Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Февраль » 17 » З дистанції часу. Частина 7.
    13:11
    З дистанції часу. Частина 7.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

    «Я привела її для вас...»

     

    Особливо запам’яталась кримінальна справа про побутове вбивство. Два молодих хлопці в компанії добряче випили, вийшли з-за столу на вулицю і, посварившись, один другого штрикнув ножем у серце. Сталося так, що затриманий за вбивство був такий п’яний, що детально не міг пригадати, як і за що він убив свого товариша. Безпосередніх очевидців вбивства не було, але затриманий не заперечував своєї вини, і справа в розслідуванні не викликала якихось труднощів. Для призначення судово-психіатричної експертизи, така вимога закону, допитав маму підозрюваного. Питання для слідчого звичні: як ріс, розвивався, чи не було психологічних відхилень, ненормальностей у поведінці? Мати, проста жінка, до сорока років віком, розповіла про розвиток сина без будь-яких прикрас. Він — старший у сім’ї, є ще менша донька. Виховувала їх сама. Батько сім’ю полишив.

    Чим я міг дорікнути матері, допитуючи її? Не допит, а проста розмова про життя. Розчулена таким незвичним для неї допитом, жінка почала просити мене не тримати сина під вартою, а випустити його на підписку про невиїзд. Як міг, пояснив їй, що злочин важкий і за це законом передбачено арешт. Змінити йому міру запобіжного заходу я вже не можу.

    — Можете, все ви можете, лише не хочете, — плачучи, вмовляла мати арештованого, — а мій син не вбивця, просто так сталося. Повірте, у мене немає грошей, щоб вам віддячити, але можна, я завтра прийду?

    — Прийти ви, звичайно, можете, але це нічого не змінить. І, я вас прошу, не здумайте влазити в борги, позичати у родичів, близьких та знайомих гроші, я їх просто не візьму.

    — Я все-таки прийду!

    Другого дня, біля обідньої години, мати, запитавши дозволу, знову зайшла до кабінету.

    — Можна, щоб зайшла і моя донька.

    Даю згоду, і до кабінету зайшла дівчина років сімнадцяти. Мати сіла на стілець, а я жестом показав дівчині, що вона може присісти на диван. Поглядом порівняв дівчину з її затриманим братом, намагаючись уловити схожість і несхожість між ними.

    Прихід матері з донькою мене не здивував. Припустив, що, можливо, сестра, може, дещо більше дізналась про обставини вбивства і її теж потрібно буде допитати. Тож запитую у матері:

    — Вона щось може пояснити у справі?

    — Ні, — з якимось особливим виразом обличчя і незвичною інтонацією в голосі відповіла мати, — я привела її для вас, вона вже доросла і все розуміє...

    Погодьтеся, що тут потрібно зробити не ліричний, а дещо психологічний відступ. Мені тоді виповнилось тридцять три і, навіть на той час, я вже багато набачився у житті. Здавалося, що вже дещо знав, був готовий до найнесподіваніших життєвих поворотів, вчився прогнозувати події і зумів би поставитись до цього зверхньо і спокійно, але тут, мені здається, я почервонів. Дуже вже, мабуть, важко не почервоніти, коли на тебе пильно дивляться, очікуючи відповіді.

    Певна річ, не вперше бачив, як пропонують хабара, але такої пропозиції і від кого? Від матері! І ким? Власною донькою. Це не вкладалось у моїй голові.

    Я дивився на них обох і в мене на деякий час неначе потерпнув язик. Жодне слово не спадало на думку. Відчував себе ні в сих ні в тих, ніяк не змірковуючи, що говорити. Кілька секунд розгублено лише кидав погляд то на матір, то на дочку.

    І що ж донька? Не знаю, чи зараз доречно говорити про це, але мені так хотілося б передати свої тодішні враження.

    Ще зовсім молоде дівча, але вже на порі. Під одягом у всій своїй звабі вгадувалися дівочі принади. Сиділа, опустивши низько голову собі на груди, а вони в неї вже доволі сформовані, цілком визрілі. Відчувалося, що в ній уже прокидалася жінка, котра пізнала першу близькість із хлопцями, але ще не позбулася соромливості виявляти свою власну волю.

    Глянув і на матір: проста, бідна жінка, знесилена важким тягарем, який випав на її долю, вона намагалася врятувати свою старшу дитину. Випадок довів її до відчаю.

    Кабінет слідчого завширшки не більше трьох метрів, то ж мати і її дочка одночасно були в полі мого зору. Не повертаючи голови, я міг лише очима споглядати їх обох.

    Дівчина. Вона ж, ідучи до кабінету, не могла не знати про намір матері використати її для мене як наложницю, і зрозумів, що мати має над нею цілковиту владу. Але вона ще в такому віці, коли пам’ятають про те, що дочка не має права судити матір. Уже підвела очі і вивчала мене. Це був погляд, властивий тільки дорослим людям. Відчувалось, що за брата вона була готова віддати всю себе, готова піти ради нього на безчестя, сором і гріх. Така б не боронилась. У ній була водночас чарівність дівчини і звабливість жінки. Та все ж у сімнадцять років дівчина не здатна правильно міркувати ні про майбутнє, ні про минуле, ні про деякі вимоги, що їх ставить перед нами суспільство.

    Вона помітила мій погляд. У свою чергу її погляд, кинутий на мене, був надто промовистий. Вона знала про випробовування, якому збиралась піддати її мати, і це був не сором’язливий погляд учениці, що боїться вчителя: вона прицінювалась і чекала моєї відповіді.

    Дивна річ! Як слідчий, я мав бути готовим до всього, але мені ніколи нічого схожого й на думку не спадало. Скажу більше: навіть не думав і не уявляв, що таке може статися. Той, хто не потрапляв у подібне становище, як я, не спроможний собі його уявити. Але тут погляд…

    І я, мовби ждав того погляду, перехопив його, мерщій сховав у собі, нікому не дав, не показав, тільки собі, тільки для себе. Той погляд і щось у самій дівчині змусило мене особливо пожаліти її в цю хвилину.

    Хоча тоді я був ще досить молодий, якось відчув себе старшим, на багато років старшим від друзів своєї юності. Вже дещо набрався тієї мудрості, яка віддає перевагу тверезому розуму над чисто інстинктивним поривом. А він, той природний інстинкт, схований у кожного із нас, і я хотів би, щоб кожен чоловік сам вирішив, як би він повівся за подібних обставин.

    Саме в ті хвилини відчув значення своєї професії слідчого і що я не можу робити того, що мені заманеться, що повинен обмірковувати кожен свій вчинок.

    Погляд знову перекинувся на ту, що понуро, очікувально сиділа на стільці. Не хотілося образити в ній жінку-матір. Розуміючи, що той, хто потрапив у безвихідь, усе сприймає серйозно, зваживши все, я сказав якомога спокійніше:

    — Жінко! Я розумію ваше горе. Ви вже на довгі роки втратили сина, але не втрачайте й дочки. Вона лише починає жити і, не маючи за душею власного досвіду, ще не обмірковує своєї поведінки та підкоряється вам.

    Мати пильно подивилась мені в обличчя і, зрозумівши, що я кажу правду, ніби видавила з себе:

    — Простіть мені!

    Відверто кажучи, я здавався собі в цю хвилину кращим і шляхетнішим, ніж будь-коли, і сказав:

    — Я вже простив. Легко простити, коли прощати нічого. Ви не вчинили нічого такого, за що треба прощати. Кожен, особливо в скрутний час, чинить так, як підказують йому його погляди. Так само я міг би просити у вас вибачення за те, що не зумів одразу пояснити марність зусиль щодо зміни міри запобіжного заходу сину. Сталося непоправне — він скоїв убивство. Тут уже діє закон, а не я. Просто не знаю, як вам допомогти, і зізнаюсь у власному безсилі.

    Не промовивши більше ні слова, мати з дочкою вийшли з кабінету, а я не без моральної утіхи відзначив, що вона почервоніла — отже мої слова дошкулили їй. Але хіба я мав право її судити? Та що вдієш — на тій роботі я міряв своєю міркою і вважав, що необхідно! А ще подумалось: це ж треба було тобі стільки прожити, щоб дізнатись, якою сліпою та безрозсудною іноді буває материнська любов. Зате тепер ця прогалина в моїх знаннях заповнилась. Тут переплелися таке соціальне явище, як хабарництво, і моральність.

    Отак тоді вийшло зі мною, і ви бачите, до чого доходить моя відвертість, хоча мені й досі ще трохи соромно говорити про це. Мабуть, я уже непристойно розбалакався, але хто сказав, що це, зрештою, погано? Адже життя таке бурхливе, що тільки після якоїсь незвичайної події може залишитись більш-менш тривале враження. Сприйміть наведене як доповнення мого погляду до загальної картини життя. А в очах слідчого вона не завжди в райдужних тонах. Доводилось стикатися з почуттями людей, з усіма їхніми помилками й обмеженістю, сумнівами, страхами, хибними уявленнями, з їхньою, часто безглуздою, мораллю. Але що я міг вдіяти? У них інші критерії істини, кожен звертається тільки до власної свідомості, щоб у ній знайти пояснення себе самого й цілого світу...

    А мати? Вона намагалась врятувати свого сина, і цей материнський інстинкт у неї став сильніший за будь-яку моральність!

    Вийшла та жінка з мого кабінету, а я потім роздумував: чому саме донькою вирішила розрахуватись мати? Професія слідчого завжди на виду у людей, і я намагався не давати підстав для поширення чуток про себе як слідчого, що аж надто полюбляє жінок чи молоденьких дівчат. Погляд зупинився на дивані. В усьому цьому нема нічого смішного, але я сам собі усміхнувся від несподіваної думки: мабуть, рішення дати в наложниці дочку спровокував диван у кабінеті. Він дістався мені у спадок. У старому, двоповерховому приміщенні прокуратури, яка стояла навпроти центральної аптеки міста Чугуєва, неподалік від музею-садиби художника І. Ю. Рєпіна, диван був у фотолабораторії слідчого, так би мовити, не на виду. Про те приміщення варто згадати. За царату то був двоповерховий цегляний будинок, де жив начальник залізничної станції. За радянської влади там розмістили прокуратуру, суд, юридичну консультацію. Сутужно було. Нове приміщення під ці організації виділили в цокольному поверху дев’ятиповерхового житлового будинку. Коли переїжджали, ще добротний диван не захотіли викидати, і він «прописався» в моєму кабінеті.

    Під час візитів обласного начальства багато хто з них звертав увагу на той диван. Мовляв, навіщо він у кабінеті? Пояснював, що робота слідчого ненормована, пов’язана з нічними викликами, та й дехто із співробітників проживав у Харкові, доводилось іноді ночувати. Хто погоджувався, а хто й ненав’язливо пропонував прибрати той диван з кабінету. Не прибирав. Усе-таки він надавав солідності кабінету. Навів довідки й дізнався, що в області дивани ще залишилися лише в шести прокуратурах.

    Невдовзі після описаної мною події з перевіркою приїхав заступник прокурора області Василь Петрович Ніконов. Зайшовши до кабінету, він одразу наказав: «Прибери його звідси. Що, баб тут трахаєш?»

    Цей наказ був досить чітким і недвозначним. Довелося прибрати «битий на всі копита» диван до архіву. Більше пропозицій «хабара дівчиною» не надходило.

    Я аж ніяк не гадав, що мені коли-небудь доведеться розповідати про це. Можливо, легковажні й несерйозні люди скажуть, що це справді незначний, дріб’язковий випадок, розказаний безглуздо до подробиць. Але такі спогади ніколи не стираються з пам’яті й оживають щоразу, коли я згадую свою досить тривалу слідчо-прокурорську практику. І розповідаю про це не без таємної думки про повчальність усього цього для інших. Це тільки оди із прикладів, може, надто конкретний, того, що стосується такого явища, як хабарництво.

    Хоч як би ми вважали, що перебуваємо на високому щаблі розвитку, людство все ще живе інстинктами. А жіноча краса чи чоловіча принадливість — то як розмінна монета і в цьому явищі суспільства.

    Я тоді, як і тепер, вважаю, що вчинив чесно, не піддався спокусі, яка споконвіку штовхає чоловіків на тілесну близькість з протилежною статтю. Чому штовхає? Та тому, що в ній закладено інстинкт продовження роду людського. І марно людей звинувачувати в їх слабкості щодо сьомої статті Заповіді Божої: «Не перелюбствуй». Не кожному вдається дисциплінувати свою грішну природу, успадковану нами всіма від Адама. І якщо вже вивертати душу, як кожуха на морозі, коли хочуть витріпати з нього всіх бліх, то й рукава треба потрусити. В них багато чого ховається.

    Про що це я? Та про те, що слідство — дуже важливий інструмент у системі правосуддя, і велике значення має, в чиїх воно руках. У першу чергу, чи чесні, а вже потім — чи професійні люди, що чинять його? Професіоналами народжуються дуже рідко. Здебільшого ними стають після навчання та кропіткої роботи як з людьми, так і над собою. А коли ним став, то один і той самий факт слідчий може подати правосуддю «під різним соусом».

    Я вже вказував, що вбивство сталося під час сварки, без очевидців того смертельного поранення. Адвокату така ситуація найбільш сприятлива для захисту. Варіантів безліч. Від: «Він перший на мене кинувся з ножем» до: «Він смертельно мене образив, сказавши щось про мою сестру або матір». А це вже зовсім інша кваліфікація злочину і міра покарання за нього значно м’якша. Тим більше, що й сам потерпілий був у стані алкогольного сп’яніння.

    Але адвоката у справі на початку слідства не було. Та чи міг слідчий, саме на початку розслідування, дбаючи за свій інтерес, — а що мені пропонувалось, читач вже знає, — стати одночасно і адвокатом?

    Для тих, хто навіть не може припустити, що таке можливе, скажу: міг!

    У деякій мірі я ним і став. Закон зобов’язував з’ясувати, чи не було в затриманого хуліганського мотиву вбивства. Я не знайшов обставин, які збільшують провину, бо й не хотів цього і ніхто від мене їх не вимагав, і виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за статтею 93 Карного кодексу України, санкція якої передбачувала смертну кару. А уявіть собі, якби потерпілий був сином якогось високопосадовця?! Тоді б і від слідства вимагали «за всією суворістю закону». Та тут було просте, побутове вбивство. І я інших пом’якшувальних мотивів для обвинуваченого не пропонував.

    Все це теж — моменти слідства. І якщо ми ось так, прямо зараз, заглянемо у свою душу та озирнемось на життя і запитаємо себе, чи воно справедливе? Чи багатьох турбують потаємні докори сумління, що їх рідко коли вміють оцінити люди, судячи собі подібних?

    Варіанти відповідей — за вами! А я скажу, що коли слідчий із зіпсутою мораллю усвідомив роль свого ремесла, дивлячись на нього як на можливість особистої вигоди, то й «правосуддя» перетворюється на «кривосуддя».

     

    Роздовбуєте систему...

     

    — Я прочитав ваші розділи з майбутньої книги «Опальний секретар». Поряд з нормальним описом тих подій ви засуджуєте режим за всіма статтями. На тлі арешту Терещенка ви тут роздовбуєте всю радянську систему. Навіть юридичну і правову систему, в якій працювали, довбаєте, довбаєте партію і державу. І все це на прикладі Терещенка. Або ви в душі раніше таїли і виклали свої думки, або хтось чи щось навело вас на це.

    — Владиславе Петровичу, звідки я все це знаю? Багато сам бачив, не з льоху дивлячись, і не з чужого голосу чув. Професія вимагала помічати деякі явища, непримітні для інших, але надзвичайно важливі як докази. Я теж жив у тому часі і ставлю собі за мету відобразити його крізь призму свого бачення, свого світосприйняття. А література, якою я тепер прагну займатися — це завжди вияв глибоко особистісного ставлення до світу, погляду на життя. І тут головне не просто розповісти, яким ти був, яким є тепер, а зробити це так, щоб було цікаво читачам і вони могли взяти для себе щось пізнавальне, нове.

    Після видання книги я вислухав чимало схвальних і невдоволених відгуків, указівок на помилки, порад. Не заперечував нікому, а втім, і погоджувався не з кожним, бо це ж — моє.

    Не хочу набути репутації людини, що пише відгуки на власну книгу, бо скажуть, що вихваляю свій крам, наче на ярмарку, але мені приємно було читати допис читача Федота Пасічника «Без ретуші, без масок» на публікацію в журналі «Березіль» деяких розділів книги «Опальний секретар». Наведу дещо з того, що він пише: «Сьогодення потребує для широкого загалу простої і конкретної, зрозумілої книжки, щось на кшталт інструкції до праски. Щоб було відразу ясно: чорне — біле, хороше — погане. А книжки з усілякими літературними викрутасами — це для гурманів. /.../ Вірю кожному авторському слову. Він свідок, він активний учасник подій, про які пише. Нічого не вигадано, не прикрашено. Конкретні персонажі зі справжніми іменами і прізвищами. Цих людей багато хто з нас знав особисто або щось про них чув. Головне, що автор пишається цими людьми, їхніми організаторськими «здібностями», поділяє їхні погляди, їхнє ставлення до середовища, їхнє життєве кредо. /.../ У країні суцільного дефіциту і жорсткого планування проблеми постачання вирішувалися нараз. Від шуб для пані та заводського обладнання. В одного було обладнання, у когось кращий у країні сир та спирт. Обмінялись — і проблему вирішено. Все робилось на благо народу, закони тут не діяли. Адже, як пише товариш прокурор, закони можна обійти».

    Безумовно, ви займали високу посаду, людина, інформована про владу і владних, знаєте та бачили набагато більше, ніж я. Та й як вам цього не знати? Але неправильно і навіть зарозуміло було б вважати, що краще за мене розумієте сутність людського буття. У свою чергу скажу, що у мене вистачає такту не вважати себе розумнішим за вас. Хоча, як і ви, знавав у житті багато всіляких людей. Я далекий від думки, що ми з вами повністю пізнали закони розвитку людства. Ми з вами теж ще на незвіданих життєвих шляхах, по яких блукають такі, як і ми. Ви майже на чверть століття старші, але й мені роки теж додали багато сивого волосся і достатньо скинули його з моєї голови.

    В Одесі жартуючи кажуть: якщо ви почали вважати себе розумнішим за інших — ви перестаєте розумнішати. Посада прокурора дала можливість багато побачити і зрозуміти, вона теж висока в державі. Пригадуєте фільм, у якому один герой запитує: «А чи висока та посада?»

    — Висока, — відповідає, — з його кабінету Магадан видно.

    Я почав прямо дивитися на речі. А коли прокурор не вміє прямо дивитися на речі, то він стає гвинтиком у державній машині. Я не ясновидець і бачив лише земні діяння. Поруч з досягненнями, які, виходячи з вашої книги, стали основою вашого світогляду, бачив і інше.

    — Я не заперечую того, що було. І Казахстан там, і Узбекистан цьому приклад. Але все це не характерне для всіє системи.

    — Звичайно, в одній області — менше, в іншій — більше. Це залежало від роботи правоохоронних органів, від тієї ж прокуратури. В Україні під керівництвом заступника прокурора республіки С. Ф. Скопенка розслідувалися справи про розкрадання державних коштів, приписки в цілих галузях промисловості. За масштабами вони були не набагато менші, ніж в Узбекистані, але, думаю, що свідомо не знаходили відображення в засобах масової інформації. В області, можливо, тому, що цього не бажав прокурор І. Г. Цесаренко, таких гучних справ не було. Планова система вимагала показників боротьби з таким поширеним явищем, як приписки в державній звітності. Мені довелось одному з перших розслідувати такі справи.

    На той час це був новий напрям, найбільш актуальні і найбільш складні справи. Досить сказати, що за рік слідчі прокуратури області розслідували всього чотири кримінальні справи цієї категорії.

    Мені дісталась справа про приписки приросту ваги поросят на відгодівельному комплексі «Харківський» тресту підсобних сільськогосподарських господарств Управління громадського харчування облвиконкому. У Харкові тоді була розвинена мережа ресторанів, кафе, їдалень. Харчові відходи з них направлялись на підсобне господарство біля села Зарожне Чугуївського району і згодовувались свиням. Щоб показати благополуччя в цьому ділі, вагу свиней приписували, а це, в свою чергу, вело до переплат працівникам господарства.

    Справа така незвична, що й спеціалістів, які могли б провести експертизу, на той час не знайшлося. Залучив до справи незалежного експерта і за його допомогою розкрив увесь механізм приписок. Висунув обвинувачення директору та головному зоотехніку господарства. Справу одразу було взято на контроль.

    Планував закінчити її у встановлений строк. Та якось до кабінету заходить прокурор району і стурбовано говорить, що на завтра викликають на нараду до прокурора області з доповіддю про стан розслідування актуальної на той період справи про приписки. Розповідаю йому, що справа складна. Складність у тому, що на відгодівельному пункті ще так, по-божому, приписували. Тут усе підтверджується документально, але коли везли звітність у трест, то там, щоб мати ще кращий вигляд, більшу цифру брали просто з голови. Кажу, що самому йому в деталях буде важко розібратись, а тим більше доповісти. Прошу, щоб і мене взяв із собою. Він відмовляє, впевнений, що зможе сам доповісти. Підготував інформацію у справі. Сам, маючи гострий зір, якось не надав уваги тому, що надрукував її на друкарській машинці з дрібним шрифтом. Узявши справу, прокурор поїхав доповідати.

    Приїжджає стурбований, каже, щоб ніякими іншими справами не займався і щоб через два тижні справу було закінчено і направлено до суду. Навіть його службовий автомобіль у будь-який час — у моєму розпорядженні.

    Через деякий час зональний прокурор розповів, що в загальних рисах прокурор району доповів справу. Але прокурор області, бажаючи детальніше розібратись, попрохав інформацію у справі. Взяв, почав читати, проте там був такий дрібний шрифт та з таким малими інтервалами між рядками, що він відклав інформацію, буркнувши: мовляв, нормально надрукувати не могли. Хотів розібратися, що та як, але прокурор не міг знайти, де і які докази в тексті надруковано. Відказав: «Нічого ви не можете і нічого не знаєте у справі». Прокурор району виправдовується, що, мовляв, працюємо, знаємо, що робити.

    — Якщо ви знаєте, то скажіть мені, де працює жінка обвинуваченого?

    Не тільки прокурор, а й я тоді цього не знав. Здавалося б, яке це відношення мало до справи. Дружина ж не приписувала разом з ним у державній звітності приріст ваги тих свиней. Та це так, якщо дивитися на все поверхово. У запитанні Івана Григоровича я побачив більше.

    У протоколі допиту серед анкетних даних є така графа: сімейний стан. Зазвичай туди записується, одружений чи ні та чи має дітей. Але коли ти справжній слідчий, а не гвинтик у правовій, здебільшого каральній державній машині правосуддя, то маєш поцікавитися і обставинами сімейного життя. Тобі ж, можливо, доведеться вирішувати питання про обрання обвинуваченому міри запобіжного заходу. І арешт тоді був не рідкістю, а у нього вдома — хвора дружина чи малі діти. І якщо ти цього не з’ясував, то саме бездушність мав на увазі Прокурор з великої літери — Іван Григорович Цесаренко.

    Проте, мабуть, неспроста він про це питав. Уже закінчуючи справу, я дізнався, що один з обвинувачених — капітан запасу КДБ. Приїхали і до мене співробітники поважної організації з рекомендацією «спустити на гальмах» цю справу. Кажу, що радий би допомогти, та справа на контролі в Івана Григоровича, а сам я з таким проханням до нього не піду. Думаю, що не ходили і вони. Іван Григорович так умів себе поставити, мав такий авторитет, що з подібними проханнями особи зі статусом нижче секретаря обкому партії не звертались.

    Справу розглянув суд. Обвинувачені, які повністю визнали себе винними, отримали покарання, не пов’язане з позбавленням волі. Після судового засідання суддя відверто мені зізналась, що й сама до кінця не розібралась у цих приписках до звітності.

    Коли вирок набув законної сили, прокуратура області розповсюдила мій досвід у цій справі як позитивний. Звичайно, мені було приємно отримати таку оцінку роботи. Потім я розслідував ще дві справи цієї категорії. Про приписки виконаних робіт пересувною механізованою колоною та найманою бригадою будівельників з Вірменії, які «достроково» здали корівник у радгоспі «Рєпінський». Та я розумів, що це не масштабна боротьба з приписками. Інші справи, розслідувані в області, теж не набули розголосу. Але в той час за звітністю оцінювалася кількість, а не масштабність боротьби з цим явищем.

    Повірте мені, що я про зустрічі з вами розповідав своїм знайомим, котрі свого часу теж були не рядовими службовцями, і вони мені казали, що у вас щодо взаємодії з правоохоронними органами і КДБ «було все схоплено». На вашому будинку дві меморіальні дошки керівникам обласного КДБ — П. В. Фещенку та М. Г. Гібадулову. Впевнений, що у вас були не просто службові, а й дружні з ними стосунки. Тому область і не «гриміла».

    А після смерті І. Г. Цесаренка пішли справи заготівельників та побутовців і знаменитого Хана.

    Так, що було таке і в Україні, тільки це не зачіпало партійної верхівки, а пішло ніби по низах, списали на «перегини на місцях».

    Ви вважаєте, що це не було характерним для всієї системи. Абсолютно правильних цифр для наукового аналізу ми не знайдемо, але факти — річ незаперечна. А щодо того, чи я таїв у собі такі погляди, які виклав у книзі, то ви чудово розумієте, що в той час викладати їх відкрито було рівноцінним самогубству. Ви знаєте, що тоді робили з дисидентами. Про себе скажу, що я не герой, я тільки схожий на нього. Хоча з часу, коли я почав працювати в прокуратурі, а він збігається з вашим обранням на посаду першого секретаря, Харківська область не дуже виділялась репресіями щодо інакодумців. Я все це спостерігав, навчаючись в інституті і з 80-го року бачив, відчував по роботі правоохоронних органів.

    — Ми не були кровожерними.

    — Погоджуюсь. Якби у мене до вас було б якесь упереджене ставлення щодо репресій проти інакодумців, я б і не намагався з вами зустрітися. Проте, ось ви кажете, що я ніби дуже засуджую партію і владу. Не можу з вами погодитись. Багато з тих, хто ознайомився з моєю книгою і кому я давав читати нові розділи, кажуть, що я дуже ліберально, аж дуже м’яко підхожу до оцінки партії та влади в ті часи, а ви, навпаки, кажете, що я хочу партію облити...

    — Ви під враженням ображених...

    — Я б не сказав, що це під впливом ображених. Безумовно, описуючи, я намагався зробити свого героя, колишнього першого секретаря райкому парії, цікавим, бо він і в житті цікавий. Але я також пишу, що не берусь бути захисником і не виправдовую М. Т. Терещенка, у кількох епізодах судової справи він визнав себе винним.

    — Але його змальовано не як потерпілого, а як героя. Мовляв, нізащо покарали, і на цьому тлі ви критикуєте і устрій, і юридичні органи, як якісь бездушні.

    — Щодо бездушності — не заперечую. Я ж маю свій слідчий і прокурорський досвід. А він, як в ніякій іншій професії, змушував шукати докази і бачити реальність. Отримуючи інформацію, слідчий чи прокурор повинен оцінювати її з об’єктивної точки зору, а не пропагандистської. Я про справу Терещенка і з науковцями, з і практиками розмовляв, усі погоджуються, що не можна було судити за хабарництво, не маючи речових доказів, не взявши на грошах, а лише на сумнівних свідченнях, що такий факт мав місце, та й то річної давності. Виконували, бездушно виконували директиви партії щодо боротьби з «нетрудовими доходами».

    — А як же ж прокурор, він же наполягав, підтримував?

    — Що я можу сказати, крім споконвічно українського: та ото ж! Хоча...

     

    Просмотров: 167 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Февраль 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    29

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии