Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Август » 13 » З дистанції часу. Частина 19.
    19:31
    З дистанції часу. Частина 19.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України.

    Біля Дюка

    Перед міською радою у ряд стояли міліціонери. Побачив, що вони відмовляють групу молодих людей іти біля міськради до пам’ятника Дюку. Я ж пройшов без будь-яких ускладнень.

    Уже потім я дізнався, що, можливо, саме в цей час біля пам’ятника сталася сутичка між проросійски налаштованими мітингувальниками, які за час мого перебування на творчому вечорі прийшли туди від Куликового поля, з представниками «Правого сектору».

    Допоки я дійшов від пам’ятника Пушкіну до Дюка, там уже міліція встигла нейтралізувати сутичку. Але я про це ще не знав. На відрізку ходи між цими пам’ятниками людей було мало, і, коли я дійшов до Дюка, то знову побачив шеренгу міліцейської охорони. Площа біля Дюка, оточена не таким уже й щільним кордоном міліції, була вщент заповнена народом і кількість мітингувальників сягала іншого пам’ятника — російській цариці Катерині. А саме там часто збиралися проросійськи налаштовані мітингувальники. Мені було відомо, що такі марші від Куликового поля до пам’ятника Катерині організовувалися вже не раз. Але тепер мене вразила кількість. Не дуже помилюсь, коли скажу — тисяч п’ятнадцять. «Ого!» — подумав. Це вже серйозно! Серйозно для відстоювання цілісності України, адже Крим уже анексовано. Керівництву Росії це запаморочило голову, бо, за логікою подій, Одеса та область, як кільця ланцюга, з’єднавшись із Придністров’ям, відрізають нашій країні вихід до моря. Так це буде чи не так, я тоді чітко не уявляв, але те, що раніше проходило повз увагу, почав зіставляти та аналізувати. Така кількість людей підказувала, що готуватися слід до найгіршого, що скоро, мабуть, важко буде сказати, де гірше — у Криму чи в Одесі? Адже розмежування людей відбулося по всій Україні, і в ній, по суті, виникли ніби дві окремі нації, що стали ворогувати між собою. Спочатку взаємне заздрісне роздратування, весь час наростаючи, і стало однією з причин того, що сепаратистські настрої мали успіх у Криму. Зрозуміло, що Росія активно веде свою гру і її просто закликами до невтручання у наші справи не зупинити. Що ж, хай веде свою гру! Обставини покажуть, як себе поводити! Поки що, під впливом пропаганди, кожен поводить так, як вважає за необхідне. Але скидається на те, що скоро ми не зможемо і на вулицю вийти. Нова влада ще не спроможна регулювати процеси в розбудженому Майданом суспільстві. З досвіду своєї роботи знаю, що в мирному житті людям потрібно остерігатись і навіть боятися криміналітету. Але некероване суспільство, серед якого криміналітет, — це вже інша, небезпечніша гримуча суміш. Сила влади саме в тому, щоб збалансовувати різнобічність поглядів, думок, характерів, дій і не давати їм доходити до крайньої межі, межі відчаю, коли людина бачить, відчуває, що вона нічого не варта, нічого особисто не може змінити так, аби навіть відносно спокійно жити в цьому прекрасному світі.

    Як би там не закликали політики всіх до активної життєвої позиції, більшість так званих пересічних громадян, коли все йде гаразд, не надто переймається тим, що діється поза сферою їх повсякчасних життєвих інтересів.

    Взагалі-то людина не добра і не лиха, вона народжується з інстинктами і закладеними в ній здібностями. Та хто як їх розвиває? А. П. Чехов писав: «...поки з обивателем граєш у карти, або закушуєш з ним, то це мирна, благодушна і навіть не дурна людина, але досить тільки заговорити з ним про щось неїстівне, наприклад про політику або науку, як він заходить у безвихідь, або заводить таку філософію, тупу і злу, що лишається тільки рукою махнути та й відійти».

    Антон Павлович помер більш як 120 років тому, але важливо, як ми через свій життєвий досвід сприймаємо це тепер? Та майже так само. Бо люди тоді розпалюються і неодмінно доходять до сварки. Але ніколи з цих суперечок не постане жодної путньої думки. І це тому, що в політиці майже немає твердих основ. А коли їм вже допекли, коли просто не дають нормально жити, під закликами різних політичних авантюристів утрачають постійний контроль і над своїми словами та діями.

    Ще з юності мені запам’ятався, здається, ленінський вислів, що ідеї стають матеріальною силою, коли вони оволодівають масами.

    Тоді я якось скептично ставився до того вислову, а тут зрозумів. Ідея — це як пара. Вона може витати в повітрі, а може й розсіюватися. Але люди навчилися керувати нею. Коли її зібрати, сконцентрувати в певному напрямку, то вона рухає і пароплави, і паротяги. Так і ідея, коли вона концентрується в головах тих, хто зібраний для дії, стає матеріальною силою. Часто ця сила більш руйнівна, ніж будівнича. Якби жителі Землі навчилися її збирати докупи, керувати нею в цілості й весь час розумно, раціонально спрямовувати на людські душі для дії, то ми, відповідно до величних завдань людства, могли б змінювати все, навіть непорушні закони природи. Бо ж Всевишній створив нас «за образом і подобою своєю». А поки що саме цим уміло користуються політики для досягнення своїх вузькокорисливих інтересів і ті, хто звик переводити геть усе в житті на цифри, у гроші. Нажива — єдине, про що вони думають. Цікавить їх зовсім не те, порядно чи злочинно вони діють. Найголовніше — чи вигідно це для них.

    Перед східцями, що від Дюка ведуть до Морського вокзалу, зчепившись між собою руками, зігнутими в ліктях, у повній захисній амуніції, з уже відомими багатьом «демократизаторами» — ПР-75 стояли міліціонери і застережними вигуками «Відійдіть! Не підходьте!» не давали можливості вийти на сходи. Натовп шаленів. Вигуки в мікрофони: «Одеса — російське місто», «Бандерівцям тут не місце», «Скинемо їх у море» і навіть нецензурна лайка з уст мітингувальників, перекривлені від гніву обличчя підсилили моє зацікавлення: що ж там на сходинках?

    Мабуть, тому, що в мене на обличчі був лише вираз цікавості, міліціонер пропустив мене поближче. Пройшовши до парапету біля фунікулера, глянув на сходи й між їхнім другим і третім каскадом побачив тих, на кого був спрямований гнів мітингувальників. Десь до сотні молодих людей, теж екіпірованих у захисну амуніцію, в шоломах та бронежилетах, зі щитами та битами в руках, стояли напоготові дати відсіч, але не відступали, хоча могли по східцях відійти в бік Морського вокзалу. Попри абсолютну чисельну перевагу тих, хто на площі біля Дюка та Катерини, виразу розгубленості на їхніх обличчях я не побачив. Навпаки ,вони в свою чергу теж вигукували: «Слава Україні!» та «Героям слава!»

    — Хто то такі? — поцікавився у міліціонера.

    — Правий сектор.

    Тепер стало цілком зрозуміло, в чому річ. Бійці «Правого сектора» розворушили спокійне до цього життя мітингувальників.

    Побоюючись, що таку кількість натовпу на площі навряд чи зупинять міліціонери без зброї, відійшов від парапету і зацікавлено став спостерігати за мітингувальниками. Натреноване око відрізняло добропорядних людей від правопорушників, вихоплювало: оцей просто з масовки, а отой — активіст. Легко можна було вирізнити і людей, котрі, як і я, випадково потрапили на це дійство. Річ у тім, що в Одесі завжди багато приїжджих, відпочивальників з різних областей України. Помітно було, як то тут, то там серед проросійськи налаштованого натовпу організовувалися групки українців, які вступали в полеміку, говорячи: «Яка Росія?», «Який Путін?», «Одумайтесь!», «Чи ви не бачите, що коїться в Криму? Боронь Боже нас від такого!», «Тільки в єдиній Україні наша сила!».

    До проукраїнськи налаштованих одразу ж підбігали налаштовані войовниче. Їхні обличчя були перекривлені від якоїсь нелюдської насолоди, а очі з розширеними зіницями скидалися на очі божевільного. Іноді в цих очах ніби й блимав людський розум, але одразу ж відбиток тупого невігластва на обличчі гасив його і викликав скоріше жах, ніж приязнь. Про що можна було з такими розмовляти, якщо лють уже потьмарила їхній розум, а роздратування витіснило тяму? Вони поривалися кидатись у бійку. Та їх відсторонювали.

    Звичайно, тверезий розум не може захоплюватись таким видовищем. Аж надто ясно, куди все це нас заведе. Випадково потрапивши на таке зібрання, я був серед тих, котрі держались оддалік від обох супротивних сторін.

    Як і буває на зібранні, нерідко протестують люди необізнані й нетерплячі, які прагнуть почуттів, але зовсім не цікавляться причинами, що їх породили. Вони завжди щось доводять, чимось вихваляються, галасують де треба й не треба. Для таких видовище свого роду розвага, заради якої вони усякого ладні простити, навіть злочинця Януковича. Шукаючи негайної розради своїх бід, часто вони тільки змінюють одну халепу на іншу, несвідомо роздмухуючи полум’я протесту на шкоду іншим і самим собі. А коли, навчені лихом, вони все ж довідуються, що їхня довірливість до «агітаторів» і була причиною їхніх бід, то кажуть: «Так ми ж нічого не знали!» Це для них як виправдання, ніби повторення слів Менандра (340–292 рр. до н. е): «Тому, хто нічого не знає, й помилитись ні в чому». Погодьтеся, мудрий вислів. Не хочу нікого ображати, але завжди треба пам’ятати про людські вади, а не тільки про чесноти. Той давній вислів з простою народною прямотою доповнив наш мандрівний філософ Григорій Сковорода (1722–1794): «Не той дурний, хто не знає, а той, хто знати не хоче». Саме неуцтво часто призводить до невиправданих надій і жорстоких розчарувань. Та й сам не раз пересвідчувався, що ніхто не може завдати людині стільки шкоди, як вона сама собі.

    Цікавий калейдоскоп людських облич, настроїв і думок, уже стихаючи, все ще гудів на площі, наче бджолиний рій. У того лише напіввідкрились від здивування уста, у того від захоплення широко розплющились очі. Інший недовірливо, скептично поглядає з-під лоба, мовляв, радійте, але...

    Та раптом з гучномовців у руках почулася досить чітка команда: «Відходимо, відходимо організовано на Куликове поле». Натовп став гуртуватися і відходити з площі перед Дюком.

    Є певна межа, яку не слід переступати. Без відчуття цієї межі не може бути справжньої дисципліни. Я не великий стратег, але деякі висновки напрошувалися самі собою. Невтішні висновки: усе це зрежисовано. І ніяка пропаганда мене не переконає, що то стихійний вияв волі народу. Народ у цій грі не гравець, він лише карта, і не часто козирна.

    Це лише здається, що все розвивається без керівництва, без системи і спрямовується невідомо куди. Ні, саме з таких зібрань починає розігруватися ретельно продумана вистава. Сучасна політика протиставляє людські сили одна одній, щоб нейтралізувати їх, замість об’єднувати і спрямовувати до певної мети, до кращого життя. Щоб там не говорили, а за роки незалежності ще не зуміли впорядкувати власність. У пострадянському суспільстві все ще йде поділ загальнонародного майна і накопичення первинного капіталу, особливо олігархічного, а простий народ, здається, назавжди втратив свій соціальний ґрунт впевненості у завтрашньому дні. Тому й заклики політиків авантюрного типу до справедливості і чесності мають дешеву, але, на жаль, величезну популярність. А за «300% прибутку», як казав ще Карл Маркс, можна на багато які речі заплющити очі — зокрема й на політичну орієнтацію окремих політиків, що враз перефарбовуються. Бо хіба у нас є партії? Не претендую на абсолютну точність, але виявляється, що тільки п’ять відсотків населення України є членами партій. То де ж тоді вираження волі народу через партії. Це ж — угруповання партійного типу.

    Зараз партії — посередники між бізнесом та владою. А посередником повинен бути закон. За більш ніж двадцять років ми вже набачилися стільки революцій, і всі вони йдуть під гаслом політиків: «Влада народу!» Народні маси в це вірять і, як завжди, розчаровуються в тих, хто до цієї влади приходить. Та постривайте! Цей самий народ таки зажадає, щоб влада стала дійсно всенародною справою. Тоді політики досягнуть того, що від їх нововведень людям буде не страшно, а цікаво.

    Та я дещо відійшов від теми.

    Тільки проросійськи налаштовані стали відходити, як бійці з «Правого сектора» зі східців піднялись і знову стали біля Дюка. Кілька хвилин — і на площі знову багато відпочивальників. Знову замайоріли українські прапори, залунали заклики до єдності.

    Побувши на цьому вже не організованому мітингу, я спустився до Морського вокзалу, сів у тролейбус і поїхав додому, роздумуючи над побаченим, намагаючись збагнути, який прихований закон керує величезними скупченнями людей, пристрастей і подій. Зробив простий висновок: на жаль, люди не завжди можуть тверезо оцінити події революційних перемін і сприймають за дійсність свої примарні сподіванки. Згадалось бальзаківське: «політичне сп’яніння, найнебезпечніше з усіх різновидів сп’яніння, бо охолодити його можуть тільки потоки крові, яку найчастіше проливають марно».

     

     

    Просмотров: 163 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/2
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Август 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии