Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 287

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2016 » Март » 7 » З дистанції часу. Частина 9.
    15:55
    З дистанції часу. Частина 9.

    Дмитро Щербань,

    член Національної Спілки письменників України

    Дещо ставиться під сумнів

    — Чому лише дещо? Нічого ж не можна заперечити проти фактів про першого секретаря ЦК Компартії Узбекистану Рашидова, про його загадкову смерть, про зятя Брежнєва — Чурбанова. І я ж сам їздив в Узбекистан, і мої друзі там працювали, розслідуючи цю справу.

    — Він, дійсно, там бавовну вирощену приписував...

    — І все це розпочалося ще за Андропова. Намагання повернути країну від «застою» до комуністичних ідеалів розпочалося ще за нього. І якби у нього, на мій погляд, вистачило сил та енергії, то партію можна було почистити. Адже там було і кар’єристів, і нездар...

    — Але він не встиг...

    — Не встиг! Зі своїм здоров’ям він узявся за те, на що потрібна була енергія. А в нього її вже не було. Саме тоді, коли він мусив бути у формі, сили почали швидко підупадати. Він дуже довго торував свій шлях до влади, і ті заходи, до яких він вдавався, не поліпшили, а тільки погіршили справу...

    Говорячи, я помітив, що Владислав Петрович не хоче розвивати тему про Андропова. А вона, погодьтеся, доволі цікава і до неї ще потрібно буде повернутися.

    Про К. У. Черненка взагалі нічого сказати, хоча написано про нього багато. Відомо, що закінчив трикласну школу сільської молоді, Вищу школу партійних організаторів при ЦК ВКП(б) (1945), Кишинівський педагогічний інститут (звичайно ж, не на стаціонарній формі навчання).

    Коли він, ставши Генсеком, поновив у партії дев’яностолітнього В. М. Молотова, то жартували: так він готує його на своє місце. Цікавий факт, що Молотов, будучи старшим Черненка на 21 рік, ще й пережив його, померши у віці 96 років. Кажуть, що це поновлення в партії було одним із кроків до задуманої Черненком повної реабілітації Сталіна.

    Типово канцелярський працівник, Черненко відав кореспонденцією, адресованою Генеральному секретареві, готував відповіді за його підписом. Державну премію отримав за те, що придумав унікальний механізм, який дозволяв миттєво підняти будь-який документ з гігантського архіву Кремля та «Особливої папки» Сталіна.

    Звичайно, він був у курсі всього, що відбувалося у вищому партійному ешелоні. Брежнєв не забував його вірності, і за час його правління той теж отримав дві зірки Героя Соціалістичної Праці, приурочені до «круглих» дат (65 та 70 років). А 1984 року, вже на посту Генерального, був нагороджений «За... та у зв’язку з 73-літтям». Так він став одним із 16 тричі Героїв Соціалістичної Праці.

    Мені особисто запам’яталося, як за його правління велася боротьба з самодіяльними естрадними колективами. Прокуратурі були спущені вказівки перевірити, який репертуар пісень у ресторанах. Негласно треба було просидіти вечір у ресторані і записати, які пісні та музика виконувалися. Грошей для такої мети, звичайно ж, не виділяли. А яка плата — така й робота. Різний був репертуар, але антирадянщини ще не було, і боротьба велася проти «блатних» та пісень відверто «тюремної» тематики.

    Як слідчий у той час, знаю, що багато активно розпочатих за Андропова кримінальних справ проти різного роду корупціонерів (хоча тоді зловживання владою ще так не називалися) були призупинені та спущені на гальмах. Хоча деякі гучні справи дійшли свого логічного завершення. Так, ще за нього був розстріляний керівник Єлисеївського магазину Соколов. Після поновлення слідства у справі покінчив життя самогубством колишній міністр внутрішніх справ М. О. Щолоков.

    Зізнаюсь, що після кончини самого К. У. Черненка мені, як парторгу суду та прокуратури, довелось покривити душею і на траурному зібрані в колективі казати, що «за нього було поновлено ленінську традицію колективного прийняття рішень».

    Характерно, що про будівництво комунізму Черненко теж не згадував. Його вибрані статті та доповіді, видані за життя, названо «По пути совершенствования развитого социализма».

    З його кончиною завершився п’ятирічний період, протягом якого значна частина брежнєвського Політбюро пішла з життя.

     

    Горбачов

     

    — А ось Горбачов, — продовжив я тему партійних лідерів СРСР, — здавалося, і сила, і енергія, молодий, узявся — і все з рук висковзнуло...

    — Бо розчепіреними пальцями взявся... Занадто велика суворість партійних правил виявилась йому не під силу і не знали справжнього характеру цієї людини. Я вам скажу, що до 1985 року ми з ним зустрічалися в Криму. Він відпочивав поруч і в санаторій до нас приїжджав. Говорив: ніяких ринкових відносин, тільки соціалістичний розвиток і таке інше. Через рік я з ним лечу літаком у Польщу, і він вже підтримує Яковлєва, розпинався за ринкові відносини. Повернувся на 180 градусів. Він нестійкий був у поглядах, у нього не було своєї лінії. Коли він став секретарем із сільського господарства, то ще був на своєму місці. Він старався з усіх сил (при чому досить успішно), відповідаючи за сільськогосподарський розвиток, що на той час рідко кому вдавалося. І я скажу, що він допомагав нашій області, багато допомагав. Я у нього матеріальні ресурси прохав через Кабінет Міністрів і у Байбакова через Держплан.

    Багато вирішували для області і щодо інших питань. А коли став Генеральним, його занесло. І, головне, його спровокував Олександр Миколайович Яковлєв. Він підмовив його на ту перебудову, на ринкові відносини. Попри блискучий розум і взагалі хороші якості, він більшість свого життя прожив в Америці, Канаді і, на мою думку, навряд чи міг реально оцінювати стан речей у Радянському Союзі, особливо в той, переломний для країни момент, коли питання про точну оцінку являло собою серйозні труднощі. Я сперечався з ним щодо ринкових відносин, про це я писав, згадуючи, як летіли 1986 року в літаку на з’їзд ПОРП (Польської об’єднаної робітничої партії). Але він дуже ерудований і виходив переможцем, бо я тих ринкових відносин не вивчав, я їх тоді ще не знав, мало про них думав, а він «був у курсі», і, певна річ, він мав рацію, а не я. Одне з правил мого життя — ніколи не робити висновків з того, чого я не зовсім розумію. Ми трохи посперечалися з цього приводу. Казав мені: « Що ви докоряєте? А Володимир Ілліч ще в 20-ті роки запровадив НЕП, і ми також запровадимо свій НЕП, але під соціалістичним контролем!»

    Точка зору ніби й аргументовано-переконлива, але…

    — Яким виявився той контроль, — підхоплюю надзвичайно цікаву для мене тему, — стало ясно дуже скоро, і люди на собі відчули жорстокий світ нової ринкової економіки. Цілком згоден, що то була не досить продумана і не підтверджена практично вимога — владний натиск, і більше нічого. А про батьків «перебудови», до яких, безперечно, належав і О. М. Яковлєв, можна сказати, що вони нездатні були на будівництво нового, крім того, що вміли популяризувати себе, розважали і верхівку керівництва, і населення країни своєю ерудицією. Народ і на макове зерня не відчував того, що так солодко лилося з їхніх уст…

    — Я бачу, у вас на аркуші паперу щось написано, ви якісь зауваження маєте?

    — Ні, це не зауваження. Тут є посилання на те, як М. С. Горбачов приїхав у Крим з Раїсою Максимівною, і вона, будучи на нараді серед відпочиваючих осіб партійно-господарського активу, давала свої вказівки щодо використання науковців та студентів на сільгоспроботах. Ніби ви цього самі не розуміли.

    — Та то ще тільки півбіди! Є причини звернути особливу увагу на це, бо воно має певне відношення до того, що сталося пізніше. Вона ж ним попихала, як хотіла. Він же це визнав, коли заявив, що метою свого життя вважав розвал комуністичної системи, що посвятив його боротьбі з комунізмом. Сказав, що Раїса Максимівна раніше за нього це зрозуміла, тому він намагався...

    — Якщо це не жарт, — здивовано запитую, — то я цього не розумію?

    — Ні, тут не має й тіні жартів. Це здається неймовірним. Цього, здається, не може бути. А втім, це — факт. Він сказав це, виступаючи в Туреччині в якомусь там проамериканському університеті з лекцією, і заявив, що вважав метою свого життя розвал комуністичної системи. Тепер для мене зрозуміло, які в нього були власні ідеї. Тепер портрет цієї людини, як на картині: характер, що йшов усьому наперекір, був такий упертий, ніколи не питав поради, не говорив зарані, що збирається робити, ніколи ні з ким не ділився секретами й потаємними думками. Чи можна було чекати якоїсь здорової ідеї від такої людини, яка потрапила на самий верх державної ієрархії? Кажуть, що майже з усього можна вивести мораль, якщо тільки ви постараєтесь відшукати її. Яку ж мораль можна вивести з усього цього? Я глибоко переконаний, що це один з найбільших негідників у світі. Отакий він тепер. Отримував по 50 тисяч доларів за одну лекцію, молов що завгодно. Але ж слово не горобець — скажеш, назад не повернеш. Нині правда хворіє і таке інше, але таке заявити!

    Мені подумалось: «Сказано різко, та не можна заперечити, що сказано також і справедливо». Вразила несподівана, але зрозуміла шкала оцінки, яка зовсім не збігається з офіційною.

    — Інакше про нього й не скажеш, — вів далі співрозмовник, — звичайна людина двічі подумала б, перш ніж піти на те, на що пішов він.

    — Владиславе Петровичу, сказане вами мене не те, щоб здивувало, скоріше б, я здивувався, якби цього не було. Все стає явним. Він ніби сам дав відповідь на питання, яке ставив ще Платон: «А яка користь несправедливій людині, коли вона приховує свої вчинки й уникає покарання? Хіба той, хто таїться, не стає ще гіршим від того, хто не криється і зазнає покари?»

    До цього я якось не цікавився причинами розпаду СРСР, взявши на віру, що це склалося з об’єктивних причин. Сприймав офіційну версію, що проблеми, як економічні, так і соціальні, накопичувалися і хто б не був на вершині владної піраміди, уже не міг стримати того процесу розпаду. І в тому, до чого дійшло, нічиєї конкретно персональної вини ніби й не було. Хоча значну частину людей здивував такий швидкий, навіть зовнішніми ворогами не передбачуваний розпад СРСР. Деякий час я роздумував над цією загадкою, та, побачивши, що не розгадаю її, і впевнившись, що вона, зрештою, не має для мене особливої ваги, я кинув про неї думати, а невдовзі й зовсім забув.

    — Не було ніяких ні об’єктивних, ні економічних причин для розпаду Радянського Союзу! — аж надто емоційно заперечив Владислав Петрович. — Мій знайомий, вчений Олександр Іванович Молчанов, випускник історичного факультету, працював у нас в університеті, тоді ще імені М. Горького, завідувачем кафедри ідеології, а потім, коли організувався університет в Бєлгороді, його туди взяли проректором з науки. Ми з ним зустрічаємося, коли він буває в Харкові. Так от, він дуже сильно написав. Його книга називається «Росия, Украина и Белорусия от Н. С. Хрущова до «Беловезжской пущи». Він постійно в архівах копається. Він допущений до архівів ЦК КПРС, Білоруського ЦК і України, які ще донедавна мали гриф «таємно». Вивчив 40-річний період розвитку трьох країн. Вийшло три томи. Зараз він групує їх у два томи. Це не просто книга, це докторська дисертація. Віддав двадцять років напруженої праці розшукам-дослідженням «глибоких об’єктивних причин» трагедії країни і радянського народу. Він впевнився, і цього ніхто ще не спростував, що причин для розпаду СРСР не було і не могло бути. Політику вели правильну. Безумовно, не уникли протиріч. Без них не розвивається ні природа, ні суспільство, але непримиримих протиріч не було, як це намагаються показати руйнівники могутньої країни, подаючи їх як гостру приправу до «політичного столу».

    — Можливо, він і має рацію, я не хочу сперечатися з ученим і в мене немає підстав сумніватися в правильності його розрахунків. Він учений і вважає це достатнім поясненням і для себе самого, і для інших. Не знаю, мене це мало обходить. Наука, особливо в оцінці політичних явищ, теж не панацея, не ліки, які від усього виліковують. Можна все як спростувати, так і науково обґрунтувати. Але хто надто силкується щось довести, той нічого не доведе. Ще Салтиков-Щедрін писав: «В історії результат усякого руху виявляється таким, якого ніхто не передбачав і ніхто не хотів».

    Для вас його дослідження — це ніби виправдання, підтвердження того, що комуністи робили все правильно, як доказ, яким можна оперувати. Це відомий прийом, який використовується в адвокатській практиці, тож не цураються його і в політиці. Щоб бути впевненими в собі і в своїй справі, вишукується якомога більше свідчень, подробиць, що, начебто і незначні самі по собі, у висвітленні ідеологів стають двозначними і факт робиться подвійно переконливим. Ним можна притягувати на свій бік тих, хто, мов метелики, летять на це світло.

    Але, щоб побачити зв’язок окремих свідчень із суттю справи, не потрібно далеко йти. Насильство над людською свідомістю, злочини влади, а в останні роки і помилки накладались одна на одну так, що кожна нова невдача обтяжувалася всіма колишніми. Взяті разом, у своєму непростому сплетінні вони й призвели до розвалу СРСР. Цього вже ніхто не зможе спростувати.

    Для кожного зрозуміло: факт залишається фактом. Якщо передумов до розпаду СРСР не було, то хто винен? Це або фатум, або вороги — внутрішні чи зовнішні. Тепер марно звертатися до фактів, а тим більше — до умовиводів, можливо, проведених із глибоким знанням справи; не існує більше СРСР. Прийміть це як факт. Ми можемо мати все більше відомостей про те, що економічних причин розвалу СРСР не було, та користі з цього небагато.

    Сказане вами про те, що Горбачов вважав метою свого життя розвал комуністичної системи, зовсім змінює і змушує по-новому оцінити його роль. Я, хоч і не політик, але в своїй країні був і є дійовою особою, людиною, що намагається зрозуміти «межу між світом реальних та уявних речей». І я думаю, що якби керівник дійсно мріяв про «перебудову», то він би не допустив розвалу. Адже йому повірили, бо самі бачили, що йшлося не за будь-що, а за велику справу, далеко більшу, ніж це тепер може видатись, справу реформування цілої країни, зміну світогляду і життя людей, які, дійсно, мали і мають право на краще життя.

    А Горбачов свідомо йшов на розвал. Він мізкував, як би придумати хитру якусь версію, так би мовити стратегічний маневр, і вигадав нарешті таку річ, що вдалася йому якнайкраще.

    Тепер зрозуміло, що він мав на увазі, коли на закид депутатів Першого з’їзду народних депутатів СРСР про доведення своєю політикою країни до хаосу відповів: «Ну то й що! Із хаосу витвориться порядок». Це був ніби жарт, задуманий цілком серйозно. Який витворився порядок — це вже історія, а її предметом не є копирсання в чужих душах. Він зумів багатьох пошити в дурні, справді надолужив те, чого не вдавалося зробити війнами і зусиллями розвідок капіталістичної Європи та США.

    Важливе зізнання Горбачова, а проте, не треба надто покладатися на нього — дещо в цих словах може бути й позою. Попри переконливість останнього аргументу, можливо, він бравує, з гордощів удаючи, що ставив перед собою цю мету. Хоче себе самого піднести. Мовляв, он який він розумний. Побачив те, чого не бачили інші партійці, і зрозумів, що реформувати комуністичну систему не можливо інакше, як тільки розвалити. Можливо, що історія ще відкриє свої таємниці і його роль як «засланого козачка» підтвердиться документально. Можливо, якось побачимо, де там справедливість, а де несправедливість, і як одну відрізнити від другої. Отож, нам тільки й залишається, власне, трактування його дій. Проте, потрібно мати на увазі, як важко виявити справжні причини того чи іншого вчинку, коли йдеться про людей незвичайних, тих, хто, як у цьому випадку, піднявся на владний Олімп.

    Тільки з часом проллється світло істини у цій справі і ми дізнаємося, що ж там таки відбулося — у версії, наближеній до реальності. Бо, як колишній слідчий, знаю, що документи теж пишуть люди і їх, щонайменше, можна тлумачити з чотирьох поглядів. Перший — буквальний, коли текст розуміється так, як його написано. Другий — алегоричний, коли під текст підставляються події, які відбувалися тоді чи згодом. Третій — моральний, з урахуванням переживань і пристрастей людської душі. Четвертий — містичний, як втручання якихось неземних сил. Щоправда, четвертий погляд для слідчого не прийнятний, а народ у нього вірить, бо речі містичні вряди-годи трапляються.

    Хіба можна тут до всіх підходити з єдиною міркою? У великих політиків усі засоби виправдовують мету. Горбачов — не така проста особистість, і його роль в історії надто значна, щоб оцінювати його однозначно. Завжди знайдуться такі, що скажуть: яка ж то внутрішня сила штовхала його йти до кінця задуманого, незважаючи на те, що казатимуть про нього люди? Ще багатьом нащадкам буде не дуже легко збагнути його вдачу. Історія, безумовно, намагатиметься її пояснити, наводячи лише факти, але не бажаючи робити з них висновків.

    — Проте, кажу вам відверто, ми будемо даремно гаяти час і сушити собі голову, якщо спробуємо повернутись назад і почнемо розплутувати цей жахливий клубок із самого початку. Воно, звичайно, цікаво, та це вже не справить такого враження, яке могло б справити тоді, на початку «перебудови».

    — Владиславе Петровичу, ми обидва вийшли з того віку, коли люди всьому дивуються. Може, дещо безглуздо й нескромно було б питати, але чому ж на владному Олімпі всі раптом стали такі короткозорі, що не могли сказати йому, що він не правий? Чому повелися так, ніби тільки він має вказувати, а всі повинні його слухати? Навіть тоді, коли вже й громадськість була проти нього.

    Я був керівником лише районного рівня управління, ви — не тільки обласного, а й союзного рівня, бо входили і до складу ЦК КПРС, і Верховної Ради СРСР. Як я на своєму рівні, так і ви на вищому добре, навіть дуже добре знали своїх товаришів і майже ніколи не помилялися щодо здібностей, вдачі й досягнень один одного. Як же сталося, що Горбачов виявився саме такою людиною, як він був? Невже не бачили, що незабаром усі будемо товаришами у нещасті, коли все це триватиме ще деякий час? Там же були й розумні люди, які, принаймні в певні моменти, усвідомлювали це, проте багатьом бракувало відваги признатися в цьому навіть собі. Певно, думали: станеш на стежку боротьби і наступний крок може стати для тебе останнім.

    — То що ж, по-вашому, зняти з нього відповідальність і перекласти на себе? Він стояв на найвищому рівні, відігравав особливо велику роль, і мені здавалося, що за ним пильно стежили. Мені й самому дивно, як же могли проморгати, не промацати його нутро і зробити Генеральним секретарем з такими ідеями?

    — Дивно це чути. Йому ж протекцію на шляху від Ставропольського крайкому партії до Політбюро складав Ю. В. Андропов, коли ще керував КДБ!

    — Сумно, сумно! Тим більше сумно, що нема чого сказати на виправдання. Час від часу до нас доходили найрізноманітніші чутки. Розповідали, що нібито його діда у свій час судили як куркуля.

    — У той час багатьох судили, і це дуже просте пояснення, хоча, можливо, й правдоподібне.

    — Тому він ніби помстився за свого діда…

    — Дійсно, в Інтернеті є посилання на те, що його діда по батькові, Антона Мойсейовича, селянина-одноосібника, за невиконання плану посіву 1934 року було відправлено у висилку до Іркутської області.

    Дід по матері, Пантелеймон Юхимович Гопкало (1894–1953), виходець із Чернігівської губернії, був старшим з п’яти дітей, у тринадцять років залишився без батька, пізніше переселився до Ставрополя. Став головою колгоспу, 1937 року був заарештований за звинуваченням у троцькізмі. Провів чотирнадцять місяців у тюрмі, потому був виправданий. Михайло Горбачов заявляв, що розповіді діда стали одним із факторів, що схилили його до несприйнятя радянського режиму.

    Звичайно, цей фактор теж не можна відкидати, хоча, як уже казав, це було б дуже просте пояснення. Думаю, щось у нього зародилося ще в університеті. Я цим цікавився, і коли в біографії вичитав, що він в університеті проживав у гуртожитку в одній кімнаті зі Зденеком Млинаржем, то зрозумів, що його, простого хлопця, не могло не цікавити життя за кордоном, адже Чехословаччина, хоч і була соціалістичною, суттєво відрізнялась від країн, що входили до СРСР.

    А Зденек Млинарж був секретарем ЦК Комуністичної партії Чехословаччини в 1969–1970 роки, соратником Дубчека під час «празької весни». Згадайте вираз: «Соціалізм з людським обличчям», це ж Дубчек його вперше висловив, а Горбачов лише повторив у нових історичних умовах. Характерно, Млинарж 1995 року, вже після розвалу СРСР, написав книгу «Реформатори не бувають щасливими (Діалог з Михайлом Горбачовим)». Помер 1997 року. Тож отой «бунтарський дух», гадаю, не без його впливу.

    — Розповідали, що, коли він ще працював секретарем крайкому комсомолу і побував, по-моєму, в Канаді, там на чомусь погорів. Щось він там скоїв, несумісне з тодішньою мораллю, але ту справу зам’яли, а його на приціл узяли, і він там вважався, як у заручниках. Можливо, це вплинуло?

    — Можливо, у житті все можливо. От ви кажете: мовляв, Раїса Максимівна це давно зрозуміла (про комунізм). Я кажу про це як про цікаву рису людського характеру — у всьому радитися з дружиною. Вона ж навчалася разом з ним у Московському університеті, тільки він на юридичному факультеті, а вона — на філософському. Юридична дисципліна більш практична, а філософія — наука про найбільш загальні закони розвитку людства. Погоджуюсь, що він був під її впливом. Не можу судити, яким вона була філософом, та, здається, чогось суттєвого в цій науці і не сказала. Про це свідчить її дисертація на здобуття ступеня кандидата філософських наук 1967 року  «Формирование новых черт быта колхозного крестьянства». Не думаю, що ця філософська праця дуже вплинула на розвиток колгоспного селянства.

    У своїй книзі «Я надеюсь», виданій 1991 року незадовго до розпаду СРСР, вона писала: «займаючись науковою і педагогічною діяльністю, читаючи лекції з філософії, історії атеїзму та релігії, етики, я зрозуміла, що система і методика нашої освіти і в школі і в інститутах у багатьох випадках закомплексована, догматизована».

    Горбачов, мабуть, вважав, що вона розумніша за нього і прислухався до її порад. Він же з 15 років працював помічником комбайнера і 1949 року за ударну працю на збиранні врожаю був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Ще навчаючись у десятому класі, став кандидатом у члени КПРС, а 1950 року без екзаменів, як орденоносець, вступив до Московського університету на юридичний факультет. Після закінчення університету був направлений на роботу до прокуратури, але за спеціальністю не працював. До 1962 року був заступником завідувача відділу агітації і пропаганди крайкому комсомолу, першим секретарем Ставропольського міськкому, потім другим та першим секретарем Ставропольського крайкому ВЛКСМ. Уже потім пішов по партійній лінії.

    — Ось ви дорікаєте, що у владній верхівці не вжили заходів, були короткозорі. Це не зовсім так. Було, і немало, таких, котрі різко критикували його, на пленумах про це казали. Говорили, що він розвалює країну, що це не на добре, тут щось не так. Він у відставку подавав кілька разів на пленумах. Він висловлював такі заяви, але потім Політбюро робило перерву, під час якої окремо говорили з першими секретарями ЦК компартій республік і обласних комітетів. Пояснювали, що не можна приймати його відставку, бо цим буде підірвано міжнародний авторитет СРСР. А він тоді мав вагому популярність як борець за мир у всьому світі, тому його вже номінували на Нобелівську премію, яку він і отримав наприкінці 1990 року. Розумієте? І після розмов з першими секретарями ухвалювали компромісне рішення, мовляв, усе владнається.

    — Тут усе, як в анекдоті: «Спрацював принцип демократичного централізму: кожен «проти», а як порахували, то всі разом «за». Члени ЦК КПРС уміли так само добре слухатись, як і наказувати підлеглим. І хоч би як критикували і винили в усіх гріхах Горбачова, між верхівкою, до якої і ви належали, панував такий демократичний централізм, що до вчинків когось одного з них виявлялися причетними вони всі.

    — Не іронізуйте! Невже ви думаєте, що тільки вам є за що дорікати? Хіба я сам не опинився в найгіршій ситуації? Я теж обурююсь. Були спроби, я про це в книзі вказую. Відчували, що тоді у нього було щось інше, ніж «перебудова», але що — не знали. Хто ж свідомо міг думати про розпад СРСР? На таку найбезглуздішу ідею здатна тільки його дурна голова.

    — А на заході знали! Там пишуть, що «Горбачову вдалося провести нову концепцію міжнародних відносин, відсунувши на другий план «класову боротьбу» і висунувши положення про взаємозв’язок всіх світових явищ. Він почав завойовувати світове визнання, що дало йому додатковий козир у боротьбі за владу. Поворот у його поглядах відбувся після зустрічі з М. Тетчер, за результатами якої вона заявила: «З ним можна мати справу».

    Я не політик, але нею цікавлюсь. Можливо, для тих, хто вперто не хотів вірити в те, що СРСР розпадеться, це було як сніг на голову, та для мене — ні. І все ж таки це був до певної міри перелом у житті, кінець однієї епохи й початок нової. Я не дуже хотів цього, але якихось активних дій проти цього, працюючи на посаді прокурора, не робив, хоча й бачив, що партію Горбачов завалить. А завалиться партія, розвалиться і СРСР.

    Просмотров: 230 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Март 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии