Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Февраль » 8 » З дистанції часу. Частина 5.
    20:31
    З дистанції часу. Частина 5.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

     

    Про Брежнєва і війну в Афганістані

    — Хоч би що там говорили про «хрущовки», та саме в ті й наступні роки Харків і область розбудовувалися. Мікрорайони на Нових будинках та Павловому полі, а потім на Салтівці та Олексіївці — далеко не повний перелік виконання постанов партії щодо забезпечення людей житлом. І ще багато б побудували, якби з великого розуму не вв’язалися у війну в Афганістані. І хто саме вв’язався? Тоді ж була геронтократія, або «влада старців» — форма державного управління, в якій влада перебуває в руках тих, хто за своїм віком перевершує основний вік працездатного населення країни.

    — Ваша правда, — погоджується Владислав Петрович. — А скільки ми ворогів нажили на цій війні, скільки людей занапастили? Не кажучи вже про матеріальні цінності, котрі були туди направлені. У нас же там була поріднена провінція, і ми туди безоплатно направили майже десяток автомашин «швидкої допомоги», вантажні та легкові автомобілі. А воно ж і тут було потрібне, ми ж не з надлишків, а з потрібного нам те все направляли...

    — Пристаркуватий Брежнєв, — веду далі розмову, — вв’язався у сучасну війну. Нашому народу це теж коштувало чимало чесною, важкою працею зароблених грошей.

    — Так, але й без нього це вирішили, за його спиною. Його тільки запевнили, що переможемо...

    — І ввели обмежений контингент наших військ. Я не хочу принизити роль наших хлопців, які там воювали, проте прошу задуматися над таким терміном, як «контигнент». Тоді він вживався в контексті з «наших військ в Афганістані». На час введення наших військ я, хоч і був ще студентом, уже встиг побувати на «практиці» в прокуратурі та суді і зрозумів, що це суто міліцейський термін, а він згодом став загальновживаним. Контингентом міліціонери називали піднаглядних — п’яниць, підлітків, які стояли у них на обліку, рецидивістів, хворих на голову, а також ніби й не існуючих в СРСР повій та наркоманів. Пам’ятаю, коли в грудні 1979 року ввели той контингент, то у багатьох моїх однокурсників було патріотичне піднесення, а я дуже стримано ставився до офіційної пропаганди.

    — Погоджуюсь, навіть і з тим, що потрібно було подумати, як назвати.

    — А народ працював не покладаючи рук. Пригадуєте анекдот? Здивовані американці запитували нашого робітника:

    — Чого ви так погано живете? У вас багато утриманців?

    — Так, у мене на утриманні дружина, донька Ефіопія, острів Свободи та обмежений контингент в Афганістані.

    Гіркі, лихі слова, але саме та гостра критика, ті уїдливі дотепи найкраще доводять, що народ багато чого вимагав від влади, а вона не була готова задовольнити їхні потреби, зациклившись на світових пріоритетах.

     

    На тій війні прокуратура теж виконувала свій обов’язок. Прокурором армії працював Павло Григорович Куненко. Потім, коли війська вивели, він у 1990-х працював заступником і першим заступником прокурора області.

    Та не про це я хочу вести мову. Хочу розповісти про простих хлопців, які були призвані на строкову військову службу і в період з 1979 по 1989 роки змушені були, виконуючи присягу воїна Збройних сил СРСР, воювати. Питання: з ким? Тепер упевнено можна сказати, що то була не їхня війна і воювати довелося з озброєним народом Афганістану. Як і на будь-якій війні, потерпало там і місцеве мирне населення.

    Чи розуміли це тоді прості хлопці, яких Присяга змушувала воювати. Війна — це такий казан боротьби різних сил, політичних та соціальних протиріч, про які, маючи зброю в руках, знаючи, що її має противник, — забуваєш і змушений убивати. Інакше — якщо не ти, то твоє тіло, якщо воно не залишилось в афганських горах, «грузом 200», в запаяному цинковому гробі відправлять на Батьківщину рідним, звідки ти, аж ніяк не добровільно, пішов «виконувати інтернаціональний обов’язок».

    Я був на презентації книги С. О. Олійника «Розплата» в обласній організації Спілки письменників. Автор — співробітник КДБ СРСР. Тож природно, що в залі були його колеги і люди, які проходили службу в Афганістані.

    Не буду вдаватися в подробиці, але всі вони наголошували, що чесно виконували свій інтернаціональний обов’язок.

    Поет Кость Петрович Маковійський свій виступ почав з того, що воєнні дії і їхню присутність в Афганістані аж ніяк не можна назвати інтернаціональним обов’язком. Той обов’язок ще був в Іспанії, де добровольці, кинувши рідні домівки в своїх країнах, «пошли воевать, чтоб землю крестьянам в Гренаде отдать». А про яку добровільність можна говорити, коли тебе, солдата дійсної строкової служби, кидають до іншої країни? Так то ж солдат — він підневільний. А ви ж офіцери. Ви ж і платню за це отримували...

    Розвій думок та дискусію викликав його виступ. І думаєте, прийшли до чогось спільного? Аби ж то! Звинуватили Костя Петровича в націоналізмі.

    — А я цього й не приховую — відповідав він своїм опонентам.

    — То ви, можливо, й не визнаєте інтернаціоналізм у роки Великої Вітчизняної війни? — не вгамовувались ті, хто дійсно, як військові, виконуючи наказ, не задумуючись пройшли своїми ногами «гарячі точки» на планеті.

    — Я взагалі не визнаю такого терміну, як Велика Вітчизняна війна 1941–1945 років, — говорив далі Кость Петрович, чим викликав ще більше невдоволення тих, хто свято вірив і ще вірить радянській пропаганді. Я не заперечую факту Другої світової війни, але сам термін «Велика Вітчизняна війна» — суто пропагандистський.

    Не буду розповідати про перипетії тієї зустрічі в Спілці письменників. Як кажуть, у суперечці істина знаходиться не відразу. У Костя Петровича вона своя. Він ще 1975 року, до річниці Жовтневої революції, у центрі Полтави на житловій п’ятиповерхівці таємно вивісив жовто-блакитний український стяг. Лише через півроку всюдисуща служба КДБ «вирахувала» його. Минулося, що не заслали до Сибіру, але можливість вступити до будь-якого інституту для нього була закрита. Лише з розпадом СРСР закінчив Донецький християнський університет і 2003 року став членом Спілки письменників України.

    Вже в наш час сусіда зізнався йому, що, виконуючи завдання КДБ, постійно інформував «компетентний орган» про те, хто, з ким та коли до нього приходив чи навідувався.

    Сусіда Костя Петровича зізнався добровільно і ніби зняв із себе тягар — покаявся. А мій батько, сержант «Смершу», дещо знайомий з агентурною роботою, ще за мого дитинства розповідав, які бувають люди.

    Помирав сельчанин, на добрий десяток років старший від радянської влади. Зібрав біля себе вже небагатьох однолітків, сусідів та дітей своїх знайомих і каже, що хоче покаятись, звільнити душу від гріхів. Підзиває до себе Петра і каже: «Петре! Ти ще був малий, коли петлюрівці розстріляли твого батька-комуніста. Я знаю, ти не простиш мені, а то ж я його виказав. А ти, Миколо, в голодні тридцяті отримав десяток років за мішок кукурудзи. Так то я тебе здав. А ти, Іване, від німців шомполів отримав за те, що комендантський час порушував. То теж я німцям доніс... А ти, Степане, саме самогон гнав, коли тебе міліція оце нещодавно піймала. Ти лише штрафом відбувся, так то теж моя робота». Згадав усім односельцям, що вони через нього натерпілися, і каже: «Жив я отак підло на цьому світі, немає мені прощення, та все ж прошу вас, сусіди, котрим я нічого поганого не зробив, коли помру, то ви поховайте не так, як усіх, а за гріхи мої положіть мене в домовину лицем униз і ззаду вставте свічку, запаліть її і не відспівуйте. Це моя остання воля».

    Так і помер. Лежить у домовині, лицем униз, свічка догорає, коли це в хату заходять міліціонери і кажуть: «Як завжди, правильно небіжчик попереджав органи, що після смерті, перед похованням, сусіди вчинять над ним зухвалу наругу!..»

    Є такі люди, небагато, але трапляються. Ставши прокурором району, я в цьому переконався. До мене, ніби для знайомства, заходило кілька чоловік і в розмові розповідали мені такі речі про керівників, що саме в пору було й кримінальні справи заводити. Це вже була не розмова, це була інформація. Безумовно, можна було нею скористатися, та я не став, бо бачив у них блазнів, що притьмом лізуть у щирі друзі, і пропонував «інформаторам» написати офіційно заяви та виступити свідками. Це їх відвадило. Але добре знаю, що, наприклад, голова райвиконкому В. О. Кур’янов з радістю користувався їх послугами, а деяким навіть видавав від свого імені посвідчення, щоб працівники міліції сприяли їм у такій «безкорисливій» праці. Звичайно, міліція та КДБ мали і досі мають свою агентуру, але й керівникам району хотілося бути «господарями», мати, на їх погляд, незалежну інформацію.

    Я не скажу, що був тотальний нагляд, але пережитки сталінського режиму, бажання слідкувати один за одним та інформувати органи ще залишається.

    Після строкової служби в армії залишився в Харкові і працював водієм на заводі «Серп і Молот». Як молодого комуніста, та ще й тому, що був неодружений, мене рекомендували водієм по обслуговуванню партійного комітету заводу. За кількістю комуністів партійний комітет був на правах райкому партії.

    23 серпня 1975 року, після урочистого відкриття Харківського метрополітену, уже під вечір, я за кермом службової «Волги» разом із секретарем парткому Миколою Матвійовичем Гужвою та першим секретарем Харківського міському партії І. І. Сахнюком, який до цього теж працював секретарем парткому заводу, та ще з кількома посадовцями, прізвищ яких я вже й не пам’ятаю, поїхали на базу відпочинку заводу. Мабуть, Іванові Івановичу захотілося побути із своїми, випити чарчину в невимушеній компанії.

    Від’їжджаючи, Микола Матвійович запропонував Іванові Івановичу місце на передньому сидінні.

    — Ні, ні! — відмовляється І. І. Сахнюк. — І ти теж не сідай туди, — і, вказуючи на одного із запрошених, пропонує, — нехай ось він сяде, його менше знають в обличчя.

    Я тоді не надав особливого значення його словам. Поїхали. На виїзді з Харкова і на дамбі в Старому Салтові тоді стояв наряд міліції. Я звернув увагу, що міліціонери віддавали честь, «козиряли», коли «Волга» проїжджала повз них. А Іван Іванович, звертаючись до М. М. Гужви, відреагував:

    — Мабуть, уже знають, що я їду в твоїй машині. Вже супроводжують, відстежують...

    Вечірка була у вузькому колі. Випили добряче і вже за північ почали від’їжджати.

    — Назад не поїдемо через Старий Салтів, — каже І. І. Сахнюк, — там стоять працівники міліції. Зафіксують, коли ми повертались, і проінформують «першого». Поїдемо іншою дорогою, там, де їх немає.

    Не скажу, якими шляхами ми їхали. Бо тоді області ще не знав, та в’їхали ми до Харкова, уже на зорі, з боку Дергачів. Нагадаю читачам, що незабаром Іван Іванович Сахнюк сам став першим секретарем Харківського обласного комітету партії, а Микола Матвійович Гужва — Московського райкому партії міста Харкова.

     

    Та повернімося до термінів. Мені самому стало цікаво, звідки ж взявся і чи відповідає дійсності цей термін. Допомогла в цьому стаття мого колишнього сусіда по квартирі в будинку у Великому Бурлуці, кандидата історичних наук М. В. Мозговського в районній газеті «Чому Велика і чому Вітчизняна?»

    Наведу витяг зі статті: «22 червня 1941 року... Молотов у радіозверненні сказав: “Німецький уряд вирішив виступити війною проти СРСР у зв’язку із зосередженням частин Червоної Армії біля східного німецького кордону”. Саме в цьому виступі було вперше підкреслено, що свого часу російський народ розгорнув проти Наполеона Вітчизняну війну. Нині Червона Армія і весь наш радянський народ знову поведуть переможну Вітчизняну війну... Що ж це за явище — Велика Вітчизняна. Хто ж винайшов цю формулу, яка діє на всіх магічно?.. Крім виступу Молотова (в газеті “Правда”), з’явилася стаття академіка Омеляна Ярославського “Велика вітчизняна війна радянського народу”. У партійних кулуарах Мінея Губельмана (відомого під псевдонімом Омелян Ярославський) називали «советский поп», оскільки він був автором відомих і тиражованих свого часу в Радянському Союзі антирелігійних публікацій... Так ось, Ярославський за дуже короткий час створив ідеологічну матрицю партійної пропаганди. “Велика Вітчизняна” (обидва слова спочатку писали з малих літер) мала створювати ілюзію єдиної Вітчизняної, що її мають захищати всі народи СРСР. Отже, всупереч реаліям було “підказано”, як слід трактувати події війни».

    Як не погодитися з Миколою Вікторовичем: «Ми, історики, ще дуже мало зробили для реалістичного розуміння, що війна, в першу чергу, це не героїзм, не пафос (патетика), а трагедія, біда, колапс матеріальний і духовний.

    ...Сьогоденність, звичайно, є. Проте є і минуле. І воно може жорстоко помститися за легковажне ставлення до себе. Термін “Велика Вітчизняна війна” увійшов у свідомість багатьох людей, є поки що широко вживаним, але пройде час, відкриються сповна архіви і суспільство спокійно осягне минуле та розставить все на свої місця. Історія хороша вчителька, а ми не завжди хороші її учні».

    Чому правду про війну дізнаємося лише майже через сімдесят років? Чому лише тепер телепередача «День за днем» висвітлює хід тієї війни.

    Не применшуючи перемоги, слід задуматися над ціною: 30 мільйонів з боку СРСР, у той час, як гітлерівська армія — 7 мільйонів. Доктор історичних наук Віктор Король у своїй статті «Війна, якою була вона насправді» вказує, що за 1941–1945 рр. тільки військовими трибуналами було засуджено 994 000 радянських солдатів та офіцерів, з них понад 157 000 — розстріляно. Тобто сталінська влада знищила п’ятнадцять дивізій. І це тоді, коли на рахунку мала би бути кожна людина. Можна крутити, але не перекручувати, бо давно стримувана правда відновлюється.

    — Ви посилаєтесь на Бурлуцького вченого, як на класика.

    — Він кандидат історичних наук, і я поділяю його точку зору щодо терміну — Велика Вітчизняна війна.

    — Це помилково, я не підтримую…

    — Невже ви не знаєте, що йде серйозна полеміка про назву тієї війни, що вона має під собою основу.

    — Упереджені у вас погляди, ви описуєте і трактуєте їх зі своєї антирадянської позиції…

    — Щиро сказати, мені смішно. Антирадянськими їх можна було б назвати, якби я ще на початку свого життєвого шляху про це говорив. А тут вже як пострадянські.

    Нам викладали історію так, щоб студент дізнався про неї якраз стільки, скільки йому, з точки зору влади, необхідно знати і не допускати сумнівів у могутності СРСР. Під час навчання тема спочатку висвітлювалася викладачем на лекції для потоку курсу, а потім закріплювалась на семінарських заняттях академічної групи.

    Мені запам’яталась тема вивчення періоду так званої Великої вітчизняної війни. Я кажу «так званої» тому, що це визначення тепер визнається неправильним, надуманим з пропагандистською метою.

    На одному із занять тему переможного поступу радянських військ після Сталінградської битви вела ще досить молодого віку викладачка. Студенти, за її довільним викликом, відповідали на запитання теми. Хто більш, хто менш вдало розповідали про той переможний поступ Радянської Армії і, нарешті, дійшли до визволення Харкова 23 вересня 1943 року. Характерно, що як на лекції, так і на заняттях у групі не було згадано ні про Барвенківську операцію на початку війни, в ході якої було взято в кільце і фактично знищено значну кількість радянських військ, ні про те, що Харків кілька раз переходив «з рук в руки». Під кінець керівник семінару запитала, чи є в кого доповнення. Я підняв руку і розповів, що переможний поступ дійсно був, але не таким легким. Нагадав про те, про що не сказали інші: що Харків визволяли кілька разів. До честі викладачки, вона за це доповнення поставила мені п’ятірку в журнал. А така оцінка на семінарському занятті — це вже як аванс на екзамен. Без зайвої скромності скажу, що з історії СРСР у мене в атестаті про середню і в дипломі про вищу освіту — п’ятірки.

    А на тлі загального схвалення введення наших військ до Афганістану я ще тоді товаришу по інституту Анатолію Бакуменку казав: «Побачиш, через деякий час це називатимуть злочином. Не можна воювати з народом. Не можна свою ідеологію нав’язувати іншому народу, не можна скорити волелюбний народ з такою історією. А вона ж героїчна — ніхто не зміг їх покорити».

    Через двадцять років на зустрічі випускників він, вже голова суду Богуславського району на Київщині, мені сказав: «Дмитре, ти мав рацію, і я навіть побоювався за тебе, коли ти в нашому, комуністичному вузі, не дуже голосно, але й не криючись, казав про це».

    Як давно це було! Невже минуло вже тридцять п’ять років? Невже тридцять п’ять? А пам’ять добре зберігає подробиці тих днів, коли ввели «обмежений контингент». Ми, тоді студенти-випускники, скільки планували в житті, скільки покладали надій на успішну кар’єру! Свою правничу, мирну професію вважали такою ж потрібною і не менш почесною, як роботу лікаря чи вчителя.

    А молодим хлопцям, котрі воювали в Афганістані, кожен день можна зараховувати за кілька. У кожного свій рахунок.

    Ось як коротко в анкетах працівників Харківської прокуратури — учасників бойових дій на території Афганістану вони вказали про себе:

     

    Володимир Юрійович Кочетов, 17 січня 1963 року народження. Ледь виповнилося вісімнадцять років, як він у квітні 1981-го був призваний до лав Радянської армії. З серпня 1981 по липень 1983 року він, сержант, навідник КПВТ, у складі резервної моторизованої маневреної групи брав участь у бойових діях в Демократичній Республіці Афганістан. Скромно згадує в анкеті: квітень 1982 — операція із взяття м. Кайсар; 11.06.1982 — бій з бандою біля кишлаку Райзабар, 4 загиблі; 26.07.1982 — бій біля кишлаку Даунетобод, 3 загиблі.

    Від держави: медалі «Захиснику вітчизни», «70 років Збройних сил СРСР», «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу».

     

    Михайло Вікторович Гармаш у свої вісімнадцять він з 1982 року в ДРА: 781-й окремий повітрянодесантний розвідувальний батальйон, рядовий, розвідник-снайпер. 12.09.1982 року, провінція Панджер — остання операція. Загинуло 4 розвідників, 2 тяжко поранені, в тому числі й він.

    Від держави: медаль «За відвагу», ювілейні медалі та нагрудні знаки.

     

    Олександр Онисимович Пухальський дев’ятнадцятилітнім, з 23.04.1983 по 18.11.1984 рр., був у ДРА.

    Нагороджений медаллю «За бойові заслуги».

     

    Василь Іванович Лебеденко, теж у дев’ятнадцять, з жовтня 1983-го по травень 1984 року, служив у ДРА командиром відділення у званні сержант.

    Бойові операції — забезпечення відділенням БМП (бойової машини піхоти) відсічі вогню противника під час супроводу автоколон з паливно-мастильними матеріалами і боєприпасами на дорозі Джелалабад-Сурубі-Кабул. Особливо біля «Чорного села», «зачистка» населених пунктів від душманів у провінціях Лахман, селищі Нанчанхар. Як санінструктор, надавав медичну допомогу пораненим та евакуйовував їх на літаках і гелікоптерах, у тому числі до Кабульського центрального госпіталю, тощо.

    Від держави: медалі «За відвагу», «70 років Збройних сил СРСР», «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного Афганського народу», «Захиснику Вітчизни», грамота Президії Верховної Ради СРСР «Воїну інтернаціоналісту».

     

    Сергій Іванович Вовнянко, 1983–1985 рр. — бойові операції в Андарабській долині, в районі перевалу Саланг, Кундуза.

    Від держави: орден «Червона Зірка» за успішне проведення кількох бойових операцій.

     

    Валерій Ярославович Денькович, з квітня 1984-го по жовтень 1985 року брав участь у бойових діях у провінції Файзабад радистом.

    Від держави: медаль «Захиснику Вітчизни».

     

    Володимир Михайлович Гончаров у період з вересня 1984-го по лютий 1985 року — водій БТР-70. Бойові операції: звільнення території в районі кишлаку Чанав від бандитських угруповань біля стику трьох кордонів — ДРА, Ірану, СРСР та особисте розмінування транспортних мін.

    Від держави: медаль «За відвагу».

     

    Геннадій Іванович Гладков, 1964 р. н., у 1982–1984 рр. — провінція Батрам, заступник командира взводу, начальник КШМ, старший сержант. У квітні 1984 року під час проведення військової операції в ущелині Панджер дістав кульове поранення.

    Від держави: орден «Червоної зірки», медаль «За відвагу».

     

    Віталій Петрович Кириленко, 1966 р. н., з жовтня 1984-го по квітень 1985 року — ДРА, Кабул, стрілок повітрянодесантних військ. Брав участь у більш ніж 40 бойових операціях.

    Від держави: медаль «За відвагу»

     

    Петро Вікторович Кадун, 1967 р. н., з 22.04.1986 по 08.11.1987 рр. — учасник бойових дій у ДРА. Сержант, командир відділення розвідки частин спецпризначення повітрянодесантних військ. Кандагарська зона. 41 бойовий вихід у складі групи спецпризначення.

    Від держави: медаль «За відвагу», «За бойові заслуги», «70 років Збройних сил СРСР», «Захисник вітчизни», «Ветеран війни».

     

    А що ж після виконання «інтернаціонального обов’язку»? Що мали ті хлопці від держави? Та майже нічого. І коли вони намагались добитись проголошених, та реально незабезпечених державою пільг, їм чиновники часто говорили: «Я тебе туди не посилав!» Влада лише дала їм можливість поза конкурсом вступити до інститутів, і хто був кмітливіший, скористалися цим. Багатьох із названих вище я знаю особисто. З Петром Кадуном та Михайлом Гармашем працювали в спеціалізованій прокуратурі. Тож знаю багато чого з того, що вони мені розповідали. Та не на часі. Скажу лише, що це відверті, прямі, безкомпромісні в питаннях совісті хлопці.

    Прокурорські працівники, які воювали в Афганістані, тоді мали звання рядових та сержантів, а на службі дійшли до класних чинів радників та старших радників юстиції, що у табелі рангів відповідає званням підполковника-полковника. П. В. Кадун, М. В. Гармаш працювали прокурорами районів, а Г. І. Гладков, після посад прокурора районів на Харківщині, працював заступником прокурора Сумської області.

     

    Але із загальної кількості тих, хто воював, це як виняток. У боротьбі із чиновництвом як в СРСР, так і в Україні вони змушені створювати свої ветеранські організації. Влада й нині рахується з афганцями, розуміючи, що це люди, які вміють тримати зброю в руках і можуть стати на захист своїх прав.

    А тих, хто часом «залітав» за неважкі злочини, держава лише амністіями звільняла від покарань.

     

     

    Просмотров: 185 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Февраль 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    29

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии