Петро Кондратюк Спогади При згадці про ще
одного нашого односельця — Василя Лèщенка, який також вже за життєвим
небосхилом, стає сумно і одночасно й … якось тепло на душі. Адже із ним у
великій мірі і пов’язане наше дитинство. Це наш незмінний завідуючий сільським
клубом, весельчак і дотепник, за що і поважали його в селі.
Василь завжди організовував і сам приймав участь в
художній самодіяльності села. Коли він у виставі «Сватання на Гончарівці» грав
Стецька, для якого головне було — це попоїсти, то люди, бувало, і корів не
встигали видоїти. Усі спішили зайняти свої місця у першому ряду, біля ями, де
сиділи оркестранти і суфлер, що йому мав підказувати. Хоча для Василя — це було
й зайвим. Адже більшість тексту із вистави він імпровізував: переконливо,
шалено й емоційно із зосереджено-серйозним виразом обличчя і випученими вперед
очима так, що клуб струшувало від тривалого гучного сміху!.. Аж допоки не
вставав якийсь дядько і, махаючи своєю шапкою, починав утихомирювати публіку:
«Та годі вже вам. Годі!..»
На початку 1960-х у Василя, першого в селі,
появився мотоцикл «Ява-250», на якому він завжди сидів виструнчено, з гордо
піднятою головою. Як їхав Вася по селу — кури з криком ховалися за плотами!..
Його здорова, скуйовджена чуприна уся була десь позаду мотоцикла, ніби, боячись
відстати, чіплялася за Василеву голову... Купи пилу, що піднімалися позаду, ще
довго висіли в повітрі. І лише згодом, коли він опускався, кури починали
вилазили із своїх схованок.
Пізніше Василь поїде на «сєвер» (це так
називатимуть у нас Карелію, куди їздили заробити лісу на дах нової хати). Коли
ж повернеться, то з’ясується, що його мама привезла машину жому для корови із
Соболівського цукрозаводу і викинула … якраз на Василеву розібрану «Яву», яка і
згнила за той час, допоки він вернувся... Та за законом збереження і
перетворення енергії, в природі ніщо ж безслідно не зникає (та й з нічого і не
появляється щось)! Василева «Ява» таки глибоко засяде в моїх дитячих мріях і в
моєму бажанні хоч трішки пізнати цей неосяжний світ. На початку 1970-х у мене
також буде «Ява-350», якою разом із дружиною об’їздимо мало не всі Карпати.
Лèщенко Василь був хорошим рибалкою. Він
володів особливим відчуттям, знав свої секрети рибної ловлі. На докучливі
запитання заздрісників, яким завжди здається, що хтось впіймав більше, аніж
вони: «На що ловиш?» — недбало кидав: «На черв’яки з … 5-метрової глибини»…
На межі 1950-60-х появилася справжня волосінь, з
якої почали робити закидушки. Василь був одним із перших, хто перейшов на них.
Ніби зараз бачу, як Вася на Бугу лише відійде від своїх закидушок — кругленьке
болота, що чіплялося до волосіні (дзвіночки появляться значно пізніше),
повільно починало підніматися... Це означало, що — клює уже! Він же, як
ковзаняр на довгій дистанції, напівзігнутим (це щоб обдурити рибу: ніби то був
не Вася, а якийсь пеньок на березі!), широко розмахуючи руками із розчепіреними
пальцями, підкрадався до своєї ж вудки! Вася різко нагинався, викидав праву
ногу вперед і п’ятою впинався у пісок... Права ж рука підсиляється під волосінь
подалі від болота. Це на випадок, якщо клюне таке, як в отих споконвічних
оповідях, — то щоб не застало його зненацька.
А в цей час висохле болото уже … опустилося. Та
Вася надовго завмирає в цій позі, відводячи ще далі вбік ліву руку: а раптом
зараз…. Це коли ось-ось вона потягне (!) — Вася навіжено смикане правою рукою до
себе і … аж далі назад! Тоді, коли його ліва рука в цю мить, для рівноваги(!),
повинна летіти вперед… Все заздалегідь продумано до деталей. Навіть якщо й
впіймається дуже здорова рибина: то як … і чим … її прив’язути до велосипеда.
Та тихо: щоб не злякати Василеву рибу. (Ми ще повернемося до Василя наступного
разу).
… В ті часи охоронцем колгоспних ставків був
суворий фронтовик — Іван Кобець (один рукав у нього також був порожній). Рідко
кому вдавалося його перехитрити, залізши десь у верболіз. Все одно він побачить
і прожене, а то ще й, погрожуючи, бігтиме за вами... Та у Василя, як він згодом
розповідав по великому секрету, була своя метода рибної ловлі. Він разом із
закидушкою, яку прив’язував до кладки, брав праника і … оберемок шмаття. Як
лише Кобець Іван наближався — Василь починав щодуху лупцювати по шматтю,
вдаючи, що ніби його пере: апть, апть, апть...
Наше село, окрім згаданого зав клуба, було багате
на самобутніх і через це неповторних учасників художньої самодіяльності. Саме
тоді й прийшов із служби на флоті Іван Верзун. Могутній, як дуб, чолов’яга у
флотському бушлаті і широчезних, розширених внизу, «штанях-кльош». Коли він
йшов вулицею в них — після нього також ще якийсь час в повітрі стояла курява…
Іван теж приймав участь в художній самодіяльності.
Коли Іван Трифонович стояв на сцені, то здавалося,
що вона була замала для нього і йому ніби й не вистачало там повітря! Особливо
коли він співав, раз за разом із свистом наповнюючи свої широчезні груди… При
цьому не лише повітря в клубі, але й вся округа струшувалася від його гучного
басу. Могло здатися, що на невеличку сцену нашого сільського клубу ненароком
зарулив якось пароплав із кінофільму «Волга-Волга», сповіщаючи про це потужним
гудком і димом округу…
… Якось співав Іван
Трифонович пісню: «А ми монтажнікі-висотнікі...» Усе йшло гладко і за планом.
Пісня ніби сама, мимоволі із гуркотом виривалася з його могутніх грудей. Та
після слів: «… із висоти вам шльом прівєт» — виконавець раптом спіткнувся!..
Закліпав кілька разів своїми чорними очима, не вірячи й досі, що з ним таке
могло статися. Іван навіть розгубився на якусь мить … Активний учасник
художньої самодіяльності, де б лише не виступав Іван Трифонович, якими б морями
не ходив — ця пісня скрізь супроводжувала його (боронь бо’, переплутати (!):
саме «ходив», а не «пливав»: бо пливати може й … нечисть всяка в ополонці, а
моремани морями й океанами лише — ходять!) Стільки разів вона звично вилітала
із його вуст, а тут раптом — зашпортнулася десь у горлі!..
Іван Трифонович приплющив свої очі, зморщив від
натуги лоба, напружуючи при цьому усю свою пам’ят!.. Та слова десь заплуталися:
чи в могутніх Іванових мізкових борознах, які подавали відповідну команду
співати, чи у його широкій, скуйовдженій чуприні... Він розвів руками й
обернувся, — ніби шукаючи щось, подивився на стелю, і вкінець, чухаючи
потилицю, в безнадії махнув рукою ... Тай із здивуванням й навіть якимось
обуренням кинув у переповнений клуб:
— Постой, постой, б…дь, бо забіл!..
І, як нічого й не трапилося, почав співати
спочатку:
— Нє кочегари ми, нє плотнікі да…
|
