Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Июль » 9 » З дистанції часу. Частина 17.
    00:12
    З дистанції часу. Частина 17.

     

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

    Сильний випуск факультету № 1

    У четвертому номері журналу «Вісник прокуратури України» за 2010 рік напередодні тридцятиріччя випуску студентів Харківського юридичного інституту було опубліковано матеріал «Наш випуск». Колеги, співкурсники, які передплачували журнал, висловлювали схвальні відгуки і навіть дивувалися, що я, після двадцяти семи років праці в прокуратурі, взявся за перо. Один із знайомих, який теж працював слідчим, здивовано запитав:

    — Дмитре, ти пишеш?!

    — Розумієш, — відповідаю, — якось не думав, що так станеться, бо досі ніколи не мріяв про літературну діяльність.

    — Ти знаєш, я теж брався! Але що не напишу, перечитаю — протокол допиту, та й край. А у тебе якось гарно виходить.

    Про мої літературні скромні здобутки судити читачам. Але маю багато публікацій у районних, обласних, республіканських газетах та журналах. 2010 року став членом Національної спілки журналістів України. У видавництві «Майдан» вийшли друком дві автобіографічні книги. Я прагнув у них передусім говорити правду про бачені та пережиті події. Бо, як говорить Павло Мовчан: «Вік зобов’язує до певних сповідальних інтонацій, до розуміння, що ти не випадковий і життя твоє не випадкове».

    Ота зустріч наших випускників відбулася. Студентське братство відчуло радість справжнього, врочистого, на диво вдалого свята. Життя і досвід можуть надати окремим словам відтінку зовсім іншого, не буденного змісту. Тоді наш учитель, світлої пам’яті проректор академії В. В. Сташис, звертаючись до нас, прокурорів, суддів, адвокатів, навів вислів: «Тридцять років — це і на волі строк!», який зірвав щирі, довготривалі оплески.

    Ніби недавно, а вже — тридцять п’ять! Багато з випускників за вислугою років — уже пенсіонери. Переглядаючи в Інтернеті призначення на посади в прокуратурі, зустрічаю знайомі прізвища і по батькові пізнаю синів та дочок моїх однокурсників. Є і в нашій справі династії. Мої теж працюють у прокуратурі. Тож про молоді роки і службові будні залишається лише пригадати та по можливості передати досвід наступникам. Уже відчувається, як хутко минають літа, як спочатку сивина, а потім і білизна вкриває голови тих, хто думками, можливо, ще в молодості.

    Наш факультет № 1 тоді ще називали судово-прокурорським. Десять груп студентів, приблизно по тридцять чоловік у кожній, ділилися на два потоки.

    За теперішніми мірками випуск із 300 чоловік ніби й незначний. Та тим, хто дійсно цього прагнув, учителі дали необхідні знання, щоб у всеозброєнні йти назустріч діяльному й непростому життю.

    Значна частина розподілилась до судів, і вони, крім першої ланки суддів та голів суду районів, досягли певних успіхів.

    Членами Верховного Суду України стали В’ячеслав Міщенко, вищої кваліфікаційної комісії суду — Валентина Устименко, головою господарського суду Черкаської області — Віктор Подорога.

    За розподілом потрапили і до колишнього КДБ, за велінням часу реформованого у Службу безпеки України. В. М. Скок став начальником Хмельницького обласного управління. У центральному апараті СБУ працювали В. Богданов, О. Гетманов, Г. Сагун, А. Рябець.

    Наукову стезю в нашій alma mater та в інших навчальних закладах обрали В. Устименко, М. Домашенко, Р. Шишка, А. Волобуєв, С. Власенко, О. Толочко, Л. Петрова, Л. Чередниченко, Л. Чучкалова, Л. Челомбытько, Н. Барахтян, Г. Богданова.

    З нашої дев’ятої групи із дванадцяти розподілених до поважного в державі органу вісім стали прокурорами.

    Попрацювавши деякий час у прокуратурі, начальником Куп’янської та Керченської митниці був О. Прошин.

    Народним депутатом України 8-го скликання став С. Драюк.

    А який ще випуск може похвалитися двома Генеральними прокурорами України (Олександр Іванович Медведько — 2005–2010 рр. та Віктор Миколайович Шокін —з 10.02.2015 року), першим ректором академії Генеральної прокуратури (Володимир Володимирович Богуцький), прокурорами областей (Михайло Васильович Косюта — Волинської, Одеської, Чернівецької, Дніпропетровстької; Олександр Степанович Гардецький — Кіровоградської, Полтавської, Київської; Олександр Шморгун — Вінницької; Віктор Федорович Шахов — Одеської), начальниками, прокурорами відділів та управлінь, Генеральної прокуратури: Сергій Фортуна, Роман Шубін, В’ячеслав Рябенко, Геннадій Христенко, Володимир Хомазюк, Андрій Бишко!

    Це — «генералітет» нашого випуску. А скільки заслужених відзнак та нагород! Усіх не перерахуєш. Скажу лише, що серед заслужених юристів України два моїх одногрупники — А. Бурмака та А. Галич. Сам же маю лише скромну відзнаку — «Ветеран прокуратури України».

    Безумовно, випускники 1980 року мали великий вплив на події в Україні. Нелегким був їхній шлях до визнання, адже саме нашому поколінню довелось перейти не просто рубіж тисячоліття, а й від комуністичного світогляду та правовідносин однієї держави — до розбудови самостійності України.

    Це ж лише почухати потилицю і згадати, скільки нам у своїй практичній роботі доводилось розмірковувати над суперечностями права «перехідного періоду». А він був і ще й досі є складним.

    А що тут дивного? Безперечно, право та порядок — основа. Але, яка б влада не прийшла, вона хоче узаконити своє правління, показати, що діє у правовий спосіб, і, щоб там не говорили, в часи СРСР право мало стабільний характер і не легко було щось вчинити відкрито протиправне, прикриваючись законом. Прокуратура була міцно вмонтована в систему, яка більше декларувала свободи, ніж їх давала. Та після розвалу Союзу чого ми тільки не набачились! У роботі не бракувало напружених ситуацій, ускладнень і суперечностей. Так, ми не вибираємо час, коли жити, але наші вчинки, наша позиція — це наш вибір!

     

    Аж соромно визнавати, та правди нікуди діти, що в можливості пожити в розкошах на вкрадені мільйони колишньому Президенту допомагав колишній Генеральний прокурор.

    Як на мене, то це велика небезпека відчути, що ти маєш владу над людьми і можеш впливати на них. На тих, хто досяг таких вершин у політиці, це накладає велику відповідальність. Щось подібне до випробовування вогнем, водою та мідними трубами. Не всі таке випробовування проходять. І вони не стали винятком. Але треба завжди пам’ятати, що така влада не минається без наслідків для того, хто нею користується.

    Нібито війна — для військових. Та не забуваймо, що в складі Генеральної прокуратури є військова прокуратура. Крім військових злочинів, їй доводиться боротися і з корупцією. Мені найбільш вдалим вважається вислів: «Корупція — це злодійство». На жаль, вона так пронизала всі суспільні відносини, що стала ніби звичайним явищем.

    Не буду розводитись про сутність права, та з часу прийняття в Україні Закону «Про боротьбу з корупцією» до нього з десяток разів вносилися зміни. Все ніби вдосконалюють. Але нам мало відомо про дійсну законодавчу мету слуг народу. Вони ж бо одночасно законотворці й політики. А коли до чогось візьмуться політики, то, ніби не добачаючи пульсу життя, обов’язково щось або вкрадуть, або навмисне забудуть.

    Щодо вчених, котрі готують закони, то вони, мабуть, уже так поринули у свої теоретичні писання, що стають байдужі до чисельних випадків реального беззаконня.

    Гадаю, що саме невизначеність законодавчого забезпечення та млявість боротьби з корупцією спонукали Президента рекомендувати і Верховна Рада конституційною більшістю обрала на посаду Генерального прокурора України практика, колишнього слідчого Віктора Миколайовича Шокіна.

    Побажаємо йому і тим, хто з нашого випуску ще стоїть на цьому бастіоні боротьби, наснаги та в повній мірі використати свій досвід. Адже знання, досвід, політична воля і наполегливість — запорука успіху в розбудові державності.

    З багна, у якому країна сидить, можна вибратись лише через судову систему, через правову реформу. Нагадаю читачам, що Горбачов, прийшовши до влади, проголосив: дозволено все те, що не заборонено законом. Результати відомі — «роздерибанили» все, що можливо. Та тепер принцип «дозволено все, що не заборонено» хочуть переінакшити: «можна лише те, що не заборонено». Шлях правового реформування теж не з легких. Тільки щось хочеш змінити, реформувати, як відразу натикаєшся на недосконалий закон. Юридична наука теж тонка річ. Тут потрібно дуже чітко відчувати, де необхідно суворо дотримуватися букви закону, а де з того ж закону вже нічого корисного не взяти. Безумовно, і Закон «Про прокуратуру» треба змінювати, але чого не можна й не повинні допустити, то це дискредитації та знецінення її ролі.

    Так, верхівка прокуратури часів Януковича дуже дискредитувала себе, бо вона була на тій стадії, коли її зловживань не помічав ще ніхто. Не сказати про це було б прикрим недоглядом, не гідним теми мого допису. Але, як я «не скажу за всю Одессу», так не можна всіх чорнити, а тим більше, взяти й набрати всіх нових, вважаючи, що для цього достатньо мати юридичну освіту та пройти тести. Мовляв, завжди є напоготові добра зміна на кожну посаду. Це, звичайно, один з найлегших способів показати швидкий результат оновлення, але далеко не найкращий і не найбільш результативний. Адже перед новачками одразу ж постане необхідність виконання складних обов’язків і розв’язання все нових завдань, зрозуміти сенс і навіть черговість яких їм буде нелегко. Прокуратура — це в цілому добре впорядкований апарат з більшістю порядних, відданих справі і Батьківщині співробітників, і існує вона не заради самої себе, та й далеко не кожен юрист може бути службовцем, тим паче — державним. Тут самого бажання вибрати найкращих з-поміж здібних — мало.

    Змінити верхівку апарату — це важливо, але, я б сказав, що це — тільки другорядна функція. Не хочеться бути аж надто недовірливим, але пам’ятати про це треба. Існує небезпека, перед якою ми всі повинні бути насторожі, — під гаслом реформ розбалансувати систему державних органів та втратити державність. Історія знає чимало прикладів цього. Не всі, хто щось пропонує нам, мають найкращі бажання.

    Але ж мова про випуск та про час, у якому нам довелося стояти на сторожі закону. А він був непростий, нелегкий і для правників, які теж були дітьми свого часу і зростали разом з епохою та новою державою. Шкода, що через різні життєві обставини ми тепер рідко бачимося. Не цураймося, зустрічаймося, насолоджуймося спілкуванням із друзями, бо ж не знаємо, чи довго ще втішатися нам тією насолодою. Невпинний час безжально проріджує лави випускників. Для багатьох доля вже відсипала свою мірку щастя. А ми переступаємо 35-літній поріг з дня випуску. Нагадаю слова В. В. Сташиса, що з роками друзям потрібно зустрічатися частіше, для живих ще багато зосталося в келиху щастя.

     

    Заступник голови правової комісії ЦК КПРС

     

    — Владиславе Петровичу, ви були заступником голови правової комісії ЦК КПРС. Пам’ятаєте сподівання на те, що Горбачов — юрист і поведе країну правовим шляхом, а він нічого з правової точки зору не зробив для країни, а лише кинув гасло: дозволено все те, що не заборонено законом. Це ж незбагненно, нібито закон такий досконалий, що він усе врегульовує. А юристи повинні знати, що дійсно правова система в державі буде найбільш ефективною, коли в ній буде забезпечено верховенство не Закону, а Права. Для пересічних громадян ця премудрість незбагненна. Я не теоретик, але розумію, що Право і Закон повинні іти поряд, у тісному зв’язку. А коли Закон випереджає Право, пристосовуючись до моменту, тоді тому, хто має за собою кількасот мільйонів, можна все і в нього все виходить законно й просто.

    У демократичному світі до влади приходить культурно-політична еліта народу. А у нас у владі симбіоз олігархів, номенклатури та їхніх сателітів з кримінального середовища. Навряд чи ще десь у світі фінансово-економічна і політична влада так зосереджена у руках невеликої групи сімей — на одному полюсі, і така обезвласнена маса народу — на другому.

    Олігархам, для того щоб щось змінити на свою користь, треба ухвалити закон, а якщо не можна його ухвалити, то потрібно знайти шпаринку між законами і вирішити питання постановою уряду.

    Я розумію, що ви не юрист за освітою, проте у вас великий досвід керівної роботи, але не думаю, що і ви особисто, і комісія тоді вже могли щось суттєво змінити, хоча й були в тій атмосфері, в якій визрівають ті чи інші ідеї та рішення..

    — Друга половина 1988 року була переобтяжена проведенням Пленумів ЦК КПРС. Один за одним — три Пленуми. Відчувалося, що керівництво ЦК КПРС лихоманило. Підкидав «дров у вогонь» і Єльцин. Готувалися до виборів народних депутатів СРСР і, безумовно, шукали правильних шляхів. Створювали різні комісії. Створили і комісію з правової роботи. Спочатку її очолив секретар ЦК КПРС, начальник КДБ В. М. Чебриков. Але потім керівником став Б. М. Пуго, я був затверджений його заступником.

    Звичайно, я готувався до проведення засідань цієї комісії. Одного разу Б. М. Пуга не було і мені довелося вести засідання.

    Спочатку інформація про план-перспективу доповіді на Пленумі ЦК КПРС заступника завідувача державно-правовим відділом ЦК КПРС В. М. Михайлова. Потім виступив я і вніс кілька пропозицій та зауважень. Після мене виступили голова Верховного Суду СРСР В. І. Теребилов, міністр внутрішніх справ СРСР В. В. Бакатін, перший секретар ЦК Компартії Литви М. К Бразаускас, міністр юстиції СРСР Б. В. Кравцов, перший заступник голови Комітету держбезпеки СРСР Ф. Д. Бобков, секретар ЦК КПРС Є. К. Лігачов та інші. Я відчував, що своїм виступом задав тон для дискусії. Засідання комісії пройшла вдало.

    По закінченні Єгор Кузьмич Лігачов запитує мене: ви, часом, не доктор юридичних наук? Я кажу йому, що ні, лише кандидат економічних наук. Він мені: а звідки у вас такі правові знання, така глибина суджень?

    — Владиславе Петровичу, — перебиваю співрозмовника, — я впевнений, що вам все-таки допомагали з юридичного інституту.

    — Я йому й кажу, що у нас у Харкові є юридичний інститут. Ректор В. Я. Тацій і проректор В. В. Сташис — вони ж корифеї правової науки. Сказав, що я з ними дружу, вони мені допомагали підготуватися до проведення комісії. Він знову: а як з ними зв’язатися?

    Через деякий час В. Я. Тація включили до складу якоїсь комісії. А вже потім, коли я покинув посаду першого секретаря обкому, його вибрали і членом ЦК КПРС.

    — Я знаю, що після обрання членом ЦК КПРС йому провели урядовий зв’язок у кабінет юридичного інституту.

    — Не може бути, щоб йому провели ВЧ, проте зв’язок з ЦК він мав. Я ж залишався депутатом Верховної Ради СРСР. Коли формували союзний закон про державний устрій, то я там виступив і різко розкритикував проект того закону. Як потім розповідав Василь Якович, мене планували знову висувати кандидатом у депутати, а після критичного виступу із тих кандидатів виключили.

    — Не в струмінь попали, і свої ж не стали втаємничувати в рішення щодо вас. У влади, як кажуть, є свої закони і своє беззаконня теж. Ось так потроху спроваджували від себе ті, з ким ви ще недавно підтримували близькі стосунки. Але підтримую, що наша юридична школа в Харкові дуже сильна. От ви згадали Володимира Володимировича Сташиса у зв’язку з новими документами щодо оцінки бандерівського руху. Мій батько — сержант «Смершу» ще в дитинстві розповідав мені, як радянські чекісти перевдягались у форму бандерівців і вирізали активістів. Тепер цьому є багато документальних свідчень.

    — Для будь-якого ідеологічного напрямку свідчення завжди можна знайти.

    — Погоджуюся з цим. Іноді ми маємо дуже вагомі наукові підстави для того, щоб віддати котромусь свідченню перевагу над іншими. Будь-яка влада завжди подає факти або ж небезсторонньо, або ж занадто вільно, використовуючи для цього науковців. Безумовно, серед них багато розумних людей і навіть цвіт нації — еліта.

     

    Коли озираєшся тепер назад, з позиції людини, яка прокинулася зі сну, то бачиш, що комуністи аж ніяк не були «розумом, честю і совістю нашої епохи», як про це проголошувалось і писалось на плакатах та транспарантах під час святкових демонстрацій. Вони не відчули подиху часу, не зуміли призвичаїтись до нових умов після розвалу СРСР, і всі їхні дії були спрямовані на безуспішне відновлення тієї системи, а не на цивілізований розподіл колишньої соціалістичної власності. А така можливість у них була. Новий український парламент на чолі з Л. М. Кравчуком у своїй більшості складався з комуністів. Проте, оглядаючись на комуністів Росії, замилили народу очі ваучерами та сертифікатами і роздали все тим, хто був ближче до годівниці.

    Не можу стверджувати, що розподіл нажитого майна проста справа. Навіть тоді, коли власник заздалегідь передбачає свою кончину і пише заповіт. А коли помирає раптово, то на спадщину завжди знайдуться претенденти і часто лише в судовому порядку можна її поділити більш-менш справедливо. Після раптового розпаду Союзу більшості народу залишилось те, про що згадується в єврейському анекдоті. Розподіляючи нажите, небіжчик ще за життя все розписав своїм найближчим. Дім — дружині, гроші — дочці та синам. А потім пише: «Ледь не забув, зять мій, Шмулік, просив і його згадати в заповіті. Так згадую: привіт тобі, Шмуліку!»

    Не ставлю перед собою завдання всебічно і детально розглянути всі новели пострадянського, вже незалежної України, нового законодавства, лише скажу, що новоспечені олігархи високомірно заявляють: вони нібито просто опинилися в потрібному місці в потрібний час. Коломойський дещо філософськи, але справедливо заявляє, що в основі життя лежать гроші, люди вимушені заробляти гроші, і відкрито розповідає, як змовницьки готували закони під приватизацію не просто майна, а окремих підприємств та цілих галузей промисловості країни.

    Тоді вони скористалися неправедними законами, а тепер таким же злочинним шляхом захищають те, що вкрали і судяться між собою не в нашій країні, а в міжнародних судах, де власність є священною і недоторканою. Неважко здогадатися, що нашій країні від такого суду щось перепаде. Але ж там власність формувалась віками і закони ухвалювались прозоро. Вони й подумати не можуть, що закон може бути ухвалений незаконно.

    Наша юриспруденція не може признати, що розподіл був несправедливий, бо це зруйнує всю систему власності. Отак і ходимо по замкнутому колу, твердячи, як мантру: «Dura lex, sed lex — Суворий закон, та все ж закон!»

    Просмотров: 150 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Июль 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    25262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии