Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Январь » 22 » З ДИСТАНЦІЇ ЧАСУ. Частина 2.
    23:03
    З ДИСТАНЦІЇ ЧАСУ. Частина 2.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

    Перша розмова

    За тиждень зателефонував. Розраховував, що зустрінемось десь у кафе. Але, на мій превеликий подив, Владислав Петрович запросив до себе додому. Погодьтеся, рідко трапляється краща нагода, ніж та, що випала мені. Це над усяке сподівання, це вже вияв довіри, і я одразу подумав, що в цієї людини, як і в героя моєї попередньої книги Миколи Тарасовича Терещенка, має бути якесь іще одне — зафасадне, величезне й надзвичайно цікаве життя. Адже він стільки може розповісти! Я згоряв від нетерпіння засипати його прямими запитаннями і сподівався, що почую такі ж прямі відповіді.

    З порожніми руками на зустріч не йдуть, і я в дипломат з ноутбуком поклав 0,7 літра «вільно конвертованої».

    Будинок у тихому центрі міста, на фасаді якого — кілька меморіальних дошок.

    Господар у спортивному костюмі. Оглядаю вітальню. Ніяких надмірностей в архітектурі та меблюванні. За нинішнього розкошолюбства можновладців, досить-таки помірних розмірів і статків.

    Після звичних привітань знімаю верхній одяг.

    Запрошує до столу. У просторій кухні теж нічого аж такого, що свідчило б про надмірну розкіш.

    Я вирішив показати свої вже набрані на комп’ютері розділи з книги «Опальний секретар». Увімкнув ноутбук. Владислав Петрович спостерігає, як на заставці висвітилась панорама водойми.

    — А що це за краєвид?

    — Це частина Червонохвильського водосховища і села Голубівка, де мій дачний будинок.

    Показую свою дачу, город, луки і стежку до водойми.

    — Там, певно, і риба має бути.

    — Трішки є. Місцеві жителі розповідають, що до 1987 року різної риби було багато. Але того року випала сніжна зима. Чиновники, побоюючись великої води, спустили водосховище. Під льодом риба задихнулась. Здоровенні коропи, карасі, щуки, лящі — саме ті, що належать до так званого «маточного віку», загинули. Без жалю неможливо було дивитися на результат того безглуздого чиновницького розпорядження. А сніг розтанув, і вся волога ввійшла у землю, бо з осені не випадало дощів і ґрунт не промерз. Паводку майже не було.

    — Пам’ятаю. Перегнули палицю. Я саме тоді їхав на Великий Бурлук і, проїжджаючи по дамбі Печенізького водосховища, побачив, що лід вже просів, а вода на скиді через дамбу дуже бурує. Там, біля самого скиду, є будиночок для охорони. Зупинився, запитав, чому такий великий скид. Зазвичай скидали шість кубічних метрів за секунду, а тут — шістдесят. А в водосховищі чотири мільйони кубометрів води. Кажуть: команда з Києва. Яка команда? Спускати воду, буде великий паводок. Я зателефонував Валерію Альбертовичу Петросову — він тоді очолював територіальне виробниче об’єднання «Харківкомунпромвод». Розпорядився, щоб негайно приїхав. Він приїхав. Запитую його: скільки води вони можуть спускати, якщо виникне така крайня необхідність. Він каже, що до 120 кубів. Запитую: чи цього вистачить? Відповідає, що, мабуть, вистачить, щоб паводок перекрити. Тоді кажу: зупиняй такий скид! Зупинили. Коли в Києві про це дізналися, стали погрожувати, мовляв, коли не справимося з паводком, то під суд попадемо. А на той час уже багато водосховищ поспускали воду. Травенське, Муромське водосховища спустили.

    — Навіть колгоспні ставки поспускали.

    — Так. Ми зупинили, бо Харків міг без води залишитися. Лід би сів на дно водосховища. Тоді з Дніпра по каналу ще не надходило тієї кількості води, що була необхідна місту. Наслідки могли бути катастрофічні і для промисловості… Петросов призупинив скид. А водосховище потихенько набрало води і паводку не було.

    — Я тоді працював прокурором району і вказував керівництву на непродуманість такого заходу. Нехай там, у Харкові, чиновники лише статистичні дані збирають. А ви ж на землі! Невже не могли передбачити і сліпо виконували команди? Лише руками розводили. Мовляв, хто ж знав!

    Потім ще раз, майже зовсім, спускали воду зі сховища для ремонту дамби в Червоній Хвилі. Але риба є. Знаю, що серед рибалок області особливо цінується червонохвильська плотва. Є й орендарі водосховища. Але то окрема тема.

    Владиславе Петровичу, якщо ви прочитали мою книгу, то, мабуть, звернули увагу на те, що у нас є спільні знайомі.

    — Кого ви маєте на увазі?

    — Та от хоча б Віктора Івановича Ворошилова. Голову колгоспу «Росія». Йому, як експеримент, єдиному в усьому Союзі, одночасно дозволили бути і головою колгоспу, і головою сільської ради.

    — До того експерименту ми в обкомі відношення не мали. То була ініціатива як самого В. І. Ворошилова, так і О. С. Масельського — голови облвиконкому. І як він тепер?

    — На жаль, уже кілька років, як пішов у засвіти...

    — Я цього не знав. Добрий був господарник. Ви мені вибачте, я вже відійшов від активного громадського життя, тож багато чого, зокрема й сумних звісток, до мене не доходить. Область велика...

    Я розповів Владиславу Петровичу про керівника радгоспу «Жовтневий» — Віру Семенівну Антонову і як вона викручувалась у перші роки самостійності України, в часи бензинового дефіциту. А тоді керівники діставали той бензин хто як і де міг. Так і вона. В одного займе, іншому перезайме. Комерція, а не керівництво. Так закрутилась, аж «бандюки» дивувались, що іншу вже давно б убили, а на цій директрисі дуже багато закручено, без неї не розплутати. Проте, хай там як, а в її господарстві не гірше, а то й краще зі строками сільгоспробіт. Спритно, з притаманною їй винахідливістю у справі легко могла обдурити і солідних чоловіків, і залицяльників.

    Полегшало, коли в Андріївці на Балаклійщині почали виробляти свій бензин. Черги там стояли кілометрові. Вже не знаю, чи то орали, чи сіяли, чи збирали урожай. Аж тут, чих-пих, пальне скінчилося… і все стоїть… Як відповідальний за справу керівник, сама сіла поруч з водієм в кабіну бензовоза і без черги — вже під воротами нового газопереробного заводу: «Хто тут у вас старший, ведіть…»

    По-діловому зодягнена, зі своєю коронною зачіскою «шахині». В руках поклажа з «вільно конвертованою» — банкою самогону, якість якого знавали й можновладці в столиці, заходить у диспетчерську. Головний, що відпускав бензин, був уже, як кажуть, потертого віку. Як жінка, відразу зрозуміла, яким поглядом її зміряно. Глянула і вона на нього. Видно, що добрий був козарлюга, хоч і підтоптаний, з лиця уже й мохом узявся, та все ж на ньому проступали сліди буремної юності. Лисина ззаду на голові промовляла, що то, як кажуть, від чужих подушок. Мабуть, не одна молодиця, прощаючись з ним, заплакала та порожній бутель у комору віднесла. Подумала: «Тут хто кого… так просто від нього не від’їдеш». Тож Семенівна відразу бере віжки в свої руки: «Оце ще й сама не обідала та хотіла з вами отак нашвидкуруч познайомитись і тут перекусити, але бачу, що мужчина ви серйозний, є порох у порохівницях, то й у подальшому, гадаю, будемо співпрацювати. Пропоную швиденько заправити мій бензовоз і, як серйозні люди, пообідаємо в Балаклії, в ресторані. Чекайте мене там. Водія я відпущу…»

    Та хіба ж устоїть будь-який чолов’яга після такого компліменту! Тут, якщо й відволожився той порох, то не забаришся його підсушувати… Мить — і бензовоз уже заправлений. Але…

    Яка там Балаклія, який ресторан? Ґрунтовими дорогами, попід лісосмугами, з бензином, назад до свого села, де стоїть у полі техніка…

    А старий ловелас потому ще довго, як тільки дізнавався, що приїхали з Печенізького району, перевіряв, чи не приїхала сама, та спересердя відпускав їм бензин тільки в останню чергу.

    Щоб якась подія в селі, районі чи області пройшла повз її увагу та без своєрідного коментарю, то такого не могло бути. До всякої події у неї своя гостра приправа.

    — Вогонь жінка була, — усміхнувся Владислав Петрович — за словом у кишеню не лізла. Розповідали, що якось один з керівників обласного рівня запитав її: «Віро Семенівно! Ми з вами ніби й одного віку, та у вас і зморшки на обличчі не видно. Ви, мабуть, підтяжку шкіри робите?» Та йому одразу ж: «Шановний, яку підтяжку? Хочете, дам і вам пораду?» — «Охоче вислухаю», — пожвавішав той. «Ви перед тим, як лягати спати, — рекомендує Віра Семенівна, — станьте і між ніг, на мошонку, почепіть пудову гирю і так постійте хвилин п’ятнадцять. Усі зморшки де й дінуться...»

    Звичайно, таке викликає посмішку, а вона зближує. Щоб перемінити тему, запитую:

    — А з якого часу ви проживаєте в цьому будинку?

    — Квартиру отримав у спадок, як тільки став першим секретарем. Проживали в цьому будинку і голови Комітету державної безпеки в області Фещенко та Гібадулов, меморіальні дошки яким, гадаю, ви бачили на фасаді. Проживали й відповідальні працівники облвиконкому. Квартири надавалися не тому, що будинок у центрі міста, не як додаток до посади, а тому, що дім обладнано системою ВЧ — високочастотної системи урядового зв’язку. Сюди підведено кабель у свинцевій оболонці, яка під тиском, і коли хтось раптом спробує втрутитися чи зруйнувати, тиск падає і зв’язок одразу ж уривається. Свого роду система захисту проти підслуховування. А протягувати такий зв’язок від КДБ до нових будинків, де жили керівники, які мали доступ до державної таємниці, дуже дорого коштує. Тому квартира передавалась у спадок. Тут жив Г. І. Ващенко. Він був першим секретарем обкому партії в 1964 –1972 роках. А я отримав її після І. З. Сахнюка, який перейшов працювати до ЦК КПРС.

    — З 1972 року ви були другим, а з 1980-го першим секретарем обкому партії. Тоді це були найвищі посади.

    — Не забувайте, що з 1964 року я був другим секретарем Харківського міського комітету Компартії України.

     

    Про М. С. Хрущова

    — Це ж був іще хрущовський період! Я лише уявляю, скільки у вас спогадів про той час. Розумію, що це вже історія і читачам молодого покоління вона не надто цікава. Історики її описують по-своєму, як факт, і для багатьох вона вже як наука. А от для вас і для мого покоління це хоч і далеке минуле, але воно ще живе в закапелках пам’яті. Ми його ще відчуваємо і можемо це відчуття передати нашим нащадкам. Я в свої шкільні роки вірив у проголошену М. С. Хрущовим побудову комунізму, та вже через кілька років усім стало зрозумілим, що побудувати його легко тільки на словах. І досі запитую себе: невже в ЦК КПРС не розуміли помилковості, несвоєчасності свого рішення?

    — Про М. С. Хрущова не багато згадаю. Адже він у Москві керував усією державою, а я тут працював, в обкомі інструктором і заступником завідувача відділом. Перед тим як його спихнули, я став другим секретарем міськкому партії. В той період я ще не був на посадах, які б давали змогу ухвалювати рішення чи обговорювати їх на високому рівні.

    — А проте ви були, як кажуть, хоч і не в повній мірі, в курсі справ. І справді, з цього хочеться сміятися, але що ж мав на меті М. С. Хрущов, запроваджуючи дві партійні влади — сільськогосподарську і промислову в районах та областях? Я не думаю, що таке рішення зовсім не обґрунтовувалось, було абсолютно волюнтаристським, що потім і приписували Микиті Сергійовичу. Адже ж не можна сказати, що він такий собі дурень. На владний Олімп, тим більше за Сталіна, випадкові люди не потрапляли, на таких посадах дурні швидко відсіювалися. Як кажуть, у кожного з нас свої мухи в голові, проте, що він задумував, ділячи партію на промислові й сільськогосподарські райкоми та обкоми, чим він це обґрунтовував? Хто й чому давав йому такі поради? Пригадую, ходив тоді такий анекдот:

    Як ото запровадили сільськогосподарські і промислові райкоми партії, жінка прийшла до сільськогосподарського райкому скаржитися на свого чоловіка:

    — Погрожує вбити мене молотком.

    — Це не по нашій лінії, от якби серпом...

    — У вас і анекдоти з правовим підтекстом? — іронічно зауважив Владислав Петрович. — А поділені райкоми й обкоми були для того, щоб можна було більш предметно займатися сільським господарством. Тому що в обкомі концентрувалося все — і промисловість, і будівництво, і транспорт, і та ж ідеологія, і сільське господарство. А коли будуть окремо сільські обкоми та райкоми партії, то вони 80 відсотків своєї уваги і зусиль віддаватимуть розвитку села. Така от ідея. Хто конкретно її розробляв, не скажу, та це вже й не так важливо. Виконавці завжди знайдуться.

    — Авжеж, знайдуться. Я читав, що він вигадав найавантюрнішу зі своїх ідей: наздогнати і перегнати США у підвищенні промислового й сільськогосподарського виробництва на душу населення. Зверніть увагу, не взагалі наздогнати і перегнати, а на душу населення. Справжнісінький волюнтаризм! Проте він теж, хоч і на хисткій основі, та базувався. Не беруся виправдовувати Хрущова, але 1955 року населення СРСР досягло передвоєнного рівня. Чисельність міського населення зрівнялася з чисельністю сільського. У другій половині 50-х років СРСР виконав завдання індустріалізації, однак, сільське господарство давало тільки 16% національного продукту, тоді як промисловість — 62%, а будівництво — лише 10%. Зростання промисловості дало змогу довести темпи ведення житлового будівництва в першій половині 60-х років до таких, яких країна не знала ні до, ні після цього періоду. У результаті вжитих заходів з 1956 по 1963 роки в СРСР було побудовано більше житла, ніж за попередні 40 років.

    — Він прагнув і до децентралізації керування промисловістю. Було вирішено, що промисловими підприємствами мають керувати не міністерства, а місцеві органи — раднаргоспи. Насправді вони стали просто багатогалузевими міністерствами і зі своїми завданнями не впоралися. У практичній роботі, у взаємовідносинах розділених за промисловим принципом партійних комітетів нерідко виникали різного роду розбіжності, суперечки за пріоритетність питань, які потрібно вирішувати. Сперечались про належність низових підрозділів, які мали матеріальні цінності, ресурси, територій до того чи іншого парткому. Значно ослабла активна допомога міста селу. Коли виникали різні проблеми, одна влада намагалась перекинути їх на іншу.

    У сільському господарстві теж зменшили кількість колгоспів і збільшили кількість радгоспів. Відбулося укрупнення господарств за рахунок неперспективних сіл. Цим і обмежилася нова реформа М. С. Хрущова. Поспішність у здійсненні реформи не дала бажаних результатів. Тому його і спихнули.

    — Певен, у вас з цього приводу є своя точка зору, а я знаю, що на гасло Хрущова «Доженемо і переженемо Америку» ті відповідали: «Навіть коли будемо бігти вам назустріч — ніколи». А простий народ казав ще ущипливіше: «Догнати Америку — це нам запросто. А ось переганяти не треба.

    — Чому?

    — Щоб вони нашого голого заду не бачили».

    Жарт, звичайно, але це не сміх заради сміху, не дешеве зубоскальство. Перефразовуючи Лесю Українку, народ: «таку звичайку здавна має, що в нього жарт одягнений, мов правда».

    Мені б не хотілося, щоб у вас виникло враження, що я тільки анекдотами послуговуюсь, оцінюючи ті часи. Анекдот — це своєрідна творчість мас на проголошене владою будівництво комунізму, яку так і не змогли мобілізувати. А коли починаєш дошукуватися сутності всього, сміятися вже не хочеться.

    За тридцять років правління Сталіна зміцніла своя стара гвардія. Верхівка, навіть середня та низова ланка управлінців не була готова і не хотіли різких реформ. Вона вже й не могла провадити репресії, як це було за Сталіна. Коли скинули Хрущова, а він же був у такому віці, коли ще міг би працювати, з’явився анекдот. Політбюро обговорювало, яку роботу йому дати після зняття. Суслов запропонував: «Запишемо йому в паспорт: «єврей» — і нехай сам влаштовується».

    Та це знову, так, для гумору, а в опублікованих тепер особистих щоденниках Л. І. Брежнєва читаємо: «Хрущову 1. Встановлена пенсія ЦК в розмірі 5 000 крб. 2. Кремлівська їдальня. 3. Поліклініка та медичне обслуговування 4-го управління. 4. Дача — Петрово-Дальне. 5. Квартира в місті підшукується. 6. Автомобіль легковий».

    Вже нікому не вдасться з фотографічною точністю зобразити постать Микити Сергійовича в усій його складності та суперечливості. Він уже належить історії, і нащадкам залишається лише говорити про нього як про соціально-психологічний тип.

    Мені особисто період правління М. С.Хрущова запам’ятався райдужними надіями на життя в світлому майбутньому — комунізмі і чергами за хлібом. Надіями — тому що багато читав і вірив офіційній пропаганді. Вірив, коли показували кінофільм «Російське чудо», де наявно висвітлювалося, що СРСР у 60-ті втричі перевершував показники промислового розвитку царської Росії 1913 року. Але надії якось одразу приземлялися, коли стояв у довжелезних чергах.

    Моє село Саша розташоване за дев’ять кілометрів від районного центру Теплик. Батько тоді заходився будувати нову хату, тож на подвір’ї завжди було людно, і мені доводилося на велосипеді їздити в райцентр по хліб. У село його теж завозили, але видавали по списку не більше двох буханців. А в райцентрі можна було купити без списку, але теж не більше двох. То я відстоював у чергах до трьох різних магазинів і на один карбованець брав шість хлібин. У сітці вішав їх на кермо велосипеда і привозив додому. Під вечір доставляли хліб і в сільський магазин. Стояв у черзі і там. Пам’ятаю і якість того хліба з кукурудзою та горохом навпіл, і як почали продавати його не більше двох кілограмів в одні руки. Продавець зважував і розрізав буханець. Бувало, що принесеш додому самі лише обрізки…

    І ось тепер, більше ніж через півсторіччя, ці спогади зринули в моїй душі. Що я можу сказати про той час тепер? Лише те, що хлопчаком ти здатний чітко фіксувати побачене, а висновки з побаченого робитимеш вже у зрілому віці.

    Ось ви, згадуючи про поділ на сільськогосподарські промислові райкоми та обкоми партії за М. С. Хрущова, сказали, що поспішність у здійсненні реформи не дала бажаних результатів. Тому його, мовляв, і спихнули. А в народі про те «звільнення» говорили інше. Люди ж бачили, що ще вчора хліб за списком продавали, а сьогодні на прилавках магазинів усе є. Де воно взялося? Не на асфальті ж виросло. Його в державних засіках притримували політичні гендлярі. Розумів народ, що то інтриги влади. Тому й на Брежнєва не дуже великі надії покладав, бо він до влади прийшов через змову. Не звертала тодішня влада уваги на думку та висловлювання людей. А вони все підмічали — і постійні владні перегини, і доморощене головотяпство. Кожен промах влади зустрічали новими анекдотами, солонуватими виразами, в яких проступала неповага до тих, хто береться не за своє діло.

    Після Хрущова про його мрію догнати і перегнати Америку, про побудову комунізму вже не згадували, і партія існувала сама по собі, а народ ніби збоку стояв і за нею спостерігав. І я б не сказав, що був щасливий, бачачи кінець тієї ідеї побудови комунізму. Не завжди приємно відчувати крах мрії, яку тобі втовкмачували в дитячу голову. Просто в дитинстві і в юності особливо запам’ятовуєш обман і лицемірство.

    Клановість була в партії і прикривалась вона демократичним централізмом. Але переважала не демократія, а централізм. Тому й привела до влади Брежнєва. А потім уже й за нього зрощена «стара гвардія» призвела до «застою». Після нього не міг не з’явитися реформатор Горбачов. За Микити Сергійовича ще не могли зруйнувати соціалістичну систему, до речі, кажуть, що саме він уперше ввів таке визначення, а за Горбачова завалили. Чомусь у нас не вміють реформувати. Революції робити вдається, а реформувати — ні. Обов’язково треба «до основанья, а затем...».

    Та це вже моя точка зору.

    Підгорний

    — Серед визначних діячів колишнього СРСР, які працювали в Харкові, слід згадати і Миколу Вікторовича Підгорного.

    — Так, він у 1950–1953 роках працював першим секретарем Харківського обкому партії. Я в ті часи особисто з ним не був знайомий.

    — В Інтернеті є дані, що «робота в Харкові стала його першою вагомою посадою в партійному апараті та фундаментом для майбутнього підвищення. Ставши у 1960 р. членом Президії ЦК КПРС, М. Підгорний увійшов до складу вищої номенклатурної олігархії. Але зв’язок з регіоном, де розпочалася його партійна робота, не переривав. У Харкові проживали його діти: Анатолій (відомий вчений, очільник Інституту проблем машинобудування Академії наук України) та Леся (біолог-селекціонер). Ділове листування Миколи Вікторовича показує, що він уважно ставився до прохань з Харкова та негайно вживав заходів для їх вирішення».

    Працюючи в Чугуївському районі, мені кілька разів у вихідні довелось побувати на базі відпочинку інституту проблем машинобудування в селі Мартова на Печенізькому водосховищі. Там була звичайна літня база відпочинку, а оскільки інститут очолював син М. В. Підгорного, то її так і називали «базою Підгорного».

    — Про сина колишнього Голови Верховної Ради СРСР я згадую в своїй книзі. Коли І. З. Соколов став першим секретарем обкому партії, а я — другим секретарем. Фактично це як заступник. Соколов з якихось своїх міркувань організував цілу зливу листів на адресу В. В. Щербицького із звинуваченнями свого попередника Г. І. Ващенка, який, зловживаючи своїм службовим становищем, нібито сприяв позаплановому будівництву нових комплексів науково-дослідного інституту проблем машинобудування і навчального сільськогосподарського інституту ім. В. В. Докучаєва, котрі тоді очолювали син та зять М. В. Підгорного.

    Цим інститутам і справді тоді виділили 40 мільйонів карбованців із союзного фонду. І. З. Соколов намагався і мене втягнути в свої інтриги. Та я відмовився. Сказав, що нічого не писатиму. Тоді він сам написав. Правда, В. В. Щербицький не дав ходу тій писанині і так йому врізав...

    Тут я хочу навести читачам розповідь В. П. Мисниченка, яку вже згадував у своїй попередній книзі, бо вона передає і його стосунки з Соколовим, і характерні стосунки у владній верхівці того часу на кшталт: «Я — начальник, ти — підлеглий».

    У серпні 1981 року, практично невдовзі після обрання Владислава Петровича першим секретарем обкому партії, І. З. Соколов, скориставшись тим, що В. В. Щербицький був у відпустці в Криму, виніс на засідання Політбюро питання про порушення дисципліни Харківським обкомом при вилучені матеріально-технічних ресурсів з недоторканного Державного фонду. Такий факт і справді був при будівництві агрохімкомплексів, проте на час винесення цього питання вилучені для цього матеріали вже поверталися до того ж фонду. Своїми каналами зв’язку Владислав Петрович дізнався, що стоятиме питання про його персональну відповідальність, тож вирішив діяти на випередження. Підготувавши доповідну записку з цього питання на ім’я В. В. Щербицького, вже майже вночі він викликав офіцера зв’язку і наказав йому на завтра, до 12 години, доставити пакет у Крим. Офіцер намагався пояснити, що до вказаного часу не зможе впоратися із завданням, посилаючись на відсутність потягів та літаків. Але слова першого секретаря обкому: «Капітане, ти хочеш достроково стати майором?» — подіяли на нього краще за будь-який аргумент.

    Наступного дня вже об 11 годині В. В. Щербицький отримав пакет і зателефонував Владиславу Петровичу. Вони порозумілись, і питання про порушення державної дисципліни Харківським обкомом партії, а фактично про відповідальність В. П. Мисниченка, було знято з розгляду. А капітан достроково отримав звання майора.

    — А син у Підгорного був розумним хлопцем, — вів длі Владислав Петрович. — 1972 року на базі філіалу Інституту технічної теплофізики створили Інститут проблем машинобудування і він його очолив. От тільки помер, на жаль, рано.

    Сам М. В. Підгорний став другим, а потім і першим секретарем ЦК КП України. Після нього прийшов П. Ю. Шелест. А Підгорного Брежнєв забрав у Москву спочатку секретарем ЦК. Потім він став Головою Верховної Ради СРСР. По-моєму, він потрапив на своє місце.

    — Ні, не так. Його ще М. С. Хрущов забрав у Москву секретарем ЦК КПРС, де він опікувався легкою промисловістю. Не дуже він при ньому себе проявив, і Хрущов якось покритикував його: «Ось товариш Підгорний. Ми його витягли в Москву на велику посаду, а він як був цукровим інженером, так ним і залишився».

    То вже за Л. І. Брежнєва з 1965 по 1977 рік його обрали Головою Президії Верховної Ради СРСР.

    1977 року, коли прийняли нову Конституцію, М. В. Підгорного проти його волі змістили з посади й відправили на пенсію. Тоді ходив жарт: «Ви знаєте, за що Брежнєв відправив у відставку Підгорного? Відповідь: за “неБрежность”».

    А сам М. В. Підгорний так описував своє зміщення з посади і суміщення посад Брежнєвим: «Льоня поруч, все добре, раптом виступає із Донецька секретар обкому Качура і вносить пропозицію об’єднати посади Генсека і Голови Президії Верховної Ради. Я сторопів. Запитую: “Льоню, що це таке?” Він відповідає: “Сам не розумію, але, мабуть, народ хоче так, народ”».

    Відправлений на пенсію М. В. Підгорний намагався хоча б телефоном поговорити з Л. І. Брежнєвим. Йому відмовили: «У Леоніда Ілліча немає питань до Миколи Вікторовича». А тут і не було нічого дивного. Стаття шоста Конституції законодавчо закріпляла керівну і спрямовуючу роль КПРС, то їй і законодавчі важелі в руки. Проте не задумувались, що «один папа на два престоли» у майбутньому стане причиною великого безладу.

    Але мене цікавить інше. Цікавить так звана клановість у партії. Якою б ідеологією не прикривались, людина — істота стадна і найбільш впевнено почуває себе в своєму середовищі. У тому ж таки Інтернеті «наявні джерела дозволяють стверджувати, що лідером харків’ян та виразником їхніх інтересів на найвищому рівні влади був М. Підгорний. Завдяки його подачі та підтримці П. Шелеста відірвали від директорської роботи й допомогли зробити стрімку партійну кар’єру — від другого секретаря Київського міськкому до першого секретаря ЦК КПУ.

    …Харків’яни обстоювали ідеї децентралізації Радянського Союзу, розширення повноважень республік. Під час правління М. Хрущова вони брали активну участь у реалізації його задумів зі створення раднаргоспів, розширення повноважень місцевих партійних та радянських органів, спробі формування окремих управлінських структур для РРФСР (бюро, уряду тощо). Відповідальними за цей напрямок були В. Чураєв та В. Титов (перші секретарі Харківського обкому партії 1944–1950 та 1953–1961 рр.). Після 1964 р. група М. Підгорного спробувала провести через союзні органи рішення про надання Україні права самостійно заключати договори з іноземними партнерами. Це спричинило скандал на засіданні президії ЦК КПРС в серпні 1965 р. Прихильники Л. Брежнєва (дніпропетровці) та О. Шелєпіна (шелєпінці) спільно атакували харків’ян та примусили їх відмовитися від своєї ідеї».

     

     

    Просмотров: 214 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Январь 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    25262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии