Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Август » 26 » З дистанції часу. Частина 20.
    11:44
    З дистанції часу. Частина 20.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України.

     

    Про поле Куликове

    Уже біля залізничного вокзалу тролейбус наздогнав мітингувальників, які поверталися до Куликового поля, де на площі, біля будинку колишнього обласного комітету комуністичної партії ще від зими стояло наметове містечко. Звичайно, людей стало значно менше, ніж було біля Дюка.

    Того дня все скінчилося більш-менш спокійно. Я тоді достеменно не знав, але неважко здогадатися, що все це було підготовкою до серйозніших дій. Тепер ми про них дізналися і, завдяки телебаченню, дізналися дуже добре. Другого травня Одеса відчула щось близьке до жаху. Лише він дав зрозуміти те, що відомо з давніх-давен: хто грається з вогнем, той першим і обсмалиться.

    Справді, не відають, що коять. Як тут не згадати діалог зі знаменитої «Похвали Глупоті» Еразма Роттердамського:

    — А що жене туди безліч інших людей?

    — Глупота, якщо не помиляюсь.

    — Отже, я не один пошився в дурні.

    — Так чого ти там шукав?

    — Біди на свою дурну голову.

    — Та її тут — хоч греблю гати.

    Я не очевидець тих подій, тож їхні наслідки бачив лише на телевізійному екрані. Але й від цього свідомість тремтить від страху.

    Мені, колишньому слідчому, за службовими обов’язками доводилося з’ясовувати обставини смерті людей як з природних, так і з причин злочинних дій. Дивлячись новини, співчував слідчим, які працювали на тому згарищі трупів, а ще більше замислювався, оцінюючи, чого варті ще не охололі тіла.

    Пролита кров — це той засів, урожай від якого пожинають найраніше. Перша кров, як це часто буває, не зупиняє, а лише вимагає крові за кров. Лише тоді, коли ховають, коли жертви відчутні, коли, стоячи над викопаною могилою, відлуння грудки землі, у прощанні кинутої на домовину, гулко відбивається в свідомості живих, вертає до холодної, тверезої свідомості й ніби запитує: за що, навіщо ця війна?! Вона ж ніколи не повертає того, що забирає!

    А те, що йде війна, вже не потрібно нікому пояснювати. Йде неоголошена війна, йде вторгнення — як росіян, так і чужоземних найманців зі зброєю сусідньої держави. Незвична війна, у якій дуже часто не знаєш навіть втрат ворога, але можеш точно щодня підраховувати свої. Та й події тепер розгортаються так, що кожного дня треба чекати несподіванок, і зберегти цілісність держави можливо тільки завдяки миттєвим, рішучим і часто жорстоким заходам, які виправдовує необхідність.

    Сумно усвідомлювати, але виходить, що є два табори українців, а отже, й дві України. А може, не дві, а навіть більше? Чому до сепаратистів пішли переважно ті, кому найменше давала власна Батьківщина, і які самі створювали в ній усе? А ті, хто багатів з їхньої праці, заховалися і лише зрідка проголошують про свій патріотизм, чекаючи, чия візьме. Вони всім натішилися, всім переситилися і люблять владу й гроші тільки задля самої влади і самих грошей. Залякати таких марна спроба — вони доводять будь-яку божевільну ідею до кінця, тасуючи карти у своїй фінансовій і політичній грі. Всі наші розумні розмови про духовність, про примат моральності, здоровий глузд для них — нісенітниця, дурниця! Людські жертви та горе людей для них ніби не існують. Це тиранія сильних і безсилля слабких. Хоча справжні розміри багатства олігархів таємниця, все ж про нього і баченого на видноті досить (бо цього ж не сховаєш!), щоб обурювати всю країну.

    Радянська пропаганда, та й не тільки вона, завжди наголошувала на тому, що рушійною силою історії є народ. І в Конституції України записано — джерелом влади є народ. Тут я дозволю собі навести і використати поряд зі своїми роздумами рядки з роману Томаса Манна «Доктор Фаустус»: «Для тих, хто любить називати речі своїми іменами, в самому слові й понятті «народ», завжди є щось архаїчно обачне, і він знає, що коли масу підбивають на лихі, ретроградні вчинки, її величають лише «народом». Що тільки на наших очах і не зовсім на наших очах не робили в ім’я народу такого, чого б, мабуть не зробили в ім’я Бога, ім’я людства чи в ім’я прав! Але народ таки дійсно завжди залишається народом, принаймні в його структурі є певний архаїчний шар…»

    Слово «архаїчний» слід розуміти, як такий, що вийшов з ужитку, не відповідає сучасним вимогам. Інакше чим можна пояснити, що значна частина народу вірить у Бога, а йде голосувати за комуністів та підбурених ними сепаратистів?!

    Виборювали, виборювали віками омріяну незалежність, і коли вона вже у наших власних руках, коли її потрібно розбудовувати до рівня світових держав, кидаємось, як горобці на полову, піддаємось ідеї федералізації. І, для мене це безперечно, як підступно вміло вона була запущена нашим «доброзичним» сусідом, котрий органічно не сприймає нашої самостійності. Не сприймає так, що пішов на нас війною, яку, на думку тих, хто не в тім’я битий, у нинішніх світових реаліях уже не можна виграти. І пішов не без підготовки. Він, мов мисливець, підкрадався все ближче. Спочатку залякали народ «фашизмом», і наша ж влада постаралась якомога дужче роздути цю історію. Не пройшло. Згадали, що є «бандерівц»і, — і східняки та Крим купилися на це. Про російський народ нема мови. Він настільки зомбований антиукраїнською пропагандою, що, погоджуюся з вичитаним в Інтернеті: «якби Путін почав запевняти свій народ, що земля не кругла, а плоска, його б підтримали шістдесят відсотків населення».

    Я кажу про народ, але такий прадавній, щиро народний шар є і в самих нас, і, як чесно признатися, я не вважаю, що всі політики завжди це усвідомлюють, кидаючи, як пробні кульки, «мовне питання» чи «федералізацію». А хіба на світі є хоч одна проста дорога? Дивно, що люди, котрі піддалися на заклики йти, достовірно не знаючи куди, завжди намагаються й інших звабити на свій шлях. Не всім на тому шляху добре йтиметься. Тож треба радше стримувати, ніж підштовхувати.

    Тут, по-моєму, може допомогти лише література, що вчить гуманізму, проголошує ідеал вільної, досконалої людини. Але, як відомо, те що вражає примхливі душі письменників, не завжди хвилює широке коло читачів. Все це значно важче, ніж думають! І як сильно про це каже Ліна Василівна Костенко:

    Прости мені,

    мій змучений народе,

    що я мовчу.

    Дозволь мені мовчать!

    бо ж сієш, сієш,

    а воно не сходе,

    і тільки змії кубляться й сичать.

    Всі проти всіх,

    усі ні з ким не згодні.

    Злість рухає людьми,

    але у бік безодні.

    Люди! Люди! Де ваш розум? І що найгірше: «кричиш, б’єшся головою об стіну, та ба — людської байдужості не зрушиш, не проб’єш. Сьогодні ти кричиш, і люди, може, навіть прислухаються до тебе, та завтра, заклопотані власними проблемами, вже нічого не пам’ятають. Адже у всіх скільки сьогоднішнього клопоту».

    Продовжу словами Пантелеймона Куліша з його «Чорної ради»: «Так робить тільки, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тіла ближче».

    Саме таке загальне безглуздя здатне навіяти письменникові думку про марноту літературної праці. І як легко можна зруйнувати життєві цінності, що їх довгий, післявоєнний час, вважали недоторканими! У часи історичних потрясінь, а ми саме в такий час живемо, такі вартості, як правда, воля, право, розум і навіть мир, значно втратили силу і їх ніби відкинуто чи принаймні їм надано зовсім іншого змісту. Тут і війна називається якоюсь «гібридною», але марно сподіватись, що більшість залишиться в ролі того, хто хоче пересидіти цю війну в запічку.

    А щодо політиків, то їм потрібно озиратися не на архаїчні, а саме на здорові сили народу. Бо, примушуючи народ шукати так званої правди, вони свідомо відводять його від еволюційного шляху розвитку, штовхають на революційний, який здебільшого лише руйнує, а не будує.

    Я теж задумуюсь: а чому ж так? Мабуть, тому, що саме на політику найбільші сподівання і найбільші розчарування. Одні всі нові ідеї сприймають радісно, а інші — агресивно. Але політики завжди розбурхують іскри надії, що цей крах ще не повний.

    Саме в надії на політику люди бачать життя кращим, яким воно повинно бути в дійсності, але існує тільки в уяві. Світ реального й ідеального не відповідають один одному. І не кожен знає, як і взагалі чи можуть відповідати. Люди намагаються зрозуміти це, але розгублюються й не можуть збагнути цієї невідповідності. А політики постійно кличуть їх до боротьби за світле майбутнє, яке так і не приходить. І чому кличуть? На це питання дав відповідь мій однофамілець Микола Васильович Щербань. Публіцист, він у 1870-х роках був кореспондентом газети «Голос», в якій публікувалися його «Листи з Парижа». «...візьміть просто більшість хорошого робітничого населення. Гнів у ньому закипає не з пригнічення, не з утисків, не через недосконалість законів і урядових ухилень від необхідних реформ: Ні, — через питання: кому правити?» А ті, хто прагне правити давно, за висловом Е. Роттердамського в його «Похвалі Глупоті», впевнилися, що «…за допомогою певних дурничок можна, виявляється, легко приборкувати цього величезного й могутнього звіра, ім’я якому — народ».

    За бажання та наявності фінансування це дуже легко робиться. Спершу одних чимось заохочують. Потім багатьох збивають з пантелику засобами масової агітації, бо завжди є такі, які чимось зомбовані, інші нічого не знають по суті й беруть участь у таких акціях, не розуміючи, що їх просто використовують.

    Люди йдуть за гаслами політиків, але знову — розчарування, знову руйнуються наміри. Навчені минулим досвідом, розсудливі люди відчувають, що саме в політиці криється недосконалість і зло, тому й так «у багнети» агресивно сприймають високі слова, зухвалі думки та наміри, що народжуються в гарячих головах. Для них насамперед — спокій, бо тільки в спокої можна робити добрі, надійні справи. Ось чому краще за все для них було б, аби все залишалось, як воно є. Все, що виходить за рамки звичного, розсудливого життя, це зло. Вони ніби нутром відчувають, що спровоковані вуличні безпорядки, якщо їх не локалізувати — ведуть до війни. І в нашому випадку так і сталося. Сьогодні ми бачимо, як це все переросло у війну.

    Війна в країні, а право мовчить, не дає відповіді як бути, чому не оголошується воєнний стан? Так війна у нас чи ні? Право так і не дало відповідь. Бо сказати офіційно: «Війна!» — це вже юридичний термін і з нього випливають усі подальші дії. В першу чергу це оголошення війни та воєнного стану. Одразу виникають питання міжнародного права — хто кому оголосив? А ми що, готові перші оголосити війну Росії? Вона на це й сподівається, провокує нас. Ми тільки можемо звернутись до всього світу з поясненням, що проти нас іде агресія колишньої братньої держави. А що зостається робити Росії, як не оголосити про свою непричетність до цієї агресії, що у нас іде громадянська війна, викликана незаконним відстороненням від влади Януковича, що це не зміна влади, а державний переворот. І багато росіян вірить цій брехні.

    Але одразу виникає запитання: а президент Янукович, дотримуючись норм закону, грабував свій народ? У народу після розстрілу «Майдану» була можливість законно змінити його владу? Ні, неможливо, бо базувалась вона на «підвалинах прадавньої брехні».

    Це слова не мої, вони належать людині славетній: я знайшов їх у творі Анатоля Франса «Погляди пана Жерома Куаньяра», герой якого «все піддає тверезому і безжальному суду розуму». Дозволю собі використання висловів з твору. Адже читання — це і пошук відповідей на питання, які тобі ставить життя. Відповідей на те, що тобі начебто було зрозумілим і добре знайомим, проте, сам ти не одразу міг їх так лаконічно сформулювати.

    Він висловлює думку, що «в історії не знайдеш жодної епохи без революцій, братовбивчих війн, повстань, породжених жорстокістю правителів, і я навіть не знаю, що в наші часи більше вражає: чи безсоромність правителів, чи терпіння народів», котре лопається лише тоді, коли «правлять так погано, що, здається, гірше вже нікуди».

    Болить, що за два десятиліття омріяної віками незалежності «чомусь завжди ставалося так, що після поганого до влади приходив ще гірший…, справи були в занепаді», бо «державні пружини…, або ослабли, або були перекошені. /…/ І після кожної такої зміни одні присягалися, що все пропало, а інші — що все врятовано».

    А ми ж після розвалу СРСР ніби правильно, за демократичними стандартами, які визнавали міжнародні організації, обирали владу?

    Що тут сказати? Стандарти правильні, але наш виборець не вміє ними користуватися, бо «він спирається на вбогість і недоумкуватість людську, а це підвалини, яких ніколи не бракуватиме. /…/ Ми про це зовсім не думаємо, але настає день, і люди /…/ дивом дивуються, дізнавшись, якими довірливими, недалекоглядними були». Проте, «марно винити людей в тому, що вони аж ніяк не набралися філософської зневаги до самих себе».

    Наведу в оригіналі підслухане в Одесі:

    — Почему так заинтересованы в выборах? Все занимаются только выборами.

    — Каждый хочет иметь своего кандидата в надежде, что когда станет свой, они будут меньше переплачивать.

    — Ну и как вам это нравится?

    — А почему вы думаете, что это мне должно нравиться? Мы, что не видели этих виборов? Снова будем голосовать и будет, как и до этого. Я свою соседку, ей 75 лет, спрашиваю:

    — За кого вы голосовали?

    — За Януковича!

    — Почему?

    — Красавец, — отвечает. Ей, в её годы, ещё нужен был красавец! Так она поимела такое счастье! И нам досталось. Тепер она рассердилась на него за то, что тот, возвратив старую Конституцию, всех обманул, наворовался и убежал.

    Те, що колишній Гарант утік, саме по собі не є злочином тому, що на той час йому ще не було винесено підозри про його вчинення. Проте, якщо юридично втечу не можна назвати злочинною, то ганебною — найбільш вдало. Своєї ганьби він вже не згладить. Про це йому нагадав Президент Білорусі О. Лукашенко, який переконаний, що попри все той мав «залишатися зі своїм народом, а не тікати».

    Можливо, Янукович опублікує мемуари, як він тікав з України і як залишив нам «два зловісних дарунки — війну і податки».

    Мене турбує інше. Ніяк і досі не можу зрозуміти, чому народ обрав Президентом України аж двічі засудженого? Чому повірив, ніби він стане шанобливою людиною? Де ж пак! Він готувався стати Гарантом наших прав, як злодій готується стати чесною людиною, коли здобуде можливість пожити в розкошах на вкрадені мільйони. Він перше своє покарання відбував як неповнолітній. І, як писав ще давньогрецький філософ Арістотель (384–322 рр. до н. е.), учень Платона: «не має значення, роками молода людина, чи вона юна вдачею, бо не від віку буває цей недолік, а від того, що живуть по пристрасті і по пристрасті ж прагнуть усякої мети. Таким людям пізнання марне». Велика помилка — припускати, що злочинець зможе на якомусь етапі свого шляху зрадити самого себе й зробити бодай найменший крок, що суперечив би його натурі. «Оскільки людина, коли її не виховати в чесності з дитинства, від природи чесною не буває».

    Не розумію, «де їм у його діяннях примарилась велич? Адже іншого розуму, крім того, яким його наділила услужлива челядь, він ніколи не мав». Що він зробив такого важливого і чого він видався електоральній більшості чимось більшим, аніж простим злочинцем?

    Партії, яку йому вдалося згуртувати завдяки дисципліні та різними хитрощами, на кшталт «дійти» чи «почути кожного», вдалося тримати народ у невіданні того, що насправді діялося з бюджетом та позабюджетними коштами в країні. «Тут він дійсно виявив завзяття і спритність закріплюючи свій деспотизм». Державні гроші просто розкрадалися «сім’єю» та приближеними до неї, а також тими, хто бачив це, але мовчав, бо для них мовчання теж було золото.

    Справді, скільки лиха спричинили його улесливі прислужники, і якби народ тоді не ошукали, держава не була б у халепі, не була б у війні. А до цього йшло, бо: «Жорстокість, безглуздя й несправедливість, коли вони скрізь поширені і повторюються щодня, не так впадають у вічі. До них звикаєш».

    Та ми воюємо, захищаємо свою незалежність і, не оголошуючи війни юридично, перемогу в ній здобуваємо практично.

    Всі ми з надією на краще прогнозуємо майбутні обставини нашого життя. Але буття завжди тримає від нас у таємниці, чим скінчиться нині загрозлива і небезпечна для народу і держави ситуація. Велика дистанція лежить між тим, що хочеться, і тим, що стається! Тут можливі й допустимі тільки непевні тлумачення. Ну, а припустімо, бойовиків проженуть. Що дістанемо в обмін на свої мрії? Хто скаже, що з лихом ми цілком розквитаємось? Що ж буде простому народу тоді, невже знову все буде так, як і було? І тоді не мали великого статку і тепер, крім обіцянок досить-таки непевного майбутнього, не відчувається змін.

    У колі знайомих Харківської обласної організації спілки письменників говорив, що ось, мовляв, до чого призводять прорахунки влади, і почув у відповідь:

    — О, невже ви нас маєте за таких наївних? Не прорахунок, а саме точний розрахунок російської владної верхівки. Ми дорослі люди, і всі ці балачки про закон, права людини, федералізм, захист мови, демократію... Це залишіть для мітингів! Ми дорослі люди і можемо обійтись без цієї демагогії. Єдине незаперечне право, яке існує на світі, — це право сили. А сила — в цьому вже переконалися! — за нами. Україна наша, і це не влаштовує Росію. Кожна розсудлива людина повинна прийти до висновку, що Росія, хоч і не вичерпала свої сили, не самогубець. Вона не зможе перемогти Україну за матеріальної і моральної підтримки США та країн Європи, а тим більше протистояти НАТО. Путіну потрібно збагнути, що не можна ворогувати з усім світом, навіть якщо він захищає високі принципи «русского мира». Та й ми вже навчені.

    Як з цим не погодитись! Поділяю позицію газети «День», яка так оцінює ті події: «одеське спалювання» стало точкою біфуркації в українській кризі. (Дозволю собі пояснити читачам цей термін. Точка біфуркації — зміна установленого режиму системи.) Одразу після цих подій Україна була як ніколи близька до прямого російського вторгнення. Між 3 і 11 травня — датою «референдумів» на Донбасі — ми були максимально близькі до початку повномасштабної війни з Росією. Причому, якби не було подій 2 травня, загроза новоросійського сепаратизму продовжувала б нависати над Півднем країни так само, як і над Сходом. Дуже пасивно поводилося на той момент міське й обласне керівництво, й надто багато фактів свідчило про скупчення в Одесі значної кількості озброєних осіб, скажімо так, антиукраїнської політичної орієнтації. Безневинний, на перший погляд, табір прибічників «русского мира» на Куликовому полі був прикриттям для зовсім не безневинних громадян, готових виступити проти центральної влади зі зброєю в руках і підтримати можливу російську агресію.

    2 травня сталася акція попередження, а по суті багаторівнева спецоперація, всі закулісні таємниці якої розкриються хіба що в середньостроковій історичній перспективі. За тиждень до «апокаліпсису», що передбачався на 9 травня, в Одесі був завданий фактично превентивний удар по «колорадизації» Півдня. Ці події могли прискорити російське вторгнення, але в результаті мали протилежний ефект — зупинили його».

    Цілком зрозуміло, що влада пообіцяла наказати винних, щоб не кортіло нікому. Слушна чи помилкова думка — все одно я вважаю, що слідом за злочином повинна неминуче настати розплата. Але ми всі ж розуміємо, що час не повернеш, і результати розслідування мені, дещо знайомому з тим, як крутяться коліщатка механізму, названого правосуддям, не потрібно пояснювати. Добре знаю, що причина веде до наслідку, а від наслідку можна дійти до причини. На жаль, розглядати наслідки до вивчення причин — властивість нашого розуму. Жодні причини, навіть із тих, які однаковою мірою засуджує мораль і закон, не зможуть сповна ні пояснити дії влади, ні виправдати тих, хто йшов проти тієї ж влади. Це як замкнуте коло. Які б прізвища, на якому боці, наслідки чи причини не назвали. Тим більше, що слідство ведеться в умовах неоголошеного воєнного стану, коли кількість жертв лише зростає.

    Проте, не сумнівайтеся! Знайдуть найбільш активних учасників тієї трагедії, але це не заспокоїть громадської думки. Вона, як і в тих подіях, ще довго буде розділеною. Бо якщо від факту трагедії йти до філософського його осмислення, то винні ми всі, всією своєю посткомуністичною мораллю і способом вирішення проблем нового буття.

    Просмотров: 141 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Август 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии