Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Июль » 21 » З дистанції часу. Частина 18.
    02:18
    З дистанції часу. Частина 18.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України.

    Про загальну рівність та справедливість

    Я відчув, що Владислав Петрович не горить бажанням продовжувати тему про роль науковців у державі і в політиці. Та не можливо не задуматися над тим, чому вони, добре розуміючи промахи влади, відкрито їй про те не кажуть, так як робив це академік А. Сахаров? Хоч і він теж потерпів та був висланий до Горького. А таких, як Солженіцин, намагались вигнати з країни як людей небезпечних настроїв, тих, які, на думку влади, самі не слухаються розуму й інших зводять з глузду своїми витребеньками про загальну рівність та справедливість.

    Не претендуючи на абсолютну вичерпність, думаю, що, пізнавши приємність зростаючих заробітків у вигляді окладів та премій, здійснюючи в особистому житті всілякі забаганки, наші вчені не наважуються піддати себе небезпеці все це втратити і врешті стають зовсім іншими, не тими, ким збиралися бути, могли би бути, якби прислухалися тільки до голосу своєї совісті, до того, про що мріяли з дитинства. Адже більшість з них йшла в науку, щоб служити народу, вести його до кращого життя. Та практика життя, в їх розумінні, показує, що офіційна точка зору — завжди найправильніша, особливо в стосунках з людьми, що мають відносини з тими, хто стоїть при владі.

    Додам: багато серед них людей байдужих до всього, крім міркувань вигоди і намагань якнайдовше існувати на подачки держави. Це шарлатани, які своєю вченістю чи, радше, псевдовченістю морочать голову довірливим людям на зразок того, що «скромні не повинні хвалитися накраденим, виховані не повинні помічати, як крадуть скромні, а розумні мають підказувати скромним і вихованим, як не розгнівати народ». А справжніх вчених і мудреців природа аж надто скупо висіває в борозни людства. Тут, за висловом філософа Ортега-і-Гасета: «..ми маємо діло з тією самою різницею, що одвічно існує між дурним і мудрим. Мудрий завжди ловить себе на останньому кроці перед безглуздістю; отже, він робить зусилля уникнути безглуздості, що на нього чатує, і в цьому зусиллі полягає розум. Дурний, натомість, не підозріває себе самого; він має себе за надзвичайно кмітливу людину, і звідси той завидний спокій, з яким дурень усідається й влаштовується в своїй глупоті.  … нема як зрушити дурного з його дурноти, вивести його дещо поза його сліпоту і примусити його сконтрастувати свій звичайно тупий зір з іншими чіткішими формами бачення. Дурнота довічна й безнадійна. Тому, казав Анатоль Франс. Дурень далеко гірший за негідника. Бо негідник іноді відпочиває, а дурень ніколи».

    І, як писав Оноре де Бальзак у своєму знаменитому творі «Людська комедія»: «…чимало дурнів мають славу людей великого розуму, причому їх приблизно стільки, скільки людей великого розуму, котрих мають за дурнів, і, таким чином, видиме число талантів у суспільстві лишається сталим. Ось так найосвіченіша частина нації стає найменш шанованою». Все це щодня проходить на наших очах у грандіозній комедії сучасної історичної доби. Посередність і в науці переважає. Але де вона не переважає? Чи дуже багато знаємо ми людей з винятковими здібностями? Дуже часто природа дає простим людям ясніше розуміння, ніж те, що можуть досягти вчені. Простий народ не такий цікавий і він не дуже довіряє вченим, та йому часом досить одного слова, і він уже розуміє, як ті уміють обдурювати.

    Цій досить серйозній темі науковців і суспільства я приділив стільки уваги, бо не можу пройти повз тих, які дуже втішаються своєю вченістю, і закінчу її словами В’ячеслава Верховського, вичитаними в одеському журналі «Фонтан»: «Я люблю спілкуватися і з розумними, і з дурнями. Причому одночасно. Для чого? Тільки стоячи між розумним і дурнем, я розумію: істина — десь посередині».

     

    Та повернімо дискусію у сферу юридичних питань. Якщо говорити про юстицію комуністичної доби, до якої і я був причетний, то вона більше оглядалася на політику. При потребі за явно доведені злочини або зовсім не притягали до суду, або виправдовували, або дуже лагідно карали й потім звільняли за амністією. Інших — навпаки, карали за колоски, зібрані на полі. Все це робилося в ім’я політичних інтересів або народу, або ж — в ім’я справедливості. Так було споконвіку й, мабуть, буде ще довгий час.

    Наші закони чомусь діють «через пень колоду». Усе те, що у нас називають правоохоронними органами: МВС, СБУ, податкова міліція, прокуратура та інші, наділені повноваженнями проводити дізнання, досудове слідство, застосовувати адміністративні санкції, по суті є силовими, а не правоохоронними. Що ми бачили до цього часу? Все жорсткіше й ефективніше працювала формула: «Чим менше прав, тим більше правоохоронців». Органи суду та юстиції обслуговували і ще й досі, бо ми знову на шляху реформи судової системи, обслуговують владну верхівку. Гумористи перефразували думку давніх греків: що дозволено Гаранту, те й підтвердить Конституційний Суд. Ось і виходить, що народ знову в меншості. Відповідальні за країну знову ні за що не відповідають. Чому? Відповідь складна. У першу чергу через відсутність засад формування громадянського суспільства. Тому закони диктують не розумніші, а сильніші. Така, на жаль, правда життя. Але чи можна стверджувати, що це — належна правда і чи така правда потрібна?

    Цивілізовані країни — це коли порушники закону відповідають перед законом, а не перед його охоронцями, і коли ці охоронці живуть за рахунок охорони закону, а не за рахунок його порушників. У той час, як у демократичних країнах діють структури із забезпечення свободи і захисту людини та її доступу до правосуддя.

    У мене двічі була можливість піти працювати суддею, та я відмовлявся, бо вважав, що тут потрібне інше налаштування душі, і вибрав слідчо-прокурорську роботу. Як на мене, то саме вона викриває всі «виразки» суспільства, а видаляти чи лікувати їх має юстиція зі своєю судовою системою.

    Владислав Петрович сказав, що я й свою прокурорську систему «довбаю». Багато років спостерігаючи за тим, що коїться в українській юстиції, не можу сказати, що в мене менше претензій і до неї.

    Ще в позаминулому столітті Сухово-Кобилін описав, як син, підійшовши до скульптури правосуддя, запитав у батька: «А чому в цієї тітки зав’язані очі?» Батько відповів: «Це не тітка, це Феміда правосуддя, яка судить всіх по справедливості». А сам подумав: очі їй зав’язали, щоб вона не бачила, хто конкретно її ґвалтує!

    І далі в його ж «Справі» є діалог:

    — Ось це саме і називається терезами правосуддя. Богиня то — Правосуддя. Феміда то, адже вона так і пишеться: «Терези і меч!»

    — Терези і меч... ну мечем-то вона, звичайно, січе, а на терезах чи зважує?

    — І на терезах, варварка, торгує.

    Не намагайтесь в наведених мною висловах класиків вловити лише глум над соціалістичною і нинішньою правовою системою. Повірте, я віддав цій справі двадцять сім років свого життя, і мені болить за наругу над народом, за його безправність і ганебне довготерпіння, очікування влади закону, а не можновладців. Очікування, коли ж, нарешті, головним пріоритетом стане людська Гідність, де права й свободи, дані людям від народження, будуть захищені, наука та освіта шановані, а добробут кожного визначатиметься за його працею, і діятимуть праведні закони соціальної справедливості.

    Про це майже сорок років тому мені проголошували в студентській аудиторії юридичного інституту і я й сам стільки надій покладав на верховенство закону, та щоразу сподівання були марними. На все — докладне правило і за невиконання кожного правила — погроза.

    Погоджуюсь із Джонатаном Свіфтом. У його чудовій книзі «Мандри Гулівера»  багато життєвої мудрості. Описуючи країну Ліліпутію, він зазначив: «Коли я сказав ліліпутам, що в нас закони підтримують тільки за допомогою кар і ніде не згадується про нагороди за його додержання, вони визнали це за величезну ваду нашого устрою. Через це статуя Правосуддя в їхніх судових установах має шестеро очей — двоє спереду, двоє ззаду і по одному з боків (що символізує пильність), у правій руці в неї — розкритий мішок золота, а в лівій — меч у піхвах, і це означає, що правосуддя з більшою охотою нагороджує, ніж карає. /.../ Шахрайство вони вважають за тяжчий злочин, ніж крадіжку, і тому рідко карають за неї смертю; а пояснюють це тим, що дбайливість та пильність, разом із звичайним здоровим глуздом, можуть уберегти майно від злодія, але проти спритного шахрайства чесність не має чим боронитись».

    Саме чесність нині, в період ще не повністю і справедливо розподіленої колишньої соціалістичної власності, «не має чим боронитись».

    «Багато слів потрібно, щоб сказати все», писав Есхіл (525–456 рр. до н. е.), автор давньогрецької трагедії «Прометей закутий».

    Чи ще довго богиня правосуддя та справедливості Феміда буде «тіткою» із зав’язаними очима? За автором трагедії — вона мати Прометея, борця за Правду і Справедливість, який, щоб врятувати людський рід, викрав у богів вогонь і передав його людям. Він, «єдиний із богів, не тільки прийшов на допомогу людям і врятував їх від загибелі, але й дав їм вогонь пізнання, розум і кмітливість, писемність і рахунок, щоб вони могли протистояти дикому варварству минулих епох». Він мав надію, «що вогонь навчить їх багатьох умілостей», бо цього «вони раніше й дивлячись не бачили і слухавши не чули», але «позбавив смертних прозріння долі» та «їх сліпими наділив надіями».

    Офіційно вважається, що так вона судить неупереджено. Мовляв, перед нею всі рівні. Проте, багато, дуже багато, особливо тих, що постраждали від такого сліпого правосуддя невинно чи навіть справедливо, але надто суворо, стверджують, що Феміда, залежно від обставин, — то втілення сваволі, то сама справедливість. Особливо сваволю, а не справедливість відчутно, коли правосуддя захищає інтереси влади. Тоді відповідає не той, хто дійсно винен, а той, хто, на думку влади, повинен бути покараний.

    Сподіваюсь, читачам відомі приклади з життя, коли, знаючи, що перед вами найчесніша людина, ви марно сушитимете собі голову: чому суд виніс такий суворий вирок і жертва «правосуддя» лише відчуває на собі співчутливі погляди, затьмарені виразом сумного примирення з долею? Саме таких безневинних доля, руками Феміди, часто обирає своїми жертвами, і вони збільшують численне плем’я її жертв. Отак і виходить, що в чесної людини немає ніяких доказів, крім моральних. І ми таким правосуддям ситі по саму зав’язку. «Вже несила й закони мені шанувать, — як погляну на все це». Бо ж чи далеко таке «правосуддя із зав’язаними очима» відійшло від своєї первісної форми: «око за око і зуб за зуб»?

    На мою думку, вона ж бо неприборкана і може скрізь витати — Феміді вже пора зірвати пов’язку з очей і побачити відкритим, неупередженим поглядом, як часто люди, «наділені сліпими надіями», недолуго, ніби «весь труд їх був без тями», і навіть зі шкодою для себе використовують світоч знань, за які безневинно, «в путах міцних на скелі стрімчастій» страждав її син. І дивно, як за світоч знань, що дав їм син, вона людей карає, їх не бачачи. Необхідно зняти полуду з очей, оцінити всі здобутки людства свіжим поглядом і дати їм нового Прометея — визволителя, котрий «в прості слова загадок не вплітаючи, як личить перед другом відкривать уста», вкаже нам шлях до Правди і Справедливості. Бо й досі ми з вами — жертви якоїсь страшної облуди, що натягла на себе маску істини.

    Допоки ж нас привчають до того, що в суспільстві панує неписаний закон: «Кожен за себе!» і «Кожному — своє». На цих засадах, домагаючись справедливості, ми дійшли до того, що умисне сприяємо розвитку цієї напасті «правосуддя із зав’язаними очима». Неможливо збагнути, чому Добро так часто дає здолати себе Злу. Потрібен «Прометей прозорливий!» (Прометея давні греки так називали тому, що йому були відкриті таємниці минулого й майбутнього.) Щоб він від вогню знання кинув світло на ту дивну таємницю Справедливості, якої досі ніхто не зміг розгадати.

    Не можна сказати, що не намагаються розгадати, але й досі, говорячи словами та Роттердамського з його «Похвали Глупоті»: «Найчільніше місце серед учених займають правознавці, і з того вони дуже гнуть кирпу. Але, правду кажучи, я не заздрю їхній сіфізовій праці, коли бачу, як вони одним духом цитують по шістсот законів, жоден з яких не стосується справи. Нагромаджуючи одні застарілі слова на інші, а тлумачення на тлумачення, вони роблять правознавство найважчою із наук. Та ще й пишаються, вважаючи, певно, те славнішим, що важче».

    Потрібен, ой як потрібен новий Прометей! Бо людям самим, писав інший давньогрецький трагік Софокл (496–406 рр. до н. е): «борня то незборена, невихідна путь». «Дивних багато в світі див, найдивніше із них — людина». І як не дошукуйся:  «не розум смертних їм життя дарує». Вони ж бо «недовгоденні», смертні і, «біда, блукаючи, одних сьогодні, других — завтра здибає. /…/ То нездоланна сила Неминучості».

    Сказано досить прямо, а для тих, хто не любить категоричності, славнозвісний байкар Езоп натякав на те, що кожна людина носить перед собою сумку з чужими вадами, а ззаду — сумку із своїми, через те бачить хиби інших, а не помічає власних.

    Людству потрібен незалежний оцінювач. Адже чесність, справедливість, мудрість та знання — це такі своєрідні якості, яких жодна людина не визнає в сусіда і не оцінить правильно у себе.

    А, можливо, «не знати цього краще, ніж довідатись»? Пригадайте, чого не вистачало Адамові та Єві, коли вони жили в раю? Адже нова ера, з її релігією, показує нам, як вони поплатились, скуштувавши заборонений плід пізнання добра і зла.

    Не хочу видатися читачам песимістом чи таким собі добрячком-оптимістом. Волію бути більше реалістом. Бо, коли побачити перед собою світ у всіх періодах його давньої історії, вірю, що люди все ж таки здатні створити на Землі достойні умови життя для більшості, а не лише для грошовитих. Досі ж бо закони не перешкоджають задумам можновладців та багатіїв і завжди карають людей слабких, які, навпаки, потребують захисту.

    Прикро, що за зовні гуманними ознаками соціального устрою, це нікого не обходить — ні людське правосуддя, ні Боже. Чаші терезів такого людського правосуддя висять на волосині. І я не хочу, щоб вони обірвалися, а лише сколихнулись до морального і чесного слова, віддавши їм перевагу перед часто суперечливими доказами. Як на мене, то я віддав би перевагу моральності перед доказами, незважаючи на те, що я юрист.

    Отакими запитаннями я, буває, сушу собі голову, так само, як і ті з вас, хто не звик судити, не подумавши.

     

    Та покладімо цій темі край, хоч можна було б тут навести далеко більше подібних влучних висловів і дотепів. Адже нині я відійшов від справ, одпочиваю на пенсії, тож маю змогу, якої досі був позбавлений, обдумувати на дозвіллі свої спостереження.

    Здається, я втомлюю читача, вдавшись майже до політично-правового трактату. Але повернімося до споминів про В. В. Сташиса, до надання документів щодо оцінки бандерівського руху. Хай там як, історично ті, котрих називають бандерівцями, виграли. СРСР немає. Росія засуджує фашизм і ветерани війни знаходять примирення з німецькими ветеранами, а ось з бандерівцями примиритись не можуть. Отака психологія. З далеким буде родичатися, а з сусідом — ворогуватиме. А коли спробуєте їх навчати, то лиш образите і розсердите. У них настільки ще в свідомості комуністична мораль, нібито вони несли на Західну Україну світле майбутнє, а ті їм стріляли в спину. При намаганні освітити, навіть незаперечними фактами, одразу репетують: ви зачіпаєте переконання! І це ж не між народом така неприязнь. Її підігріває влада вмілою ідеологічною роботою для своїх цілей.

    Тільки тепер, коли відсвяткували 70-річчя Перемоги над фашизмом, вояки Червоної армії, УПА і воїни АТО сиділи в одному залі, зрозумівши, що для них є одна Україна. Всі ці роки їх роз’єднувала ідеологія, а не ненависть. Чому? Зрозуміти цього, власне, неможливо, таке почуття просто беруть на віру, а тепер тієї віри немає, бо за словами про братерство постала війна. Війна нової ідеології «русского мира». А чим вона відрізняється від фашистської «голубої крові»?

     

    — У книзі «Смотреть правде в глаза», — звертаюся до співрозмовника, — ви ніби передбачили, написавши, що Крим ще буде кісткою в горлі у відносинах України і Росії. І от тепер де-факто Крим — російський. І як вміло використали «бандерівську» та «фашистську «загрозу!

    — Не приписуйте мені ще й дар передбачення. Українські політики, а особливо націоналістичне крило, зі своєю мовною політикою втратили відчуття реальності. А Росія — сильна держава, ось і використала свою можливість. Вони вже й закріпили це де-юре.

    — В одному з розділів ви ніби дискутуєте з І. М. Кулиничем щодо голодомору і згадуєте, що на проблемі Криму «сломали себе шею» не одна сотня політиків. Для себе Росія зробила злочинний вибір, але для України і світової громадськості це якщо не, кажучи грубо, грабіж, то міжнародно-правовою нормою — анексія.

    — Ми не знайдемо тут спільного. Скільки в історії було тих анексій. А люди живуть сьогодні. Це де-факто.

    — Так, це де-факто. На жаль, логіка і здоровий глузд не є сильною стороною нинішніх політиків, як наших, так і російських. Але ж на цьому не закінчується. Мені прикро, що я вас знову затримую, але вам неодмінно треба вислухати цю розповідь з тієї причини, що справа тісно пов’язана з подальшим розвитком подій, про які ми говоримо.

     

    Ох, Одеса…

     

    Так сталося, що восени 2013 року я переїхав на постійне мешкання до Одеси. Та зв’язків з Харківщиною не пориваю. Як тільки їду до Харкова, то обов’язково зателефоную Владиславу Петровичу і, коли у нього є вільний час, зустрічаємося. Звичайно, в наш насичений подіями вік перше питання: «А як там в Одесі?»

    А в ній події вирували, як і в усій країні. Спочатку вони мене не дуже цікавили. Цікавили самі одесити, їх колоритна, ні з чим незрівнянна мова. Чого варта підслухана мною в маршрутці розмова жінки років тридцяти з водієм. Вона подає на оплату за проїзд 50 гривень. Водій її запитує:

    — Вам какими купюрами дать сдачу?

    — Да мне все равно!

    — Я просто спрашиваю, как вам удобно?

    — Мне удобно дома на диване!

    Або підслуханий на знаменитому «Привозі» діалог двох громадянок прямо протилежної зовнішності.

    Попереду мене між рибними рядами йде огрядна молода жінка. Її хоче обійти інша, віком не набагато старша, але худюща, «як тарань». Торкає її за плече і каже:

    — Дай пройти! Такая молодая, и так разъелась!

    Та повернулась до неї боком, дає пройти, але проміжок у рядах для проходу такий, що поміж тілом огрядної і худої буде контакт, і в свою чергу каже:

    — Иди, иди, не бойся, что ко мне прикоснешся, ты не потолстеешь, на змеях сало не растет.

    Тиняюсь поміж рядами. Торгуватись так, як торгуються одесити, не торгується ніхто, а я взагалі не вмію. А ви? «Что вы знаете, Боря поимел такой гроб с музыкой, за который ему вряд ли мечталось. А как плакали соседи? Скажу честно, так плакать можно только от большой зависти. Я себе думаю. Такой гроб с музыкой! Если бы Боря мог этого видеть…

    — Так хорошо, что Боря этого таки не видел. Или вы не знаете Борю? Лежал бы в гробу и торговался с музыкантами».

    У черговий раз запитавши, що по чім, і відходячи не купивши, чую:

    — Видно, вам так надо?! Если б вам было надо, вы б имели совесть и купили б хоть что-нибудь.

    Риби за такою ціною мені, можливо, й не треба, але наголос на совість заважає отримувати враження, і, щоб не почути знамените: «Шоб вы так жили, как прибедняетесь!», покинув рибні ряди, подумавши: «Справді, хіба у мене є гроші, щоб так поводитись?»

    Ви, звичайно, не раз бачили попереджувальні об’яви: «С собаками не входить», «Мороженое не кушать», «Громко не разговаривать», «Водителя не отвлекать», «Касса справок не дает». Інші, навіть не фантазуючи, можете додати самі. Але тільки в Одесі дописують: «И не спрашивать: почему?!»

    Під закінчення робочого дня зайшов до свого товариша, він хоч і пенсійного віку, та ще працює. Його секретарка приносить папку, повну кореспонденції. Побачивши, що тут ще непочатий край роботи, товариш, що вже зібрався піти зі мною на чашку кави, роздратовано каже:

    — Марья Ивановна! Ну это уже вообще. Ну, слов не нахожу... бля…!

    — Иван Иванович! Я не бля...! Так по жизни сложилось.

    Тільки в одеському трамваї можна почути:

    — Вы сходите?

    — Сходят с ума.

    — Тогда вы выходите?

    — Выходят замуж.

    — Так вы выпустите меня?

    — Выпускают из тюрьмы.

    Проте приємно, коли тебе ненароком штовхнули, почути не банальне «извините», а більш приємне — «простите!»

    До трамваю заходить бабуся. Кондукторка одразу до пасажирів:

    — Кто, кто уступит бабушке?

    Побачивши небритого, у дещо вже потертій одежі молодого чоловіка, каже далі:

    — О! Вот, вот, обалдительно обаятельный джентльмен! Только он что-то тут в штанах мнет…

    — Да ничего я не мну, — відповідає небритий джентльмен, — у меня тут восемнадцать карманов, деньги ищу.

    — Ты их туда мелочью растыкал. Ищи, ищи! Может, нащупаешь, а бабушке место уступи…

    Навіть у побутових розмовах все у них із жаргоном на межі дозволеної пристойності. Продають квіти. Чоловік вибирає троянди, йде по ряду і, зупинившись, бере квітку й принюхується. Поруч продавчиня:

    — Мужчина! Что вы у нее нюхаєте? У меня понюхайте — неделю стоять будет!

    Таких і подібних екземплярів одеської мови у мене назбиралося на кілька публікацій. Їх надрукували в газетах «Вечерняя Одесса» і харківській «Время».

    Цікавився і наводив зв’язки з літераторами Одеси. Декілька разів побував на зібраннях у Всесвітньому клубі одеситів, засновником і президентом якого є Михайло Жванецький. Клуб об’єднує всіх тих, хто незалежно від місця свого проживання, віку, національності та політичних поглядів любить Одесу. І коли ви мене запитаєте, для чого я все це пишу, що мені дасть усе це письменство, то я відповім словами засновника клубу:

    — Як це що? Сподіваюсь, що або я житиму щасливо, або мої твори стануть безсмертними.

    Директор клубу Леонід Менделейович Рукман, прочитавши мої гумористичні замальовки, порекомендував спробувати подати їх до журналу «Фонтан».

    Прийшов до головного редактора, знаменитого в минулому капітана команди одеситів у КВН, Валерія Ісааковича Хаіта. Зайшовши, здалеку почав розповідати про себе, де працював і що роблю тепер.

    Він до мене:

    — Що ти розповідаєш про минуле. Ти ж, мабуть, щось приніс? Давай! Залиш телефон, прочитаю і за два дні скажу. Ось тобі кілька номерів нашого журналу. Ознайомишся.

    Минуло три дні, а дзвінка немає. Знову зайшов.

    — Що, не витримав, сам прийшов, — запитує редактор, — розумію, але не порадую. Якщо ти уважно прочитав те, що я дав, то повинен побачити, що твої гумористичні етюди не зовсім відповідають редакційній політиці журналу. А щодо твого гумору скажу, що в ньому щось є. Як би тобі сказати? Ти досить довго працював на серйозній роботі і тепер тобі хочеться з того всього посміятися.

    Я не ображаюся за відмову в публікації і щиро дякую за чудову нагоду зустрітися зі знаменитим письменником, поетом, сатириком, драматургом, режисером, телеведучим та журналістом. Як вдало, стисло він, майже афоризмом, висловив те, що становить значну суть моєї журналістської і літературної праці. Адже, й справді, на тій серйозній роботі бачив, що життя поєднує в собі шляхетне й підле, вічне й смертне, велике й смішне. Мені дуже подобається відомий ще з часів Горація девіз: «Сміючись говорити правду». Вважаю, що життям збагачений великою долею іронії й самоіронії, яка дає можливість споглядати, осмислювати і, наскільки це можливо, художнім словом описати бачене.

    Різні бувають сюжети і неоднакове до них ставлення. Хтось із цього посміється, хтось посерйознішає, а хтось і засмутиться.

    Від політики в наш час не втечеш. Життя заполітизоване. Перед утечею колишнього Гаранта до Одеси популярним був анекдот:

    — Софочка! Ви слышали последнюю речь Януковича?

    — Ой! Не радуйте меня, шо, таки последняя?

    І, як кажуть в Одесі, «так таки да!» — сталося.

    А мітинги в місті не затихали. То Євромайдан, то антимайдан. Я, сидячи біля телевізора, «побував» на всіх, дякуючи більш як десятку телеканалів різного політичного спрямування. Не ходив, бо вважав і досі вважаю одеситів європейцями. Там же більша частина жителів не раз бувала за кордоном, бачила світ, на все має свій погляд і, як на мене, на мітинги ходить з цікавості.

    Згадав такий анекдот. На одному з перехресть Одеси зібралося багато людей.

    — Чому тут стільки людей? — запитує перехожий.

    — Що трапилося?

    — Нічого, але кожен хоче впевнитися в цьому особисто.

    А коли щось і трапиться, то в Одесі завжди напохваті новий анекдот.

    Абрам з балкона дивиться на бійку, в якій бере участь багато людей, і гукає в кімнату:

    — Софочка! Терміново телефонуй Мойші, нехай везе сюди бочку квасу. Скоро вони тут усі захочуть пити!

    О, не думайте, що в мене вже згасла жвава зацікавленість подіями у власній країні і я цікавлюся лише минулим. Зовсім ні! Просто я вважаю, що не пенсіонера то справа...

    Але про те, що квасом у подальшому не обійдеться, мене змусили замислитися події в місті 30 березня 2014 року. Я того дня вирішив побувати в літературному музеї на творчому вечорі пам’яті поетеси Галини Стрелецької.

    Добирався до музею громадським транспортом і бачив, що на Куликовому полі зібралося більше, ніж зазвичай, людей, та особливого значення цьому не надав.

    Під час літературного вечора донька поетеси Юлія та її чоловік, журналіст Сергій Братчук читали вірші та раніше не опубліковану прозу поетеси. Кілька віршів, покладених на музику, виконала московська співачка і композитор Тетяна Пономарьова.

    Досить сказати, що всі твори поетеси об’єднує любов до рідного міста, радості життя, а ще — любов та співчуття до людей. На жаль, рідкісне поєднання в наш непростий, жорстокий час. Що настають жорстокі часи, я пересвідчився по закінченні вечора. Там прозвучала пісня, де є такі слова:

    Це край, де я родилась і живу,

    Де все для мене рідне —

    не байдуже,

    Де зірка з неба впала у траву...

    Це край моєї втіхи і сльози,

    Із рідним словом,

    з рідними піснями

    Тулюся до вкраїнської краси,

    Бо це взяла від батька і від мами.

    Цей приспів деякий час крутився у моїй голові, допоки не повернув з вулиці Ланжеронівської у напрямку пам’ятника Пушкіну…

     

    Просмотров: 190 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Июль 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    25262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии