Весніють вруна молоді

 знов «Дивослово» на орбіті!

Поміж найкращих зел у світі –

благословенні вруна ті

(Олена Герасименко)

Молоді автори дедалі сміливіше заявляють про себе. Так, Богдан Максименюк має серйозні, як для свого віку, погляди і на життя, і на творчість. У кількох віршах, представлених автором, відчутна динаміка зростання. Живий ланцюжок: допитливість – пошук істини – спроба самовираження. Адже сам автор – то найперший читач і найприскіпливіший критик. Богдан доволі зарання це зрозумів. З такого ставлення до віршів починається справжня поезія.

Література – тільки одне із захоплень юнака. Він володіє чудовим голосом, навчається в Теплицькій дитячій музичній школі. Хочеться вірити, що синтез любові до поезії і пісні створить з нього справжнього митця.

          Максименюк  Богдан  народився 1997 року в сім’ї вчителів. Зараз навчається в 9 класі Комарівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів                       та в 4 класі Теплицької  музичної школи. Бере активну участь  у різноманітних конкурсах і спортивних змаганнях, має дипломи  і грамоти. Захоплюється музикою та сучасною поезією. Пробує писати  вірші.

 Член районного літературно-мистецького об’єднання «Дивослово».

Потягнув у депо поїзд хвіст свій, як лис –

На пероні зоставив приїжджих людей.

Велетенською комою місяць завис,

Та ніхто не підводить до нього очей.

Гомінливому місту байдуже до всіх.

Заклопотані люди і море машин.

Різнобарвні вогні. Чути гамір і сміх.

Пропонують свій крем манекени з вітрин.

Тротуар переповнений. Безліч облич.

І на кожному сіра, буденна вуаль.

Всі спішать, не вітаються – навіть не клич!

І усмішок привітних немає, на жаль.

Розумію, у місті порядки такі:

Лише друзям, знайомим „привіт!” - і побіг.

Якось сумно, незатишно, прикрі думки.

Почуваюсь листочком, що впав біля ніг.

На зупинці тролейбус захеканий став.

Звідти радісний голос: „дружище, це ти?”.

Як чудово було б, якби кожен з нас знав

Хоч мільярдів десь п’ять всіх людей із шести.

На Поділлі осінь

На Поділлі осінь – яблука в росі,

І стрічки барвисті у верби в косі.

На Поділлі осінь – Буг нахмурив брови,

А над ним палають золотом діброви.

На Поділлі осінь – ластівки жура:

За моря далекі відлітать пора.

На Поділлі осінь – плачуть журавлі

За теплом і ласкою рідної землі

Бесіда з бабусею

Коли тепло із неба сонце лиє,                     

Уголос так собі міркую я: 

«Як не болять у соняшників шиї

За сонечком крутитися щодня?»

Бабуся зразу відповідь дає                             

 (Сідаємо на лавці біля хати): 

«Хіба важкою будь-яка робота є,                      

 Коли з тобою поруч мама й тато?

Хіба журби плетуться сіті,                                

Чи щось затьмарить може свято,               

Як поряд - найдорожчі в світі,             

Такі невтомні мама й тато?

Щохвилі за дітей у них тривога,                      

Аби росли здорові і щасливі                           

І завжди мали у серденьку Бога,                    

Були розумні, чесні, незрадливі.

Рослини ці земля з зерна зродила,                              

А сонце-татко розуму навчає,    

І тішить погляд сонячне це диво ,

любов батьків вигойдує ночами.      

Тому не втомлюються соняшники-діти

Вбирати мудрість у голівки золоті,                    

Веселці, сонечку, дощам рясним радіти...                             

Це так багато значить у житті!

Про що співа пташина восени?

Про що співа пташина восени?

Про дрібен дощик, листя жовтокриле,

Про одинокі липи, ясени,

Що літом  нас співать пісень учили.

Я знаю: її пісня про красу,

Домівку рідну і духмяні квіти,

Про сонечко, що випило росу

І підганяло жито половіти.

Виводить пісню пташка за селом,

Свою журбу розповідає ночі.

Далека путь махає нам крилом,

Чужу країну бачать її очі.

Пташино люба, хай високий спів

Одвічних дум  усім накличе  зливу,

Щоб вчились ми отак, без зайвих слів,

Любити край свій - щиро, незрадливо!

       Рання весна

Хвалу весні пташки співають,

Сміється сонечко згори,

Струмочки на цимбалах грають,

Жучки вилазять з-під кори.

Останній сніг сльозу пускає,

Рослинок колють голочки,

Ставок корабликів чекає,

Кущі гаптують сорочки.

Увечері, як гамір стихне

І місяць блисне козирком,

Морозець іноді ще пчихне

Чи снігу кине черпаком.

Та веснонька із кожним кроком

Іде твердіше по землі,

Дерева наливає соком

І спину вигріва ріллі.

*

Сипнуло сонце золото у став,

Вітання шле землі і зелу.

Озвався коник серед трав,

Заграв мелодію веселу.

Хати минаю – першу… шосту…

Спориш лоскоче ніжно ноги.

Полин, що вищий мого зросту,

Стоїть велично вздовж дороги.

Сплелись дерева угорі,                       

Побігла стежка за ворота. 

Дзижчать кусючі комарі,                                                                

Беруть октав найвищих ноти.

У калабані жаба кумка,

В росі разочки павутини.

І враз мене  спинила думка:

«Не бачив жодної людини!»

Хатки порожні, тин упав…

Допише хто села новелу?

Озвався коник серед трав,

Заграв, почулось - невеселу…