиляю голову. І це не для пафосу, а данина поваги. За час вашого керівництва будувалось дуже багато. Ви з 1972-го по 1980 рік були другим секретарем Харківського обкому парії, а з 1980-го по 1990-й — першим секретарем. Ви працювали ще з першими секретарями Ващенком, Соколовим, Сахнюком, які теж залишили свій слід на землі Слобожанщини.

    — І з Титовим і Соболем, а вже потім з Ващенком...

    — Владиславе Петровичу, щоб заощадити час, я не буду зупинятися і запитувати, з ким з цих людей в які конкретно роки ви працювали. Нині все це є в Інтернеті.

    — А я ось ще не можу вільно користуватись Інтернетом. Якось намагався знайти дані щодо сільського господарства України, шукаю, шукаю, розумію, що вони є в Інтернеті, а те, що мені потрібно, не знайду...

    — Я ще також не хакер, щоб зламати чийсь сайт. Та все ж повернімося до ваших керівних посад. З 1972 року починаючи, вісімнадцять років ви були на найвищих керівних посадах в області.

    — Не забувайте, що з 1964-го я був другим секретарем Харківського міського комітету Компартії України.

    — 1964 рік уже й я пам’ятаю. З того, що я давав вам читати, з моєї першої книги ви вже зробили деякий висновок про моє ставлення до комуністичної ідеології. Я кажу «деякий», бо, щоб повністю пізнати людину, часом буває замало з’їсти з нею пуд солі. Щодо комуністичної ідеології, то я не те що її не сприймаю, вона, як і всі інші, має право на існування, проте я тепер дивлюся на неї як на таку, що не має для мене особливої ваги. І це не перебільшення! Я пережив усе це на власному досвіді.

    Ви ж подивіться, як швидко змінюється світ довкола нас і як зростають вимоги до тих, хто хоче сказати щось нове, можливо, відоме лише йому одному. Ви говорили, що збираєтеся доповнити свою книгу, перевидати.

    — Незабаром у мене ювілей і я б хотів свою першу книгу дещо доповнити та видати знову, вже з доповненнями. Ви ж читали мою книгу «Смотреть правде в глаза». У вас є зауваження?

    — Які у мене можуть бути зауваження, це ж ваш твір. Видаючи книжку спогадів, ви лише повертаєте читачам те, що життя дало вам. Ви описали так, як вважали за необхідне. Чи досягли ви мети свого задуму? Про це судити читачам. Мемуари — це теж жанр у письменництві. Іноді вони бувають вдалими і виявляються довговічнішими за власні діяння тих, хто їх написав. Не сприйміть це як закид на вашу адресу, але, якщо придивитись уважно, легко пересвідчитись, що здебільшого автори свої позитивні якості намагаються довести до ступеня ідеалу, а власними недоліками наділити персонажів, приречених на неуспіх, чи, навпаки, недолікам надати блиску доброчинності.

    Не претендуючи на оригінальність, скажу, що всі люди незвичайні, всі переживають дивовижні пригоди, у кожній людині світ відбивається по-своєму, як у калейдоскопі, в тисячобарвних веселках кольорів. Особистість може й повинна виглядати по-різному, якщо дивитися на неї з різних боків. Але розповідати про себе без таємниць іншим не кожен наважується.

    — По-вашому виходить, що просто брешуть, — іронічно доповнив Владислав Петрович.

    — Ну, не зовсім, але прибріхують багатенько. Є й такі, що геть не підпускають до себе і як на глуху стіну натикаєшся, коли лише пробуєш заглянути їм у душу. Вона в них — це шухляда за сімома замками. Мабуть, тому, що велика політика має великі секрети, безпосередні гравці кажуть: як воно робилося, коли, ким, за чий рахунок, на користь кого та чому, я знаю дуже багато, бо сам був причетний, але ще довше буду мовчати. Мій язик не викаже жодної таємниці. А від тієї таємниці мало що залишилося, а якщо й залишилося, то вона вже не здатна впливати на суспільний розвиток так, як впливала досі. Проте твердить: я знаю все — і я нічого не знаю. Вони ще й досі вважають себе цеглинами тієї державної стіни. Стіни, яка вже давно завалилася. Часто такі люди безжалісно-суворі, недалекі, а погляди на людське суспільство мають абсолютно дальтонічні, ніби, крім чорного та білого кольорів, у своєму житті вони нічого не бачили.

    Так заганяють себе (свідомо чи підсвідомо) у рамки, що їм неймовірно важко відкритися для людей, поділитися, нарешті, з іншими своєю незвичайністю. А це означає — виборсатись із самого себе, розірвати бодай на коротку мить пута власного буття.

    Давня мудрість каже: «Добрий той, хто має добру душу, а не той, хто вміє викрутитись із якої завгодно ситуації і до всього ставиться з підозрою».

    Сам знаю, що таке службова таємниця, як вона замикає вуста, і чиновник так ховає за нею свою сутність, що вже й сам її не розуміє. Такі і за демократії додержуються правила: говори, що хочеш, тільки мовчи про те, що знаєш. Біда наша в тому, що ми ще й досі лякаємось відвертості, гласності, як це тепер називають. І після цього чекаємо, аби народ розумів і підтримував владу.

    Але ж таємниця ніколи не буває вічною. Звичайно, все залежить від часу. Є такий вислів: «У країні, де є порядок, будь сміливий і в діях, і в словах. У державі, де його немає, будь сміливий у діях, але обережним у словах». Але погодьтеся зі мною, що мемуаристика не для масового читача.

    На мій погляд, ваша книга дуже цікава для людей, які працювали разом з вами, знають вас особисто. Але те, що спочатку своєю гострою злободенністю викликало зацікавлення громадськості, швидко старіється, відсувається на задній план і новому поколінню читачів здається нудним, сірим. Для них у насиченості інформацією і фактами про «велич тієї доби» велика кількість «води». І болісно розуміти, що це лише дуже мала частина того, чим автор міг би поділитись. Проте не кожен може виставляти свою особу на примхливий суд публіки.

    Ви побувати в різних кабінетах і коридорах влади. А це щось та важить. Не кожному вдається бути причетним до її таємниць і, більше того, — ознайомити з ними читача. До того ж, показати народу із середини діяльність «провладних структур» і не пером високопосадового чинуші, а сумлінним словом «обізнаного» функціонера державної машини.

    Не мені вас повчати. Але ви не зацікавите читачів, не сказавши щось таке, що справді варте уваги не лише для однодумців. Погодьтесь, що не можна написати біографію, не згадавши часи дитинства. Розкажіть про своїх батьків, у книзі я про них нічого не знайшов.

     

    Батьки, дитинство, юність

     

    — Я не хотів тоді про них писати, бо книга більше задумана як політичний аналіз свого життя і життя області. Але згоден з вами, що для теперішнього покоління це не дуже цікаво.

    — Цікаво інше. Ви народилися в Коломаці і в дитячому віці переїхали до Харкова. Пишете, що батько воював...

    — Гаразд, розповім. Моя мама Надія Олексіївна була вчителькою. Батько — директором школи в селищі Коломак. Десь 1928-го року його як члена партії призначили начальником міліції Коломацького району. А в той час, у 1929–1930 роках, пішло розкуркулення і в районі з’явилися банди, що грабували населення, вбивали активістів. Він вів з ним боротьбу, і в одному з рейдів розгромили одну таку банду. Після бою він відправив основний загін міліції до Коломака, а сам з трьома міліціонерами залишився в селі, біля якого відбувся бій, переночувати. І що ж сталося? Господар, у хаті якого вони заночували, нагодував їх... приготував смаженину з дрібною свинячою шерстю. А через кілька днів чи тиждень у нього та в одного міліціонера — «проколювання шлунка», і він на тридцять першому році життя помер.

    Мати залишилася сама. Нас було двоє братів. Та вона не полишала працювати. У неї були родичі в Балаклеї та в Харкові. Якось вона поїхала до Харкова і там познайомилася з Петром Йосиповичем Мисниченком, він працював на заводі, теперішньому ім. Малишева, начальником військового сектора. І мати вийшла за нього заміж. Він жив на так званій Новій колонії, тепер селище Герцена. Там мав квартиру, і в 1933 році ми переїхали до Харкова.

    — То ви взяли прізвище названого батька.

    — Прізвище мого рідного батька було Стелецький. Я про це раніше нікому не говорив. Лише в партійних анкетах та офіційних автобіографіях це вказував. То, можливо, й не треба про це писати.

    — Чому не треба? Чому не хочете відверто поділитися, адже ви не будете цим нітрохи скомпрометовані. Хочу сказати, що так склалося, що я ношу прізвище матері, а прізвище батька — Балобан. Не дивуйтесь, я не цураюсь цього прізвища, ще за давніх-давен воно було співзвучне орлам, соколам, яструбам. Один з козацьких нащадків цього імені згадується в гоголівському «Тарасові Бульбі». Можливо, не випадково доля завела та пов’язала мене з Великорбурлуцьким районом на Харківщині, адже тільки тут, у цьому краю, водиться птах з родини орлиних — балобан. Балобани — рід ловчих соколів, що дали назву сучасному місту, трансформоване згодом у Балабаново Калузької області Росії.

    У роки війни на фільтраційному пункті в місті Бреслау батько як представник поважної організації «Смерш», а мати як репатріантка і познайомились. Батько влаштував її прибиральницею і порадив не їхати відразу назад в Україну. Мовляв, не спіши, не попадися під «гарячу руку».

    На фільтраційному пункті проводилась перевірка «гостарбайтерів». Розповідав: учора викликали Марію, сьогодні Гафію, на завтра Килину. Тож особіст і запитує, чи не співпрацювала з німцями, чи, бува, не «скакала з ними в гречку». Та, звичайно, заперечує.

    — Ви з нами не щирі, у нас є дані, що…

    Щира, не далека від хитрощів, звикла одразу ж перекидати вину за свої дії на інших, та аж руками сплеснула та язиком, як помелом:

    — Я так і знала, що це вам Гафійка розказала. А вона сама що, ні? — і пішла розповідати.

    Отакий нехитрий прийом слідчого часто закінчувався тим, що і Килина і Гафійка, «відфільтрувавшись», поверталися не до рідних, а в безкрайню Сибір.

    Мати повернулась у рідне село аж на Різдво 1946 року, а батько ще служив. Сам він родом був із села Фурси Білоцерківського району на Київщині і приїхав до матері в село Саша лише 1948 року. Перші роки прожили в громадянському шлюбі і офіційно закріпили його лише 1956 року. Прожили разом до кінця своїх днів, та я прізвище не змінив. Тож ваш випадок не виняток.

    Жартома кажучи, можливо, у вас ще й родичі знайдуться. Пам’ятаєте, як у безпритульного Олександра Матросова, котрий закрив своїм тілом амбразуру дзоту і посмертно був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Одразу знайшлися близькі родичі і отримали, як рідня, квартири від держави. Теж своєрідні «діти лейтенанта Шмідта»...

    — Так, було й таке, пройдисвітів і тоді вистачало, та й тепер це не рідкість. А прізвище я змінив, бо названий батько став мені рідним.

    Потім народилась моя сестра, уже від другого шлюбу, і ми до сорок першого року жили в Харкові. Я ходив до школи. Аж тут — війна. Почалася евакуація. Батька з командою залишили на заводі із завданням підірвати завод, щоб німцям не дістався. Він сім’ю відправив останнім ешелоном. Нам сказав: «Ви з собою нічого не беріть. Ми через місяць-два німців розіб’ємо, і повернетесь назад». Ми отак у піджачках, з однією валізкою приїхали до Нижнього Тагілу. А там уже зима, мінус 13–15 градусів. Я в піджачку деякий час бігав до школи. Потім знайшли мені фуфайку. Я це добре пам’ятаю, бо у фуфайці мені стало зовсім інакше, тепло і затишно.

    Не став я розпитувати Владислава Петровича про дитинство в Нижньому Тагілі, на танковому заводі. Бо з книги відомо, що, коли йому, по-шевченківському, «тринадцятий минало», став до верстата. Підмощуючи під ноги ящик від боєприпасів, виточував заготовки деталей для танків. Має посвідчення учасника Великої Вітчизняної війни.

    — А батько, — далі говорив Владислав Петрович, — коли німці зайшли на Холодну Гору, з командою підірвали завод і на тягачах подалися в бік Чугуєва, потім на Куп’янськ, це ж десь у жовтні Харків здали, і десь тільки в січні своїм ходом прибули на Урал, у Нижній Тагіл. Дорогою військові один тягач у них відібрали. У тягачах вони везли документацію, в тому числі й технічну. Привезли ті документи, які придалися на танковому заводі № 183 ім. Комінтерну в Нижньому Тагілі.

    На заводі його знову призначили начальником воєнного відділу. А коли в сорок другому році почав формуватися Уральський танковий корпус, він подав заяву про вступ до цього корпусу. Хоча і мав так звану «броню», його направили на курси, і десь через три-чотири місяці він уже був заступником командира дивізії з матеріально-технічного забезпечення. Бензин, снаряди, обмундирування — все це входило до його обов’язків.

    З боями дивізія дійшла аж до Києва. Під Корсунь-Шевченківським була масштабна військова операція, і там його поранило. А сталося це так. Танковий корпус пішов уперед і оточив, узяв у кільце багато німецьких військ.

    — Я розумію. Це ж знаменита Корсунь-Шевченківська операція, що ввійшла в історію війни як велика перемога наших військ.

    — А обслуговуючий персонал відстав. З того оточення, якраз на ділянці, де був батько, вирвалося дві німецькі дивізії А в нього бійців чоловік 500, з тих, хто обслуговував. Вони ж із собою пальне везли, боєприпаси, обмундирування — ну все за танковим корпусом. Сили були нерівні, і ті дві німецькі дивізії буквально розчавили воїнів цього обозу. Вони тільки й устигли сповістити. що на них напали німці. То наші танки повернули назад і перебили тих німців, що вирвалися з оточення.

    Стали ховати наших бійців у братській могилі, і коли, як він розповідав, почали опускати в могилу, батько поворухнувся, ожив. Був непритомним. Його німці «полоснули» з автомата і кулі пройшли через плече, таз, голінь.

    Підлікували, і хоч рука у нього не повністю піднімалась та трішки накульгував, на тій же посаді дослужив майже до кінця війни. Десь наприкінці 1944 року його призначили заступником начальника табору військовополонених у Туапсе. Дві тисячі німецьких офіцерів — від майора до генерала.

    1945 року до нас у Нижній Тагіл приїхав батьків ординарець, і сім’я переїхала до Туапсе. Я з ними не поїхав. Вийшов у Харкові і став готуватися до вступу в інститут. Здав екзамени, але дивлюсь, що мене не затверджують у списку студентів. Що ж таке? Виявляється, що я ще не мав паспорта. Мені не було ще шістнадцяти, і я поїхав до Туапсе. Там знову пішов у десятий клас і наступного року таки вступив до авіаційного інституту.

    — У книзі ви пишете, що навчалися в танковому технікумі...

    — Так, працюючи на танковому заводі, після семирічки провчився там два роки на вечірньому відділенні.

    А батько був заступником начальника табору до 1948 року. Полонених німецьких офіцерів почали помаленьку відпускати назад до Німеччини. Батько з сім’єю повернувся до Харкова, і його знову призначили у військовий сектор на завод ім. Малишева.

    — Владиславе Петровичу, розкажіть про табір військовополонених німецьких офіцерів. Дуже цікаво, бо ця тема тривалий час вважалася, так би мовити, делікатною і була з ідеологічних міркувань укрита мороком. Адже, наскільки мені відомо, полонені німці були в таборах аж до смерті Сталіна і навіть після його смерті. Були табори і в Харкові. Кажуть, що автодорогу Харків–Ростов вони прокладали.

    — Харків–Бєлгород також. Я ще пам’ятаю їх у Харкові в 1945–1946 роках. А потім десь у 1947 році їх почали відпускати. Можливо, не відпускали і до смерті Сталіна, але то якихось особливих.

    — Є дані про те, що в полон потрапило не менше трьох мільйонів німецьких вояків. З 1945-го по 1949 рік було повернуто більше одного мільйона хворих та непрацездатних військовополонених. Наприкінці сорокових відпускати полонених припинили, а багатьом ще й дали 25 років таборів, оголосивши їх військовими злочинцями. Перед союзниками керівництво СРСР пояснювало це необхідністю відбудови держави. Після відвідин СРСР канцлером ФРН Аденауером 1955 року вийшов Указ «Про дострокове звільнення і репатріацію німецьких військовополонених, засуджених за військові злочини». Лише після цього полонені німці змогли повернутися додому.

    — Можливо, я цим спеціально не цікавився. А щодо тих полонених, яких я бачив, то скажу, що вони були дуже організовані. Табір розмістили в зруйнованому будинку моряків. Вони відбудували його. Самі собі все шили. Дещо продавали на базарах. 1946 рік видався важкий з продовольством. То вони заготовляли дикі груші, яблука — робили з них сухофрукти. Все, що можна було, в лісі збирали. Виготовили сушарні і повністю забезпечили себе харчуванням. Я з ними навіть їздив у ліс. Бачив, як на зиму заготовляли каштани і робили їх їстівними.

    — А я щось не чув, щоб наші жителі з тих місць уживали як їжу каштани. От французи вживають, а у нас — ні.

    — Годували їх краще, ніж нині пенсіонери харчуються. Обов’язково було 40 грамів масла, 200 грамів м’яса щодня, 600 грамів хліба.

    — І що вони будували?

    — Будували дороги, аеропорт відновлювали. Нація їхня дуже організована. Звичайно, стояла і охорона, але й німцям сказали: якщо хоч один з них утече, то всім продовжать термін перебування в полоні на рік. Якщо два полонених утече, то на два роки. То вони один за одним дивилися. Якось я поїхав з батьком і разом з ними на заготівлю фруктів. Поїхало чоловік 200–250 тих полонених німців. На шістьох машинах «Студебекер», критих брезентом. Привезли до лісу. Погода стояла гарна. В одному місці розпалили сушильні. Інші розбрелись лісом. А тут пішов сильний дощ. Там бувають такі раптові, сильні зливи. Після зливи зібрали всіх і двох чоловік недорахувалися. Незважаючи на негоду, всі розбрелися лісом і знайшли тих двох німців, вони заблукали. Привели їх. Це я до того, яка в них була дисципліна.

    — А чому саме до авіаційного ви задумали вступати?

    — Ще до війни у Харкові, в будинку, що раніше належав дворянському зібранню, Постишев організував Палац піонерів. Я жив на Герцена і трамваєм їздив туди в гурток. Там працювало два гуртки: біологічний і авіамодельний. Я і тим і тим захоплювався. Я вже тоді робив свої моделі і після війни хотів продовжувати цю справу. Тому й виникло бажання вступити до авіаційного інституту.

    — До чого про це запитую? З книги побачив, що на комсомольську роботу ви пішли без особливого ентузіазму. Ви ж уже побували в конструкторському бюро А. М. Туполєва. Працювали там керівником бригади харківських інженерно-технічних робітників у період підготовки запуску в серійне виробництво першого пасажирського реактивного літака ТУ-104. Ви навіть привернули до себе увагу цього видатного конструктора.

    — Не можна сказати, що не займався громадською роботою. У діяльності комсомольської організації заводу я брав активну участь, але присвятити себе лише цій роботі не планував. Напередодні звітної конференції обговорювали кандидатуру першого і другого секретаря комітету комсомолу міста Харкова. Директор заводу Лиходій як член бюро міському партії запропонував мою кандидатуру на другого секретаря міського комітету комсомолу, а я відмовився. Тоді стали пропонувати піти на роботу до обкому комсомолу. Я теж відмовився, бо вже тоді цікавився наукою. Мав три винаходи, які знайшли втілення в авіаційній промисловості по міністерству і по всьому Радянському Союзу. Здав екзамени до аспірантури Московського інституту науково-дослідницьких авіаційних технологій. Із 20 набрав 19 балів і чекав затвердження.

    Директор заводу мені казав: «Ти відмовився від міському комсомолу, куди я тебе рекомендував, не хочеш іти і до обкому комсомолу. Давай я тебе призначу начальником цеху».

    Це для мене теж було спокусливо, бо в двадцять шість років стати начальником цеху на одному з провідних підприємств авіаційної промисловості СРСР багато значило щодо професійного рівня.

    Але нікуди вже було діватися, бо партійний білет мій уже лежав у обкомі комсомолу. Так і затягнули мене туди у відділ роботи з молоддю.

    Коли перейшов на роботу до обкому комсомолу, то дав телеграму, щоб мене перевели на заочне відділення аспірантури. Вони відповіли: матеріали на затвердження направлені до міністерства. Я мусив відмовитись, бо займатися одночасно наукою і комсомолом було важко. А наукою я все ж займався, перебуваючи на комсомольській і партійній роботі. Багато писав наукових статей, видав три монографії з економіки: «Творчість мас і управління економікою», «Матеріальне і моральне стимулювання праці в промисловості», «Матеріальне і моральне стимулювання при впроваджені науково-технічного прогресу».

    — Але кандидатську дисертацію ви захистили з економіки. Можна сказати, що мрії бути комсомольським та партійним керівником у вас не було.

    — Спочатку не було, але потім втягнувся.

    — Із книги та з особистих вражень роблю висновок, що ви самотужки прокладали собі дорогу, а потім вона вже й сама вела вас до всього іншого. У Михайла Жванецького є такий вислів: «Те, що нам призначено — це доля, а те, що із нас у житті вийшло — автобіографія».

    Пригадую, коли мене призначали на посаду, казали, що прокурор, діючи в рамках Закону, не тільки може, а й зобов’язаний проявляти розумну ініціативу і розвивати такі самі якості у підлеглих. Якщо щиро, то прокурорської кар’єри я не зробив. Чому? Пояснити це не так просто. Хоча посада прокурора району та прокурора відділів прокуратури області це теж зовсім немало й по-своєму цікаво, та, мабуть, це було не зовсім моє. А можливо, як мовиться, у відділі призначень на посади і «надання чинів» «не виявив даних», завдяки яким можна було б піднятися по ієрархічній драбині аж до верхніх щаблів, у сферу управління. Присвятити себе політиці чи вищій прокурорській діяльності не мав великого бажання. Мабуть, з тієї простої причини, що мої духовні запити значно ширші, хоча вони ще й досі не зовсім усталені. Я ще в творчому пошуку. Хоча іноді запитую себе: чи не помиляюсь, чи не переоцінюю своїх здібностей? Я тільки не хочу, щоб склалося враження, ніби я скаржуся і відчуваю себе обділеним. Ви добре знаєте, як це буває і як часто не від тебе залежить.

    Крім того, з сумом констатую недосконалість людського саморозуміння. Давні греки перш за все рекомендували пізнати самого себе. Як Скорпіон за гороскопом, один з небагатьох знаків Зодіаку, котрим властива самооцінка, скажу: не дуже до цього докладав зусиль. Знову, а чому ж? Бо мене, як і давніх греків, найбільше дивує зоряне небо над нами і моральний Закон всередині нас. Пояснити це почуття просто й переконливо не так вже й легко. А от ви досягли високих посад і, як я чув від інших, могли б досягти ще більшого. Та то окрема тема.

     

    Просмотров: 179 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Май 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии