Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 285

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Февраль » 24 » З дистанції часу. Частина 8.
    23:56
    З дистанції часу. Частина 8.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

     

    Репресовані та реабілітовані

    Це теж дуже серйозна тема. Восени 2013 року працівники прес-центру та завідувач музею прокуратури області С. І. Голубицький надали мені матеріали про репресованих працівників нашого обласного відомства. Я вивчив матеріали й підготував статтю «Реабілітовані працівники прокуратури Харківської області». За виром часу вона так і не була опублікована. Тож пропоную її читачам:

    «Колесо історії неможливо повернути назад, але сказати правду про страшні роки сталінських репресій, згадати жертви — ніколи не пізно. Адже люди живуть стільки, скільки ми про них пам’ятаємо.

    Після ХХ з’їзду компартії і до розпаду СРСР процес реабілітації жертв політичних репресій не був завершений до кінця. Тож відрадно, що в незалежній Україні ця робота триває. «Чому так довго триває?» — запитає прискіпливий читач. Тому що рахунок жертв йде на мільйони і тільки повне завершення реабілітаційного процесу дасть можливість підсумувати трагедію, пережиту людьми в 30–50-х роках уже минулого століття. Кажу це з достовірністю, бо самому довелося працювати прокурором відділу нагляду за додержанням законів про національну безпеку прокуратури Харківської області і переглядати справи та робити висновки щодо законності засудження, вивчати й готувати документи про реабілітацію. Читав справи з архіву, датовані 1919 роком, коли Верховний Суд України ще називався Найвищим судом. Групи з реабілітації діють і нині. Є що переглядати. Розстріляним та тим, хто не дожив до років реабілітації, ми, нащадки, повертаємо їх добре ім’я й відновлюємо історичну правду. У багатьох не залишилось рідних та близьких і нікому ставити питання про їх реабілітацію. Незалежна держава Законом «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» поставила завдання переглянути всі кримінальні справи, за якими в той час на території УРСР були винесені вироки з політичним підтекстом. Тут, як кажуть, поставлено завдання — дійти до кожного, згадати всіх поіменно. Тому робота триває.

    Нині багато матеріалів, які достовірно свідчать про повне ігнорування в ті роки правових норм. У першу чергу їх ігнорували юристи, судді та прокурори, які потім теж були репресовані, потрощені духовно й фізично тим самим маховиком, що його самі ж і розкручували. Прокурорські працівники, про яких хочу повести розмову, до того, як самі були репресовані, вірою і правдою служили тодішньому ладу в державі. Адже прокуратура на той час була єдиним органом, який мав доступ до слідчих матеріалів НКВС, пов’язаних із розслідуванням злочинів проти держави. До цієї категорії належали: зрада Батьківщини, шпіонаж, шкідництво, терористична та інша контрреволюційна діяльність, антирадянська агітація та пропаганда тощо. Вказані склади злочинів, як відомо, були найбільш поширеними у стандартних обвинуваченнях, за якими репресовано мільйони ні в чому не винних людей. Вони ж також, будучи на своїх посадах, за повчанням головного прокурора СРСР Вишинського вважали презумпцію невинуватості «буржуазним сміттям», а визнання вини «царицею доказів», і список їх жертв теж значний у тому довгому ряду репресованих, у ряду, де й для них система також відвела місце.

    Всім добре відомі так звані «трійки», які виносили смертні вироки. Та серед матеріалів справ розстріляних доводилось бачити акти іншої «трійки». Акти, яких уже не можна було переписати. Їх складали комендант Харківського обласного управління НКВС, прокурор та начальник спеціального корпусу про приведення до виконання вироку над засудженим до вищої міри покарання — р о з с т р і л у. Не можу стверджувати, що самі вони розстрілювали, для цього були інші виконавці, та, навчаючись в юридичному інституті в 1976–1980 роках, один із викладачів нам розповідав, що були випадки, коли відносно «особливо небезпечних» розстріляних «злочинців» складався акт про констатацію смерті. Зробивши свою справу, «розстрільна команда» відходила і прокурор робив, як тепер кажуть, «контрольний» постріл у голову і лише після цього лікар засвідчував смерть.

    Менше всього хотілося б засуджувати та повчати тих, хто жив у той важкий час. Нам, зрозуміло, говорити легко, але непросто писати об’єктивно про репресії щодо прокурорських працівників Харківської області, віднайти юридичну і людську правду. Але правда тим і цінна, що вона правда — з якої б позиції чи на якій відстані часу на неї не дивитись. На мій погляд, вона в жорстокості тієї системи. І не тільки в жорстокості, а й у підступності.

    Хіба не підступним були дії влади, коли телеграмою всесоюзної наради прокурорських працівників за підписом самого Вишинського прокурора Харківської області Михайла Ісаковича Брона, який не зміг узяти в ній участь через замах на нього в травні 1936 року, назвали відданим працівником радянської влади, а через деякий час, викликавши до Москви, арештували «за участь у троцькістській терористичній організації». А він і справді був відданий радянській владі. З боями за ту владу він у складі 13-ї армії під командування воєнкома Штарма пройшов від Старого Осколу до Перекопу, вів таємні перемови з повстанською армією «батька Махна». Це аж тепер стало відомо, що деякий час Махно теж воював на боці радянської влади.

    Та колишні заслуги не бралися до уваги, і йому майже два роки довелося побувати під слідством у стінах Бутирської та Харківської тюрем. В одиночній камері він відсидів вісім місяців і вісім днів, після чого місяць пролежав в ізоляторі, втратив мову і ходив на милицях.

    Підступна була влада. У матеріалах справи є дані про те, що одного з його «співкамерників» слідчі змушували дати покази про причетність до контрреволюційної організації самого Вишинського, Ульріха і Рогинського.

    Михайло Ісакович вини своєї не визнав, і йому вдалося довести свою невинуватість. Рідкісний на той час випадок. Але влада не вибачилась, вона тоді не мала такої звички, і лише 2000 року М. І. Брон був реабілітований прокуратурою Харківської області.

     

    Можна сказати, що йому повезло, хоча везіння такою ціною годі бажати будь-кому. Менше пощастило заступнику Харківського обласного прокурора у 1932–1935 роках Лідії Юріївні Ільєвій, 1901 року народження, котру теж арештували в липні 1937 року як учасницю контрреволюційної троцькістської організації.

    Доказом вини Ільєвої стали виписки із протоколів засідання комісії про «чистку» парторганізації облсуду та прокуратури від 15.12.1934 р. та засідання такої ж комісії Харківської обласної організації ВКП (б) від 8.04.1935 р., у яких вказувалося, що 1923 року вона голосувала за опозиційну резолюцію, а 1927 року, коли розглядалось питання про виключення з партії Зінов’єва і Троцького, утрималась від голосування.

    Нині, знаючи, які фізичні та моральні тортури довелося витримувати підслідним, хіба можна поставити їй за провину те, що визнала себе винною частково. Таке визнання коштувало їй позбавлення волі строком на вісім років.

    У матеріалах є листи доньки та рідних засудженої до «батька народів» Й. В. Сталіна. Одинадцятилітня донька, котра в дев’ять років залишилась без батька і матері, писала: «Я впевнена, що ви дійсно станете моїм батьком і допоможете мені як рідний батько... вернувши маму. /.../ Мама в кожному листі пише, щоб я пам’ятала, що вона завжди буде більшовичкою і що інтереси держави та революції завжди вищі за все, що найтяжче в її справі це дика, безглузда помилка, вчинена над нею, і яка, вона впевнена, розсиплеться». Звісно, ніякої резолюції того, кого вона називала батьком, на листі не має.

    Майже з такою ж дитячою наївністю батьки засудженої через два роки після вироку теж зверталися до Сталіна з проханням переглянути справу, бо її сфальсифіковано, і вже й ті, хто її арештовував та виносив вирок, самі засуджені як вороги народу.

    Покарання Л. Ю. Ільєва відбувала на Колимі. Відомостей про відбуття строку покарання та звільнення з місць позбавлення волі в матеріалах кримінальної справи немає.

    Характерно, що навіть і в роки горбачовської перебудови переписування та перегляд таких справ проходили за таємною процедурою. 15.06.1988 року прокурор Харківської області під грифом «Таємно» вніс протест у справі Л. Ю. Ільєвої до Президії Харківського обласного суду, і протест було задоволено.

     

    Репресії в ті роки не затихали, а лише накочувалися хвилеподібно, підкорюючись потребі моменту. Йшла боротьба з троцькізмом і послідовниками Троцького, який свого часу закликав не жаліти крові для розпалювання пожежі світової революції. Не жаліли… Характерне свідчення цьому — справа проти Віри Самойлівни Хазанової. Її, на посаді прокурора Ленінського району міста Харкова, арештували 08.11.1935 року за зберігання контрреволюційної літератури та зв’язки з троцькістами, яким вона нібито надавала допомогу.

    Можна лише уявити, яких зусиль потрібно було докласти, щоб майже через два місяці перебування під вартою, в січні 1936-го, запобіжний захід було змінено на підписку про невиїзд, а ще через два місяці справу закрили не за відсутністю складу злочину, а лише за недостатністю зібраних у справі доказів. Звичайно, прокурором вона вже не могла бути і працювала юристом артілі «Червоний гужовик». Та через два роки, в лютому 1938-го, постановою прокуратури УРСР закриття провадження щодо В. С. Хазанової було скасоване, і її знову заарештували за тими ж статтями обвинувачення. Як мовиться, зібрали докази, яких тоді не діставало для засудження. Та їй знову «пощастило», через рік, два місяці та 29 днів перебування під вартою справу знову закрили за недостатністю зібраних доказів і навіть реабілітували, та зробили це тишком-нишком. Відомості про направлення В. С. Хазановій або її родичам довідок про реабілітацію та листування з цього приводу в матеріалах архівної справи відсутні. Тож 2005 року і ця справа була предметом позитивного розгляду групи з реабілітації прокуратури Харківської області.

    Більше року перебував під вартою заарештований у червні 1936 року прокурор Валківського району Петро Макарович Штим, 1903 року народження, обвинувачуваний в участі в антирадянській терористичній право-троцькістській організації з метою скинення Радянської влади, проведення підривної та шкідницької роботи в районній прокуратурі.

    Якщо бути об’єктивним, то архівні справи тих років дають уявлення про те, яким непростим шляхом йшло становлення законності в тодішній тоталітарній державі. Ми ще й донині відходимо від тих принципів законності, намагаючись наслідувати світові, а не соціалістичні норми права. Не всі й тоді однозначно підтримували репресії, не всі очерствіли, хоча б у ставленні до своїх, до тих, хто працював у правоохоронній системі. Постановою військової прокуратури Харківського військового округу від 14 липня 1939 року слідство у справі закрито за недостатністю зібраних у справі доказів. Вироком лінійного суду Південної залізниці від 23.06.1938 року П. М. Штима з-під варти було звільнено і реабілітовано.

    Два місяці і 21 день перебував під вартою нібито за підозрою в розголошенні таємних службових (зверніть увагу — не державних, а службових) відомостей, поширення наклепу на органи державної влади, заарештований у лютому 1938 року, слідчий 2-ї дільниці транспортної прокуратури Південної залізниці Мілентій Микитович Мілевський.

     

    Вище наведені дані про працівників прокуратури області, котрих репресії хоча й зачепили своїм кривавим крилом, та життя їм залишили. Справи щодо них мали бодай якусь видимість законності. У розгляді їхніх справ брали участь інші прокурори та судді. Народний слідчий прокуратури Вовчанського району Сергій Феофанович Конончук, 1897 року народження, рішенням Наркома Внутрішніх справ СРСР, Генерального Комісара держбезпеки Єжова та прокурора СРСР Вишинського від 17 жовтня 1937 року за висуненим обвинуваченням у проведенні розвідувальної діяльності, шпигунстві на користь Польщі — р о з с т р і л я н и й. Лише два місяці і три дні минуло з часу його арешту до приведення у виконання навіть не вироку, а позасудового р і ш е н н я.

    Ухвалою військового трибуналу Київського військового округу від 24 вересня 1965 року Постанову НКВС та прокурора СРСР щодо С. Ф. Конончука скасовано, справу проти нього закрито за відсутністю складу злочину. Постанову скасовано, та життя не повернеш — р о з с т р і л я н и й! Хоча вину й не визнав, свідків у його справі не допитували і в ній відсутні будь-які докази вини. У матеріалах справи лише витяги з протоколів допитів свідків у інших справах, де серед прізвищ дійових осіб згадується прізвище С. Ф. Конончука. Тож в Ухвалі трибуналу вказується, що названі в обвинувальному висновку свідки Калинчук, Миколаєв, Кней і Грищук, з якими нібито Конончук був пов’язаний у своїй злочинній діяльності, до кримінальної відповідальності за антирадянську діяльність не притягувались, а Княжчук (теж свідок) реабілітований.

    Сергій Феофанович був обвинувачений у шпигунстві, а у витягах із показів свідків вбачається, що, проживаючи на території Волинської області, яка тоді належала Польщі, він вів підпільну роботу з приєднання земель, заселених українцями, до СРСР.

    Військовою колегією Верховного Суду СРСР 26 березня 1938 року засуджений до вищої міри покарання — р о з с т р і л у Василь Калинович Есаулов, 1898 року народження. Він з 1935 року працював прокурором Південної залізниці. Розстріляний 27 березня, тобто на другий день після вироку. Похований у таємному місці поховання — 6-й квартал Лісопаркової зони (нині — Українсько-Польський меморіальний комплекс), реабілітований 8 серпня 1956 року військовою колегію Верховного Суду СРСР «за відсутністю складу злочину».

    Маховик беззаконня 30-х років уже минулого століття діяв і в воєнні та післявоєнні роки. Як країна була підготовлена до війни з фашистською Німеччиною, нині відомо. А тоді прорахунки керівництва перекладали на «стрілочників». 09.10.1941 року було заарештовано прокурора Коломакського району Івана Васильовича Абрамова, 1904 року народження. Заарештовано нібито за те, що з 22 вересня по 3 жовтня 1941 року самовільно залишив робоче місце, в результаті чого було призупинено функціонування прокуратури району. В умовах воєнного часу це називали дезертирством. Звільнення І. В. Абрамова з посади прокурора Коломакського району за обвинуваченням у дезертирстві санкціоновано прокурором УРСР.

    Про той період діяльності у музеї прокуратури області є стенд, де проілюстровано, що в період Великої Вітчизняної війни прокуратура України та прокуратура Харківської області розташовувались на лінії фронту, а в період з липня 1941 по серпень 1942 років дислокувалися у простих будинках в місті Куп’янську та селищі Дворічна. Можна послатися на військовий час, мовляв, не відразу розібралися і все об’єктивно з’ясували, не до нього було — відступали. Мабуть, зрозуміло стало, що у відступі радянських військ аж до Волги винен не Іван Васильович Абрамов, тож з тюрми № 1 міста Казані Татарської АРСР його було звільнено 20 лютого 1942 року як притягнутого до кримінальної відповідальності необґрунтовано та реабілітовано.

    Викладене стосується прокурорів, заступників, слідчих. Та не менш показовими випадками репресій є вироки та арешти тих, кого ми називаємо технічними працівниками прокуратури. Серед них конюх Харківської обласної прокуратури Яким Іванович Живокоренцев, 1888 року народження, та конюх Ізюмської прокуратури Йосип Леонтійович Климаш, 1897 року народження, котрі після звільнення від фашистів Харківської області необґрунтовано були арештовані за обвинуваченням у співробітництві з окупантами. Й. Л. Климаш був засуджений до осьми років позбавлення волі, а Я. І. Живокоренцев перебував під слідством з 03.11.1943 по 08.03.1944 року і звільнений за відсутністю складу злочину.

    Секретар-друкарку Лозівської прокуратури Надію Трохимівну Гричунову за підозрою у співробітництві з окупаційною владою було арештовано, і вона перебувала під слідством з 01.10.1943 по 27.04.1944 року.

    Секретаря Великобурлуцької районної прокуратури Парасковію Яківну Канівець, 1925 року народження, 20.04.1943 року заарештовано за підозрою в переході лінії фронту і передачі відомостей про Червону армію у німецький штаб. Звільнена з-під варти за відсутністю доказів вини лише 24.03.1945 року.

    На жаль, у більшості архівних справ фотографії або їхні копії відсутні. Тож нехай наша згадка буде світлиною і даниною пам’яті їх нелегкій долі. Віддати їм борг пам’яті — найменше з того, що ми можемо нині зробити. Адже за висловом А. Франса: «Людство майже все складається із мерців — так мало нас, живих, проти безлічі тих, що вже пішли зі світу. Що ж це за життя — коротше від куцої людської пам’яті!»

    Для того щоб юридична і людська правда збіглися і стали історичною правдою, Верховна Рада України прийняла Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», яким засуджує репресії і відмежовується від терористичних методів керівництва суспільством, висловлює співчуття жертвам необґрунтованих репресій, їх рідним і близьким, проголосила намір неухильно добиватися справедливості та гарантує народу України, що подібне ніколи не повториться».

     

    Набравши на комп’ютері цю статтю, я за давньою дружбою зайшов до районної ради, де після виходу на пенсію з прокуратури ще деякий час працював радником голови. Попрохав начальника організаційного відділу Володимира Васильовича Шевченка роздрукувати текст. Він погодився, роздрукував і — зацікавився статтею. Тим більше, що я сказав: там є і про працівницю прокуратури Великобурлуцького району.

    Те, що сталося далі, я можу розцінити як журналістське везіння, хоча тут щось більше. Я споглядав за обличчям Володимира Васильовича і намагався з його виразу вгадати, де написано цікаво, а де — ні. Та раптом я побачив на ньому розгубленість. Він якось незвично подивився на мене, потім знову на текст і каже:

    — Дмитре Івановичу, та це ж моя мама — Парасковія Яківна Канівець, 1925 року народження. Вона ще жива, але ніколи ні мені, ні братові не розповідала про те, що була під слідством і в таборах. Мені аж не віриться, але всі анкетні дані сходяться. Я розпитаю її.

    У свою чергу я висловив бажання зустрітися з нею, організувати зустріч з керівництвом прокуратури області, вручити їй офіційно посвідчення про реабілітацію, написати про неї.

    Через кілька днів я знову навідався до районної ради. Володимир Васильович розповів, що мати підтвердила свою працю в прокуратурі, а про перебування під слідством у роки війни промовчала. Бажання отримати офіційне підтвердження про реабілітацію не виявила. Сказав:

    — Мати не хоче ворушити давнє. Їй уже скоро 90 років. Лише сплакнула. Що було, то було — його не вернеш...

    Отакі у нас люди. І це лише дещиця з багатьох і багатьох доль знаменитих та звичайних людей величезної імперії під назвою СРСР, яку вони ж і будували. Безліч осіб, на яких історія ніколи не зверне уваги. Вона, історія, рідко переймається долею простих громадян, але пишуть її саме вони. І вони не дуже довіряють владі, бо та реабілітувала в дев’яності роки насправді тільки тих, хто не був ні в чому винен перед радянською владою. Реабілітовані тільки ті, хто за законами радянської влади «как бы невинно пострадал». Скільки ще безіменних, тих, кого захопило з собою вічно рухоме колесо того безжалісного часу?! Тут питань більше, ніж відповідей, і я не певен, що дам на них вичерпні роз’яснення. Деякі з питань апріорі не передбачають відповідей, а над деякими досить схилити голову і просто помовчати.

    А що стосується прокуратури як органу і її ролі у справі М. Т. Терещенка, то тут теж багато запитань. На жаль, тут теж не без проблем, у прокуратурі такі ж люди, як і повсюди.

    Хоч який би «відсів» робили, беручи на роботу до прокуратури, туди потрапляють люди дуже різні — надійні й так собі, чесні і принципові, щедрі і жадібні, поступливі й сутяжні, розумні й обмежені, добросовісні й кар’єристи. Перебираючи в пам’яті своїх колег і знайомих по тій роботі, порівнюю їх, роздумую. Бачив багато таких, що працювали з душею. Але попадались і ті, які, здається мені, працювали так собі, і в голові у них була не ця робота, а щось інше. Наче для них це лише тягар, який вони взяли на себе і намагаються бадьоро його нести. Знавав і азартних гравців людськими долями та маніпулювання нормами законів. На кого діяли моральні запобіжники, ті не переступали, не зловживали. Все це так, але якщо придивитися до них і порівняти з іншими, з тими, хто не працював у правовій сфері, то вони особливі вже тим, що мали доступ до правосуддя, а це — від «правом судити». Але були й такі, які й незаконні вказівки керівництва «брали під козирок». Тоді ж іще не було положень статті 60-ї Конституції про те, що можна відмовитись від виконання будь-яких наказів, розпоряджень або вказівок, які суперечать чинному законодавству, що за протиправні дії та бездіяльність вони теж несуть адміністративну, дисциплінарну та кримінальну відповідальність. Бачив і чинуш, був з ними і на «ти», і на «ви». Я пам’ятаю їхні прізвища і навіть більш-менш фізіономії, знаю, хто з них і яку роль зіграв у моєму житті, але детальніше про них говорити тут вважаю зайвим. Не кожен наділений здатністю дивитися на себе критично й ніби збоку, і не всі з них добре засвоїли найперше правило праматері наук — уміння орієнтуватися в людях. Я належу до одного з ними братства, тож чи можу сміятися з них, не сміючись трошки і з себе?

    Мене понад усе приваблювали професіонали своєї справи. Я працював слідчим. Тоді цю категорію працівників називали золотим фондом прокуратури. Саме слідчий у своїй роботі, після прокурора, найбільш самостійна в процесуальному відношенні одиниця. Хто б який нагляд не здійснював за слідством, найбільш досконально справу знає саме слідчий, у проваджені якого вона перебуває. У ті роки прокурорами здебільшого призначали тих, хто найбільш професійно себе показав на слідчій роботі. Але були такі, які залишалися слідчими і пропрацювали ними по двадцять і більше років.

    Розповім про один дещо гумористичний, але суто життєвий випадок. Усі ми люди і ніщо людське нас не обходить. Ще за керівництва І. Г. Цесаренка одного слідчого прокуратури області призначили прокурором сільськогосподарського району. На прокурорській роботі він теж себе показав умілим керівником. Та раптом знімають і знову переводять слідчим прокуратури району в місті Харкові, де в нього була квартира. Як кажуть: шила в мішку не втаїти. Любив жінок. І в нього, як і в багатьох, теж були свої любовні історії.

    Та прокурор «погорів» не за те, що любив, а за те, що це стало явним. Після роботи він запросив до себе в прокуратуру заміжню жінку. Чи вони там уже почали щось робити, чи тільки збиралися, аж тут дзвінок: з міліції повідомляють, що сталася якась пригода і його присутність обов’язкова. Мабуть, не хотів прокурор спинятися на півдорозі і вмовив ту жінку залишитися в приміщені прокуратурі, в його кабінеті. Мовляв, він швидко впорається і повернеться. Зачинив приміщення на ключ і поїхав. Та чи то справа була не з легких, чи просто забув про ту жінку… Вже і ніч застала, а вдома ж чоловік, діти. Почала стукати у вікно до випадкових перехожих. Ті повідомили в міліцію. Жінку випустили, а розголос пішов. Так прокурор знову став слідчим.

    І я скажу, що він як слідчий мав хист, був великим професіоналом. Мені довелося виконувати деякі його доручення, коли він розслідував кримінальну справу про зловживання та хабарництво на станції технічного обслуговування автомобілів міста Чугуєва. З’ясувалося, що він теж свого часу працював на заводі «Серп і молот», тож, хоча був і старший за мене, спілкування було невимушеним. А жінок він любив і не міг нічого з цим вдіяти.

    Лише небагатьом відомо про те, як він в Одесі, де був у відрядженні — розслідував складну кримінальну справу, прихилив до себе знамениту співачку, народну артистку. Після концерту з букетом квітів, відтіснивши шанувальників її таланту, пробрався до театральної вбиральні... Що тут скажеш? Знаю, що в Одесі «умеют делать деньги и с шиком их потратить», та не цим він зачарував артистку. Гуділа Одеса, адже на честь артистки висока посадова особа області вже замовила зал у ресторані, а та раптом зникла. Що далі було, відомо тільки їм обом. А прокурору області знову довелось відкликати з відрядження слідчого, який зірвав запланований бенкет, влаштувавши своє «свято душі».

    Переглядаючи особову справу, звернув увагу, що як слідчий він часто відпорядковувався у розпорядження Генерального Прокурора СРСР та України. Характерна виписка із наказу про заохочення, де не вказується детально, за що, а лише лаконічно констатується: «за виконання особливо важливого завдання».

    А що стосується тих, хто нагороджував прокурорських працівників, у тому числі й за «виконання особливо важливих завдань», то вони в період розпаду СРСР, м’яко кажучи, виявилися не на висоті. Я радив би прочитати книгу М. О. Потебенька «Между прошлым и настоящим». Як заступнику, першому заступнику та прокурору УРСР у 1983–1990 роках йому добре відомі факти служіння верхівки Генеральної прокуратури СРСР не закону, а на догоду М. С. Горбачову. Він прямо звинувачує в цьому О. М. Рекункова.

    Та повернімось до нашої розмови:

    — Справи про хабарництво — це підслідність слідчих прокуратури, тим більше проти особи, яка обіймала відповідальну посаду — першого секретаря райкому партії, але прокуратура не взяла її до свого провадження. Я вважаю, що цю справу потрібно було вирішувати у відповідності до закону, а не до особистого становища владних чиновників — влаштовує це їх чи не влаштовує.

    — І все ж саме партію ви довбаєте уздовж і впоперек, — зауважує Владислав Петрович.

    — Ви прожили таке життя, що я не можу бути вам суддею і тим більше нав’язувати вам свою точку зору. Ми з вами хоч і народились, виховувалися, виросли і працювали за однієї державної системи, але в різних життєвих умовах. Хоч і були службовцями, але в дуже різних «вагових категоріях», тому й не дивно, коли говоримо й думаємо неоднаково. Але ж я і ви бачимо, читаємо, що нині публікується про той час. Які телепередачі йдуть. Ось, наприклад, «Історичні хроніки», де про партію документально підтверджують таке, про що колись і подумати не можна було. Допускаю, що можна вірити в ідею, але виправдовувати зловживання старого режиму — отже, погано його розуміти. Не можу припустити, що ви, читаючи і дивлячись усе це, кажете, що все це — брехня. Ну, не може ж такого бути?

    — Звичайно, дещо ставиться під сумнів...

     

    Просмотров: 181 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Февраль 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    29

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии