Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Июнь » 6 » З дистанції часу. Частина 16.
    18:57
    З дистанції часу. Частина 16.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

     

    Партійний інтерес

     

    Не відкрию великої істини, стверджуючи, що задоволення чи незадоволення людини, щасливі чи нещасливі хвилини в її житті здебільшого прямо чи опосередковано залежать від того, як складаються її стосунки з іншими людьми. А відчути це можна з відвертих розмов.

    Передам зміст однієї розмови з Віктором Івановичем Нартовим, який до своїх семидесятичотирьох літ працював керівником Великобурлуцького районного відділення енергозбуту. Він у районі з 1973 року. Тоді першим секретарем райкому партії був Чорнобривченко. Як нова в районі людина, той позвільняв старих керівників і призначив нових. У колгоспі ім. Димитрова якраз організувалась птахоферма, і партійний секретар дізнався, що в далекій Астрахані виробляють клітки для роздільного тримання курей. Це значно спрощувало їх догляд і збільшувало вихід яєць. Домовився, що придбають за рознарядкою чи оминаючи її. Тоді такі питання вирішувались через партійно-господарські органи. Як молодого спеціаліста, посилають мене до Астрахані — оформити та оплатити за чековою книжкою ту «кліть», а вже потім залізницею направлять до Харкова.

    Одночасно дають мені «партійне завдання». У той час було сутужно дістати ікру осетрових порід риби. А, як відомо, Астрахань — рибний край. Той секретар через якесь господарство на щось там оформив кошти і дав мені «чистоганом» карбованців триста. Тоді це були серйозні гроші.

    Ну, я й поїхав залізницею. Оформив усі документи, вирішив питання з тією «кліттю». А сестра — вона саме жила в Астрахані, працювала в торгівлі, мала зв’язки. З її допомогою в якомусь риболовецькому господарстві купив ще свіжої ікри. В поліетиленових пакетах десь кілограмів з чотири. Там же прикупив і балик рибний — небачений тоді в магазинах продукт.

    Мимохідь, між справами, придбав кожуха. Теж дефіцит. Коротше кажучи, скупився. Але ж не будеш ще свіжу ікру везти поїздом — зіпсується. Літня ж пора. Вирішив літаком. Тоді митниці як такої на внутрішніх рейсах не було. А проте перевіряли. Знову ж таки з допомогою сестри в аеропорту домовились: показав, що не вибухівку везу, і через деякий час, навіть задрімати не встиг, був уже в Харкові. А там міліція почала перетрушувати:

    — Що везете?

    Кожушок та інші речі залишили, а балик та ікру забрали. Я їм і так і сяк, умовляв, навіть сказав, що не для себе, а для районного начальства везу. Дарма! Забрали й пригрозили, що можуть ще й кримінальну справу порушити та посадити.

    Ні з чим повернувся до Великого Бурлука на кілька днів раніше, ніж було вказано у відрядженні, тож на роботу не пішов. Звичайно ж, дружині розповів про такий кінець поїздки. А тут сам Чорнобривченко якось підвозив дружину і від неї дізнався про все, що сталося. Він одразу до мене і став дорікати, чому ж я не звернувся до нього «по гарячих слідах». Виправдовуюсь, мовляв, не хотів його вплутувати у таку справу, а гроші, звісно, поверну.

    — Які там гроші! Ти що, не розумієш, що вони привласнили ту ікру? Вони ж тобі ніякого документа не дали про те, що в тебе вилучили.

    Зателефонував начальнику обласної міліції (тоді, здається, був Фещенко. Я й не пам’ятаю його імені та по батькові). Дізнавшись, що його підопічні забрали ікру та балик, не склавши про це ніякого протоколу, той попросив мене приїхати до обласної міліції. Приїхав. Він розпитав мене і наказав негайно їхати до аеропорту. Там уже вишикували всіх міліціонерів, хто був того дня на службі, і запропонували мені вказати на тих, хто вилучив ікру та балик. Я спочатку підійшов до одного і кажу: оцей нібито схожий. Ви знаєте, при кожній небезпеці є чимало різних способів її уникнути. У таких випадках вдаються до різних засобів. Бачу, той, як почув таке, то, бідний, аж заплакав. Тоді я кажу:

    — А може, й не він!..

    Пішов далі уздовж шеренги й одразу, вже впевнено, показав на капітана і лейтенанта.

    Через два дні тих уже не було в міліції. Звільнили. Ікри і балику вже не було, принаймні, я їх не побачив. Матеріали передали до прокуратури, а там порушили кримінальну справу.

    Приїхали ті, вже колишні працівники міліції, до мене. Запропонували гроші і вмовили, щоб я написав заяву, що претензій до них не маю. Заплатили мені трішки більше, ніж насправді коштували та ікра і балик, тож їх не судили. Справу закрили. Закрили, мабуть, тому, що розуміли: вплутувати партійне керівництво, висвічувати це для широкого загалу — отже, підривати авторитет влади. Мене теж попередили, щоб не базікав зайвого, то я теж мовчав. Такі вже правила гри! Тільки ті правила неписані і не вивішені над службовим столом, і нам, простим службовцям, доводиться спочатку грати, щоб навчитися їх.

    Минуло кілька років. Якось поїхав я до Харкова на нараду, а потому з товаришем зайшли у підвальчик, де на розлив продавалося спиртне. Випили, погомоніли. Виходимо, аж тут мене гукнув один із вантажників, який розвантажував ящики з вином:

    — Здрастуйте, Вікторе Івановичу!

    Дивлюся, якийсь незнайомець з бородою. Кажу, що не впізнаю його.

    — Та я ж отой міліціонер... капітан!

    Розповів мені, що деякий час після звільнення з міліції ніде не міг влаштуватися. Спробував возити стружку на заводі «Серп і молот» — важкувато. Дружина покинула. Тепер от — вантажником. Можливо, на той час, і непогано. Але ж був капітаном і ніхто не захистив, бо зачепив «партійний інтерес». Щиро каявся в тому, що не повірив мені. Не повірив, що везу партійному начальству. Казав, що не повірив, бо знав: для високого начальства ікру з Астрахані, чи навіть з самої Камчатки, завжди хтось супроводжував, як «дипломатичну пошту», а тут — простий чоловік...

    Вислухав я його. Для годиться поспівчував, а сам подумав: ти ж був службовцем, крутився біля державних справ, та перемогла твоя жадібність. А досить цій сверблячці раз на кого напасти, так свербить і свербить без кінця. А від жадібності і її найогидніша риса — невдячність. Я не відчув, що колишній капітан кається. Ні, він свій гріх приписує радше випадковості, ніж своїй службовій зіпсованості. Буває, що й гірка доля не подає розумної поради. Та не варто дуже нарікати, що натрапив на невдячну людину, бо в житті, як на довгій ниві.

    — Вікторе Івановичу, іще давні греки говорили: «Заради того, щоб надибати хоч одну вдячну людину, варто випробувати й невдячних».

    — Тепер, а мені ж уже за сімдесят, думаю, — констатує Віктор Іванович, — перевернула та радянська влада долі людей! Ніби плуг, що розорав цілину, і з-під борозни виросли нові людські долі. Як на мій погляд, то й тоді не всім було добре, та й тепер далеко не всім!

    Погоджуюся з ним, бо той-таки Сенека писав: «Ніхто з нас не є таким самим на старість, яким був у юності; ніхто завтра не буде таким, як учора... все, що лиш бачиш, проминає з часом».

    — Дмитре Івановичу, я з вами відвертий. Знаю, що в житті від суми та лихої долі не зарікайся. У можновладців завжди знайдеться мотив зачепити людину на гачок. Особливо, якщо вона зі своїми поглядами на життя. Та не тільки можновладці, а й ті, що їх обслуговують, теж іноді своє «цабе» хочуть показати. Скільки лиха спричиняють ці улесливі прислужники! Вони, чомусь певен, ніколи не суперечать собі, вважаючи, що треба служити сильнішому й не забувати про свій інтерес. Був тут у нас один міліціонер. За те, що у його матері виявили крадіжку електроенергії поза лічильником, той став мститися. То до технічного стану мого мотоцикла причепиться, то самогон у моєї матері витрусить. А мене не міг взяти. Я ж був депутатом районної ради. Поскаржився я в приватній розмові на нього начальнику міліції, аж тоді відчепився.

    Взагалі я помічав, що так звані «силові структури» часто спрямовують свою активність не так на винних, як на того, хто потрапляє їм під руку.

    Ви вже не працювали в районі, коли мені «давали» хабара. Мало не зашморгнули.

    — Якщо не секрет, розкажіть...

    — Був тут один чоловічок. Чи на зв’язку він був у міліції, чи десь на чомусь попався. Мав він заборгованість з оплати за електроенергію — кілька місяців не платив. Приходить до мене у кабінет. Дає мені сто гривень і каже, що це мені особисто, щоб не подавали на суд, а всю суму заплатить у найближчий час. Це ж як легко спокуситися! Дай команду юристам «притримати» матеріал і можеш випити й закусити. Та я ж непогано заробляв, а що ж може зганьбити людину дужче, ніж звинувачення, що вона любить гроші більше, ніж роботу і думку про себе людей. Як нутром відчув! По внутрішньому телефону викликаю працівницю з відділу оплати. Вона заходить, і я передаю їй ті, як виявилося потім, уже помічені гроші та кажу, щоб провела їх як оплату за борг того громадянина. Не встиг ще й договорити, як до кабінету ввірвалися працівники міліції, вигукуючи:: «Хабар! Піймався!..» Та, як кажуть, не зрослось.

    Мені здається, що все те, що мене спіткало, вийшло мені на добро. А ті люди, — я їх не суджу, — вони викриті правдою у своїй несправедливості. Вони не дбали про те, про що повинні були дбати, і, здається, мали високе уявлення про себе, хоча самі того не завжди були варті. Вже згодом сам начальник міліції, ніби виправдовуючись, казав мені, що то не його ініціатива, а очільника району. Цілком можливо, але й багато говориться такого, що тільки на чверть буває правдою. Могло бути, бо й траплялося таке, що отримуєш команду відключити подачу електроенергії в господарство, не так за борги в оплаті, а за те, що не виконуються якісь вимоги керівника району. Наприклад: голова господарства не відвантажив зерно тому, кому давали вказівку, а діяв на свій розсуд. Не вам про це розповідати. І кажу про це лише тому, що знаю, бачив: вами влада в районі не попихала.

    — Спасибі, Вікторе Івановичу, на добрім слові! А той начальник міліції виправдовувався перед вами неспроста. Тут, як кажуть, відчувала кішка... Можливо, ви з добрості своєї душевної і не надали належного значення, та я через свої, хоча вже й колишні, професійні обов’язки не можу заплющувати очі, бо це суперечить законам. Подивіться на справу трохи глибше: це ж чиста провокація хабара, і досить було вам про це заявити...

    — Дмитре Івановичу! Подати до суду, звичайно ж, можна було, але на майбутнє міг накликати... Ви все розумієте, самі знаєте, як у нас добиватися правди…

    — Уже з висоти прожитих літ вважаю, що завдання влади — використовувати людей, здатних чинити зло так, щоб вони чинили добро. Та ба, часто ні влада, ні ті люди не здатні ні на те, ні на інше. Якщо міркування філософа можуть нам стати у пригоді, то я пошлюсь на Сенеку: «Вони не здатні робити людину розумною, а роблять те, чого хоче сліпий випадок... а... людина не повинна зважати на обставини, вона має коритися тільки власному розумові, який вирішує, що добре, а що ні... А ті погляди, яких я дотримувався раніше, здаються мені слушними й тепер... Я їх не можу відкинути. Те, перед чим схилявся вчора, шаную я і сьогодні». Думається, що це не пустопорожні балачки, що ми не пускаємо слова на вітер. А щодо людей, то за приклад потрібно брати давніх греків, які радили спілкуватися з тими людьми, які й нас можуть зробити кращими. Мені вже за шістдесят, а вам — за сімдесят, не стверджую, що ми досягли мудрості, та віку мудрості — досягли безумовно і маємо право таке висловлювати.

     

    Право і політика

     

    — Владиславе Петровичу, аналізуючи причини розпаду СРСР, багато політологів сходяться до того, що КПРС недооцінила націоналістичні настрої в союзних республіках.

    — Я свого ставлення до дисидентів, які допомагали розвалу СРСР, не змінив, — провадив далі розмову Владислав Петрович. — Хоча їх багато, серед них і науковці, які були комуністами, а потім від цього відійшли.

    Коли я видав свою книгу «Смотреть правде в глаза», то приніс її своїм давнім знайомим — Василю Яковичу Тацію та Володимиру Володимировичу Сташису. Спочатку зайшов до В. Я. Тація. А потім до В. В. Сташиса. Ми з ним були на «ви». Розмова йшла про мою книгу, і він відчув, що я залишаюся на тих самих позиціях, на яких був і раніше.

    Він мені каже: «Я тобі зараз щось покажу». Розкриває сейф і дістає орден Бойового Червоного Прапора за № 17. Каже, що то його батько у громадянську війну командував якимось з’єднанням і йому вручили цього ордена. Розговорились, і я йому висловлюю свою думку про бандерівців. А він мені: постривай, там не все так, як нам колись говорили. Каже, що їм надали архівні документи, доручили вивчити це питання, і вони зараз вносять свої пропозиції щодо реабілітації бандерівців. Розказує мені, що раніше вони цього не знали. А тепер, виявляється, все не так. Я зрозумів, що вони орієнтуються за вітром. Вони й себе завжди реабілітують, їм аби гроші платили.

    — А чого тут дивного? Безумовно, право та порядок — основа. Але, яка б влада не прийшла, вона хоче узаконити своє правління, показати, що вона діє у правовий спосіб, і, хай там що говорили б, у часи СРСР право мало стабільний характер і нелегко було щось вчинити відкрито протиправне, прикриваючись законом.

    Я нічого не маю проти В. В. Сташиса. Саме йому я завдячую тим, що став студентом юридичного інституту. А міг би й не стати, якби не він. Подав документи, не спав, хвилювався і примудрився запізнитись, буквально на кілька хвилин, на перший письмовий екзамен. Зустрівся у дверях з членами комісії, які, оголосивши тему, вже виходили з аудиторії, де абітурієнти почали писати.

    Звичайно, мене туди не пустили. Відповідальний секретар приймальної комісії, Микола Іванович Панов, був категоричний: «Недисципліновані абітурієнти нам не потрібні. Забирай документи!» Як не вмовляв його — марно. Сам розумів, що причина справді банальна. Але ж і мрія ось-ось вислизне з рук.

    Як член партії пішов до парткому інституту. Там порекомендували звернутись до Володимира Володимировича. Він вислухав мене і дозволив здати екзамен на другий день, з іншою групою. Так мені ще й поталанило: наступного дня тему твору дали вже іншу і знайому мені. Я її досі пам’ятаю: «Соціалістичний реалізм у романі О. М. Горького «Мати».

    Це було 1976 року, а уже в роки горбачовської перебудови заговорили, що соціалістичний реалізм — вихваляння радянської влади. Я не великий шанувальник творчості Максима Горького, проте ціную його слова про те, що кожен повинен повстати проти безжального часу і потім залишити бодай якісь спогади про себе.

    У мене найкращі спогади про Володимира Володимировича, але у мене претензії до науковців і до права взагалі. Вважаю, що час абсолютних лідерів минув. Раніше, коли народ був малограмотний, існував запит на лідерів, вождів, фюрерів. Вони з’являлися, хоча охочих бути лідерами завжди вистачає. Та нині народ здебільшого освічений і тепер потрібен пріоритет права, але ним теж маніпулюють. Розповідали, що коли М. С. Горбачова ізолювали у Форосі й оголосили, що управління в країні переходить до Надзвичайного комітету, то голові облвиконкому О. С. Масельському на стіл поклали дві доповіді: одну — на підтримку надзвичайного стану, а другу — проти.

    — Я вже тоді не був при владі і цього не знав, — усміхаючись, сказав Владислав Петрович, — хоча й сумніваюсь, що таке було.

    — Не скажу, що я великий знавець права, але мої друзі й досі згадують як я тоді сказав: права у нас не буде, а буде «чого бажаєте?». Як у тій пісні: «Хозяин барин, как пожелаешь, чего изволите еще?» А воно так і сталося. Закони пристосували до обставин, замість того, щоб ними керувати. За прикладами далеко ходити не треба. Досить сказати про Конституцію. Її і прийняли лише на п’ятому році незалежності — все ніяк не могли домовитися. А коли в країні п’ять років не було Конституції — такого можна накоїти! Та й прийняли її під покровом ночі. А потім що з нею творили? Вивертали, та й досі вивертають, як того кожуха, кожен під себе. Тому й кажуть, що у нас кожен правник має свою юридичну правду.

    Нас учили, що людина в суспільстві вільна, якщо вона підкоряється тільки законам. Але ті, що мають відношення до влади і законотворення, почали надавати законам такого химерного значення, що годі їх збагнути не те, що простим громадянам, а й юристам. Закон дедалі більше стає Законом, який обстоює інтереси власних привілеїв можновладців та олігархів.

    — А тепер у них кадрів побільше і вони самі свою політику ведуть, і у них філіал Академії наук...

    — Завжди згадую: коли я 1976 року вступав до юридичного інституту, то їх у всьому СРСР було лише чотири: саратовський, свердловський, харківський і Всесоюзний юридичний заочний та факультети в університетах: звичайно, в Москві, Ленінграді, Києві, навіть не в усіх союзних республіках були. Василь Якович Тацій у своєму інтерв’ю газеті «Время» навів дані, що до розпаду СРСР в Україні було п’ять вишів, які здійснювали підготовку юристів, сьогодні їх біля трьохсот. Ця цифра — за межею здорового глузду.

    — Не треба далеко ходити. Питання: навіщо в Харкові при університеті створили юридичний факультет? Щоб дати його дочці Кушнарьова.

    — А звідси і якість. Я розумію, коли високо розвинені економічні відносини і суспільні зв’язки, то юрист потрібен у колективі, де працює чоловік тридцять. Потрібен у школі, на підприємстві...

    — Мені здається, що ви перебільшуєте. Ну, це вже занадто, якщо чоловік 300 — це ще можна зрозуміти, а тридцять — то занадто.

    — Анітрохи. Не занадто, якщо колектив, підприємство випускає продукцію, тісно використовує господарські зв’язки. Ви ж подивіться. Тепер уже в дитячих закладах, у кожній школі вводять медичного робітника та психолога. А юридична наука доволі складна і не кожен розуміється на її тонкощах. Наведу приклад. Коли на Заході людина хоче купити нерухомість чи автомобіль, то вона не сама це робить, а наймає посередника, і він, зазвичай юрист, підготує всі документи і в разі чого відповідає. Так завдяки праву в суспільстві створюється те, що нам відомо, як «кругова порука», але тут саме право цементує всі зв’язки і до мінімуму зникає бажання обманути один одного.

    — Моя дружина багато років працювала головою Жовтневого районного суду міста Харкова. Тепер на пенсії і працює у філіалі Київської школи з перепідготовки суддів. Нещодавно навчалась група 40 чоловік — із Сум, Полтави і Харкова. Більшість зі стажем роботи лише один-два роки, а поводяться по-хамському. Ще нічого в житті не знають, а корчать із себе бозна-кого. Батьки вивчили і діти думають, що вони вже взяли Бога за бороду, мають право так поводитись, а ще ж і законів детально не знають.

    — Можливо, закони вони і знають, бо молодь нині недурна, але в них немає життєвого досвіду, щоб ті закони нормально застосовувати. Правильно кажуть: коли хочеш пізнати чиновника — дай йому владу, якої він ще не заслужив. У Радянському Союзі до інституту брали зі стажем не менше двох років і за направленням обкомів. Абітурієнти вже мали якусь життєву школу, хлопці пройшли армійську школу і бодай підкорятися вміли, знали, що таке наказ і як його виконувати. А от мої дочки одразу після школи вступили, то їм треба було чимало часу, щоб стати професіоналами, освоїти професію.

    До того ж після закінчення інститутів молодь без життєвого досвіду не дуже й беруть на роботу. Багато хто знову йде навчатися нових спеціальностей. А з другого боку, що ж цій молоді залишається, крім ленінського: вчитися, вчитися і ще раз вчитися, коли роботи ніде не знайдеш?

    Коли ми закінчували інститут, то майже не траплялося, щоб, пропрацювавши рік чи трохи більше, кидав роботу тому, що розчарувався у своєму виборі, а нині таких випадків предосить. Ба навіть більше: ще не навчившись за кольором розрізняти Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси, ловляться на хабарях чи зловживаннях. Круглі відмінники в навчанні потім, за Достоєвським, стають круглими ідіотами.

    А про право знову скажу, що дуже скептично до нього ставлюся, а особливо до тих правових реформ, які розпочалися за Януковича. За його влади в країні під зовні правовою оболонкою йшов звичайнісінький «дерибан». При реформуванні успішно використовувались лише кошти, які були на це виділені.

    — Ви знаєте, це ж їх проводили і під американським впливом. Вони і гроші на це реформування давали, і навчання проводять. Валентина, дружина, каже що їх рекомендації часто такі, що до нашої дійсності зовсім не можливо пристосувати. Вони нам нав’язують і їх консультанти це втілюють у життя.

    — У цьому немає нічого дивного, ми ж інтегруємось у світову правову систему, підписали і зобов’язалися виконувати міжнародні закони. Все це правильно. Інша річ, як вони у нас запрацюють і коли, і чи взагалі запрацюють так, як у цивілізованому світі? Проголошені на західний зразок рівні права ще не означають рівні можливості. Нагадаю найкоротший прокурорський анекдот радянських часів, який актуальний і нині. Відвідувач запитує: «Товаришу прокурор, я маю право? — Маєте. — Товаришу прокурор, а я можу? — Ні, не можете».

     

     

    Просмотров: 251 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Июнь 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
      12345
    6789101112
    13141516171819
    20212223242526
    27282930

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии