Теплик-life

Тепличани всiх країн, єднайтесь!

 http://теплик-лайф.рф/  tepliklife.ucoz.ru

Поиск

Друзья сайта

  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Наш опрос

    Какие темы вам наиболее интересны?
    Всего ответов: 307

    Наша кнопка
    Теплик-Life
    <!--Begin of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/--> <a href="http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/" title="Теплик-Life"><img src="http://s51.radikal.ru/i132/1107/67/ef6fe7928f84.gif" align="middle" border="0" width="90" height="35" alt="Теплик: люди, события, факты и аргументы" /></a> <!--End of http://xn----8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/-->

    Главная » 2015 » Январь » 10 » "З глибоких зим, із дальніх літ, як з Лети...
    00:00
    "З глибоких зим, із дальніх літ, як з Лети...

    Василь Піддубняк

    член асоціації письменників України, поет, журналіст.

    ВЕТЕРАНИ

    Крізь щільний шал захмелених полотнищ,
    Крізь полум’я потріпаних знамен
    Бредуть в майбутнє.
    Сірий дощ полоще
    Видовище, підтоптане, сумне.

    Охрипла мідь…
    Нога у ритм не втрапить…
    Б’є барабан, грюкочать костурі…

    І предводитель, ледь зійшовши з трапа,
    Кричить у натовп: «Вище прапори!»

    «Куди прошкуєм? » - б’ється відчай в горі.
    «Невже нас знову сватають в раби?..»
    Бабуся-більшовичка ледь говорить:
    «Ой Лєнін-Лєнін, що ж ти наробив?!.»

    І знов – бредуть. 
    І вкотре – мимо цілі.
    А їм услід – зелений хор хули:
    «Це ви нам щастя дати не зуміли!»
    «Це ви Вкраїну в злидні завели!»

    Такий парад. 
    Такі на тім параді
    Слова «подяки».
    Краще вже без слів…

    Вони вже світу білому не раді
    За те, що світ червоний їх підвів.

    Поклали квіти в ноги п'єдесталу,
    Мов до підніжжя спопелілих днів.

    І мовчки йдуть, поволеньки, помалу…
    Вже й п’єдестал за ними помалів.

     

    ***
    ОКАЗІЯ ІЗ ВОЛАМИ
    Два воли із Чумацького шляху
    Забрели на некошений луг.
    Ні ярма на них, ні погонича:
    Знай скуби траву
    І думай про те,
    Що нічого ліпшого на світі нема,
    Ніж почуватися без ярма
    І рикати (як тури) від задоволення.

    І чого ж цим волам не вистарчає?
    Трава – як у раю,
    За чумаками і пісня простигла,
    Гріє сонечко,
    І жовті кульбаби із осами золотистими 
    Задивилися на ангельські небеса.

    Занепокоєні чимось воли.
    І аж раптом заремигали вдоволено.
    Чого б то?

    Ага!
    Три воскреслих чумаки 
    Несуть звідкілясь золоте ярмо минувшості.
    На одного вола одягають,
    А другий сам покірну шию 
    Щасливо підставляє…

     

     

    ***

     

    За рікою, за горбами,
    За житами і вітрами –
    Біла цятка дня.

    Хто та цятка?
    Може хата,
    Із якої вийшла мати…

    День розпріг коня.

    Кінь дріма. 
    Буття триває.
    Час ріку наздоганяє,
    Гладить срібну гладь.

    Листя ясена ясніє,
    Як недальня Серебрія,
    Колоски біжать.

    За горбами, за рікою
    Пролітає мить стрілою,
    І немає дня!

    Кінь копитом лунко вдарив,
    Сколихнув звізду і хмару.
    І – нема коня!

     

    ***

    Лише змах крила – 
    Політ серед зими!

    Горби й ліси повищали на палець.
    І в’яжуть хмари з хмарами дими,
    І місяць межи ними, як блукалець.

    Цей білий світ – насправжки білий світ,
    Лишень бруньки чорніють в білім світі!

    На яблунях промерзлих – майський квіт,
    І бджоли знов дзижчать у тому квіті!

    І річечка, прокинувшись, пливе 
    До більшої ріки на видноколі…

    Ще більше жити хоче все живе – 
    У пам’яті, 
    На хуторі, 
    У полі.

    Ворони, й ті в цей час не вороні,
    А білим-білі, як… лампадки в склепі!

    Швидкую знов на вогники-вогні,
    Розсипані небавом серед степу.

    Вся Україна – осьде, на виду.
    У центрі вся, а не серед окраїн!

    І бігає по молодім льоду
    На ковзанах немолодий вже Каїн.

     

    ***

    В свічадах плуга – 
    Буйство блискавиць
    І хмар похмурих 
    Благосні відбитки.

    Гірке вино 
    Налляте в поставець, -
    Країна Україна – напідпитку.

    В Дніпрі ледь-ледь…
    Почаївська вода!
    Біліють гуси, ангели й тумани.

    Холодні зорі капають на дах,
    Подзвонюють окови окаянні.

    І крізь оцей захланний 
    Переблиск
    Захоплююсь остатнім падолистом…

    В свічадах плуга 
    Тане лист як віск
    І дзвонить десь калинове намисто.

    Така пора, що краще не вмирать!
    І полини пахтять медами, а не димом.

    Виблискує на сонці сіножать,
    І всі стежки вітчизни – несходимі!

    І підмиває йти у світлу даль.
    Але спиняють вибухи некволі.

    Здригається посріблена вода, 
    Здригаються плуги, йдучи із поля.

     

    ***
    Зайду у ще не древню хату крайню. 
    У сінях сіно трухляве. І все!
    Засновані шибки важкою сканню.
    У скані хата хрест важкий несе.

    Куди несеш, кому,
    Батьківська хато?
    В яких краях ти станеш на постій?

    Щось силились у відповідь сказати 
    Портрети рідних із руїнних стін.

    Але замовкли.
    І затихла хата,
    Завмерла на долоні у снігів.

    Я щось хотів хатині цій сказати,
    Та поки що не зміг і не зумів.

     

    ***
    Ні, не з Олімпу бачиться держава,
    А з каменя величного, що ген
    Повис, важенний, над струмком іржавим,
    Як втомлений старий абориген.

    Зійди і стань. 
    І стій в імлі туманній.
    І слухай довго. 
    І дивись, дивись,
    Як сходить струм, 
    Як струменять кургани,
    Що з вічністю самою обнялись.

    І ти не скажеш більше вже ніколи,
    Що ця земля, вітчизна ця – мала…

    Хіба ж малі беззвучні виднокола
    Навколо невеличкого села?

    Хіба малі ці люди, 
    Що державу 
    Тримають на раменах трудових?

    А поруч, наче пес, несеться слава,
    Неголосно поскімлює на них.

    Ідуть і не зважають на обочі,
    Звіряючись із картою душі.

    …Зійди і стань. 
    Поглянь в ті чесні очі
    Й прощатися ніколи не спіши!

     

    СПОГАД ПРО КРИВБАС

    Автобуси смеркаються – пусті... 
    І соняхи видзвонюють – порожні...

    Холодну колискову самоті
    Співають бур’яни непереможні.

    А місто никне в ореолі шахт,
    Заграви грають, тіні – полум’яні.

    І стільки енергетики в вітрах,
    Що і тополі непитущі – п’яні!

    І небеса наближені до труб,
    І труби смокчуть молоко небесне...

    На станції Червона – горидуб
    Ніяк із летаргії не воскресне.

    В уяві сіро оболоки – вниз, - 
    Від Інгульця кудись, від Саксагані...

    Старий плакат “Будуєм комунізм!” 
    Стоїть в очах, як баба на кургані.

    Кривбас, Кривбас... 
    Куди грядеш, куди?
    Чи в надрах ти не заблукав до скону?

    ...Автобуси смеркають. Від води 
    Летять між териконів чорні коні.

     

    ***

    Щоразу, дістаючись до отчих воріт,
    Народжуюся спочатку.

    Але ж спочатку було Слово,
    Яке я читаю на превисоких небесах,
    У маминих очах,
    На стеблах молодої трави, 
    На тлі найближчої хмари…

    Те Слово западає так глибоко,
    Що розумію:
    Для його осягання
    Замало провідувати вітчизну

     

    ***
    Хатина у хаті. 
    Така первозданність!

    Під сволоком жмутик квіток невідомих.
    Динамік в куточку,
    Що «Вісті останні»
    Несе, не моргнувши,-
    Ні сам і нікому.

    Кому він потрібен, цей імпульс столиці?
    Хіба павучкові,
    Що сіті справляє...

    На стінах – світлини:
    Просвітлені лиця.
    Одні іще сущі,
    А інших – немає.

    Вдивляюсь в світлини,
    У лиця впиваюсь.
    Не всіх пізнаю, бо ж хіба упізнати?..
    «Одні вже далеко, а інших немає…»

    Поштар не спішить вже до кожної хати.

    А що поштареві в селі тім робити,
    Коли вже нема кому пенсій носити?..

     

    ***
    В забутому домі давно вже немає нікого.
    Маленька стежина шукає себе у траві.
    А вікні старі,
    наче брама у світ невідомий,
    Ледь-ледь проступають, 
    Намацавши двір у… дворі.

    І стеля самотня даремне шукає колиску.
    Та стеля – сліпа,
    А колиска – у інших світах.
    Світи ж ті пресвітлі 
    Давно уже там, 
    Вже неблизько,
    Добратись туди вже незмога самим же
    Світам.

    У домі тім вікна
    Ніхто уже не проглядає.
    За ними – ікона, а ще – павучок з цвіркуном.

    Шибки мироточать.
    А в домі нікого немає.
    Немає нікого (давно уже теж) за вікном.

    Та це так здається. 
    Бо квітнуть же сливи і вишні
    У тім ветрограді,
    Де бджолам привільно всякчас.

    Той дім не безрідний –
    Його назирає Весвишній. 
    За нас!

     

    ***

    На цій самотній вулиці – 
    Маса народу.

    Серед цього народу я, мов та вулиця -
    Самотній.

    І тільки пригадки штовхаються,
    Наче пасажири у набитому трамваї.
    І трамвай той ходить 
    Між іменами і датами 
    Без оголошення зупинок.

    Хтось зазиває бути обережнішим,
    Бо, мовляв, згадки – 
    Занадто крихка річ…

    А мені ті згадки уявляються не такими.
    Ті згадки нагадують 
    Більше злагідні ниточки пророслих насінин.
    І з такими у трамваях не їздять.
    (Хоча і в джипах – поготів!)

    Колеса часу відбивають на поворотах
    Знайомі такти.
    І дві рейки (простору і часу)
    Ніяк не можуть зійтися.

    Може від того бувають самітними вулиці,
    Переповненими – трамваї,
    Гнівливими – пасажири.

    Та чи варто?.. 
    Рейки все одно колись зійдуться,
    А трамвай уповільнить ходу,
    Щоби ніколи більше… не повернутися.

     

    МОЖЕ Й ПРИТЧА…

    Щось таке незбагненне гряде,
    Що і назви такому немає…

    Світло місяця – геть молоде.
    А на Місяці Авеля Каїн 
    На скривавлену землю кладе…

    А були ж нерозлучні брати 
    І одна їм стелилась дорога,
    І один їх сповідник хрестив, 
    І одному вклонялися Богу.

    Величальної грають рої,
    І танцюють закохані вишні…

    Каїн з Авелем жертви свої
    Через поле несуть
    До Всевишнього.

    І здалося одному, що Бог
    Неоднаково шану сприймає.
    Хоч любив… 
    Та напевне ж обох! – 
    Пів любові у Бога немає!

    Але ж заздрість…

    Вже Каїн – не він!
    Замість Каїна – заздрощі хижі. 
    І та лютість летить навздогін –
    Вила падають Авелю в крижі!

    Кров - ріка. 
    Кров – то свідок. І все!

    І з’явились на Місяці плями:
    То брат брата на вилах несе,
    Над полеглими в смутку полями.

    І ні звуку – лиш світло бліде
    Води й сушу щораз заливає…

    Щось таке незбагненне гряде,
    Що і назви такому немає.

    Не зітруть всепланетні вітри 
    Ту наругу, тавро те важезне. 
    Не позбудеться Каїн мари,
    Гріх тяжкий (доки світу!) не щезне.

    Не прийме ні вода, ані суш
    Його душу, що зверху – червона…

    …Скільки ж в Каїна клятого душ,
    Що й на грішній землі – за мільйони?


    З глибоких зим, із дальніх літ, як з Лети,
    Негадано – чаїний срібний скрик!
    І мимовільно стрепенешся: 
    «Де ти, 
    Імлою часу вкритий,
    Материк?..»

    Та з тої мли, що день і ніч клубочить,
    Являючи то хмар гряду, то синь, 
    Чиїсь проглянуть 
    Півзабуті очі,
    Долинуть
    Півзабуті голоси.

    І згадуєш, мов знову проживаєш,
    Забувши лиш подробиць 
    Листопад…

    Одні далеко, інших… вже й немає.
    Лиш зрідка сни вертають всіх
    Назад.

    Вслухаюся у звуки павутини,
    Вдивляюся у сад минулих днів.
    І згадую простори
    України,
    Якими Бог до тебе ісходив.

    Просмотров: 468 | Добавил: paul | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 2
    0
    2 paul   [Материал]
    Кожен вірш - відкриття, зрозуміле, вразливе, дуже близьке, цінне.

    0
    1 Олена   [Материал]
    Як приємно читати такого рівня поезіїї - просто задоволення!

    Форма входа

    Плеер

    Календарь

    «  Январь 2015  »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
       1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    262728293031

    Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Все преступления совершаются в темноте. Да здравствует свет гласности!

    Теплик-life: история/религия/общество/судьбы людей/власть/политика/культура/фотографии