Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Январь » 26 » З дистанції часу. Частина 3.
    22:27
    З дистанції часу. Частина 3.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

     

    В. М. Титов, «антипартійна група», та «Голубая лошадь».

    Якщо йти за хронологією, то після М. В. Підгорного з 1953 по 1961 рік першим секретарем Харківського обкому партії став Віталій Миколайович Титов. Він згадується в історії з подіями так званої чотириденної кризи в Президії ЦК КПРС (червень 1957 р.), викликаної спробою змістити М. Хрущова з посади Першого секретаря ЦК КПРС на засіданні Президії ЦК КПРС, коли той був з візитом у Фінляндії. Нібито В. М. Титов, будучи у якихось справах у Москві, написав заяву до Президії ЦК КПРС із проханням скликати позачерговий Пленум ЦК, на якому було розгромлено «антипартійну групу» в складі Георгія Маленкова, Лазаря Кагановича, В’ячеслава Молотова та «примкнувшего к ним Шипилова».

    Не думаю, що так вже випадково Титов опинився в той час у Москві і, ні з того ні з сього, написав таку заяву. Ну, просто, не вірю в такий збіг обставин.

    Владислав Петрович у своїх книгах, даючи характеристику В. М. Титову, зазначає, що той умів передбачати, а я б сказав простіше — «тримати носа за вітром».

    Покопався в Інтернеті і знайшов цьому підтвердження. У 1955–1959 роках завідувач Відділу партійних органів ЦК КПРС по РРФСР був колишній перший секретар Харківського обкому партії В. М. Чураєв (1944–1950 рр.). До речі, саме з ним пов’язують спорудження в Харкові Дзеркального струменя.

    Вказується, що він теж у червні 1957 року допоміг зірвати спробу зміщення М. С. Хрущова.

    Та залишимо ті події історикам, хоча вони цікаві самі по собі. Адже розсекречено «суворо секретний» протокол № 4, матеріали закритого листа ЦК «Про антипартійну групу», опубліковані спогади Д. Шепілова, Г. Жукова. Деякі дослідники навіть стверджують, що то була не «антипартійна група», а перший зародок опозиції в партії.

    У дійсності, як і попереджали Молотов, Маленков і Каганович, справа закінчилась новим культом особи — культом Хрущова. Точніше, за виразом поета Є. Євтушенка, «культом без особи».

    — Мене особисто, — провадив я далі, — В. М. Титов зацікавив тим, що за нього в Харкові набула розголосу так звана справа «Голубой лошади».

    — То було десь у 1957–1958 році, — підтвердив Владислав Петрович. — Я тоді ще не обіймав високих посад і до справи не мав безпосереднього відношення, але пам’ятаю, що комсомол громив ту «Голубую лошадь».

     

    Я відчув, що це було сказано з усмішкою, але з почуттям упевненості, ба навіть гордості за те, що було зроблено.

    — Нам про неї розповідали викладачі в юридичному інституті. Подавали це як розгром «тлетворного влияния Запада» на нашу молодь. Нібито там збиралися ті стиляги, про яких говорили: «Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст».

    Але Владислав Петрович не розвинув далі цієї теми. Проте, думаю, що вона зацікавить читачів.

    Тоді про цю справу не дуже багато говорили, а тепер у «всесвітній павутині» дізнався, що 1957 року, в час так званої «хрущовської відлиги», з півсотні прихильників нової моди зібралися біля пам’ятника Т. Г. Шевченку і заклали основу першої в СРСР неформальної організації зі своїм урядом, який очолив студент Політехнічного інституту Євгеній Гребенюк. Спочатку до цієї організації входила тільки «золота молодь», тобто діти високопосадовців. Але чутка про те, що там проходять цікаві й навіть пікантні вечори, притягнула багато молоді, і через рік біля фонтану «Дзеркальний струмінь» зібрався другий з’їзд стиляг, на якому було вже 800 делегатів. Проте влада не надала цьому належної уваги і спохватилася аж літом 1958 року, коли з боку Бєлгорода на центральну вулицю Харкова на великій швидкості в’їхав автомобільний кортеж із двох чорних ЗІМів у супроводі чотирьох «Побед» і шістнадцяти мотоциклістів у білих шоломах. У той час Хрущов практикував раптові поїздки в регіони. Подібно до Микити Сергійовича, кортеж студентів (батько одного з яких був міністром транспорту), увірвався до міста. Випереджаючи сирени, в обком полетіло повідомлення про те, що до міста несподівано прибув «сам». З обкому вискочив міліціонер: віддати честь. Задоволені своєю витівкою, діти високопосадовців проїхали через усе місто, зупинилися біля гастроному, де набрали продуктів для відпочинку на природі.

    Перший секретар обкому В. М. Титов, який стояв у резерві на підвищення до ЦК КПРС, розгублений від раптової появи «кортежу», доповів про подію в Москву. Почувши про таке, розлючений Хрущов дав команду покарати тих, хто так нахабно кинув тінь на партію і на нього особисто. Про вимогу Хрущова члени «Голубой лошади» дізнались уже наступного дня від дочок другого секретаря обкому і начальника відділу КДБ та вжили заходів до знищення компрометуючих матеріалів. Чиновники в першу чергу стали рятувати своїх дітей: синів спішно відправляли до армії, дочок примушували йти з повинною до КДБ. Та все ж КДБ хотів зробити показовий процес. Знайшли частину списку членів — більше п’яти тисяч студентів, карту намірів щодо зв’язків зі студентами країн Заходу й відрапортували «нагору», що розкрили центр антидержавної міжнародної змови щодо перетворення України в буржуазну республіку. Зчинили галас у радянській пресі, таврували ганьбою «лошадников», публікували викривальні вірші на кшталт:

     

    За спиной у комсомола

    Бьют стиляги в медный таз,

    Слышны звуки рок-н-ролла,

    И надрывно воет джаз.

     

    Размалёванные густо,

    Здесь на труд плюют, острят,

    Здесь — абстрактное искусство

    И разнузданный разврат.

     

    Слышен запах заграницы,

    И девицы, и юнцы —

    Голубые кобылицы,

    Голубые жеребцы.

     

    Проте «стиляг» взяли під захист радіо «Голос Америки» і Асоціація студентів США. Конгрес США оголосив їх дисидентами і виділив на підтримку двадцять мільйонів доларів, але Центробанк СРСР відмовився відкрити рахунок. Справа пішла на спад. Кадебісти запропонувати Гребенюку відмовитись від заокеанської допомоги, інакше їх будуть судити як західних агентів, як лідерів нелегальної антирадянської організації. Той погодився відмовитись від доларів, батькам оголосили догани, «розкаяних» поновили у вузах. Проте Гребенюка і Розова засудили до 3,5 року позбавлення волі, ще шістьох членів організації до менших строків за хуліганство та порнографію.

    А щодо В. М. Титова, то він у 1961–1965 роках був завідувачем Відділу ЦК КПРС, одночасно з 1962 року — секретарем ЦК КПРС. У 1965–1970 роках — другим секретарем ЦК Компартії Казахстану. З 1971 року — першим заступником постійного представника СРСР у Раді Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Помер 1980 року, похований у Москві.

     

    Про справу М. Т. Терещенка

     

    — Владиславе Петровичу, хочу у вас запитати про справу Миколи Тарасовича Терещенка — першого секретаря Великобурлуцького райкому партії. Лише із здобуттям Україною незалежності за ініціативою і клопотанням депутата Верховної Ради В. І. Коржика він був помилуваний Президентом України. Невже вам невідомі подробиці цієї справи?

    — Як мені пам’ятається, його звільнили з посади першого секретаря формально за власним бажанням. У його районі виявили багато зловживань, пов’язаних із сирзаводом. Почали розслідувати справу і з’ясувалося, що йому голови колгоспів на день народження подарували килим розміром два на три метри і телевізор. Гроші на ці подарунки вони витратили не свої, а колгоспні. Йому й «пришили» це діло. Це десь згадується у справі чи ні? Хоча за нинішніми мірками це й не подарунок.

    — Ні, не згадується, ні в обвинувальному вироку, ні у вироку суду, які я бачив, цього не було.

    — А ось я чомусь запам’ятав цей факт, принаймні так мені доповідали. Наскільки мені відомо, арештували його не з посади першого секретаря, а вже через деякий час після звільнення, тому подробиць цієї справи я не знаю.

    — Але справа і проти колишнього першого секретаря райкому не могла пройти повз обком партії, без розгляду як мінімум у відділі адміністративних органів.

    — Відділ адміністративних органів тоді безпосередньо підпорядковувався другому секретареві обкому Парамонову, і я не згадаю, щоб ми якось безпосередньо вирішували його долю щодо арешту.

    — Микола Тарасович розповідав, що він дружив з Парамоновим. Каже, нібито йому обіцяли, що виведуть зі справи.

    — Як? — здивовано скинув бровами співрозмовник. — І Парамонов його не захистив? Я тоді був віддалений від цього. А Парамонов відав адміністративним органами, але він мені не доповідав, як усе починалось. А коли вже почали притягувати й пішли судові справи, аж тоді мені доповіли. Нічого особистого проти нього я не мав. Вважав його здібним керівником, за нього район зростав, розбудовувався, займав передові місця в області.

    — Почалося все з найманих бригад, які оформлялися як такі, що нібито працюють на заводі з ремонту техніки. Безпосередньо це була відповідальність голови райвиконкому Б. М. Гербіна.

    — А Гербіна не зачепили?

    — Спочатку йшлося і про Гербіна, та його якось вивели зі справи, і він відбувся лише звільненням з посади...

    — Зрозуміло, потім стали перекладати вину на райком. Це й тоді було, а тепер і поготів, усіх собак на партію вішають.

    — Терещенко стверджує, що нібито вам сам В. В. Щербицький дорікнув, мовляв, як же це ви допустили арешт першого секретаря райкому партії?

    — Ні, на цю тему розмови не було, і його арешт і засудження пройшли без особливого громадського розголосу, цього не афішували. І щоб там Микола Тарасович не думав, а я, в усякому разі, себе винним перед ним не вважаю. А ви нагадайте мені, хто прийшов на його місце?

    — Анатолій Олександрович Грицишин, який до того працював другим секретарем Золочівського райкому партії.

    — Пригадую, нещодавно на ювілеї юридичної академії я його зустрів. Не змінився. І як вам з ним працювалося?

    — Нормально. Я хоч і не мав досвіду прокурорської роботи, все-таки бачив, які стосунки складалися між прокуратурою, судом, міліцією і першим секретарем Чугуївського райкому партії Василем Івановичем Лапшиним. Там я працював слідчим. Я бачив, який стиль керівництва був у Василя Івановича.

    — Він був порядною людиною, досвідченим, рівним у відносинах з усіма керівниками.

    — У той час я не мав відношення до партійних справ, та все ж був секретарем партійної організації суду та прокуратури і бачив стиль роботи.

    — Він не давав волю язику, не підвищував голосу, був спокійний...

    — Я бачив, що він дійсно вміло керує районом. Воно ж видно, чи партійний керівник тільки представляє владу, чи таки щось робить. Він був на своєму місці. Мені імпонувало те, що він фронтовик і з 1961 по 1983 роки, очолюючи районний комітет партії, зміг перетворити Чугуїв у сучасне місто. І за показниками сільськогосподарського виробництва район не пас задніх в області.

    А у Великобурлуцькому районі склалася своя специфіка. Засудили не лише М. Т.Терещенка, а й управителя банку, голову райспоживспілки, чотирьох керівників господарств, не кажучи вже про бухгалтерів, працівників торгівлі. Взагалі стояло питання про притягнення до кримінальної відповідальності більш як шістдесяти осіб. У районі практично змінили все керівництво. Звичайно, мені потрібно було налагоджувати нормальні зв’язки з першим секретарем.

    Десь через кілька місяців роботи я сам запросив першого секретаря райкому партії А. О. Грицишина на зустріч. У хорошому місці, на природі. В неформальній розмові я йому сказав: «Ми обидва нові люди в районі. Перебуваємо на таких посадах, що, коли захочемо, то зможемо знати один про одного все. У вас партійні працівники та керівники господарств, які першому секретарю можуть розповісти все про діяльність прокурора і прокуратури. Вона не може бути закритою. Проте, у мене нагляд за роботою міліції і певні можливості збору негласної інформації про будь-кого в районі. Допускаю, що вони можуть надавати інформацію і вам, і мені, як кажуть, працювати на «обидві розвідки». Ми нові люди в районі і нам нічого ділити. Я пропоную нормальні і службові, і товариські відносини. Якщо виникає якесь питання, будемо вирішувати його не через посередників і не з позиції своїх повноважень, а при особистих зустрічах, не виносячи їх без особливої потреби на широкий загал. У кожного з нас свої службові обов’язки і давайте їх виконувати виважено, з повагою і пошаною до посад і один до одного». Він погодився. А ось В. О. Кур’янов, коли став представником Президента України в районі, тобто першою особою в районі, був не з таких...

    — Років десять тому я був у нього на дні народження. Їздив разом з Тяглом, головою обласної ради. Кур’янова я знав, коли він ще головував у Первомайському районі. Він такий, як би сказати, — революціонер по натурі. Коли в 90-х розпочиналась уся ця «демократія», то він виступав за збереження ролі комуністичної партії і СРСР.

    — Який він революціонер, мені відомо більше. Він діяв і як підпільник. Україна вже проголосила Акт про незалежність і в селі Червона Хвиля на сільській раді вивісили жовто-блакитний прапор. Проте вночі його зняли. Патріотично настроєні активісти прийшли до мене в кабінет і сказали, що у них є дані про те, що прапор зняв працівник міліції. Я почав перевіряти і вийшов на того працівника міліції. Він з переляку розповів, що не знає, якому Богу молитися. Мовляв, зняти прапор йому дав указівку Кур’янов. Я не став «роздувати» цей випадок, просто прапорів більше в районі не знімали. А щодо партійності, то після КПРС він був майже в усіх партіях, які були при владі.

    На час тієї розмови Віктор Омелянович ще був, та невдовзі полишив цей світ. На сороковинах, за поминальним столом я сказав, що не схвалював його методів керівництва і що про це відкрито пишу у своїх книгах. Та мене зворушило, коли на святкуванні 90-річчя створення району він сам підійшов до мене і сказав: «Дмитре Івановичу, вибачте, коли щось між нами було не так». Я йому відповів: «Вікторе Омеляновичу, ми не були з вами друзями в широкому розумінні цього слова, але й недругом вас я ніколи не вважав. Ми різні за поглядами і у нас у кожного в районі була своя відповідальна робота. Я притримуюсь у житті принципу, що всіх зробити друзями неможливо — досить, щоб вони не були ворогами. Для мене немає людей, яких я ненавиджу, є такі, яких ні за що любити. Своєю посадою щодо вас я не зловживав. А ваше вибачення приймаю».

    З цього я роблю висновок, що він не держав камінь у пазусі.

    Там же зустрів А. О. Грицищина: він розповів, що паралельно з поданням про дачу згоди на притягнення до кримінальної відповідальності депутатів районної ради слідчий Мачульський подав інформацію до районного комітету партії про виключення їх із лав КПРС. Це цікаво. А така практика дійсно була. Грицишин каже, що в довідкових матеріалах наводився просто набір навіть не доказів, а майже анонімок на керівників господарств, написаних коханками, водіями, недругами. Він не давав згоди. Воно ж і справді: подайте постанову про притягнення як обвинуваченого, потім будемо вирішувати.

    — Ви знали директора заводу «Електроважмаш» Григораша? — запитав потому Владислава Петровича.

    — Так, знав, хороший був керівник.

    — У своїй розповіді про розслідування справи проти нього М. Т. Терещенко згадав і те, як його намагалися обвинувачувати в тому, що нібито він дав указівку голові райспоживспілки Капузі, і той безоплатно передав Григорашу шубу для дружини. Ви пам’ятаєте ті часи дефіциту, коли все треба було «діставати». Так от, Григораш по своїх каналах зв’язку дізнався, що для Великобурлуцької райспоживспілки виділили кілька жіночих шуб. Зателефонував М. Т. Терещенку і попрохав того допомогти придбати одну шубу для своєї дружини. Терещенко в свою чергу дав розпорядження голові райспоживспілки, щоб він, коли отримуватиме шуби з бази облспоживспілки, одну передав Григорашу. Той так і зробив. Терещенко вважав, що Григораш гроші за шубу передав голові райспоживспілки. Але на слідстві голова райспоживспілки стверджував, що шубу передав Григорашу безоплатно і що таку вказівку йому дав перший секретар райкому партії. Терещенко розповідає, що слідчі взялися досліджувати цей епізод. Викликали на допит і Григораша. Під час розслідування Григораш поїхав у Москву на нараду до свого міністерства, там йому дали прочуханки, і він… помер.

    — Так, помер, у Москві просто на вулиці.

    — Терещенко висловлює припущення, що його смерть могла статися і під впливом подій у цій справі. Чи вам було щось відомо про проходження Григораша, я висловлюсь мовою слідства, як «фігуранта» у справі Терещенка.

    — Ні. Про якісь «копання» чи докази проти нього мені не відомо. Ми цих питань не розглядали.

    — Я чому про це згадую? Тому, що після смерті Григораша цей епізод з обвинувачення Терещенка виключили, у матеріалах обвинувального висновку і вироку у справі його немає. Це вже був 1986 рік. Партія втрачала вплив на правоохоронні органи, і вони самостійно, без узгоджень з партійними органами проводили свою політику. Та й взагалі вважаю: якби всі зусилля, витрачені у нас на боротьбу з нетрудовими доходами, були спрямовані на створення нормального господарського механізму, ми були б процвітаючою державою. Та тоді засекречували свою відсталість, щоб приховати від потенційних суперників міру нашої некомпетентності, як у цьому, так і в інших питаннях.

    — А ви б його захистили, якби були тоді прокурором?

    — Відверто сказати, ні, повністю не зміг би…

    — От бачите. Я тридцять п’ять років працював на керівних посадах. Другим секретарем міському, другим та першим обкому. Справді, одного Терещенка піймали, більше не було випадків. Тому це явище не масове. Він у лайно попав, так його ще потім виручав Мисниченко. Та навіщо потрібно? Сидів там, наживався на сирах… А що підносив сири працівникам обкому та іншим, то все маячня. Він ображена людина. Він що завгодно скаже вам, а ви вірите йому і пишете.

    — Я не заслуговую цього докору, і не можу уявити собі, щоб ви з вашим розумом іще не розгадали мене. Гадаю, що зміг би заперечити, але для того, щоб відповісти рішуче на все, треба посадити вас обох один проти одного, вислухати і стати неупередженим суддею. Проте впевнений, що в кожного з нас буде своя правда. У мене — моя. Вона в об’єктивності. Я ж не вигадую сюжет вашого і його життєвого шляху. Ви обидва мені про той шлях розповідаєте.

    Зрозумійте, я і в книзі писав, і багато розмовляв з прокурорськими працівниками про цю справу. Вони погоджуються, що засудження його за хабар, а це найважча стаття обвинувачення, незаконне. Якби від мене залежало, то я б ніколи не дав би санкції на його арешт, маючи такі сумнівні докази. Адже, як кажуть, «на грошах» його не впіймали. Як можна було судити за статтею про хабарництво лише на підставі заяви, що рік тому він отримав гроші за сприяння у виділенні земельної ділянки під баштан для вирощування кавунів та динь? За відсутності основного доказу — грошей це, щонайбільше, можна було б кваліфікувати як зловживання службовим становищем. Між санкціями цих статей дуже суттєва різниця у строках покарання.

    А щодо того, що одного Терещенка піймали, то тут ви мене не переконаєте, я цей бік життя промацував власними руками. Ви говорите про це так, ніби я нічим іншим не займався і нічого про це не знаю. Для більшості це незнайомий бік життя, але я знаю його за двох. Слідчо-прокурорські посади давали можливість усе бачити, і до того ж добре бачити. Бачити і те, що не доходило до суду. Те теж потрібно було сприйняти й обдумати.

    Доречно згадати слова одного прокурора про те, що не треба було забувати, «де ми на партійному обліку стояли».

    Я намагаюсь дивитись і писати про той час ніби відстороненим поглядом. Не намагаюсь уперто когось у чомусь переконати і скажу, що й у районі, де М. Т. Терещенко працював, погляди на його засудження неоднозначні. Він і сам визнає, що мав не характер не мед. Був жорстким керівником, тримав усіх у кулаці. Але, коли дивитися на все з дистанції часу, то що переважає? Переважає все-таки те, що він чи за його керівництва було зроблено. І ось тепер народ бачить, що практично за нього район найбільше розбудовувався.

    — Не було б його, то все одно будували б.

    — Я з цим не погоджуюсь.

    — Політика тоді була така, виділялось багато коштів на капітальне будівництво і на соціальні питання та поліпшення добробуту населення. Це була політика партії.

    — Те, що така політика була, я не заперечую. Питання в тому, як вона виконувалася? Кошти виділялися, але за них було б побудовано десь лише чверть того, що за нього з’явилося в районі. Все те, що побудовано поза планом, за так званою господарською ініціативою, побудовано завдяки таким людям, як він. Ви ж самі визнаєте, що навіть виділені на будівництво різних об’єктів кошти не завжди освоювалися. Це добре розуміли ініціативні люди, такі, як Терещенко. Партія, коли її правляче становище похитнулося, не змогла реально оцінити ситуацію в країні і приписувала їм усі смертні гріхи. Це дає мені досить підстав, аби хоч трохи виправити викривлену думку публіки щодо нього. Як автор, я визнаю за читачем цілковите право судити вже не Миколу Тарасовича, а мій твір.

     

    Перша зустріч, хоча я йшов на неї без заздалегідь підготовлених запитань, на мій погляд, вдалася. Владислав Петрович дуже здивував мене. Хоч і скупо, лаконічно, та все ж висловив свій погляд, оригінальну думку, змалював людей і обставини з несподіваного боку. Розмова тільки розбудила в мені цікавість, але не задовольнила її.

    Люб’язно попрощавшись, ми домовились про нову зустріч.

     

    Роль пропаганди

     

    У книзі Владислава Петровича є фотографія, де ще 1987 року він з начальником міліції області О. М. Бандуркою відвідали Курязьку виправну колонію, в якій відбували покарання засуджені до позбавлення волі неповнолітні. Ця тема мені близька, бо більше п’яти років працював старшим помічником і слідчим Харківської спеціалізованої, у просторіччі «тюремної», прокуратури.

    Дані про кількість людей, утримуваних у тюрмах та колоніях, були засекречені. 1986 року серед призначених прокурорів районів разом зі мною був і харківський прокурор з нагляду за виправно-трудовими установами Леонтій Григорович Кучура. Якось він приїхав до мене в район і запитує, скільки жителів у моєму районі. На той час було їх близько 34 тисяч, і я назвав йому цю цифру.

    — Та в мене у «тюремній» прокуратурі під наглядом більше засуджених, ніж у тебе в районі, — сказав прокурор.

    Ось і думайте про соціальні гарантії та переваги соціалізму, бо до комунізму, ми як не намагалися йти, — не дійшли. Тодішня влада не панькалася з тими, хто не відповідав моральному кодексу будівника комінізму (шановний читачу, даруй за відступ. Випадково на клавіатурі у слові «комунізм» замість «у» набрав «і». Але якщо вдуматись, то тут помилка за Фрейдом!), і ніби підтверджувала, що люди діляться на дві частини: ті, які сидять у тюрмі, і ті, які повинні сидіти в тюрмі. Цей карально-виправний заклад, що існуював з давніх-давен, мав би дбати про те, щоб злочинці, звільнені з тюрми, не ставали більше на хибний шлях. Але з тих, хто раз побував «у місцях, де Макар телят не пас», ой яка велика частина знову «бачила небо в клітинку». Бо, щоб мені не говорили, а тюрма «не лічить, а калічить».

    Тогочасна партійна пропаганда була єдиною, яка системно діяла на людей. Але, хоч як старалися партійні пропагандисти, значна частина не знала навіть загальновідомих фактів. Заступник начальника тієї ж Курязької виправної колонії з виховної роботи розповів мені один випадок. Не знаю, чи на час з’яви тієї фотографії у книзі, була там, а за моєї пам’яті точно була алея з портретами «Ними пишається комсомол!».

    Прибув новий етап, і він, як замполіт, проводячи «вихованців» біля стендів, пояснює:

    — Це Валя Котик — піонер-герой, юний партизан-розвідник; це Володя Дубінін — партизан-герой, Олег Кошовий, один із керівників підпільної організації «Молода гвардія» у місті Краснодон, Луганської області.

    Новоприбулі понуро слухали розповідь. Ці, знамениті у нашій молодості прізвища, не викликали у них емоцій, на які розраховував замполіт.

    — А ось і відомий усьому світу Юрій Олексійович Гагарін!

    — Що, також тут сидів? — запитує один із неповнолітніх злочинців.

    Як на мене, то тут і сміх, і сльози з приводу комуністичної пропаганди. Біда в тому, що її наслідки відчуваються й досі. Це як у біблійній притчі: «Дерево пізнається по плодах його». Нещодавно в «Однокласниках» побачив викладене фото із щоденника сучасного школяра. Там червоним чорнилом зроблені записи вчительки для батьків:

    «Намалював статевий орган на класній дошці. На другий день: кричав: «Ленін живий!», на третій: «Продам однокласника в рабство!» Називав учителя французької мови — падлюкою. Весь урок гигикав над словом «Многочлен».

     

    При черговій зустрічі з Владиславом Петровичем я сказав про те, що недавно переглянув фільм «Собаче серце», і чогось у мене таке враження, що саме цей фільм ударив по всій радянській ідеології.

    — Там же події одразу після революції, — підхопив тему Владислав Петрович.

    — Події там після революції, але фільм вийшов у період горбачовської перебудови, і всі ті ідеологічні нашарування посипались. Чого варті слова професора Преображенського і його асистента: «Не читайте комуністичних газет, особливо перед їдою! — Так інших же немає...»

    — Я не пам’ятаю, — спокійно, як про щось незначне, відказав Владислав Петрович.

    Далі про фільм ми не говорили, але мимохідь кинута фраза «не пам’ятаю» часто розкриває суть. У мене склалося враження: він не вважав, що це бомба під ідеологію. Цей фільм бачило багато людей, але далеко не всі роздивилися справжню суть. Навряд чи партійна верхівка, до якої і він належав, усвідомлювала, що час їхніх перемог у свідомості, завдяки масованій пропаганді переваг соціалізму, минувся. Спершу про це шепотілися нишком, на кухнях, згодом заговорили голосніше й голосніше, а коли побачили неспроможність влади, закричали про це їй у лице. Головні, вирішальні переміни відбувалися не у владних кабінетах, не на партійних з’їздах, а в царині побуту, у приватному житті простих людей, яким уже до біса надоїла комуністична пропаганда. Досить було той момент проґавити — а їм судилося його проґавити, — і хоч би що вони не чинили, справа наперед була приречена на невдачу. Нерозуміння найновішої ситуації і позбавило партію морального права на обраність. Навіть людина проста, без великого розуму, не надто прониклива, подивившись фільм, нарешті помітила, що її обманювали.

    Ця істина лежала на поверхні. Тепер її вже не можливо було приховувати. Люди вже не вагалися у своїх політичних поглядах. Вони знали, хто розстрілював їхніх батьків, їхніх родичів, братів, друзів і вже не мали ніяких сумнівів, що їхні нащадки так відразу стануть освіченими, справедливими, доброзичними, вмілими керівниками держави. Сталінський потенціал терпимості в народі вичерпався. Кермо часу дедалі ставало більш некерованим. Моральний тип людини, на який розраховувала пропаганда ідеолога Суслова, не відбувся. Комуністичну пропаганду було розвінчано, піддано сумніву, висміяно. Ідеологам КПРС уже не вірили, коли вони розповідали, як треба втілювати в життя високі принципи порядку, політики і моралі. Очевидно, ніяких висновків з цього ніхто не робив. Закон шансів був явно проти можливостей партії зберегти свою владу і вплив на суспільство. Не залишилося нічого значного, святого. А як відомо, святе місце не буває порожнім.

    — Не готова була партія дати відсіч, — провадив я далі, — не змогла організуватися для відкритого діалогу з народом. У тому фільмі одразу все переплелося. Хіба могли ті «шарікови», котрі співали пісню «Суровые будни настали..», і їх нащадки, побудувати проголошений Хрущовим комунізм? Ну, як його можна було побудувати?

    — За двадцять років.

    — Тим більше...

    — Авторитету партії воно не додало, — констатував Владислав Петрович.

    Можна було б розвивати цю тему, але ні він, ні я, здавалося, не мали такого наміру. Я потім довго розмірковував над цими словами, і для мене це було дивовижним признанням людини, що віддала партійному будівництву стільки років. Мені здалося, що в цю хвилину ми можемо розуміти один одного. Адже не вірили, що можна побудувати комунізм за двадцять років, а будували. Чому? Візьму на себе сміливість стверджувати, що під керівництвом «шарикових» можна було і міст будувати уздовж ріки. Адже в роки революції еліта нації покинула колишню царську Росію. На Х з’їзді РКП (б) 9 березня 1921 року Ленін навів цифру, що кількість російських емігрантів склала півтора-два мільйони. Це ж виїхала еліта нації! А попереду ще ж була громадянська війна та «чистки» 1937-го. То хто ж нами керував, хто вів за собою, з якою ідеологією і які ми є сьогоднішні?

    Коли, за висловом Василя Мисика, в’язати «низку часів», то, на мій погляд, правдиво про це написав у своїй книзі «Тінь слова» голова Харківської обласної організації Національної спілки письменників України Анатолій Петрович Стожук: «Колишня радянська людина виявилася не стійкою до викликів незвіданого життя, не приготовленою до великої доби, до того ж і потомство багато в чому було неякісне. Лукавимо і обманюємо себе, коли називаємо його прагматичним, надто розвиненим. А насправді воно багато в чому зіпсуте, душевно глухе і не самодостатнє. Споживацькі настрої, підміна внутрішньої свободи й розкутості вседозволеністю. Тож герої незрідка чинять не по совісті, за кожним кроком прозирає вигода, сучасне життя оголило всі наші болячки. А їх у нас… Духовний цинізм, зневага до свого, національного, моральне розтління, імпотенція космополітизму… Нездоровий потяг до розваг, відпочинку, мандрів, пияцтво і секс, і жодного слова про працю і відповідальність. Осоружні синдроми втіх черні. Душі наші й тіла прагнуть свята, забувши, що людина може жити лиш мозольною працею. І нема іншого шляху, бо інший — вже від лукавого.

    …Ось тільки б прозріння приходило швидше. А те, що воно прийде — нема сумнівів. Прозріли батьки і діди — прозріють і їхні діти і внуки. Справа часу, коли одним — усе, іншим — нічого. Правда і справедливість неодмінно переможуть».

    Просмотров: 206 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Январь 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    25262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии