Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Февраль » 12 » З дистанції часу. Частина 6.
    16:01
    З дистанції часу. Частина 6.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

    За причіп сіна

    На своєму віку мені довелося вести безліч найрізноманітніших справ, але я ніколи не мав діла з «дрібницями». У моїй слідчій практиці є одна кримінальна справа, котру я завжди згадую як якийсь компроміс зі своєю совістю. Та є Всевишній, і він не дав мені взяти гріх на душу. Можна було не брати її до свого провадження, та я, як гвинтик тієї державної машини, взявся її розслідувати. Власне, й розслідувати було нічого. Справу порушили слідчі райвідділу міліції за фактом крадіжки сіна. Молодий хлопець, тракторист з радгоспу «Авангард» Чугуївського району, який нещодавно повернувся після служби в армії, завіз тракторний причіп сіна не на радгоспну ферму, а собі додому, мовляв, свою скотину теж годувати треба. Ось вам і вся справа, як на долоні.

    Можливо, слідчі міліції й самі закінчили б ту справу та направили її до суду, але підходив кінець місяця. У моєму провадженні було кілька серйозних справ про вбивства, які я не міг закінчити в поточному місяці. Як кажуть, звітувати було нічим. А показники в роботі ніхто не скасовував. Сумно відома система показників стосувалася і роботи слідчих та вимагала, щоб кількість закінчених справ трималась щонайменше на рівні минулого звітного періоду.

    Прокурор району вирішив мені допомогти. Взяв з міліції ту справу про крадіжку сіна, тоді таке допускалося, і передав її мені для розслідування. Мовляв, тут і розслідувати нічого, всі свідки допитані, висунеш обвинувачення, допитаєш як обвинуваченого тракториста, обереш міру запобіжного заходу і закінчиш справу.

    Взяв я її до свого провадження, запросив довідку про вартість того сіна і виявилося, що вона становить тільки 38 карбованців. А для порушення кримінальної справи потрібно, щоб сума вкраденого чи збитку державі становила не менше 50 карбованців. Як же бути? Виручила Постанова Пленуму Верховного Суду СРСР про практику застосування законодавства про крадіжки державного майна. Там вказувалося, що в окремих випадках, якщо кількість або вкрадене мають значення для потреб держави, сума може бути і меншою. Причіп сіна — це кількість і разом з тим значимість. Радгоспну корову можна взимку прогодувати, а це вже обставини, які збільшують провину. Коротше, за такого законодавства про пріоритетний захист соціалістичної власності «натягнув» я тому трактористу славнозвісну ст. 81 ч.1 КК УРСР (крадіжка державного майна). Висунув обвинувачення і допитую тракториста. Серед анкетних даних протоколу допиту є графа про те, чи має особа державні нагороди.

    — Маю, — відповідає обвинувачений, — орден «Червоної Зірки», отримав за участь в бойових діях під час виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістані.

    — Орденська книжка є?

    — Звичайно є, десь дома.

    — Негайно додому і привези. Вона тебе врятує. Нещодавно вийшов Закон «Про амністію», за яким особи, нагороджені орденами і медалями, звільняються від кримінальної відповідальності за нетяжкі злочини.

    — Справді?! — аж просвітлів хлопець. — Я зараз і назад сюди. Що не кажіть, а не дарма воював! Уже думав, що від афганського полону втік, та тут мене тюрма наздожене. І вам спасибі за те, що знаєтесь на законах.

    — Мені нема за що, ти воював, ти був значно ближче від смерті, ніж ми тут...

    А про себе подумав: країна посилала його в Афганістан, де він міг покласти життя, і це в нашому суспільстві не вважають за злочин, і водночас за сіно, вартістю менше 50 карбованців, могли запроторити за ґрати. Ні, наші закони аж ніяк не можна назвати досконалими! Зрозуміти мене до кінця зможе лише той, хто безневинно постраждав, і той, кому в житті випадало саджати до в’язниці людей. Не вельми приємна ця робота. Позитивних емоцій вона мені не додавала.

     

    Світогляд і погляд

     

    Знову зустрілися. В одному із розділів майбутньої книги «Опальний секретар (Спогади та діалоги колишніх прокурора і першого секретаря райкому партії про закон, законність і людські долі)» написав: «Я не хотів і навіть не намагався розбивати погляди колишнього першого секретаря обкому партії, чоловіка, для якого політика, природно, стала найголовнішим змістом його життя...»

    Прочитавши написане, Владислав Петрович подивився на мене з серйозною і пильною увагою та з особливо повчальним притиском на останньому слові сказав:

    — Ми з вами можемо говорити про що завгодно, але запам’ятайте, що стосовно комуністичних поглядів у мене не ілюзії, у мене світогляд...

    Вираз обличчя при цьому здавався спокійним, проте кожне його слово налилося впевненістю власної переваги, зверхністю старшої людини, якій життя вже давно розкрило свої таємниці. Сказано ввічливо, але водночас дуже твердо, і це вплинуло на мене.

    — Сприймаю, надалі буду обачнішим у своїх висловах. Не подумайте, що мені забагалось поміняти ваші переконання. Я дуже добре знаю і розумію, з ким веду розмову.

    Подумалось: потрібно зрозуміти того, хто має інший не просто погляд, а світогляд. Це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Не кожен здатен на світогляд, на вміння бачити світ у всій його різноманітності і взаємозв’язку.

    Як нас учили, діалектичний матеріалізм розглядає ілюзію як відображення дійсності, хибність якого має свої гносеологічні (пізнавальні), психічні чи соціальні причини. «Ілюзія» з латини це — обман, помилка, викривлення, хибне сприйняття дійсності. Наука стверджує, що є багато різновидів ілюзії.

    Всі ми ще з дитинства розглядали на замерзлих шибках вікон вигадливі візерунки, казкове плетиво ліній, квітів, орнаментів, і тільки той, хто не здатний на уяву, не бачив, як там виникають і поступово розвиваються складні фантастичні картинки. Це так звані парейдолічні (функціональні) ілюзії.

    Якщо на завтрашній день ми завжди дивимось з надією, а надія не може бути без елементів ілюзії, то на минуле, яке ми вже точно не можемо змінити, потрібно дивитись без окулярів тієї ж ілюзії. Так ні, минуле ідеалізуємо, обожнюємо, вихваляємо, вперто чіпляємося за нього. А воно вже нам не допоможе, як не допомогло, коли більше двадцяти років незалежності комуністи були представлені в парламенті. Побачили, нарешті, як невблаганно, хоч і шкода, що не відразу, було розвіяно цю ілюзію.

    А чи могли просвітити комуністи простий безграмотний народ, беручи владу в 1917-му, у тому, чого до пуття не знали й самі?

    Люди різні. Є такі, які самі все бачать, а є такі, котрі бачать, коли їм показують. Безумовно, кожен має свій погляд, але й дивлячись на одне і те саме, по-різному його сприймає. Як колишньому слідчому, мені це особливо було відчутно при допитах свідків. Двоє людей споглядають одну і ту ж дію, але з різних точок зору, і бачать вони не одне й те саме. Дія ніби прибирає різної втгляду в очах кожного з них. Те, що для одного займає перший план, уявнюючи всі свої деталі, для другого лежить на задньому плані — затінене й розпливчасте. То чи варто вважати хибним одне із свідчень? Певне, що ні. Але в роботі слідчого не достатньо бачити те, що бачать інші люди, щоб бачити це так само, як і вони.

    Так мене навчали слідчої роботи, яка зводиться до того, щоб аналізувати. Проте, аналіз слідчого дещо відмінний від загального. Злочин — це зчеплення причин і наслідків. Слідчий завжди йде від наслідків до причин. Адже, прибувши на місце злочинної події, ти бачиш наслідки, і від них тобі треба йти до причин, до особи злочинця.

    Часто саме із затіненого й розпливчастого проглядає істина. У житті враження іззовні цінні тим, що в них є відчуття тієї особи, яка їх сприймає. Розум недалекий віддзеркалює дійсність, як вода: точно, поверхово, скороминуче. Розум творчий перетворює її, розширює, поглиблює, з речей на перший погляд незначних робить великі.

    Владислав Петрович наголошує на світогляді, і я розумію, що кожне життя — це точка зору на всесвіт. Власне кажучи, те, що воно бачить, не може бачити жодне інше життя.

    Так само і ті, хто здатен поглядом своєї думки обійняти весь світ, теж бачать його різним. Філософи і мислителі різних часів бачили його по-своєму і відтворювали у різних трактатах. Безумовно, вони цим розширювали не тільки погляди, а й знання пересічних громадян. Адже той, хто йде крізь темряву, веде за собою інших. Але потрібно пам’ятати, що завдяки ідеології ми всі ладні сприймати навколишній світ крізь призму чужого сприйняття.

    Людина — істота суспільна. Та дуже часто в історії той, хто веде і вважає, що лише він здатен бачити весь світ, теж помиляється, і тоді така помилка стає трагедією для народу. Саме такою трагедією для нашого народу я вважаю не саму комуністичну ідеологію, а те намагання наших комуністичних лідерів побудувати комунізм спочатку в окремо взятій державі, а згодом і в усьому світі. Мільйони жертв не були того варті. А якщо дехто ще й досі вважає, що ті жертви — так собі, побічний продукт розвитку світлого майбутнього, то задумайтесь, з якої жахливої точки вони й досі це розглядають. Цього не можна пояснити, це перевершує будь-які припущення!

    У людини, яка й після цього не увірує в помилковість тієї ідеї, або бракує в голові десятої клепки, або вона безнадійно закохана в свою самовпевненість. Не варто витрачати на неї докази. Краще зберегти їх для когось із більш довірливою душею.

    Ось такий мій погляд. Звичайно після 27 років праці в прокуратурі мій погляд завше буде крізь правову призму. Доповню його словами мого улюбленого Сенеки: «...ті, котрі ніяк не можуть стати повнолітніми, наслідують попередників передусім у тому, від чого всі вже відійшли; далі — в тому, чого тільки не шукаємо, але так і не знайдемо, якщо вдовольнятимемось раніше знайденим. А ще: хто ступає слідом за кимось, той нічого не знайде хоча з тієї причини, що він взагалі не шукає. — То що? Виходить, не треба йти за попередниками? — Навпаки. Я, скажімо, скористався з давньої дороги, але, натрапивши на зручнішу стежку, що веде навпростець, саме її буду протоптувати. Наші попередники — не повелителі, а лише провідники. Істина відкрита для всіх — ще ж ніхто її не огородив для себе. Чимала її ділянка залишається для нащадків».

    Та не будемо про філософію, бо той-таки автор повчав: «От глянь у перелік філософів, і вже ця одна річ змусить тебе стрепенутися: побачиш, скільки-то їх натрудилося заради тебе. Самому захочеться бути одним із них. Справді-бо: значною перевагою великодушної людини є те, що вона поривається до всього чесного.

    ...Я ж не визнавав над собою нічиєї влади, не прикриваюсь нічиїм іменем, і хоча з великим довір’ям ставлюсь до суджень видатних людей, де в чому і на свої покладаюся». Власним очам слід довіряти більше, ніж мудрості начальства. То велика перевага, коли дивишся на світ не чужими очима, не слухаєш чужими вухами, коли в грудях б’ється власне серце. Славна, чудова перевага!

     

    Про хабарництво — то неправда

     

    Не готовий я був філософствувати з Владиславом Петровичем і побачив, що й він не схильний до цього, тому запитав:

    — Як вам написане про М. Т. Терещенка з того, що опубліковано в журналі «Березіль»?

    — Багато з чим я не можу погодитися. Ось він каже, що, починаючи від обкому і вище, для вирішення господарських та інших питань потрібно було хабара давати. Це нісенітниця, це наклеп. Ми ніколи... Про хабарі ніколи й мови не йшлося — ні на нижчому, ні на вищому рівні. Це вже, можливо, він через образу на партію?

    — Тут уже я з вами не погоджуюсь. Звичайно, жодної партійної директиви чи навіть обговорення питань про запровадження хабарів на закритих засіданнях від Політбюро до низових партійних організацій не було. Проте, Владиславе Петровичу, я ж все це бачив і навіть справи про це сам розслідував і, як прокурор, підтримував обвинувачення в судах. Це все ж існувало. Звичайно, в суто юридичному визначені і через суди справи про хабарництво, особливо серед чиновництва середньої та вищої ланок управління в державі, проходили рідко. Те, що діялось, навіть хабаром не можна було назвати. Це ж ніби система кругової поруки. Партія ставить перед управлінцями економічні й гуманні соціальні завдання. Та виконати їх нереально. З порожніми руками в кабінети, коли щось просиш, особливо із дефіциту, не йшли. Цього прямо не вимагали, це — ніби презент. Везеш звіт і щось, як матеріальний додаток до звіту, везеш. Не обов’язково гроші. А втім, і гроші теж, залежало від рангу чиновників, хто з них чого бажав, у кого які були вподобання. Ті, кому дали, не повідомляли своєму вищому керівництву, хто і що та скільки їм привозили чи давали. Відомо, що була й корупція.

    Якось розмовляли на цю тему зі знайомим. Тепер, світлої пам’яті, можу назвати і його прізвище — Олексій Миколайович Коньков. Свого часу він був прокурором промислово розвинутого міста Артемівська Донецької області. Тільки-но призначений на посаду, він разом з головою місцевого КДБ сидів у приймальній першого секретаря. Аж тут без черги до зачиненого навіть для них кабінету заходить якийсь чинуша. Кадебіст шепоче йому на вухо: «Це місцевий начальник одного з підприємств. Поніс “відкат”. Бачиш, який товстий портфель». Здивований прокурор пропонує, мовляв, якщо ти це знаєш достовірно, то давай розробимо та проведемо операцію і «спіймаємо на гарячому». Я, як прокурор, допоможу. Той здивовано вигукує: «Та ти що! Забув, де ми на партійному обліку стоїмо?..»

    — Це брехня! — аж якось пафосно відреагував Владислав Петрович.

    — Коротко й сердито! Але чому сердито? Тому що я віч-на-віч сказав це саме вам? Прошу вас, не вбачайте в моїх словах чогось іншого, ніж бажання об’єктивно дивитися на речі. Я ж не стояв осторонь, як такий собі байдужий глядач, я ж теж учасник тієї містичної будови комунізму. І не думайте, що я в порівнянні з вами чогось не розумію. Моє бачення дійсності теж з позицій власних реалій. Я теж бачив багато такого, про що ви, на своїй посаді, навіть не здогадувались. Ви були на верхніх щаблях влади з 1964 року, коли почали працювати на посаді другого секретаря міському партії. Що не кажіть, а вона забезпечувала достатній рівень матеріального добробуту як для вас, так і для вашої родини. Ви могли й не брати хабарів. Вам вистачало самої влади, щоб користуватися всіма благами. В тому числі і для задоволення культурних потреб. Для того щоб дістати квитки на престижні концерти, вам не треба було стояти в чергах чи переплачувати. Влада забезпечувала ваші побутові, матеріальні та культурні потреби. Бо влада — це можливості, якими б скромними вони не були, можливості, яких інші не мають.

    Партноменклатура, словом. Перед ними двері розчинялись ширше. Утім, були й винятки, Я вже писав про Івашка, який, будучи заступником Горбачова, фактично не простою фігурою в державній ієрархії, навіть квартир не отримав ні в Києві, ні в Москві і похований без помпезності в Харкові. Той же Суслов — основний ідеолог партії. Він навіть моди не міняв — так до кончини і ходив, взуваючи на туфлі калоші. А Гришин — перебував 20 років на посаді першого секретаря Московського міському партії і помер у черзі соцзабезу, куди прийшов за перерахунком пенсії. Не заперечую, були, були такі свого роду «безсеребреники». Але це не більшість у партії. Для більшості, розуміючи, що всім не догодити, владні винайшли незрозумілі для неї «ліміти», «можливості» й «неможливості», «резолюції» й «дозволи». Як і в будь-якому суспільстві, найбільш активні всі ці «дозволи» обходили, часто й не зовсім чесно.

    — Ну ось ви кажете, що партійні керівники користувалися привілеями, що мали все безоплатно. Це все дурниці. Які я блага мав? Отримував я тоді на рівні кваліфікованого робітника-лекальника. Мені навіть пригадується, як ми були в Польщі 1980-го, коли там «Солідарність» узяла гору. Послали перших секретарів у Польщу для того, щоб ми підтримали партію, а вона у них тоді розвалилася. Як у нас в 1991 році, так і там, тільки раніше. Я взяв із собою Івашка і робітника, сталевара з заводу ХТЗ, Калашникова. Організували нам зустріч на заводі Цегельського. Це великий завод, там працювало тисяч двадцять працівників. Зібрали начальників цехів та секретарів партійних організацій. Секретарі парторганізацій здебільшого не прийшли, але чоловік 60 було, і от вони мене запитують: чому СРСР перестав пускати їхніх туристів до себе в країну? А тоді такий захід вжили через їхню «заворуху». Я їм відповідаю: ви розумієте, якщо в сім’ї мати хвора, то хто з синів поїде прохолоджуватися на Чорне море чи ще кудись, він повинен бути поруч, допомагати їй. Так і ви, у вас хвора країна, треба відновлювати…

    А потім запитують: скільки я отримую заробітної плати? А я отримував 400 карбованців. Тоді у нас середній рівень зарплати у робітників становив 250–260 крб. У селянина — 180, а у мене — 400. Припустімо, один до двох. А сьогодні він який? Від одного до шістдесяти й більше. А тоді один до двох, а в середньому — не більше один до п’яти, не більше! Тож я й кажу, що у мене 400 карбованців. А встає Калашников і уточнює: «А що ви запитуєте? Я, сталевар, отримую в п’ять, а то й шість разів більше».

    — Владиславе Петровичу, так це ж одиниці так отримували!

    — Ну, він Герой Соціалістичної Праці. А взагалі лекальник отримував 260–300, це кваліфікований рівень. А середній робітник — 250–260 крб. От ви, наприклад, скільки отримували?

    — Я в шахті починав працювати, то було 250, а на заводі водієм 160 карбованців.

    — Та ще й премія.

    — Іноді була й премія, але в середньому 180. У прокуратурі слідчим — 190, прокурором отримував 250. Потім підвищували. Це легко перевірити, у мене ж залишився партійний білет і там відмітки, з якої заробітної плати сплачувались членські внески.

    — А зараз знаєте? По вісім тисяч отримують.

    — Знаю, чому ж не знаю. Я член ради ветеранів прокуратури Харківської області, а мої доньки працюють у прокуратурі Одеської області. Знаю і те, що початківці та більша частина працівників прокуратури отримують значно менше.

    — Отож і не треба про ті блага говорити. Це кон’юнктурні погляди, а письменники підхоплюють і підтакують. Це я відверто кажу.

    — Я розумію вашу відвертість…

    — Так воно і є. Коли на початку дев’яностих почалась оця неформальна ейфорія, оце протиставляння благ партійних працівників… Отак і Радянський Союз валили. Були, звичайно, недоліки, проколи…

    — У мене немає сумніву в тому, що Герою могли платити кілька тисяч щомісяця. А в інших не було зацікавленості в хорошій праці. Як тільки підвищив свою продуктивність праці — одразу підвищать розцінки. Тому робітничий фольклор так характеризував працю і заробіток: «Влада робить вигляд, що платить нам, ми робимо вигляд, що працюємо». Владиславе Петровичу, ні ви мене, ні я вас не переконаємо в своїх поглядах на багато питань і подій того часу. Ви можете викладати свої аргументи, які я знаю не гірше за вас. Ми з вами вже такі, що нас не перекуєш. Ми з вами вже в такому віці, коли нам не личить докоряти один одному. Ми кожен, у певній своїй мірі, вже скуштували з життєвого дерева пізнання. Ця тема не нова для мене, але те, що з іншою людиною було б простою відвертістю, з вами перетворюється на дискусію, в якій тільки через те починаєш сперечатися, що не хочеш поступитися. Ваше «за» і моє «проти» перетворюються в безперервне переливання з пустого в порожнє, яке й мене не надто потішає і має здаватися нестерпним кожному сторонньому.

    — Справді, погляди розходяться.

    — Це цілком нормально, і я не хочу нав’язати вам своє, і не можу вашого прийняти, але хочу показати це так, щоб було видно ваше і моє, а читач щоб сам зробив свій висновок. Хтось з великих сказав: «Я відповідаю за те, що кажу, але не відповідаю за те, що ви чуєте». Так і читач, він, попри всі наші бажання, не зможе побачити того, що пережили ми, що бачили своїми очима. У нього буде свій погляд, з чимось він погодиться, а щось не сприйме.

    — І потягло мене з вами зв’язатися. На моєму рівні ви займаєтесь своєю пропагандою. Це не добре. Навіть кумедно, як це я аж надто серйозно обговорюю те, що, напевно, для вас уже давно вирішене…

    — Я не мав і не маю щодо вас ніяких підступних намірів. Якщо ви щось по-своєму зрозуміли в моїх діях, то я не розкаююсь у своїй поведінці, бо поводитися так вважаю своїм обов’язком перед вами й перед самим собою. Не хочу показати, який я гарний, як по-новому все розумію, а ви — такий непіддатливий, що я знайшов першого секретаря обкому партії, який досі сліпо вірить у ті ідеали, в які я та багато інших людей уже не вірять.

    — Так, вірю.

    — Я поважаю вас і час, у якому і ви, і я жили, і був би швидше здивований, ніж втішений, якби ви так легко змінили погляди. Я хочу показати прожите з дистанції часу, щоб ні вас не ображати, ні від вас не чути неприємного для себе. Якби я хотів тільки спаплюжити той час, то з мене вистачило б і кількох зустрічей з вами. Вважаю, що маю право на те, щоб про мене так не думали.

    На всі ваші докази «проти» в мене лише одна відповідь: я бачив! Тут, як у комедії Мольєра: «Простіть, я вірю в те, що бачать власні очі». Я сам був серед простих мас і бачив життя рядових комуністів і верхівки, бо, як уже згадував, після строкової служби в армії працював водієм по обслуговуванню парткому заводу, який був на правах райкому партії.

    Не буду в цій розмові наводити більше прикладів з життя партійної номенклатури. Залишимось, як кажуть, кожен на своїх позиціях. Лише нагадаю анекдот радянських часів:

    — Чи повинен комуніст платити членські внески з хабарів?

    — Так, якщо він чесний комуніст.

     

    Проте відчув, що Владислав Петрович ніби не хочете зрозуміти мене. У моїх словах він не бачить того змісту, якого я їм надаю. Я ж не партію звинувачую в тому, що в будь-якому суспільстві є таке явище, як хабарництво та корупція. Але в Радянському Союзі все це мало свою специфіку.

    Я ж бо й сам розслідував справи про хабарництво і, як то кажуть, був службовою особою, якій пропонували хабарі. У своїй першій книзі я розповідав, як мені намагалась дати хабар обмежено дієздатна жінка лише за те, щоб я направив запит про те, чи дійсно вона колись працювала у бригаді на заготівлі лісоматеріалів у тайзі. Там є слова: «Я не вчений правник, проте хоча б трохи практик, і мені болить, що боротьба з корупцією зводиться лише до показників, якими можна прикрити фактичну бездіяльність і відсутність політичної волі насправді щось у цій боротьбі змінити». Своє бачення, навіть не бачення, а намагання привернути увагу, виклав у статті, яку надіслав до фахового видання «Юридичний вісник України», і приємно був здивований, що її не тільки опублікували без скорочень, а й під час огляду матеріалів, надрукованих на сторінках газети 2010 року, мою публікацію було визнано однією з кращих і відзначено в номінації «За творчий прорив у аналітичну юриспруденцію». Хабарництво і в радянський час було дуже поширене, хоча кримінальних справ цієї категорії порушувалось не так уже й багато. У більшості випадків, коли посадовець брав гроші, то обіцяне, те, за що він узяв, — виконувалось. А хто ж повідомлятиме органи, якщо обидві сторони задоволені? Тому проблема хабарництва і не стояла так гостро. Справи про хабарництво стали звичним явищем, коли посадовець став вимагати гроші і, отримавши їх, обіцяне не виконував або заламував таку суму, що не відповідала послузі.

    У радянський час хабарі часто давались тоді, коли людина, волею обставин, не бачила іншого виходу, коли законних способів вирішити питання для неї просто не існувало.

    А вже в часи незалежності я цих справ набачився! Працюючи в апараті прокуратури області, довелося здійснювати нагляд за розслідуванням справ цієї категорії у слідчому відділі СБУ та міліції міста Харкова та іноді й самому підтримувати обвинувачення в судах. Відомі мені справи і про серйозні суми хабарів, і про провокацію тих хабарів. Доходило до смішного: в одній із справ нібито про вимагання хабара чиновником працівники міліції помітили і дали для вручення їх «фігуранту» фальшиві долари. Вручили, піймали на гарячому і намагались таку справу направити до суду. Саме прокурорський нагляд домігся закриття цієї справи. Інакше, самі поміркуйте, як би це виглядало в суді і коли б за таке ще й засудили.

    На жаль, те, що тоді просто називалось хабарництвом, нині розрослося до найбільшої проблеми — корупції. На що нам справедливо вказує цивілізований світ. Мені найбільш вдалим вважається вислів: «Корупція — це злодійство». На жаль, вона так пронизала всі суспільні відносини, що стала ніби звичайним явищем. У радіопередачі Анатолія Стреляного «Листи на Свободу» почув, що навіть священик, який висповідує мирян у скоєних гріхах, розповів, що ні разу не чув, щоб хтось не те, що розкаявся, а просто зізнався в отриманні чи дачі хабарів. Сповідуються у своїх, можна сказати, дитячих гріхах: їв скоромне, у гречку скакав тощо.

    У житті трапляються ситуації, в яких може опинитися хто завгодно, але в ролі одержувача хабара — тільки службова особа. Іншому я б цього не розповів, бо душа болить, а ще більше сором бере, думаєш, чи розказувати про це. Та все ж, коли взявся писати, то відвертості не уникнути. Не тому, що розповідь ця драматична в справжньому розумінні слова. Я хочу, щоб до вас дійшов голос людини-слідчого, і щоб ви з одного прикладу зрозуміли, до яких наслідків доводить це ганебне явище — хабар. Особливість цієї сцени можуть оцінити тільки ті, хто знайомий з людською психологією. І не закидайте мені перебільшення, звинувачення в надмірності літературної вигадки.

     

    Просмотров: 286 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Февраль 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    29

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии