Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Май » 20 » З дистанції часу. Частина 15.
    02:37
    З дистанції часу. Частина 15.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

     

    Від третьої особи

    Написавши книгу «Опальний секретар», я не просто познайомився з колишнім першим секретарем Великобурлуцького районного комітету партії М. Т. Терещенком, а й заприятелював з ним. Підписуючи книгу, вказав, що він з повним правом може вважати себе співавтором. Тож я не міг не розповісти йому про свої зустрічі з В. П. Мисниченком.

    — Каже, що у нас не було хабарництва, — дивується Микола Тарасович, — що це окремі випадки! Розповім, як я колись ледь сам не потрапив у халепу. В області проводили якийсь захід. Приїхали раненько до будинку, де жив завідувач сільгоспвідділу обкому партії Віктор Мойсейович Тищенко. Привезли йому якщо й не прямо хабара, то солідного гостинця. А там, напроти його будинку, інший, п’ятиповерховий і на балконі стоїть чоловік. Робить зарядку, розминається гирями.

    Під’їхали. Я вийшов з автомобіля і стою біля нього, а водій Віктор відкрив багажник і вже дістає все те привезене, щоб занести до квартири.

    Аж раптом той чоловік на балконі поклав гирі і гукає: «Ідіть, вашу мать, ідіть! Скільки ви будете їм возити ці подачки?»

    Я йому: «Та підожди, шановний, ти, мабуть, помилився».

    А той до мене глузливо: «Яке там помилився, он його двері, і я знаю, де він працює, і ти думаєш, що ти — перший. Тут уже стільки до тебе було і після тебе буде. Що, пане начальнику, не подобається?»

    Я зніяковів, думаю: ой леле! На правдолюбця натрапили. Це ж запише номер мого службового автомобіля і повідомить або в обком, або ще гірше — у пресу. Тоді не обберешся клопоту.

    Кажу водієві: нічого не віднось, сідай у машину і поїхали. Більше туди не під’їжджали ніколи. А Владислав Петрович, бач, каже, що у нас такого не було. А ковбаси возив з Валуйок та горілку «Посольську»...

    А якби його запитати, скільки він разів був на семінарах у Бурлуці, то він чи хто інший платив за всі ті обіди й випивки? Ніхто ж не платив і команди такої не було, що, товариші, будете від’їжджати з району — розрахуйтесь.

    Приїжджав Павло Федорович Титов, був начальником обласного управління сільського господарства, приїжджав Петя Данилов, у відпустку йду. Той, до кого він приїжджав, уже знав. Це ж не перший раз. Ідуть у баньку, чи на природі шашлик, і в карти перекинутись. Господар програє йому три тисячі. Хіба це хабар? Програв, та й годі. Розумієш чи ні?! А спочатку дає знати, що у відпустку йде...

    Луценко сам не давав команди дістати сиру, а через Криничка. Він же ще живий...

    А нині не гроші в руки, а переказ на рахунок…

    — Миколо Тарасовичу, я розповім про випадок, пов’язаний з Введенською птахофабрикою, що в Чугуївському районі. Директором там довгі роки працював Володимир Олександрович Вішталь. Гарний такий з виду, кремезної статури. Мав високі нагороди. А головним бухгалтером у нього був Роман Фурдик. Чоловік низького зросту, з вродженими вадами тіла. Руки у нього були гіпертрофовані — малесенькі такі. Але як спеціаліст — хороший. Жартували з цих двох керівників господарства. Якось директор В. О. Вішталь приїжджає на нараду в район з опухлою щокою — зуб розболівся. Запитують:

    — Що таке?

    А жартівники відповідають за нього:

    — Та то ж йому Фурдик зуба вибив!

    А той Фурдик і не дістав би йому до плеча. Я це кажу без будь-якого злого наміру. Люди вони були хороші. Мені особливо подобалося те, що В. О. Вішталь, коли йшов у відпустку, за себе залишав директором не свого заступника, а когось із головних спеціалістів — чи то зоотехніка, чи ветлікаря, чи економіста, ніби випробовував їх, як то воно керувати. Вважаю повчальним такий метод довіри своїм спеціалістам.

    Я — слідчий прокуратури району. На Кінному ринку працівники харківського відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності, відомого в народі як ОБХСС, зловили автомашину — фургон, пристосований до перевезення хліба. Але в лотках замість хліба знаходились курчата. Вивезли весною на базар торгувати. Тільки почали торги, як тут ОБХСС:

    — Покажіть документи!

    Показують. За ними курчат має бути тисяч дві чи три, а фактично їх удвічі більше. Це легко було перерахувати — у кожному лотку певна кількість. Висновок: торгують неврахованим товаром.

    На той час курчата коштували копійки, але сума була достатньою для порушення кримінальної справи. Матеріали передали до прокуратури. Розумію, що на тій птахофабриці яєць та курчат без ліку, а мені ж треба доводити все це ще й документально. Одразу викликаю працівників із КРУ (контрольно-ревізійного управління) і даю їм завдання перерахувати фактичну кількість курей-несучок не тільки в одному з відділень птахофабрики, звідки везли на продаж курчат, а по всій птахофабриці. Ті одразу взялися до роботи.

    Звичайно, повз увагу райкому партії така подія непоміченою пройти не змогла. У ті роки птахофабрика постачала м’ясо птиці не тільки в офіційну торгівлю, для населення. Домовившись із директором радгоспу, м’ясо можна було виписати за собівартістю, як для працівників фабрики, і потрібним людям з керівництва не тільки району, а й області. Як профоргу, а потім і парторгу мені теж доводилося там на свята виписувати курей та яйця для працівників прокуратури.

    Ще не встиг нічого й зробити, тільки запросив працівників, прямо причетних до такої торгівлі, як прокурор каже, що мене викликають у райком партії. Я ж не тільки слідчий, а й секретар партійної організації суду і прокуратури. У райкомі вже бував частенько. Заходжу до оргвідділу райкому партії, і один з керівників каже:

    — Дмитре Івановичу, ось ви призначили перерахунок поголів’я курей у справі, де виявили надлишки курчат, яких продавали на Кінному ринку. Ви розумієте, що, проводячи такий перерахунок, ви досягнете лише негативного результату. Перерахунок майже мільйона голів курей дуже погано вплине на них, вони будуть стривожені, різко впаде несучість і шкода від цього буде значно більша, ніж виявили працівники ОБХСС.

    Я подивився на того працівника і з іронією кажу:

    — Далі не говоріть. Якщо я цьому повірю, то з мене не лише ви, а й кури сміятимуться. Я все розумію. Скажіть, що не хочете розголосу і думаєте, як усе це спустити на гальмах.

    У відповідь чую:

    — Ви все правильно розумієте.

    Кажу, що я маю в прокуратурі ще лише матеріали. Сам я не буду нічого ні фальсифікувати, ні прикрашати, ні поглиблювати. Найкращий вихід бачу в тому, щоб матеріал повернути до райвідділу міліції, а там подібних випадків — сила-силенна. Хай що хочуть, те й роблять.

    На цьому й порішили. Доповів про результати розмови прокурору, той погодився, і я навіть не знаю, чим це все закінчилося. Мабуть, зам’яли, бо розголосу не було.

    Микола Тарасович лише усміхався, слухаючи мою розповідь. А потім і каже:

    — А я розкажу про Токарівську птахофабрику. Там завезли племінних американських індиків. Порода у них така, що вага — значно більша, ніж у наших. В американській традиції є день Подяки. До нього кожна сім’я обов’язково повинна приготувати індика. Це часто показують по телебаченню. Президент США навіть амністує пару індиків. У них це як визнання добробуту.

    Задумали й наші мати таке ж м’ясо, як і американці. Закупили тих племінних індиків, завезли. За документами ніби виростили, але до продажу не надійшло жодної тушки індичатини. Ще тільки завезли, як тих індичат розібрало начальство з усієї області. А хіба на ньому написано, що то американський індик? Розійшлося ж не серед механізаторів, а серед впливових людей. Був такий випадок.

    — Мене дивує реакція Владислава Петровича щодо хабарництва як явища в ті часи. Ось ви розповіли, як привезли «гостинця» начальнику облсільгоспуправління. Дійсно, це в прямому розумінні ніби і не хабар, а таке собі підношення. Ви ж не конкретно, як якусь передумову тому, що він має зробити для вас особисто або для району, привезли йому сиру чи м’ясця. Це так, для нормальних відносин.

    Розповім і я один анекдотичний випадок зі своєї прокурорської роботи. Везу місячний чи то квартальний звіт до облпрокуратури. Знайомі, а то й друзі з апарату прокуратури телефонують і прохають щось їм привезти їстівного. Тоді ж у магазинах якісні, свіжі продукти теж потрібно було не просто купити, а дістати.

    Приготував кілька пакунків. Сам пішов по кабінетах відділів здавати звіт, а водія, Геннадія Павловича, попросив без мене рознести ті пакунки. Він довгий час, ще й до мого прокурорства, працював водієм, тож знав, кому і що передати.

    Через деякий час заходжу до зонального прокурора Бориса Тимофійовича Ковтуна. Свого часу він був прокурором Дергачівського району і при нагоді завжди наголошував, що історична назва цього районного центру не Дергачі, а Деркачі. Привітавшись, він здивовано каже:

    — Дмитре Івановичу! Оце був твій водій і передав від тебе банку меду. Спасибі, але ти хіба не знаєш, що я затятий бджоляр і маю власну пасіку? Медом і я тебе можу пригостити. Ти б мені чогось більш їстівного, такого, щоб можна було закусити.

    Сміючись кажу, що то водій переплутав, не до того кабінету заніс. Він зайде, виправить свою помилку, а для вас щось іншим разом передам.

    То хіба це можна було назвати хабаром? Підношення простого населення чиновництву, а того, у свою чергу, від нижчого до вищого, стало загальним явищем і незабаром обернулось як щось ніби узаконене. Як явище воно було поширене, і якщо Владислав Петрович цього не бачив, то, м’яко кажучи, був відірваний від народу. Система працювала і без владних вказівок. Він же каже, що ніяких вказівок щодо цього не давалось, а якщо вказівок не давалось, то й низове керівництво вищому про це не звітувало. Звичайно, підношення ці були не безкорисні. Адже безкорисливість кінчається, як тільки людина помічає, що вона їй стає у пригоді. Той, хто отримав «презент», при нагоді віддячить: десь підкаже, про щось попередить. Одним словом, номенклатура жила за своїми законами, я б їх назвав побутовою корупцією, хоча офіційно такого терміну в ті роки не було.

    — Миколо Тарасовичу, коли я дав прочитати В. П. Мисниченку написане про нього у книзі про вас і про розслідування вашої справи, то він викреслив речення, що з обкому партії квапили. Мовляв, вони нікого не квапили.

    — То чому ж він мене не прийняв, я ж кілька разів намагався пробитися до нього на прийом! Не пускали. Чому ж він своїй парткомісії не доручив розглянути мою справу до суду, а якби викликали, то інше покарання було б? Та вони не захотіли.

    — Він сказав, що йому про справу не доповідали, допоки там не пішли арешти...

    — Невже йому не цікава подальша доля?

    — Коли я сказав, що ви товаришували з Парамоновим, то Владислав Петрович якось дивно усміхнувся і запитав: «Чому ж Парамонов не допоміг?»

    — А під ким же ходив Парамонов, хіба не під ним? Ти ж влада, ти ж дай команду. Хоча Парамонову він не довіряв повністю, думав, що той мітить на його місце. Тому вони були не зовсім відвертими у багатьох питаннях.

    — Якось власкор газети «Известия» Анатолій Григорович Кльова розповідав: коли захиталося крісло під Мисниченком, то претендентів зайняти його посаду одразу стало багато.

    — Негласно...

    — Звичайно, а тих, хто його підтримував, поменшало.

    — А коли ти знову будеш зустрічатися з Владиславом Петровичем, запитай, як він оцінює вчинок Івашка, коли той переметнувся до Горбачова, будучи першим секретарем ЦК КП України? Це ж його вихованець, вони ж разом працювали. Не соромся ставити запитання. То не важливо, що він відповість, важливо, щоб ти їх поставив.

    І ще: якщо він так несхвально ставиться до Горбачова і до його політики, то не може ж бути, що він тут нічого не помічав, що в партії все гаразд.

    І чи знає він, яка доля насіннєвого заводу в Шипуватому? Ти йому постав одне запитання, а потім трішки назад, розговори його. Невже він не відчував з 1980-го року, які діла пішли? Для чого фінвідділ в обкомі парті, що контролювати? Це ж контролюючий орган, його ж... де ж економіка?

     

    Просмотров: 205 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Май 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии