Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Февраль » 2 » З дистанції часу. Частина 4.
    13:10
    З дистанції часу. Частина 4.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

     

    Шелестіла Україна

     

    — Владиславе Петровичу, я тут зробив помітки, про що хотів би вас запитати. Можливо, роблю не дуже добре, вставляючи в розмову з вами не свої спогади про цих людей, але ці постаті мені цікаві тим, що вони харків’яни. Події в житті СРСР та України часто підносили, але нерідко підминали їх під себе, скидали з п’єдесталу. Не претендую на те, що зможу їх повністю охарактеризувати — хіба лише передам загальне враження. Вони — звеличені особистості, до яких відчуваєш симпатію чи ставишся скептично. Це різні люди, часом різні до невпізнанності — і широтою кругозору, і ставленням до людей, до роботи і навіть ставленням до святого зі святих в їх час — самої ідеології і владної машини в СРСР.

    Неоднозначна, проте в історії України особистість, безумовно, історична. Ім’я цього державного діяча — серед визначних харків’ян. В Інтернеті є дані про те, що депутатом Верховної Ради УРСР він з 1963 по 1972 роки обирався від Харківсько-Червонозаводського виборчого округу. Та, будучи на вершині владного олімпу, майже десять років, на відміну від Л. І. Брежнєва, харків’ян як земляків до себе не наближав. Я маю на увазі Петра Юхимовича Шелеста. Він народився в селі Андріївка, нині Балаклійського району, навчався і до війни працював у Харкові робітником — ремонтником, помічником машиніста паровоза на залізничній станції Основа, потім слюсарем паровозоремонтного заводу. Закінчивши Ізюмську радянсько-партійну школу, став секретарем Борівського райкому комсомолу, вступив в партію. Навчався в харківських інститутах народного господарства та інженерно-економічному, служив в армії, працював начальником цеху та виробництва, головним інженером на заводі «Серп і молот».

    А напередодні війни, з 1940 р. — на партійній роботі: секретар Харківського міському КП(б)У з питань оборонної промисловості.

    Під час війни — завідувач відділу Челябінського та заступник секретаря Саратовського обкому партії з оборонної промисловості.

    Та свій кар’єрний ріст він почав з Києва, коли 1954 року був обраний другим секретарем Київського міському КП України. З липня 1963-го по травень 1972-го — перший секретар ЦК КП України. Кажуть, що своєю кар’єрою завдячував підтримці з боку М. Хрущова і М. Підгорного, хоча разом з М. Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М. Хрущова від влади (про що згодом шкодував). Відмічають також і те, що він найбільш активно боронив економічні інтересі України, відроджував і відстоював елементи культурної самобутності республіки, сміливо порушував питання стосовно більшої незалежності республіканських структур у господарських питаннях. Він залишив по собі Шевченківську премію, меморіал на Хортиці, музей архітектури й побуту в Пироговому, Палац «Україна» (за будівництво якого мав неприємності).

    Та потім і він, як казали — «зашелестів».

    — У період правління М. С. Хрущова у багатьох працівників партійного апарату з’явилася невпевненість у завтрашньому дні. Багато кваліфікованих та досвідчених парторганізаторів полишили громадську діяльність. Подумував і я про своє майбутнє. Думав зайнятись науковою працею з економічним питань. Працюючи заступником завідувача відділу партійних органів промислового обкому партії, який тоді очолював Г. І. Ващенко, я почав збирати та систематизувати дані, які у великому обсязі проходили через обком.

    Після зміщенням М. С. Хрущова з посади розділена партійна влада знову була поновлена. В Харкові з’явився міський комітет партії.

    Обком партії рекомендував на посаду першим І. Е. Лябогу, мене — другим та О. М. Ярмоловича — секретарем міському партії.

    Попри раніше встановлену традицію співбесід претендентів у відділах та з секретарями ЦК, нас одразу прийняв Петро Юхимович Шелест. Окремо він провів розмову з кожним із нас. Коли дійшла моя черга зайти до його кабінету, то на його запитання українською мовою я відповів російською. Він мені одразу закинув дещо незадовільним тоном: «А з якого це часу харків’яни почали балакати російською мовою?» Довелося виправдовуватися, дещо злукавити і пообіцяти, що надалі розмовлятиму «як щирий українець».

    Пришили йому націоналізм за книгу «Україна наша радянська». Піддали її партійній критиці за «ідеологічні помилки». Зокрема, за «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР. Хоч та книга вийшла не дуже великим накладом, її вилучили з продажу та з бібліотек.

    — П. Ю. Шелест, — провадив я далі, — згадував про цю книжку: «Писалась вона довго і нелегко — більше трьох років. Хотілося наблизитися до образної живої мови. Заглядав навіть у словник Грінченка — шукав справжні українські слова, радився із фахівцями — економістами, істориками». У книзі йшлося про український народ, його історію. Починався твір розповіддю про те, як робітничий клас і селянство під керівництвом Комуністичної партії України, створеної за безпосередньої участі Леніна, захищали завоювання Великого Жовтня. Досить помітне місце займав екскурс у славне минуле українського народу і акцентувалося на ролі козацтва. «На це мені Суслов кричав: “Архаїзм — ці ваші козаки!” Я йому відповідав: “Якби не козаки, то й тебе б тут не було — козаки закрили грудьми кордони країни від кочових орд, від турків. Козаків ще царі використовували для захисту Вітчизни, для освоєння південних земель…”»

    Ніби передбачав, що саме на ідеалізації минулого України він і спіткнеться, Петро Юхимович у своєму щоденнику записав: «Стало відомо, що у колумбійському інституті є щоденники Винниченка. Треба було б мати їх для історії, для нащадків. Але думаю, це не підтримає Москва, іще можуть звинуватити у “націоналізмі”. У Москві є “політичні діячі”, котрі бояться всього неросійського, більше того, ставляться до такого з певною недовірою, навіть зневагою, проявляють махровий великодержавний шовінізм. До таких діячів найперше належить Суслов».

    — Не було там ніякого націоналізму, — підтримав розмову Владислав Петрович. — Л. І. Брежнєв хотів бачити і все зробив, щоб в Україні першим секретарем ЦК КПУ став В. В. Щербицький. Звільнили його «у зв’язку з переведенням на іншу роботу» — заступника Голови Ради Міністрів СРСР. А Щербицького призначили спочатку Головою Ради Міністрів УРСР, а потім, того ж таки 1972 року, першим секретарем ЦК КП УРСР.

    — Я цікавився. У Москві Шелест не відпрацював і року. У квітні його вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС «за станом здоров’я», відправили на пенсію і тримали під постійним контролем. Заборонили оселитися в Україні. Але він як діяльна людина не сидів удома і з 1974 по 1985 роки працював головою дослідно-виробничого конструкторського бюро на авіаційному заводі Московської області.

    За часів «перебудови» почав давати інтерв’ю у пресі й на телебаченні. 1989 року видав свої спогади «...Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС».

    Згадував: «Може, перед кимось я й досі винуватий, але... «пробили», «довели» і встановили Шевченківську премію як найвищу нагороду республіки, яка присуджується тільки раз у житті, те, що прийняли спеціальну постанову Ради Міністрів про створення державного заповідника на Хортиці, цим пишався і пишаюся й сьогодні. Так само, як і тим, що брав посильну участь у захисті чудових кінострічок Юрія Іллєнка, у створенні Музею-заповідника української народної архітектури та побуту в селі Пироговому».

    Помер 1996-го у віці 88 років. Пишуть, що він дотримав дане ним самому собі слово — пережити своїх ворогів. Йому належить влучний вислів-настанова: «Життя — складна річ. Його треба сприймати таким, яким воно є. Але головне — треба працювати. Працювати».

    Колись я сам працював на заводі «Серп і молот» водієм і обслуговував партком заводу, статус якого був на правах райкому. Там мене приймали в члени КПРС. До речі, партійний квиток мені підписував і вручав Микола Матвійович Гужва. Потім він був першим секретарем Московського районного комітету партії м. Харкова. Ви його згадуєте в своїй книзі.

    — Знав його і в мене гарні спогади про нього. До речі, він вірші писав.

    — За вірші я не знав, а працюючи по обслуговуванню парткому, чув як розповідали, що у П. Ю. Шелеста в Андріївці, тепер Балаклійського району, жила його рідна сестра, і він захотів її провідати. Звичайно, як у першої особи в Україні, всі поїздки плануються. Дізналися і в Харкові, що той має приїхати до сестри. А будинок у неї — хата старенька. Кинули туди всі сили і хату підремонтували, і телевізор завезли, і килими на стінах розвішали, і навіть телефон провели. А потім, коли він поїхав, то килими позабирали.

    — Ні, вона не віддала. Хотіли забрати, а вона не віддала, каже: «Я Петі зателефоную». І ніхто нічого не став забирати. Було таке, — сказав Владислав Петрович з посмішкою, яка промовляла, що він знає цю історію не гірше за того, хто про неї нагадав.

    — Я зараз читаю книгу, в якій описується, як знімали Хрущова, — вів далі Владислав Петрович. — У ній з усіма подробицями висвічується активна роль Брежнєва, Підгорного та Шелеста. А Петро Юхимович з Хрущовим був на «ти». З Шелестом я зустрічався кілька разів уже після його відставки, відпочиваючи на Кавказі. У П’ятигорську сиджу з дружиною за обідом. Дивлюся, до обідньої зали заходить Петро Юхимович, теж з дружиною. Йому одразу хтось із обслуги йде на зустріч. Зустріли і посадили в так званому, окремому від загальної зали, люксівському ряду. Наступного дня заходжу на обід і дивлюся, що Петро Юхимович уже сидить зі своєю дружиною за моїм столом. Його дружина перша привіталась, і Петро Юхимович звернувся до нас:

    — Я дізнався, що тут харків’яни відпочивають, ви не заперечуєте?

    — Звичайно, ну що ви, Петре Юхимовичу!

    Так ми з ним заприятелювали. У нас номери майже поряд, то ми й пивко попивали. Я тоді пивом забезпечував, а він — рибою в’яленою. Тією рибою і отруївся. Вночі стало зле, два дні лежав, температурило. Відпустило, і я збирався їхати на гірськолижний курорт Домбай. Замовив автомобіль. Була така можливість, це як у послугу входило. Я планував поїхати зі своїм помічником, який поряд відпочивав. А тут підходить до мене директор санаторію і запитує, чи не буду я проти, якщо Шелести зі мною поїдуть. Я кажу: «Ну, звичайно, як це я буду заперечувати, «Чайка» — автомобіль місткий». І ми поїхали на «Домбай». А там вже організували екскурсію, баньку. Попарились, випили, поговорили. Він такий веселий, компанійський, простий у спілкуванні.

    Потім він кілька разів приїжджав до Харкова. Він, після великих посад, до 1985 року, працював керівником головного дослідно-виробничого конструкторського бюро на підмосковному авіаційному заводі. Приїжджав придбати устаткування, яке ми списували, бо ми перейшли на двозмінку і зайве устаткування продавали. Коли останнього разу приїжджав, то мене не було, з ним другий секретар обкому Парамонов зустрічався.

    Петро Юхимович у своїй книзі спогадів В. В. Щербицького розкладав, як тільки міг. Третю частини книги приділив йому. Мовляв, підсидів його. Адже Щербицький тоді працював головою Кабміну. Запитує ніби сам себе: чому його вибрали членом Політбюро на посаді голови Кабміну України? Якщо бажаєте, почитайте.

     

    Далі Владислав Петрович не став розвивати свої спогади про П. Ю. Шелеста, а я нагадаю читачам, що у своїй книзі «Опальний секретар» згадую про Петра Тронька, під керівництвом якого вийшов двадцятишеститомник «Історія міст і сіл Української РСР». Ідея видати це видання зародилася в Шелеста. Він якось заночував у одного діда в селі і побачив у того дореволюційну книгу, в якій містився докладний опис села, зроблений вдумливим дияконом. Після цього президія ЦК КПУ ухвалила спеціальне рішення про підтримку того енциклопедичного видання, яке переповідає історії майже 40 тисяч населених пунктів України.

    Голова колгоспу і одночасно сільської ради В. І. Ворошилов подарував мені том цієї книги, де хоч і скупо, та з прославленням ролі КПРС відображено історію міст і основних сіл Харківської області. Наклад книги — 15 тисяч екземплярів, і вона вже стала бібліографічною рідкістю. На мій погляд, давно пора провести роботу, яку започаткував П. Ю. Шелест, і видати нову історію населених пунктів незалежної України. Адже багато населених пунктів, особливо сіл, за цей час просто зникли з мапи України.

    Досить згадати, що на час виходу цього енциклопедичного видання у Великобурлуцькому районі двом селищним і 12 сільським Радам підпорядковувалося 103 населенні пункти. А тепер в районі їх всього 84. Тоді населення району становило 34 098 чоловік, а тепер лише 24 000.

    Така нині «історія з географією». Ось так «зашелестіла» Україна.

    Я чому про це розповідаю? Тому що й сам зацікавився історією свого рідного села з такою незвичною назвою — Саша. Тому й першу свою книгу назвав «З Саші, від криничок».

    Разом з тим в енциклопедіях знаходимо, що «у часи правління Петра Шелеста прокотилися дві великі хвилі арештів дисидентів: перша припала на серпень-вересень 1965 (заарештовано 24 особи), друга — січень-квітень 1972 (73 особи)». У період між двома «генеральними покосами» органами КДБ республіки було ізольовано 148 антирадянськи настроєних громадян. За ґрати потрапили Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, брати Горині, Василь Стус… У лютому 1968 були ув’язнені за політичними статтями І. Кандиба, І. Гель, Л. Лук’яненко, М. Масютко.

    Не дорікаю цим Владиславу Петровичу тому, що він чітко визначив свій світогляд і в книзі «Смотреть правде в глаза» відкрито не сприймає і навіть засуджує діяльність так званих дисидентів та націоналістів. Для мене це не дивина, бо партія Леніна вимагала «пролетарського інтернаціоналізму» — пролетарі всіх країн, за висловом Маркса, мали єднатися. Нас привчали до того, що націоналізм є поганою справою. Але націоналізм і патріотизм — поняття дуже близькі, дехто вважає, що це — синоніми. А як на мене, то націоналізм, без крайніх його проявів, від яких один крок до фашизму, расизму, національної зверхності та винятковості, є любов до своєї нації. Мене не треба в цьому переконувати, я й так сприймаю його всім серцем. Він так само притаманний кожній людині, як і патріотизм. Що в цьому поганого, чому потрібно було його забороняти? Чому це залежить від того, який саме лад панує в твоїй країні, хто перебуває при владі, гарний чи поганий у народу правитель?

    Сам же й відповім: а тому, що для диктаторського типу країн та правителів — це ідеологія і напрямок політики, те, чим можна маніпулювати у своїх вузько корисних і амбітних інтересах. Вона відіграє важливу роль і тепер, коли я пишу ці рядки, — у війні, що забирає життя патріотів на нашій землі. Патріотів, котрі після довгих років диктату сусідньої держави відчули, що таке воля і чого вона варта.

     

    Просмотров: 214 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Февраль 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    29

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии